Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Проблема протиріччя в філософії

Читайте также:
  1. А МОЖЕТ БЫТЬ, ПРОБЛЕМА ИМЕННО В ВАС?
  2. А) Проблема
  3. Антропологічний принцип філософії Л. Фейербаха
  4. Антропологічний принцип філософії Л.Фейербаха
  5. Атмосферная проблема Нибиру
  6. Бизнес-проблема № 11.
  7. Бизнес-проблема № 14.
  8. Бизнес-проблема № 28.
  9. Бизнес-проблема № 29.
  10. Бизнес-проблема № 32.

Протиріччя 1) діалектичне — взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін і тенденцій предметів і явищ, які в той же час знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморухи і розвитку об'єктивного світу і пізнання. Розвиток об'єктивного світу і пізнання здійснюється шляхом роздвоєння єдиного на взаємовиключні, протилежні моменти, сторони і тенденції, взаємовідношення яких характеризує ту або іншу систему як щось ціле і якісно визначене і складає внутрішній імпульс її зміни, розвитку, перетворення на нову якість. Діалектичний принцип П. відображає подвійне відношення усередині цілого: єдність протилежностей і їх боротьбу. При цьому єдність протилежностей, виражаючи стійкість об'єкту, є відносною, скороминущою, боротьба ж протилежностей — абсолютна, що служить вираженням нескінченності процесу розвитку. Це обумовлено тим, що П. є не лише взаємовідношення між протилежними тенденціями об'єкту або між протилежними об'єктами, але і відношення об'єкту до самого собі, тобто постійна самоотріцательность, самопротіворечивость об'єкту.

Протилежні сторони, моменти і тенденції у складі цілого, взаємодію яких утворює П., не дани одвічно в готовому і незмінному вигляді. Процес виникнення відмінностей і протилежностей має декілька рівнів. На первинному рівні, існуючи ще в можливості, П. виступає як тотожність, що містить неістотну відмінність. Наступна стадія — істотна відмінність в тотожності: при загальній основі в об'єкті є істотні властивості, тенденції, не відповідні один одному. Істотна відмінність перетворюється на протилежності (найбільша відмінність, полярність, антагонізм), які, взаїмоотріцая друг друга, переростають в П.

П. — найважливіший методологічний принцип, логічна форма розвитку пізнання. П., що виникають і вирішуються в мисленні, відображають П. об'єктивної реальності.

На первинному етапі процесу пізнання, коли об'єкт сприймається в його вихідній цілісності і плотській конкретності, суперечливу єдність протилежностей розкрити неможливо. Суб'єкт, що тому пізнає, починає з уявного розчленовування початкової єдності, піддаючи аналізу складові його моменти. Пізнання сторін П. в їх відособленості один від одного і навіть протилежності передбачає досягнення синтезу раніше розділених протилежностей. В результаті цього долається однобічність первинного підходу до об'єкту, пов'язана з аналізом одних його моментів у відриві від інших. Єдність протилежностей, що осягається на цьому етапі пізнання, характеризує об'єкт як внутрішньо розчленоване, суперечливе і через це — саморушне органічне ціле.

Специфічною формою існування діалектичних П. в пізнанні виступають антиномії, що мають об'єктивну основу: відбиваний в них вміст є кінець кінцем моментом структури що розвивається об'єктивного П. Познавательниє антиномії служать формою теоретичного відтворення діалектичних П. в наукових теоріях, розвиток яких здійснюється в результаті розкриття і дозволи П., що виявляються в передуючих теоріях або рівнях дослідження. При цьому найбільш плідним способом дозволу антиномій, що виникають в теоретичному мисленні, є вихід за їх межі, виявлення їх глибокої основи, виявлення переходу однієї протилежності в іншу і розкриття ланок цього переходу, що опосередковують.

 

 

33. Проблема людини в філософії

 

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

 

34. Проблема істини в філософії

 

В теорії пізнання цікавить гносеологічний аспект істини. Проблема істини не виникає на побутовому рівні, а виникає, коли хочемо безпосередньо проникнути в сутність явищ, в сутність, яка неявна, коли виникає роздвоєння між явищем і сутністю.

В цьому питанні філософи розділились на 2 групи:

1) людина здатна розуміти істину;

2) вона може мати знання тільки про явища, а сутність принципово закрита - це агностика. Треті ставлять під знак сумніву можливість істини - скептики.

Метою пізнання є досягнення істини. Істина - це відповідність знання дійсності. Поняття істини не чітко окреслено. З одного боку в нього відчувається гносеологічний аспект, що полягає у відношенні знань до дійсності. Має і морально-етичний аспект: істина прокручується як саме життя, як покликання людини. Істина - це відповідність поняття і предмета, поняття і дійсності. Життя повинно відповідати новим принципам і ідеалам.

В розумінні істини можливі дві розбіжні позиції: історизм - виходить з того, що до істини ми доходимо поступово (шлях до абсолютної істини лежить через шлях відносної) - це позиція Гегеля, Маркса. Недолік позиції: істина перетворюється в синього птаха, до якого прагнуть і не можуть впіймати. З цієї позиції слідує, що на кожному етапі маєш істину неповну, недовершену, але вважаємо, що ті, хто до нас жив, жили ще гірше.

Тенденція на тотальність - має бути спрямована на рух цієї істини.

Протилежна концепція трансцендентальність. Вони вважають, що будь-яка істина є абсолютною. Інакше вона не заслуговує на звання істини (Кант). Вони допускають плюралізм істини. Ці концепції істини не є плідними. Марксизм і концепція Гегеля схильні до того, що істина є історичним процесом. Істина завжди є системою (Гегель), знанням, тобто абстрактне, окреме судження одностороннє, однобічне - ми дуже часто схильні до абстрактних суджень.(всі люди чи добрі чи погані - розглядають тільки в одному напрямку).

Гегель і Маркс виділяють елементи абсолютності і відносності істини. Те знання, яке з розвитком історії не змінюється, не уточнюється - абсолютне і навпаки.

Позитивізм висунув принцип верифікації. Будь-яка концепція є істина, якщо її прямо чи опосередковано можна звести до певних фактів. Тут позитивізм відходить від проблеми наочної верифікації теоретичних конструкцій. Він не вимагає, що за якимись елементами криється якесь явище. Теоретична конструкція - схема символів, яка б давала нам знання, що допомагало б орієнтуватись в дійсності. Не вимагаємо від теорії абстрактності точності. Істинна теорія, з якою всі згодні - це проста теорія, якщо є кілька теорій, то істинна простіша, економічніша. Тобто відійшли від наочності, критерієм дійсності стала не очевидність, а ефективність.

Позитивізм - істинною вважає все те, що працює на виживання людини. Істинно те, що корисно, те що на благо людини.

Прагматизм - це єдина система американців, яка відтворює дух.

Конвенціоналізм - течія у позитивізмі. Вважали, що істинним є знання, відносно якого є консенцум. Приймемо щось за істину, а тоді маємо наслідки. В математиці - аксіоми, теореми.

 

35. Проблема спадкоємності в розвитку культури. Традиції і новації.

 

Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе істо­рично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо.

Формуючи, розвиваючи людину, культура завжди є самотворчістю, результатом якої є постійне відтворення загально­визнаних цінностей, норм і смислів людської діяльності та постійне оновлення їх. Людина завжди у своїй культуротворчій діяльності перебуває між цими двома тенденціями, одна з яких прагне зберегти існуючі форми, тоді як друга спрямо­вана на творення нових.

Саме тому попередні досягнення культури не відрізані від сучасності неперехідними межами. Вони у своїх неминущих зразках живуть у сучасності і житимуть у майбутньому. Наша духовна культура є плодом минулого і сіменем май­бутнього. Реалізується цей взаємозв'язок часів — минулого, сучасного, майбутнього — завдяки традиціям і новаторству у культурі, через механізм її спадкоємності.

Спадкоємність культурице процес передачі куль­турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере­осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль­ності людини функціонує через органічне поєднання мину­лого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Раціональна традиція в філософії Нового часу | В.С.Соловйов (1853-1900). | Філософські ідеї Гегеля. | Основні категорії онтології | Матеріалізм і ідеалізм. Обмеженість географічного, технократичного та економічного детермінізму | Філософські концепції свідомості | Роль моралі, політики і економіки в житті суспільства | Суспільно-історичний характер пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання | Право і правосвідомість | Матеріальне виробництво і його роль в житті суспільства. Аналіз технократичних концепцій |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав