Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЦЕРКОВНА РЕФОРМА В ОДИНАДЦЯТОМУ СТОРІЧЧІ

Читайте также:
  1. IV. Реформа Мэйдзи
  2. Алыптасқан экономика құрылымын реформалау.
  3. Брак в эпоху Возрождения и Реформации
  4. В ДЕВ'ЯТНАДЦЯТОМУ СТОРІЧЧІ
  5. Восьмая Реформация
  6. Глава 7. Сопротивление хрущёвским реформам
  7. Грошова реформа в Україні.
  8. Ж.-Б. Мольер - реформатор классицистической комедии. «Тартюф, или Обманщик» как пример «высокой комедии». Образ Тартюфа. Фиктивность счастливого финала пьесы.
  9. Земельна реформа в Україні стала основною частиною аграрної реформи
  10. Земельная реформа в Кабарде

 

Протягом одинадцятого сторіччя Європа вперше від падіння Західної імперії досягла швидкого поступу, результати якого не були потім утрачені. Певний поступ відбувався й під час Ка-ролінзького ренесансу, але він виявився нетривким. А в одинад­цятому сторіччі поліпшення було тривале і різнобічне. Воно поча­лося з монастирської реформи; далі поширилось на папство та врядування Церквою; а під кінець сторіччя породило перших схо­ластичних філософів. Нормани вигнали сарацинів з Сіцілії; угри, засвоївши християнство, перестали бути грабіжниками; завоювання норманів у Франції та Англії врятували ці країни від дальших набігів скандінавів. Архітектура, що була варварською скрізь, де не переважав візантійський вплив, раптом сягнула великих висот. Піднісся й рівень освіченості - серед духівництва надзвичайно, та й серед аристократів-мирян досить відчутно.

На ранніх ступенях мотиви реформаторського руху, принаймні в думці його ініціаторів, були чисто моральні. Духівництво - як чернецьке, так і світське - тяжко розбестилось, і поважні люди почали домагатися, щоб воно жило в більшій згоді з власними засадами. Та за цією чисто моральною спонукою була ще й інша -спочатку, можливо, несвідома, але дедалі все більш і більш явна. Ця спонука була - довершити розділ духівництва й мирянства і тим самим посилити владу першого. Тому природно було, що пе­ремога реформ у Церкві мусила привести прямо до вельми гост­рого конфлікту між імператором і папою.

Жрецтво утворило осібну й могутню касту в Єгипті, Вавілонії та Персії, але не в Греції та Римі. У первісній християнській церкві розмежування духівництва й мирянства наростало поступо­во; коли ми читаємо в Новому Заповіті про «єпископів», це сло­во не означає того, що воно стало означати для нас тепер. Відособлення духівництва від решти населення мало два аспекти: доктринальний і політичний; політичний аспект залежав від докт-ринального. Духівництво було наділене деякими чудесними здат­ностями, зокрема в зв'язку Зі святими таїнствами - за винятком хрещення, яке могли здійснювати й миряни. Без участі духівництва неможливі були шлюб, розгрішення, маслосвяття. Ще


важливіше було в середні віки преосутнення; тільки священик міг здійснювати чудо, необхідне для меси. Доктрина преосутнення стала догматом віри тільки в одинадцятому сторіччі, 1079 року, хоча всі вірили в нього віддавна.

Завдяки цим чудесним здатностям священики могли визначити, куди попаде людина після смерті: до раю чи до пекла. Коли во­на помирала відлученою, то йшла до пекла; а коли помирала після того, як священики виконають усі належні церемонії, то кінець кінцем попадала до раю - за умови, що вона покаялась і висповідалась у гріхах. А втім, перше ніж попасти до раю, вона мала відбути якийсь час - можливо, дуже довгий - у чистилищі, де зазнавала мук. Священики могли скорочувати цей час, прав­лячи меси за її душу, а робити це вони погоджувалися за підхожу плату грішми.

Треба пам'ятати, що в усе це щиро й твердо вірили і свяще­ники, й мирянство; це була не тільки офіційно проголошувана віра. Багато років чудесні здатності духівництва давали йому пе­ремогу над могутніми владарями, що очолювали цілі війська. Од­наче ця влада була обмежена з двох боків: з одного — невтрим­ними вибухами пристрастей серед запального мирянства, а з дру­гого - незгодами серед самого духівництва. Жителі Рима аж до часів папи Григорія VII виявляли небагато пошани до особи са­мого папи. Його могли викрасти, ув'язнити, отруїти, проти нього могли воювати - щоразу, коли бурхливі міжпартійні чвари споку­шали римлян до таких дій. Як це суміщалося з їхньою вірою? Безперечно, почасти причиною бував просто брак стриманості; та почасти й думка, що на смертному ложі ще можна буде покая­тись у вчинених гріхах. Ще одна причина, яка діяла в Римі менше, ніж деінде, полягала в тому, що королі могли підкоряти своїй волі єпископів своєї країни і таким чином забезпечувати собі вдосталь священицьких чарів, аби врятуватись від пекла. То­му для могутності духівництва були важливі церковна дисципліна і єдине врядування Церквою. І те, й друге було забезпечене в одинадцятому сторіччі як невіддільна частина морального рефор­мування духівництва.

Могутність духівництва в цілому могла бути забезпечена тільки вельми значними особистими поступками з боку окремих церковників. Двоє великих лих, проти яких спрямовували свої зусилля всі реформатори Церкви, були симонія й нешлюбне співжиття з жінками. 1 про одне, й про друге треба дещо сказати.

Завдяки пожертвам вірних Церква розбагатіла. Чимало єпископів набули величезні маєтки, і навіть парафіяльні священи­ки жили, як на ті часи, в достатку. Призначення єпископів було, як правило, в руках короля, але часом і в руках якогось дрібнішого феодального магната. Звичаєм було, що король прода­вав єпископські посади; це, власне, становило істотну частку його прибутків. Єпископ, своєю чергою, продавав ті церковні бенефіції, котрі були в його владі. Ніхто не робив з цього таємниці. Гер-


берт (Сильвестр II) відзначав, що єпископи кажуть: «Я дав гро­шей і одержав єпископство; та коли поводитимусь розумно, то, не боячись, верну ті гроші собі. Я висвячую священика і одержую золото; я настановляю диякона й одержую купу срібла. Як бачи­те, хоч я віддав золото, його в моєму гаманці не поменшало»*. П'єтро Даміані в Мілані 1059 р. виявив, що кожен церковник у місті, починаючи з самого архієпископа, завинив у симонії. І та­кий стан речей був аж ніяк не винятковий.

Звичайно, симонія - гріх, та це було не єдине заперечення проти неї. Через неї церковні бенефіції діставалися за гроші, а не за заслуги; вона утверджувала право мирських можновладців призначати єпископів і підлеглість єпископів світським правите­лям; вона помалу робила з єпископату частину феодальної систе­ми. Крім того, коли хтось купував собі церковну бенефіцію, він, звичайно, прагнув відшкодувати втрати, і його думками здебільшого володіли світські, а не духовні інтереси. З цих при­чин кампанія проти симонії була необхідною частиною боротьби Церкви за владу.

Дуже схожі міркування прикладалися й до безшлюбності духівництва. Реформатори одинадцятого сторіччя часто говорили про «нешлюбне співжиття», коли точніше було б говорити про «подружній стан». Ченцям, звичайно, боронила одружуватись обітниця цноти, але для білого духівництва виразної заборони одруження не існувало. У східній церкві парафіяльним священи­кам і досі дозволено одружуватись. 1 на Заході в одинадцятому сторіччі більшість парафіяльних священиків були одружені. Єпископи теж покликалися на слова святого Павла: «Треба, отже, щоб єпископ був бездоганним, однієї лише жінки чоловіком»**. Тобто такої недвозначної моральної підстави, як у справі з си­монією, не було, але обстоювання безшлюбності духівництва мало політичні мотиви, дуже близькі до мотивів кампанії проти си­монії***.

Там, де священики були одружені, вони, звичайно, 'намагались передати церковну власність своїм синам. Вони могли зробити це законно, якщо ті сини ставали священиками; тому один із пер­ших кроків реформаторської партії був заборонити висвячення священицьких синів****. Але в тодішньому безладді існувала ще небезпека, що, коли священики матимуть синів, вони знайдуть спосіб незаконно урвати для них деякі церковні землі. На додачу до цього економічного міркування існував ще й факт, що свяще­ник, коли буде одружений, як його сусіди, здаватиметься їм ближчим до них. Безшлюбність, принаймні починаючи з п'ятого

* Cambridge Medieval History, V, Ch. 10. ** Перше послання до Тимотея, III, 2. *** Див. Henry С. Lea, The History of Saterdotal Celibacy.

**** 1046 p. вийшов декрет, що син священика не може бути єпископом. Потім декретовано, що він взагалі не може вступити до духовного стану.


сторіччя, безнастанно вихваляли, і коли духівництво мало вимага­ти від мирян пошани, на якій грунтувалась його влада, йому надзвичайно вигідно було явно вирізнятися з інших людей своїм утримуванням від подружнього життя. Нема сумніву, що самі ре­форматори цілком щиро вірили: подружній стан, хоча й не гріховний, все ж нижчий за стан безшлюбності і є тільки поступ­кою слабкій плоті. Святий Павло каже: «Коли не можуть стрима­тися, нехай одружуються»*, але справді святій людині годиться вміти «стриматися». Тому священицька безшлюбність істотна для морального авторитету Церкви.

Після цих загальних міркувань перейдімо до конкретної історії реформаторського руху в Церкві одинадцятого сторіччя.

Початок його можна числити від заснування 910 року Гійомом Благочестивим, герцогом Аквітанським, абатства Клюні. Цей мо­настир із самого початку не підлягав ніякій владі, крім безпосе­редньо папської; крім' того, настоятель його був наділений владою над іншими монастирями, що завдячували своє виникнення Клюнійському. На той час більшість монастирів жили в розкошах і в розпусті; а Клюнійський, хоча й уникав крайнощів аскетизму, ревно дбав про дотримання пристойності й доброї слави. Другий по черзі настоятель, Одон, поїхав до Італії, і там йому підпорядкували кілька римських монастирів. Не завжди він дося­гав успіху: «Монастир Фарфа, що його роздирала гризня між дво­ма настоятелями-суперниками, які вбили свого попередника, опи­рався Одоновій спробі насадити тут клюнійських ченців, і за до­помогою отрути спекався цього настоятеля, якого Альберіх наста­новив силою зброї»**. (Альберіх був тим правителем Рима, кот­рий запросив Одона). В дванадцятому сторіччі реформаторський запал клюнійців охолов. Святий Бернар ганив витончену архітектуру монастиря: як усі найповажніші люди тих часів, він вважав розкішні церковні будівлі ознакою гріховної гордині.

Протягом одинадцятого сторіччя реформатори заснували ще кілька чернецьких орденів. Ромуальд, самітник-аскет, 1012 року заснував орден камальдулів; П'єтро Даміані, про якого ми ще ко­ротко скажемо, був його послідовником. Орден картузіанців, що з самого початку мав дуже суворий статут, започаткував Бруно Кельнський 1084 року. 1098 р. був заснований цистерціанський орден, а 1113 р. до нього вступив св. Бернар. Цей орден пильно держався бенедиктинського статуту. В його церквах були заборо­нені барвисті вітражі. Для ручної праці він використовував так званих «конверсіїв» - братів-мирян. Ці люди складали обітницю чернецтва, але їм не дозволялося вчитись читати й писати; пра­цювали вони здебільша коло землі, але й на інших роботах, як-от у будівництві. Абатство Фаунтін у Йоркширі - цистерціанське;

* І Послання до корінтян, VII, 9.

** Cambridge Medieval History. V, 662.


дивовижний витвір, як на людей, що вважали, ніби вся краса -від диявола.

Як ми бачили у випадку з Фарфою, аж ніяк не єдиному, ре­форматорам монастирів потрібна була велика відвага й завзяття. Там, де вони досягали успіху, їх підтримувала місцева влада. Са­ме ці люди та їхні послідовники зробили можливим реформуван­ня спочатку папства, а потім і всієї Церкви.

Проте спочатку реформа папства була головним чином спра­вою імператора. Останній династичний папа був Бенедикт IX, обраний 1032 року, нібито всього на дванадцятому році життя. Він був син Альберіха Тускулумського, якого ми вже згадували в зв'язку з абатом Одоном. Підрісши, він дедалі більше вдавався в розпусту, жахаючи навіть римлян. Нарешті він у своїй зіпсутості докотився до того, що вирішив зректися папського престолу й одружитися. Папський сан він продав своєму хрещеному батькові, що став відтак папою Григорієм VI. Цей чоловік, хоч і опинився на папському престолі шляхом симонії, був реформатор, приятель Гільдебранда (Григорія VII). Проте спосіб, за допомогою якого він зійшов на папський престол, був надто скандальний, аби його могли поминути без уваги. Молодий імператор Генріх III (1039-1056) був побожний реформатор, що відмовився від практики си­монії, втративши на цьому велику частину своїх прибутків, але зберіг за собою право призначати єпископів. Він прибув до Італії 1046 р., у віці двадцять два роки, і скинув Григорія VI, обвину­вативши його в симонії.

Генріх III на весь час свого правління зберіг владу настанов­ляти й скидати пап, але користувався цією владою розумно, в інтересах реформи. Позбувшись Григорія VI, він призначив на його місце німецького єпископа Свідгера з Бамберга; римляни зреклися права на вибори папи, на яке вони претендували і яким користувалися часто, але майже завжди на шкоду. Новий папа десь за рік помер; наступний, теж призначений від імператора, помер майже зразу - як подейкували, від отрути. Тоді Генріх III настановив свого родича, Бруно з Тула, що при­брав ім'я Лева IX (1049-1054). То був серйозний реформатор, що багато подорожував і часто скликав собори; він мріяв вигнати норманів з Південної Італії, але не спромігся. Гільдебранд був його приятель, можна сказати - майже учень. Після його смерті імператор призначив ще одного папу, Гебгарда з Айхштадта, під ім'ям Віктора II, у 1055 році. Та наступного року імператор по­мер, а ще через рік - і папа. Відтак взаємини між імператорами й папами стали не такими приязними. Папа, набувши морального авторитету з допомогою Генріха III, спочатку зажадав незалеж­ності від імператора, а потім і зверхності над ним. Так почався великий конфлікт, що тривав дві сотні років і скінчився пораз­кою імператорів. Отже, кінець кінцем проваджена Генріхом III політика реформування папства виявилась, мабуть, недалекогляд­ною.


Наступний імператор, Генріх IV, правив п'ятдесят років (1056-1106). Спочатку він був неповнолітній, і регентство обіймала його мати, імператриця Агнеса. Стефан IX пробув папою всього рік; після його смерті кардинали обрали одного папу, а римляни, вер­нувши собі право, якого були зреклися, обрали іншого. Імператриця підтримала кардиналів, чий обранець узяв собі ім'я Миколая II. Хоча його понтифікат тривав усього три роки, він був дуже важливий: Миколай II замирився з норманами і тим послабив залежність папського престолу від імператора. Саме тоді порядок обрання папи був визначений декретом, за яким вибори провадились у три ступені: спочатку кардиналами-єпископами, потім рештою кардиналів і нарешті всім духівництвом та населен­ням Рима, чия участь, можна здогадуватись, була чисто формаль­на. Насправді папу обирали кардинали-єпископи. Вибори мали, якщо можливо, відбуватись у Римі, але могли бути проведені й десь-інде, якщо через якісь обставини провести їх у Римі було важко чи небажано. Імператорові не відводилось у цих виборах ніякої ролі. Цей декрет, ухвалений тільки після нелегкої бороть­би, став важливим кроком у емансипації папства від світського контролю.

Миколай II видав іще декрет, за яким надалі висвячення свя­щеників людьми, винними в симонії, мало бути недійсним. Цьому декретові не було надано зворотної сили, бо це означало б скасу­вати висвячення переважної більшості вже настановлених свяще­ників.

Під час понтифікату Миколая II дуже цікавий конфлікт почав­ся в Мілані. Тамтешній архієпископ, ідучи за Амброзієвою тра­дицією, претендував на певну незалежність від папи. Він і його клір об'єдналися з аристократією й чинили сильний опір реформі. З другого боку, купецтво та простолюд бажали, щоб їхнє духівництво було благочестиве; почались заколоти на підтримку безшлюбності духівництва й потужний реформаторський рух проти архієпископа та його прибічників, званий «патарським». 1059 р. папа на підтримку реформи послав до Мілана свого легата, виз­начного діяча Церкви святого П'єтро Даміані. Даміані був авто­ром трактату «Про всемогутність Бога», де твердив, що Бог може робити речі несумісні з законом заперечення і навіть змінювати минуле. (Цей погляд був відкинутий святим Томою і відтоді вва­жався неортодоксальним). Він заперечував діалектику й називав філософію наймичкою теології. Він був, як ми вже згадували, послідовником самітника Ромуальда і сприйняв папине доручення з великою нехіттю. Та його святість була для папства таким ве­ликим козирем, що його з усієї сили переконували допомагати в реформаторській кампанії, і він таки піддався на папині умовлян­ня. 1059 року він виголосив перед зборами всього міланського духівництва промову проти симонії. Спочатку слухачі так розлю­тилися, що мало не вбили його, але врешті його красномовність скорила їх, і вони всі в сльозах визнали себе винними. Ще й


пообіцяли коритися Римові. За нового папи виник конфлікт з імператором про міланський єпископат, у якому папа з допомо­гою патарів здобув цілковиту перемогу.

Після смерті Миколая II, коли імператор Генріх IV був уже дорослий, стався конфлікт між ним і кардиналами щодо наступ­ництва на папському престолі. Імператор не погодився з декретом про вибори, він не був готовий зректися своїх прав на участь у обранні папи. Суперечка тривала три роки, але кінець кінцем го­ру взяв обранець кардиналів - хоча імператор і курія так і не помірялися силами остаточно. Шальку терезів перетягли очевидні якості кардинальського кандидата - людини, в якій сполучались доброчесність і життєвий досвід колишнього учня Ланфранка (зго­дом архієпископа Кентерберійського). Після смерті цього папи, Александра II, в 1073 р. обрано Гільдебранда (Григорія VII).

Григорій VII (1073-1085) був один з найвидатніших пап. Він уже давно посідав високе становище й мав великий вплив на папську політику. Саме завдяки йому папа Александр II благо­словив Вільгельма Завойовника на його англійський похід; він був прихильний до норманів як в Італії, так і на Півночі. Гільдебранд був протеже Григорія VI, що купив собі папство, аби боротися з симонією; після усунення цього папи Гільдебранд два роки пробув у вигнанні. Потім він майже весь час жив у Римі. Він не міг похвалитись великою вченістю, але його надихало го­ловним чином учення св. Августина, чиї доктрини він засвоїв із других рук, від свого ідола Григорія Великого. Ставши папою, він повірив, що його устами промовляє сам святий Петро. Це дало йому велику самовпевненість, на погляд мирянства невиправдану. Гільдебранд визнавав, що влада імператора також має божествен­не походження; спочатку він порівнював папу й імператора з па­рою очей, а потім, посварившися з імператором, - із Сонцем і Місяцем; Сонцем, звичайно, був папа. Папа повинен стояти вище з морального погляду і тому мати право скидати імператорів, ко­ли ті поводяться аморально. А що може бути аморальнішого, ніж перечити папі? В усе це він вірив щиро й глибоко.

Григорій VII зробив більше за будь-кого зі своїх попередників в утвердженні безшлюбності для духівництва. В Німеччині духівництво було проти і з цієї та інших причин схильне підтримувати імператора. Одначе мирянство повсюди воліло мати священиків-безженців. Григорій підбурював мирянство на бунти проти одружених священиків та їхніх дружин, і під час тих бунтів і ті, й ті інколи зазнавали жорстоких кривд. Він закликав мирян не ходити на меси, що їх правлять непокірні йому свяще­ники. Він оголосив декретом, що причастя з рук одруженого свя­щеника недійсне і що такі священики не мають права заходити до церкви. Все це викликало опір духівництва й підтримку ми­рянства; навіть у Римі, де папи звичайно мусили боятись за своє життя, Григорій VII був улюбленцем народу.

За часів Григорія розгорілась велика суперечка через так звані

 


«інвеститури». Коли висвячували єпископа, йому вручали перстень і патерицю як символи.його сану. Вручав їх імператор або ко­роль (залежно від того, в якій це було країні) як єпископів фео­дальний владар. Григорій наполягав на тому, щоб ці символи вручав папа. Суперечка була частиною процесу відособлення цер­ковників від феодальної ієрархії. Вона тривала довго, і кінець кінцем папство здобуло цілковиту перемогу.

Сварка, що привела до Каносси, почалася через Міланське архієпископство. 1075 р. імператор супроти волі єпископів-ви-борців призначив туди нового архієпископа; папа сприйняв це як порушення своїх прерогатив і погрозив імператорові відлученням від церкви та скиненням із трону. Імператор на відповідь скликав у Вормсі єпископський собор, де єпископи відмовились від своєї підлеглості папі. Вони написали йому листа, звинувативши його в розпусті й кривоприсяжництві, а також (і це найгірше) у крив­дженні єпископів. Імператор також написав йому листа, в якому називав себе непідлеглим жодному земному судові. Імператор зі своїми єпископами оголосив Григорія скинутим; Григорій відлучив від церкви імператора та його єпископів і оголосив скинутими їх. Отак була створена сцена для дальшої гри.

У першій дії перемога дісталася папі. Сакси, які перед тим повстали проти Генріха IV, а потім замирилися з ним, повстали знову; а німецькі єпископи замирилися з Григорієм. Світ нарешті обурився ставленням імператора до папи. Отож наступного року (1077) Генріх вирішив просити у папи розгрішення. Серед зими, з дружиною, малесеньким сином і ще кількома супутниками він перейшов Альпи Монсеніським перевалом і з'явився як покутник до замку Каносси, де перебував папа. Три дні Григорій змушував його чекати, — босого, в покутницькому рам'ї. Нарешті його до­пущено до папи. Висловивши своє каяття й заприсягшись надалі слухатись папиних настанов у поводженні з його німецькими су­противниками, він дістав прощення й знову був прилучений до лона Церкви.

Одначе папина перемога була ілюзорна. Він спіткнувся на правилах власної теології, одно з яких передбачало розгрішення для тих, хто кається. Дивно сказати, але Григорій попався на Генріхів гачок і повірив, що імператорове каяття щире. Та не­вдовзі він зрозумів свою помилку. Він утратив змогу підтримувати Генріхових ворогів у Німеччині, і ті відчули, що папа зрадив їх. Відтоді справи почали обертатися проти нього.

Німецькі вороги Генріха обрали імператора-суперника на ім'я Рудольф. Папа спочатку, хоч і вважав, що це він має вирішувати, кому з них бути імператором, ніяк не наважувався зробити вибір. Нарешті 1080 p., упевнившись у нещирості Генріхового каяття, він виступив за Рудольфа. Але на той час Генріх уже подолав майже всіх своїх супротивників у Німеччині. Він домігся від своїх прихильників серед духівництва, щоб ті обрали антипапу, і разом з ним 1084 р. увійшов у Рим. Антипа-


па коронував його за всіма правилами, але обом довелося чимшвидше втікати від норманів, що саме рушили на Рим -Григорієві на підмогу. Нормани брутально пограбували Рим і за­брали Григорія з собою. Він лишався фактично їхнім бранцем аж до своєї смерті в наступному році.

Таким чином його політика на погляд скінчилась катастрофою. Але фактично його наступники провадили її й далі, тільки поміркованіше. На якийсь час було сяк-так зліплено компроміс, вигідний для папства, але, по суті, конфлікт був непримиренний. Пізніші його стадії ми розглянемо в одному з наступних розділів.

Лишається сказати дещо про інтелектуальне відродження в оди­надцятому сторіччі. Десяте сторіччя було позбавлене філософів, за винятком Герберта (папи Сильвестра II, 999-1003), та й той був не стільки філософ, скільки математик. Але в плині одинадцятого сторічча почали з'являтися справді визначні філософи. З них най-значніші були Ансельм і Росцелін, але згадки заслуговує й ще де­хто. Всі вони були ченці, пов'язані з реформаторським рухом.

Найстаршого з них, П'єтро Даміані, ми вже згадували. Берен-гар Турський (пом. 1088 р.) цікавий тим, що він був на свій лад раціоналістом. Він твердив, що розум вищий за авторитет, і на підтримку цього погляду наводив висловлювання Йоана Скота, якого за це посмертно засудили. Беренгар заперечував преосут-нення, і його двічі примушували зректися цього погляду. Його єретичні ідеї спростував Ланфранк у своїй книжці «De corpore et sanguine Domine» («Про плоть і кров Господню»). Ланфранк наро­дився у Павії, вивчав право в Болоньї й став першорядним діалектиком1. Але він облишив діалектику заради теології і всту­пив до Бекського монастиря в Нормандії, де керував школою. Вільгельм Завойовник 1070 р. настановив його архієпископом Кентерберійським.

Святий Ансельм був, як і Ланфранк, італієць, чернець у Бе­ку, потім архієпископ Кентерберійський (1093-1109); на цій по­саді він тримався засад Григорія VII й конфліктував з королем. Уславився він головним чином як винахідник «онтологічного аргу­менту» існування Бога. В його формулюванні цей аргумент такий: ми визначаємо Бога як найбільший з можливих об'єктів мислен­ня. Та коли якийсь об'єкт мислення не існує, тоді найбільшим об'єктом мислення буде якийсь інший - найбільший з тих, котрі існують. Отже, найбільший з усіх об'єктів мислення мусить існувати, бо якби він не існував, то був би можливим якийсь інший, ще більший. А тому Бог існує.

Теологи ніколи не приймали цього аргументу. Його гостро критикували з самого початку; потім про нього забули аж до другої половини тринадцятого сторіччя. Тома Ахвінський відкинув його, і серед теологів цей його вирок завжди вважається незапе-

Ідеться про середньовічну діалектику - одно з семи «вільних мистецтв». (Прим, перекл.)

 


речним. Але серед філософів аргумент мав кращу долю. Декарт відродив його в трохи поліпшеній формі; Ляйбніц гадав, ніби йому можна надати слушності, прилучивши доведення того, що Бог можливий. Кант гадав, ніби спростував його остаточно. Проте він у певному розумінні лежить в основі системи Гегеля та його послідовників і з'являється також у принципі Бредлі: «Те, що може бути й мусить бути, є».

Ясно, що аргумент із такою визначною історією треба поважа­ти - байдуже, слушний він чи ні. Насправді питання стоїть так: чи існує щось таке, про що ми можемо думати, і водночас таке, щоб самим фактом можливості думати про нього доводилось його існування поза нашими думками? Кожному філософові хотілось би сказати «так», бо сама робота філософа - з'ясовувати факти цього світу не стільки спостереженням, скільки думанням. Коли правильна відповідь - «так», тоді існує місток від чистої думки до речей, коли ж «ні» - то такого містка не існує. В такій уза­гальненій формі Платон уживає щось на взірець онтологічного аргументу, аби довести об'єктивну реальність ідей. Та ніхто до Ансельма не сформулював цього аргументу в його голій логічній чистоті. Набувши чистоти, він утрачає переконливість; але й це слід поставити Ансельмові в заслугу.

А в усьому іншому Ансельмова філософія спирається на св. Августина, від якого вона засвоїла багато платонівських еле­ментів. Він вірить у Платонові ідеї, з яких висновує ще один до­каз існування Бога. Неоплатонічними аргументами він береться до­вести існування не тільки Бога, а й Трійці. (Нагадаємо, що в Плотіна теж є Трійця, хоча й не така, щоб християнин міг сприй­няти її як ортодоксальну). Ансельм уважає, що розум підпорядкований вірі. «Я вірю, щоб зрозуміти», - каже він; услід за Августином він вважає, що без віри розуміння неможливе. Бог, твердить Ансельм, не справедливий; він - справедливість. Згадайте, що і Йоан Скот казав подібні речі. Спільне їх джерело - Платон.

Св. Ансельм, як і його попередники в християнській філософії, належить скорше до платонічної, ніж до арістотеліанської тра­диції. З цієї причини він не має виразних рис філософії, яку на­зивають «схоластичною» і яка досягла своєї вершини в Томі Аквінському. Цей різновид філософії, можна гадати, починався з Росцеліна, Ансельмового сучасника, хоча й на сімнадцять років молодшого за Ансельма. Росцелін позначає собою новий початок, і ми розглянемо його в наступному розділі.

Коли кажуть, що середньовічна філософія до тринадцятого сторіччя була переважно платонічна, треба пам'ятати, що Платон, за винятком одного фрагмента з «Тімея», був відомий тоді тільки з других чи третіх рук. Йоан Скот, наприклад, не міг засвоїти тих поглядів, яких тримався, ні від кого, крім Платона, але більша частина його платонізму взята в псевдо-Діонісія. Час жит­тя цього автора точно невідомий, але видається ймовірним, що він був учнем неоплатоніка Прокла. Імовірно також, що сам


Йоан Скот ніколи й не чув за Прокла й не прочитав жодного рядка Плотіна. Крім псевдо-Діонісія, ще одним джерелом пла­тонізму в середні віки був Боецій. Цей платонізм багато в чому відмінний від того, що його виводить сучасний дослідник із творів самого Платона. В ньому випущено майже все те, що не має очевидного стосунку до релігії, а в релігійній філософії він розви­ває і підкреслює певні аспекти коштом інших. Ці зміни в Плато­нову концепцію вносив уже Плотін. Обізнаність із Арістотелем також була фрагментарна, але в протилежному напрямі: все, що було відоме про нього до дванадцятого сторіччя, - це «Категорії» та «Про тлумачення» в перекладі Боеція. Як наслідок, Арістотель уважався тільки діалектиком, а Платон - тільки релігійним філософом та автором теорії ідей. Протягом пізнього середньовіччя і одне, й друге хибне уявлення були помалу виправлені, особливо уявлення про Арістотеля. Що ж до Платона, то цей процес не був завершений аж до Відродження.

 




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 17 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Розділ XXX | Книга друга | Розділ І РОЗВИТОК РЕЛІГІЇ В ЮДЕЇВ | ХРИСТИЯНСТВО В ПЕРШИХ ЧОТИРЬОХ СТОРІЧЧЯХ | Розділ III ТРИ ВЧИТЕЛІ ЦЕРКВИ | І. Чиста філософія | III. Боротьба з пелагіанством | П'ЯТЕ Й ШОСТЕ СТОРІЧЧЯ | СВ. БЕНЕДИКТ І ГРИГОРІЙ ВЕЛИКИЙ | ПАПСТВО В ТЕМНИХ СТОРІЧЧЯХ |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав