Читайте также:
|
План
1. Загальна характеристика філософії Нового часу.
2. Філософія Ф.Бекона.
3. Філософія Р.Декарта, Б.Спінози і Г.В.Лейбниця.
4. Французький матеріалізм ХУШ ст.: Ж.Ламетрі, К.Гельвецій, П.Гольбах,
Д.Дідро.
ЛІТЕРАТУРА
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Тема 5.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. Лекція 6.
Основними характеристиками філософії Нового часу є її орієнтація на природознавство. Взаємозв’язок філософії ХУП ст. з природознавством свідчить про її механістичний характер. Із природничих наук ХУІ-ХУП ст. особливих успіхів набула механіка і астрономія, що розкривали механічні закономірності руху матерії та її кількісні співвідношення. Швидкий розвиток механіко-математичних наук, зумовлений потребами виробництва, здійснив такий сильний вплив на природознавство, що деякі з них вважали закономірності, відкриті у механіці всезагальними, такими, що застосовуються до пізнання всіх сфер реальності. Слідуючою характеристикою філософії Нового часу були пошуки її представниками найбільш дієвих засобів, методів пізнання.
Ф.Бекон (1561-1626 рр.) стверджуючи матеріальність світу обгрунтовував можливість пізнання природи. Він першим із філософів Нового часу критикував тих філософів античності і середніх віків, які стверджували про неможливість пізнання природи. Ці хибні теорії, на думку Бекона, породжують зневіру у пізнавальні можливості людського розуму, обмежують людську діяльність, гальмують розвиток науки і практики. Він вказував, що питання про пізнаваність природи вирішується не диспутами, а досвідом, експериментом.
Пізнання природи можливе, але на його шляху є дуже багато перешкод. Основною перешкодою він вважав пережитки в свідомості людей так званих “ідолів” – спотворених образів дійсності хибними уявленнями і поняттями. Бекон вказував на чотири види ідолів, з якими потрібно боротися.
Ідолами роду Бекон вважав хибні уявлення про світ, які властиві всьому людському родові і проявляються в тому, що люди, пізнаючи речі, приписують природі речей свою власну природу, створюючи цим самим хибні уявлення про речі. Люди розглядають речі не такими якими вони є самі по собі, а такими якими вони їм видаються у їх сприйняттях. Щоб усунути даний недолік потрібно розглядати речі не відносно чуттів і сприйнять про речі, а співвідносити ці чуття і сприйняття з самими речами, намагатися отримувати знання про речі, якими вони є самі по собі.
Ідолами печери Бекон називав спотворені уявлення про дійсність, що характерні для окремих людей, - індивідуальні помилкові уявлення. У кожної людини, твердив він, є своя печера, свій суб’єктивний внутрішній світ, який корегує людські знання про світ зовнішній. Ідоли печери – це помилкові уявлення тієї чи іншої людини про світ і залежать вони від його природжених властивостей, від виховання і освіти, від авторитету, перед яким він схиляється.
До ідолів площі Бекон відносив хибні уявлення людей, породжені неправильним вживанням слів, особливо тих, що розповсюджені на ринках та площах. Люди, на його думку, в одні і ті ж слова вкладають різний зміст, що веде до безплідних диспутів, дискусій. А це відволікає людей від вивчення природи.
В поняття ідолів театру Бекон включав хибні уявлення про світ, які люди некритично засвоїли з інших філософських систем. Він називав ці уявлення ідолами театру, вказуючи, що скільки було в історії філософських систем, стільки було поставлено і зіграно комедій, які показували надумані, штучні світи.
Своїм вченням про ідоли Бекон намагався очистити свідомість людей від засилля схоластики і створити умови для успішного поширення знань, заснованих на досвідному вивченню природи. Він стверджував, що при вивченні природи необхідно користуватися методом індукції, що відповідає як природі так і даним оргавнів чуття і досвіду. Індукція – необхідна для природознавства, базується на даних органів чуття, істинна форма доказу і метод пізнання природи. Згідно методу індукції пізнання іде від одиничного до загального. Індукцію Бекон вважав ключом до пізнання природи, методом, що допомагає розуму людини аналізувати, розкладати ціле на частини і відкривати правила, по яких поєднуються ці частини у цілісну систему.
Важливим фактором пізнання Бекон вважав підкорення людиною природи. Панувати над природою – можливо лише підкоряючись їй, тобто знати її закони і використовувати їх у своїй діяльності. Міра влади людини над природою залежить від міри знання людини про природу. Тільки пізнаючи природу, людина може заставляти її служити своїм цілям. Він високо оцінював науку і філософію поскільки вони мають практичну значимість і забезпечують людині можливість використовувати знання в практичній діяльності.
Джерело знань про природу і критерй їх істиності Бекон вбачав у досвіді. Пізнання починається з чуттєвих сприйнять зовнішнього світу. Останні потребують експериментального підтвердження. Якими б конкретними, адекватними природі пізнавального предмету не були наші відчуття, всерівно вони повинні перевірятися досвідно, експериментально. Пізнання не повинно обмежуватися безпосередніми чуттєвими даними, простим їх описом. Завдання пізнавального процесу полягає у встановленні законів природи, причинних зв’язків явищ, що досягається шляхом аналізу даних чуттів і досвіду розумом, теоретичним мисленням.
Рене Декарт (1596-1650 рр.) подібно до Ф.Бекона починає свою філософію з критики схоластики: нічого не сприймати на віру, у всьому сумніватися, все піддавати безпристрасному суду розуму. Ні дані відчуттів, ні дані мислення не дають достовірного знання. По Декарту джерелом пізнання і критерієм їх істинності є не зовнішній світ, а розум людини. Відправним пунктом пізнання і його джерелом є так звана інтелектуальна інтуїція, що для свого існування не вимагає даних органів чуття та логічних доказів. Інтелектуальна інтуїція – це ясне і чітке споглядання розумом висхідних принципів всякого знання. Декарт розглядав інтелектуальну інтуїцію як загальну для всіх людей безпосередню здатність пізнання зовнішнього світу.
Взявши за відправний пункт пізнання інтелектуальну інтуїцію, Декарт єдиним методом пізнання вважав дедукцію. Дедукція виражає рух пізнання від загального до одиничного, є логічним виведенням із даних інтелектуальної інтуїції загальних понять, що відповідають частковим істинам.
В інтуіції відсутній рух думки, вона дає розуму лише перші безпосередньо достовірні загальні принципи, рух думки здійснюється лише в дедукції. Тому дедукція основний метод розкриття змісту висхідних принципів всякого знання, на відміну відміну Ф.Бекона, який розробляв метод індукції, Декарт зосередив всі свої зусилля на розробці методу дедукції. Дедукція виходить з слідуючих вимог: 1) вважати істинними тільки ті положення, які дані нашому розуму настільки ясно і переконано, що не викликають ніякого сумніву; 2) розділяти кожну складну проблему на складові частини; 3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного; 4) не робити ніяких пропусків у логічному плані дослідження.
Заперечуючи схоластику, Декарт замінив віру знанням, ірраціональне раціональним. У вченні про матерію він обгрунтував дуалізм. На його думку матерії властиві дві атрибутивні властивості – протяжність і мислення, що не залежать одна від одної, існують самостійно.
Філософські погляди Декарта справили великий вплив на природознавство і медицину ХУП ст. І.П.Павлов назвав Декарта одним із засновників вчення про рефлекс. У свій час він висловив прогресивну ідею – розглядати фізіологічні процеси як причинно обумовлені і як своєрідний прояв механічної роботи організму. Рефлекс розглядався як універсальна властивість всіх живих тіл. Однак механістичне розуміння природи рефлексу не дало йому можливості усунути суперечність між “машинним” принципом функціонування рефлексу та інтегративною діяльністю цілісного організму.
Філософський дуалізм Декарта був усунений в творчості Спінози (1632-1677 рр.). На противагу Декарту він розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Світ вічний і є єдиною і неподільною природою, вираженою в двох формах: матеріальній та духовній. Природу він називав Богом і характеризував як вічну, нетворену і незнищенну, причину самої себе, субстанцію. У визначенні природи як субстанції, вічне буття якої витікає із її сутності, Спіноза заперечував теологічну концепцію креаціонізму. Характеризуючи поняття субстанції, Спіноза стверджував, що її властиві такі атрибути (вічні властивості) як протяжність і мислення. Субстанція немислима без протяжності і мислення, а вони не існують без субстанції як вираз її сутності. Так, мислення як атрибут субстанції, природи ніколи не виникає і не зникає. Воно є вічною властивістю матерії, існує в усіх матеріальних утвореннях, починаючи від неорганічної природи і найповніше проявляється у функціонуванні людського мозку. Тому Спіноза був представником гілозоїзму і ствержував, що вся матерія мислить.
Крім атрибутів субстанції властиві модуси, або конкретні стани субстанції. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві групи: вічні, безкінечні модуси і модуси кінечні, тимчасові. До безкінечних модусів він відносив ті, що витікають із атрибутів субстанції: атрибуту протяжності відповідають модуси руху і спокою; мисленню відповідають інтелект і воля. Так Спіноза створює моністичну картину світу.
Вчення про матерію Спіноза поширив на вчення про людину. Людина є модусом субстанції, конкретною єдністю фізичного і психічного, тіла і душі. Тіло і душа людини відповідають одне одному, але основним є тіло. Стан тіла, фізичного визначає стан душі, психічного. Для розуміння душі потрібні знання про тіло. В єдності душі і тіла, в їх відповідності одне одному Спіноза вбачав основу пізнання світу.
В теорії пізнання Спіноза був раціоналістом. Пізнання він розділяв на два види: чуттєве і раціональне. Чуттєве пізнання він вважав нечітким смутним, неістинним, раціональне – ясним, чітким, істинним. З допомогою чуттєвого досвіду, на його думку, людина отримує знання про поверхневі, несуттєві властивості об’єкта. Чуттєве пізнання це лише допоміжний засіб для раціонального осмислення дійсності, який дає істинне знання. Джерелом пізнання є розум. Виходячи з ідеї про те, що порядок і зв’язок ідей у розумі відповідає зв’язку і порядку речей, Спіноза обгрунтував пізнавальну стратегію: створивши розумом ясне і чітке визначення об’єкту дослідження, людина із цього первинного знання з допомогою дедукції виводить всі інші, конкретні види знань. Дедукція у Спінози носить чітко виражену математичну, геометричну форму і вважав, що метод доказу в геометрії повинен застосовуватися в усіх сферах пізнання.
Визнаючи джерелом істинного пізнання розум, стверджуючи, що в самій природі розуму є відповідність створюваних ним ідей з сутністю пізнаючих речей, Спіноза в розумі вбачав критерій істини. Згідно його раціоналістичній теорії пізнання, розум, незалежно від чуттєвого досвіду, створює відповідні ідеї про речі і визначає їх істинність або хибність. Істина “сама себе проявляє” в розумі. Критерій істини є ясність і самоочевидність ідеї, що створюється розумом.
Г.В.Лейбниць (1646-1716 рр.) був не тільки одним із визначних філософів свого часу а й визначним математиком, логіком. На його думку Всесвіт складається із безкінечної множини створених Богом ідеальних субстанційних одиниць-монад. Моністичному вченню Спінози про матерію як єдиної субстанції і дуалістичному вченню Декарта про дві субстанції – матеріальну та духовну – Лейбниць протиставляв плюралістичне вчення про множинність субстанцій у Всесвіті. В духовних по своїй сутності монадах Лейбниц вбачав аналоги атомів, складові елементи всіх речей. Із монад – простих субстанцій утворюються складні субстанції: каміння, рослини, тварини, люди. Кожна із складових субстанцій, наприклад тварина, складається із особливої центральної монади і множини периферійних монад. Центральні монади визначають сутність складних субстанцій.
Всі монади він розділяв на три категорії: монади – життя, монади – душі і монади – духу. Кожна із монад є випромінення Божественної благодаті. Монади не мають ні величини, ні фігури, неподільні, не складаються із частин, не виникають і не зникають. Разом з тим вони безперервно змінюються і ці зміни не зумовлені зовнішніми причинами. Монади абсолютно замкнені центри, безтілесні атоми. Сутністю монад як безперервних центрів діяльності виражається двома постійно змінюючими психічними станами сприйняттям і устремлінням силою притягування одних сприйнять до інших.
Підкреслюючи нерозривність духовного і тілесного в кожній монаді і керуючись ідеєю про їх вічність, Лейбниць визнавав первинність і безсмертність душі, вічність існування складних субстанцій. В природі не існує ні виникнення в повному розумінні слова, ні зникнення. Те, що ми називаємо народженням є лише збільшення і розвиток, а те, що ми називаємо смертю, зменшенням і зникненням.
В теорії пізнання Лейбниць стояв на позиціях раціоналізму: джерело пізнання у розумі. Нічого немає у розумі, чого не було раніше у відчуттях, за винятком самого розуму. Всі істинні знання, на його думку поділяються на істини необхідні, або істини розуму, та істини випадкові, або істини факту. До істин розуму Лейбниць відносив поняття субстанції, буття, причини, принципи логіки, математики, моралі. Істини розуму вроджені. Загальні принципи містяться в розумі постійно як певні нахили, природні обдарування, талант. Абсолютизуючи роль розуму, абстрактного мислення, чуттєве пізнання Лейбниць розглядав як допоміжне.
Французький матеріалізм ХУШ ст. Подією світового значення, яка відбулася у Франції у ХУШ ст. була буржуазна революція 1789-1794 років. Важливу роль в ідеологічній підготовці цієї революції відіграли французькі матеріалісти: Ж.Ламетрі (1709-1751 рр.), К.Гельвецій (1751-1771 рр.), Д.Дідро (1713-1784 рр.), П.Гольбах (1723-1789 рр.).
Французький матеріалізм ХУШ ст. є різновидністю метафізичного матеріалізму в його механістичній формі. В період діяльності французьких матеріалістів хімія, біологія знаходилися у початкових стадіях розвитку, тому основою світогляду були механіка. Її закони французькі матеріалісти відносили до всезагальних законів буття.
Найбільш чіткий вираз і застосування механістичного світогляду ми зустрічаємо у Ламетрі, котрий свою основну роботу назвав “Людина – машина”. В ній Ламетрі доказував, що люди – це найдосконаліші машини. Тому, пізнаючи механіку тіла, ми пізнаємо сутність людини, його чуттєвої і розумової діяльності.
Особливу увагу французькі матеріалісти приділяли проблемам матерії і руху. Так Гольбах стверджував, що матерія, природа є причиною всього, вона існує завдяки самій собі, існує вічно. Її рух – це необхідний наслідок її необхідного існування. Вічне просторово-часове існування матерії і її рух є самоочевидними фактами. Усі матеріальні тіла складаються із атомів, неподільних і незмінних елементів (Гольбах) або молекул (Дідро). Основними першоначальними властивостями матерії є протяжність, маса, фігура, рух.
Для французьких матеріалістів, як і для їх попередників, поняття матерії було тотожним поняттю речовини. Однак вони вже відкрито підходили до діалектично-філософського розуміння матерії. Гольбах писав, що по відношенню до нас матерія є все те, що діючи на наші органи чуття спричинює відуття. Матеря і рух невіддільні одне від одного. Не може бути матерія, що не рухається, як і не може бути нематеріального руху. Характеризуючи рух як атрибут, невід’ємну властивість матерії, французькі матеріалісти відкидали ідею першопоштовху (Арістотель, Декарт). Рух є спосіб існування матерії, її внутрішньо властива енергія. Рух такий же вічний як і матерія. Рух матерії абсолютний – спокій відносний. Звертаючи увагу на абсолютність руху і відносність спокою, французькі матеріалісти вказували, що у природі всі її частини знаходяться в безперервній взаємодії, що немає ні однієї молекули, яка знаходилася б в абсолютному спокої.
Вчення французьких матеріалістів про внутрішню активність матерії, про всезагальний характер руху було прогресивним у ХУШ ст. Все ж на їх вченні відбулися недоліки метафізичного матеріалізму і механіцизму. Вони не розглядали багатоманітності і якісної відмінності між формами руху матерії, а розглядали тільки механічний рух.
У вченні про пізнання французькі матеріалісти стояли на позиціях сенсуалізму, визнавали, що джерелом пізнання є чуттєві дані. Без чуттєвості немає ніяких знань. Людина, на їх думку, відчуває зовнішню реальність з допомогою мозкових периферичних нервів. Мозок, писав Гольбах, є носієм здатності відчувати. Він швидко встановлює і реагує на всі зміни, що відбуваються як в навколишньому середовищі, так і у самому організмі. Якщо ж відбуваються зміни в самому мозку, то людина або відчуває недосконалими формами, або ж взагалі перестає відчувати.
Всі думки та ідеї людини своїм джерелом мають зовнішній світ і виникають у процесі життєвого досвіду. Не існує ніяких вроджених ідей, люди не можуть мислити до того, як у них виникають відчуття. Характеризуючи процес пізнання як процес відображення, французькі матеріалісти вирішували також проблему істини та її критерії. Істина, по Гольбаху, це постійна відповідність між предметами, що пізнаються і тими якостями, які ми їм приписуємо, це правильна і точна асоціація наших ідей, понять, що відповідає зв’язку речей. Критерієм істини у них виступав чуттєвий досвід.
Матеріалізм ХУШ ст. прогресивно вплинув на медицину тієї епохи. Ламетрі робить спробу матеріалістичного витлумачення життєвим духам, що рухаються по нервах, він показав наукову безперспективність віталізму. Теорія пізнання французьких матеріалістів ХУШ ст., з однієї сторони, спиралася на досягнення медико-біологічних наук, з другої – сприяла їх науковому, матеріалістичному обгрунтуванню. Так Дідро виникнення і функціонування відчуттів ставив в залежність від діяльності нервової системи, від функціонування периферичних і центральних рецепторів. Ми, люди, говорив Дідро, - музикальні інструменти, а наші чуття – клавіші, на які діє зовнішня природа і які часом самі по собі вдаряють. В результаті екзогенних і ендогенних подразнень виникає світ різнорідних відчуттів. Під “самовдаряючими клавішами” Дідро розумів відчуття, що виникають у внутрішніх органах і системах організму, що надходять у центральну нервову систему. Ця ідея отримала науково-експериментальне обгрунтування у фізіології ХХ ст.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |