– Справа з ним безнадійна, – визнав Відон Скотт.
Він сидів на порозі своєї хатини й дивився на погонича. Той так само безнадійно знизав плечима. Обоє вони глянули на Білого Ікла, що, наїжившись і люто погарикуючи, напинав свого ланцюга й кидався на запряжних собак. Собаки вже дістали від Мета серйозну науку, підсилену ще дрючком, і зрозуміли, що Білому Іклу треба дати спокій. Лежачи віддалік, вони вдавали, наче зовсім його не помічають.
– Він вовк, і годі його приручити, – промовив Відон Скотт.
– Та хто зна, – озвався Метт. – А може, в ньому чимало й від собаки? Одначе є одна річ, і то цілком безперечна…
Погонич примовк і довірчо кивнув головою в бік Лосячої гори.
– Ну, то кажіть же, що воно за річ! – гостро сказав Скотт, марно прочекавши хвилину. – Викладайте, що там.
Метт тицьнув великим пальцем через плече на Білого Ікла.
– Вовк він чи ні, це байдуже, але колись він був приручений.
– Та ні!
– А я вам кажу, що так. Він ходив у запрягу. Ось придивіться‑но. Хіба не бачите, що в нього на грудях слід від ременя?
– Ваша правда, Метте. Перед тим, як трапити до Смітових рук, він ходив у запрягу.
– І немає жодної причини, чого б він знов у ньому не походив.
– А чом би й ні? – розохотився Скотт, але зараз же розчаровано похитав головою: – Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикіший.
– Ану спробуймо, – сказав Метт, – спустімо його ненадовго.
Відон Скотт глянув на нього недовірливо.
– Так, я знаю, – казав далі Метт, – ви пробували, але ж ви були без дрючка.
– Тоді ви спробуйте.
Узявши дрючка, погонич підійшов до прив'язаного на ланцюгу Білого Ікла. Собака стежив за дрючком, як лев у клітці за батогом приборкувача.
– Бачте, як на дрючка він видивився, – сказав Метт. – Це добра прикмета! Він не дурень, і поки я з дрючком, мене він не зачепить. Він не зовсім скажений, повірте мені!
Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Метт відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.
Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красеня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв'язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.
Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало – він не знав, що діяти. Завбачливо одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, став за кілька кроків від людей і втупив у них пильний погляд.
– А він не втече? – спитав новий хазяїн.
Метт знизав плечима.
– Ризикнімо. Це єдиний спосіб дізнатись.
– Бідолаха, – пробурмотів співчутливо Скотт. – Найбільше він потребує людської ласки, – додав він і пішов у хатину.
Повернувся він з кавалком м'яса й кинув його Білому Іклу. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м'яса.
– Геть, Майор! – пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.
Майор підскочив до м'яса і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Біле Ікло і збив з ніг. Метт кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма на снігу все більшала.
– Шкода його, хоч так йому й треба, – хапливо промовив Скотт.
Але Метт уже націлився вдарити Білого Ікла ногою. І тут враз одне за одним сталося – стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Біле Ікло гнівно загарчав, а Метт, нахилившись, став оглядати свою ногу.
– Хапнув таки добре, – сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з'явилася кривава латка.
– Я ж казав, що справа з ним безнадійна, – понуро мовив Скотт. – Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.
Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.
– Слухайте, містере Скотте, – спинив його Метт. – Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.
– Гляньте на Майора! – відказав Скотт. Погонич підійшов до пораненого собаки. Той лежав на снігу в калюжі крові й конав.
– Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білого Ікла його м'ясо – ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м'ясо.
– Але гляньте‑но на себе, Метте! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.
– Що ж, так мені й треба, мені теж, – уперто провадив своєї Метт. – Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.
– Та все‑таки найкраще буде застрелити його, – наполягав Скотт. – Приручити його неможливо.
– Слухайте, містере Скотт, дамо йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Він же оце вийшов з пекла і вперше на волі. Даймо йому час опам'ятатись. А коли нічого не поможе, я сам його заб'ю. Їй‑бо.
– Та мені теж не хочеться ані самому його вбивати, ані бачити його забитим, – відповів Скотт, ховаючи револьвера. – Хай побігає на волі, побачимо, що з ним можна зробити добром. От я навіть зараз і спробую.
Він підійшов до Білого Ікла і тихо й ласкаво до нього заговорив.
– Узяли б ви все‑таки дрючка, – застеріг його погонич.
Скотт похитав головою й говорив далі, пробуючи збудити в собаці довіру.
Біле Ікло вівся сторожко. Безперечно, щось йому загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Що ж на нього може чекати, як не сувора кара? Проте він не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Бог не мав дрючка, через те він підпустив його до себе. Рука бога простяглась і почала спускатися йому на голову. Біле Ікло зіщулився і, насторожившись увесь, припав до землі. Ось вона, небезпека, зрада абощо. Він добре вже знає руки богів, їхню владність і вміння завдавати болю. До того ж йому ще здавна огидний усякий доторк. Рука спускалась, а він усе пригинався й гарчав щораз грізніше. Він не хотів її кусати й терпів, доки не занутрує в ньому й не опанує всього інстинкт невгамовної жадоби життя.
Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білого Ікла, що вражав так певно й швидко, як гадюка.
Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Метт круто вилаявшись, кинувся до нього. Біле Ікло відповз назад, скаливши зуби й наїжившись, а в очах йому світилась погроза. Тепер уже запевне його покарають так само жорстоко, як Красень Сміт карав.
– Стійте! Що ви хочете робити? – раптом скрикнув Скотт.
Метт, що побіг був до хатини, повертався з рушницею.
– Нічого, – повільно відповів він з удаваним спокоєм. – Хочу зробити те, що обіцяв. Я сказав, що заб'ю його, ну, то мушу забити.
– Але ж ви не застрелите!
– Застрелю, ось дивіться.
Як раніше Метт заступився за Білого Ікла, коли він укусив його, так само тепер Скотт став заступатись за собаку.
– Ви ж казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Цього разу я сам винен. І… гляньте на нього!
Біле Ікло стояв на розі хатини, футів за сорок від них, і гарчав так люто, що аж кров холонула, але гарчав не на Скотта, а на погонича.
– Ну й штука, хай я буду тричі проклятий! – вихопилось у здивованого Метта.
– Ач, який розумний! – хапливо мовив Скотт. – Він не гірше за нас розуміє, що значить вогнепальна зброя… Такий розумняга, що не шкода з ним і повозитись. Облиште зброю.
– Гаразд, хай буде так, – погодився Метт і прихилив рушницю до стосу дров.
– Але ж погляньте на нього! – скрикнув він зараз же потому.
Біле Ікло заспокоївся й перестав гарчати.
– Ану перевіримо. Стежте за ним!
Метт простяг руку до рушниці, й Біле Ікло знову загарчав. Метт відійшов від рушниці, – Біле Ікло сховав свої зуби.
– А ще раз, задля цікавості.
Метт узяв рушницю й почав повільно підносити до плеча. Біле Ікло щораз дужче гарчав, у міру того, як підіймалась рушниця. Але тільки Метт спробував націлитись на нього, як він шаснув убік, за ріг хатини. Метт побачив перед собою лише голий сніг на тім місці, де стояв Біле Ікло.
Погонич повагом опустив рушницю, обернувся й глянув на свого хазяїна.
– Я згоден з вами, містере Скотт. Собака занадто розумний, щоб його вбивати.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |