Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ВПЛИВ ФІЛОСОФІЇ ЛОККА

Від Локка до наших днів у Європі існує два головні типи філософії; один з них завдячує свої теорії і метод Локкові, дру­гий виводив їх спершу від Декарта, потім від Канта. Сам Кант стверджував, що він зробив синтез філософії, що походить від Декарта, і філософії, що походить від Локка, але погодитись із цим не можна, принаймні з історичного погляду, бо послідовники Канта дотримувалися картезіанської, а не локківської традиції. Наступниками Локка є, по-перше, Берклі і Юм; по-друге, ті з французьких філософів, що не належали до школи Руссо; по-третє, Бентам і філософи-радикали; по-четверте, з чималими домішками континентальної філософії, Маркс та його послідовни­ки. Проте Марксова система еклектична, і будь-яке просте визна­чення її майже напевне буде хибним; тому я поки що промину її, а згодом уже докладно розгляну вчення Маркса.

За життя Локка його головними опонентами у філософії були картезіанці і Ляйбніц. Цілком усупереч логіці Локкова філософія перемогла в Англії і Франції головним чином завдяки Ньютоновій славі. Коли жив Декарт, його власний авторитет як філософа зміцнювали його ж праці з математики та натуральної філософії. Але як пояснення будови Сонячної системи його теорія вихорів значно поступалася Ньютоновому законові тяжіння. Перемога Ньютонової космогонії зменшила повагу до Декарта і збільшила повагу до Англії. Завдяки цим причинам громадська думка при­хилилася до Локка. У Франції вісімнадцятого сторіччя інтелектуали, що повстали проти застарілого, розбещеного і зужи­того деспотизму, вважали Англію батьківщиною свободи і через політичні доктрини Локка схилялися й до його філософії. Напере­додні революції вплив Локка у Франції ще дужче посилив Юм, що жив якийсь час у Франції і був особисто знайомий з усіма провідними вченими.

Головним посередником у поширенні англійського впливу у Франції став Вольтер.

В Англії філософи, послідовники Локка, аж до Французької революції не цікавилися його політичними доктринами. Берклі -єпископ, що не дуже переймався політикою. Юм — торі, що слухняно йшов за Болінгброком. Англія в їхню добу тішилася політичним спокоєм, і філософ міг удовольнятися теоретизуван-

ням, не переймаючися становищем у світі. Французька революція принесла переміну, змусивши найрозумніші голови стати в опо­зицію до status quo. Та все ж традиція чистої філософії зосталася безперервна. У творі Шеллі «Необхідність атеїзму», за який його вигнали з Оксфордського університету, дуже відчутний Локків вплив*.

До виходу в світ «Критики чистого розуму» Канта в 1781 р. здавалося, що новий емпіричний метод цілком подолав старшу філософську традицію Декарта, Спінози та Ляйбніца. Проте цей новий метод ніколи не запанував у німецьких університетах, а після 1792 р. на нього скинули відповідальність за всі жахіття революції. Розкаяні революціонери - як-от Колрідж - убачали в Кантові інтелектуальну підтримку в своїй боротьбі з французьким атеїзмом. Німці, опираючись Франції, були раді мати свою німецьку філософію, що підтримувала б їх. Навіть французи після падіння Наполеона радо хапалися за будь-яку зброю проти якобінства. Всі ці чинники сприяли популярності Канта.

Кант, як і Дарвін, започаткував рух, що був би гидкий йому самому. Кант був ліберал, демократ, пацифіст, проте ті, хто на­магався розвинути його філософію, не мали жодної з цих рис. Або якщо вони й називали себе лібералами, то були лібералами нового зразка. З часів Руссо і Канта існують дві школи лібералізму, які можна визначити як школу твердоголових і шко­лу м'якосердих. Твердоголові через Бентама, Рікардо, Маркса пройшовши певні логічні етапи, розвинулись у Сталіна, м'яко­серді, пройшовши інші логічні етапи, через Фіхте, Байрона, Кар­лейля і Ніцше розвинулись у Гітлера. Це твердження, звичайно, надто спрощене, щоб бути цілком істинним, але воно може слу­жити схемою, мнемонічним записом. Стадії розвитку ідей майже цілком відповідають Гегелевій діалектиці: доктрини, проходячи етапи, які всім видаються природними, обертаються на свою про­тилежність. Але розвиток відбувається не тільки завдяки довільному рухові самих ідей, розвиток може спрямовуватись відповідними зовнішніми обставинами і відображенням тих обста­вин у людських емоціях. Що це саме так, можна пересвідчитись, узявши до уваги непересічний факт: ідеї лібералізму не зазнали ніяких змін у Сполучених Штатах, де вони досі такі, як і в Локкові часи.

Полишивши поки що політику, придивімося до відмінностей між двома філософськими школами, які загалом можна означити відповідно як континентальну і британську.

Насамперед їх відрізняє метод. Британська філософія до­кладніша й дріб'язковіша за континентальну; коли вона дозволяє собі встановити якийсь загальний принцип, то намагається дове­сти його індуктивно, аналізуючи його різні застосування.

* Візьмімо, наприклад, такі слова Шеллі: «Коли розумові пропонується суджен­ня, він сприймає відповідність чи невідповідність ідей, з яких воно складається».

Приміром, Юм, оголосивши, що немає ідей без попереднього вра­ження, зразу ж починає розглядати таке заперечення: припустімо, ви побачили два схожі, але не тотожні відтінки кольору, й при­пустімо, що ви ніколи не бачили відтінку кольору, проміжного між тими двома, - то чи можете ви все-таки уявити той відтінок? Юм не розв'язує цього питання і вважає, що навіть ко­ли відповідь суперечитиме його загальному принципові, для само­го принципу це не страшно, бо він не логічний, а емпіричний. Коли Ляйбніц - беремо цей приклад задля контрасту - прагнув утвердити свою монадологію, він доводив, грубо кажучи, так: те, що складне, повинне складатися з простих частин, те, що просте, не може бути протяжним, - отже, все складається з частин, які не мають протяжності. Але ж те, що не має протяжності, - не­матеріальне. Тобто кінцеві частини, з яких складаються речі, -нематеріальні, а якщо вони не матеріальні, то ідеальні. 1 тоді стіл насправді - колонія душ.

Відмінність методу, зображеного тут, можна визначити таким чином: у Локка чи Юма порівнюючи скромні висновки виводять­ся з широких спостережень численних фактів, тоді як у Ляйбніца величезна дедуктивна споруда - це піраміда, що основою догори впирається верхівкою в цятку логічного принципу. В Ляйбніца, якщо принцип абсолютно істинний, а висновки цілком правильні, все гаразд; проте вся структура нестабільна, і найменший удар, байдуже звідки, обертає її на руїну, В Локка чи Юма навпаки, піраміда стоїть основою на твердому грунті спостережених фактів, її верхівка тягнеться не вниз, а вгору; отже, рівновага стійка і наслідки удару з того чи того боку завжди можна виправити, споруда не руйнується. Така відмінність у методі збереглася й після Кантових спроб запозичити дещо з емпіричної філософії; від Декарта до Гегеля, з одного боку, і від Локка до Джона Стюар­та Мілля, з другого, відмінність не зникає.

Відмінність методу пов'язана з багатьма іншими відмінностями. Візьмімо насамперед метафізику.

Декарт висував метафізичні докази існування Бога, найваж­ливіший із яких винайшов в одинадцятому сторіччі св. Ансельм, архієпископ Кентерберійський. Спіноза мав пантеїстичного Бога, який ортодоксам узагалі не здавався Богом; та все ж, хай там як, Спінозині аргументи по своїй суті метафізичні і їх можна простежити (хоча сам він міг цього й не усвідомлювати) в теорії, що кожне судження повинне мати суб'єкт і предикат. Ляйбніцева метафізика вийшла з того самого джерела.

У Локка напрям філософії, який сам він започаткував, ще не цілком розвинений: він визнає слушними Декартові докази існування Бога. Берклі винайшов цілком новий аргумент, проте Юм — у якому нова філософія дійшла до завершення — цілком відкидав метафізику і гадав, що, розважаючи на теми, якими пе­реймається метафізика, не можна відкрити нічого. Цей погляд

зберігся в емпіричній школі, тоді як протилежний погляд, у тро­хи зміненій формі, зберігся в Канта та його послідовників.

В етиці теж існує такий же поділ між двома школами.

Локк, як ми бачили, насолоду вважав добром, і такий погляд переважав серед емпіриків протягом вісімнадцятого і дев'ятнадця­того сторіч. їхні опоненти, навпаки, зневажали насолоду як мер­зоту і вигадували всякі системи етики, які видавалися їм більш піднесеними. Гоббс цінував владу, Спіноза, до певної міри, погод­жувався з Гоббсом. Спіноза поєднував два несумісні погляди на етику: по-перше, Гоббсів, по-друге, він стверджував, що добро полягає в містичному єднанні з Богом. Ляйбніц не зробив якогось важливого внеску в етику, зате Кант поставив її на чільне місце і виводив свою метафізику з етичних засновків. Кантова етика дуже важлива, бо вона антиутилітарна, апріорна і, так би мови­ти, «шляхетна».

Кант каже, що якщо ви добрі до свого ближнього, бо любите його, то в цьому нема ніякої моральної заслуги; дія тільки тоді має якусь моральну заслугу, коли виконати її змушує моральний закон. Хоча насолода не є добром, усе ж несправедливо, - так стверджує Кант, - що доброчесні змушені страждати. Оскільки в світі таке трапляється часто, повинен існувати інший світ, де їх винагороджують після смерті, отже, повинен існувати Бог, який забезпечує справедливість у посмертному житті. Кант відкидає всі давніші метафізичні докази існування Бога й безсмертя, зате свій новий етичний аргумент уважає неспростовним.

Сам Кант на практичні справи дививсь як людина добра й гу­манна, проте цього не можна сказати про більшість тих, хто за­перечував, що щастя є добром. Та етика, що зветься «шляхет­ною», менш пов'язана з намаганнями поліпшити світ, ніж куди приземленіший погляд, що слід намагатися зробити людей щас­ливішими. Та й не дивно. Зневажати щастя легше, коли йдеться про щастя інших людей, а не своє. Здебільшого замінником щас­тя виступає яка-небудь форма героїзму. Це дає несвідомий вихід надміру сили і постачає щедрі виправдання жорстокості. Або ж ізнову, цінуватися може сильне почуття, - це ми бачимо в ро­мантиків. Це призводить до терпимості щодо таких пристрастей, як ненависть і помста; Байронові герої типові, серед них ніколи нема осіб зразкової поведінки. Найдужче сприяли людському щас­тю - як можна було сподіватися - ті, хто вважав щастя важли­вим, а не ті, хто нехтував його задля чогось «шляхетнішого». Крім того, етика людини здебільшого відбиває її характер, а зич­ливість приводить до прагнення загального щастя. Отож люди, що вважають щастя метою життя, намагаються стати зичливішими, тоді як ті, що висувають інші цілі, часто несвідомо керуються жорстокістю і владолюбством.

Такі відмінності в етиці пов'язані, хоч і не завжди, з відмінностями в політиці. Локк, як ми бачили, в усіх своїх пере­конаннях некатегоричний, він ніколи не стає авторитарним і охо-

че згоджується вирішувати будь-яке питання в невимушеній дис­кусії. Внаслідок цього і він, і його послідовники вірили в рефор­ми, проте дуже поступові. Оскільки їхні системи мислення фраг­ментарні і є наслідком окремих досліджень багатьох розмаїтих питань, їхні політичні погляди цілком природним чином мало-по­малу прибирали такого ж характеру. Вони сахалися широких, ніби різьблених з моноліту, програм і воліли придивлятись, яка користь буде від роз'язку кожного окремого питання. І в політиці, і в філософії вони обирали шлях досліджень і відкидали категоричність. Натомість їхні опоненти, гадаючи, що можуть «ра­зом охопити всю ту жалюгідну систему речей», дужче схилялися до наміру «розбити її на друзки і потім скласти в нову систему, що краще відповідала б бажанням серця». Цього вони можуть досягати як революціонери або як люди, що прагнуть посилити авторитет влади; хай там як, ідучи до такої високої мети, вони не цураються насильства, а миролюбність засуджують як ницість.

З погляду сучасності величезною політичною хибою Локка і його послідовників є схиляння перед власністю. Але ті, хто кри­тикує їх за це, часто просто висловлюють інтереси верств, які були б іще хижішими за капіталістів, - монархів, аристократів, мілітаристів. Аристократ-землевласник, чиї прибутки течуть до нього без зусиль згідно з бозна-коли заведеним звичаєм, сам собі не здається грошолупом, не думають так про нього й люди, що не прозирають далі мальовничої поверхні. Натомість підприємець свідомо поринає в гонитву за багатством, і поки до його більш-менш нової діяльності ще не призвичаїлись, вона породжує обу­рення, якого не відчувають до великопанських вимог землевлас­ника. Саме такі почуття плекали письменники з середнього класу та їхні читачі, проте зовсім не так гадали селяни, що й з'ясува­лося під час французької та російської революцій. Але ж селяни безсловесні. Більшість опонентів Локкової школи захоплювалися війною, бо вона супроводилась геройством і зневагою до затишку та вигод. Натомість ті, хто перейняв утилітарну етику, більшість воєн уважали божевіллям. Це знов-таки, принаймні в дев'ятнад­цятому сторіччі, привело їх до спілки з капіталістами, що не лю­били воєн, бо ті перешкоджали торгівлі. Мотиви капіталістів, зви­чайно, були чисто егоїстичні, але вони сприяли розвиткові по­глядів, що краще поєднувалися з загальним інтересом, ніж погля­ди мілітаристів та їхніх літературних поплічників. Щоправда, ставлення капіталістів до війни зазнавало змін. Англійські війни у вісімнадцятому сторіччі, крім англо-американської війни, в цілому були прибуткові, і підприємці підтримували їх; але протягом усього дев'ятнадцятого сторіччя аж до останніх років його вони віддавали перевагу мирові. Нині великий бізнес усюди так тісно сплівся з національною державою, що ситуація дуже відмінилась. Але навіть тепер і в Англії, і в Америці великий бізнес здебільшого засуджує війну.

Освічений егоїзм - звичайно, не найвищий із мотивів, проте

ті, хто засуджує його, часто випадково чи зумисне ставлять на його місце мотиви набагато лихіші - ненависть, заздрість, жадан­ня влади. В цілому школа, що завдячувала своє існування Лок­кові і проповідувала освічений егоїзм, більше зробила для росту людського щастя і менше - для посилення людських злигоднів, ніж школи, які відкидали егоїзм в ім'я героїзму й самопожертви. Я не забуваю жахіть ранньої індустріалізації, проте вони, зреш­тою, пом'якшились у межах самої системи. Але я повстаю проти російського кріпацтва, проти страхіть війни і її виплодів - страху й ненависті, проти незнищенного обскурантизму тих, що намага­ються зберегти давні системи, коли ті вже втратили життєздатність.