Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Семінар: Природа та зміст філософії господарювання

1. Філософія господарювання як сфера самореалізації людини.

2. Філософські підходи до осмислення економічної діяльності.

3. Особливості суспільного виробництва.

4. Філософія грошей.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше запитання необхідно окреслити природу та специфіку економічної діяльності людини. Тут варто відійти від звуження проблематики філософського розуміння економічної сфери. В предметну область філософії економіки потрапляють не стільки проблеми суто економічного характеру, скільки загальні та методологічні проблеми буття економіки як сфери життєдіяльності людини. Філософія економіки розглядає сутність економічних процесів та проблем в їх людському вимірі та в контексті різноманітних форм життєдіяльності суспільства та людини. Філософія економіки − сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму та в гуманістичному аспекті. В цьому контексті економіку варто розглядати особливим способом самореалізації людини в контексті зміни нею зовнішнього та власного світу. Економіка набуває статусу універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність. Філософія економіки розглядає систему господарюван­ня як багатовимірний, суперечливий, об'ємний світ (світ суспільства і природи), який перебуває у постійному русі й розвитку. Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну сис­тему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв'язків і відношень, з'ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соці­ального середовища можуть суттєво впливати на макросо-ціальні процеси. Факт економічної діяльності у філософській інтерпре­тації осмислюється у всій його глибині, позбавляється чи­сто об'єктивістського сенсу і розкривається у сфері духу. Ду­ховна сфера господарювання охоплює настрої, переживан­ня, оцінки, світовідчуття, світорозуміння, світоусвідомлення, з чого й започатковуються філософська інтерпретація, осми­слення, світоглядне обґрунтування економічних проблем. Сукупно вони формують так звану філософію господарю­вання, в якій економіка постає в універсальній, всезагальній формі, як така, що ввібрала в себе весь світ. філософія економіки дає філософське розумін­ня змісту багатьох основних економічних категорій («еко­номіка», «господарство», «виробництво», «праця», «гроші», «економічна людина», «свобода», «потреба» та ін.), які за своєю суттю і значенням виходять за сферу економіки.

2. Відповідаючи на друге питання необхідно вказати на основні етапи осмислення природи економічного. Можна виділити принаймні три значні періоди фомування економічних знань: початковий, класичний, сучасний. На першому етапі уявлення про економіку базувалися на теоріях Аристотеля про природне та неприродне господарство, які були основними до XIX ст. Для нього природним є натуральне господарство, яке орієнтується на самозабеспечення домогосподарств полісу задля економічного забеспечення життя та морального вдосконалення людини. Усі форми ведення господарства заради обміну та накопичення грошей Аристотель вважав неприродними (хрематистика), бо вони розпалюють пристрасті і руйнують основну моральну чесноту − поміркованість.

На другому етапі виникає політична економія − перша наукова теорія економічного розвитку суспільства, заснована А. Смітом та розвинена К. Марксом. Сміт розглянув багатство як результат праці людей. Головними мотивами економічної діяльності людей, за А. Смітом, є потреби та обмін продуктами для їх задово­лення. В актах обміну виявляється принципово відмінна за своєю природою від потреб міра, що визначає рівноцін­ність і відмінність речей. Ця міра є об'єктивною, не зале­жить від настроїв, бажань людей: нею є час їхнього життя і час їхньої праці.

На третьому етапі у пошу­ках нових теоретичних підходів до вирішення назрілих проблем економічна наука наприкінці XIX ст. суттєво змінила свій предмет і свою назву. Термін «політична еко­номія» поступився поняттю «економіка», або «економікс». На відміну від політичної економії, для якої домінуючими є «праця» і «капітал», економікс репрезен­тує нову економічну реальність − суб'єкта, який ухвалює господарські рішення. З точки зору нової економічної теорії, основною метою виробництва й обміну є одержання максимального прибут­ку, найповніше задоволення всезростаючих потреб людей. Цю мотивацію уточнює дія закону спадання (зменшення) корисності, згідно з яким одержане індивідом від одиниці блага задоволення зменшується із зростанням кількості цих одиниць, що перебувають у його розпорядженні. Це означає, що всі потреби мають тенден­цію до насичення. Оскільки корисна віддача від кожної наступної одиниці блага знижується, а труднощі, пов'язані з її добуванням, зростають (витрати праці у процесі виробництва, інших благ у процесі обміну тощо), неод­мінно має наступити час, коли подальше примноження благ спричинить не зростання, а зниження задоволення.

3. Виникнення виробництва зумовлено об’єктивними потребами людства. Найперша − це потреба у відновленні людського способу існування. Виробництво виникає для задоволення потреби у харчуванні. На відміну від збиральництва, процес виробництва неоднорідний і вимагає чіткої орга­нізації: спеціалізації, упорядкування, регулювання. Тому виробництво поступово набуває суспільного характеру, знач­ною мірою визначає основні параметри суспільства. Загалом суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільс­тво), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відноси­ни і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворю­ють власне і суспільне життя.

Виробництво структурує суспільство на певні страти: виробників, технічних керівників, людей, що забеспечують стабільність виробництва (організаторів, адміністрацію, судові та законодавчі органи, державні установи), працівників невиробничої сфери (охорона здоров’я, освіта, транспорт, обслуговування), людей, що забеспечують обмін продукцією (торгівля, реклама, зв’язок, кридитно-фінансова система), учені, що розробляють нові ідеї та технології.

Зав­жди й у всіх своїх виявах виробництво є суспільним, розгалудженою системою, що передбачає наявність таких важливих струк­турних елементів, своєрідних підсистем (виробництв):

− матеріальне виробництво, яке забезпечує вітальні людські потреби, предметні умови людського життя;

− виробництво необхідних соціальних умов існуван­ня людей, тобто виробництва форм спілкування;

− духовне виробництво, яке є основою формування вла­сне людського в людині −духовності, її шляху до само­вдосконалення і саморозвитку.

Таким чином, виробництво включає не лише економічне виробництво, але й сукупність інших форм виробництва − духовного, інформаційного. Останнім часом постіндустріальне виробництво все більше орієнтується на виробництво й поширення інформації, яка перетворюється на основний вид послуг і товар.

4. Для відповіді на четверте питання необхідно філософськи осмислити природу та соціальні функції грошей. Гроші − особливий товар, який є загальним еквівалентом (рівно­цінністю) під час обміну товарів, їхньою формою вартості. Вплив на людину не вичерпується сферою економіки. Гроші впливають і на формування моралі, ієрар­хією людських цінностей, на психологію, світогляд люди­ни і суспільства. вплив на людину не вичерпується сферою економіки. Гроші впливають і на формування моралі, ієрар­хією людських цінностей, на психологію, світогляд люди­ни і суспільства. Аналіз їх соціальних функцій здійснюється за допомогою філософії грошей − філософського аналізу системного впливу ло­гіки грошей, грошових відносин на світоглядно-духовний світ лю­дини і суспільства. Як засіб гроші суттєво вплинули на економічний розвиток суспільства, а як мета гроші мали величезний вплив на розвиток людини, її цілеспрямовуючої діяльності, ставлення до праці. Тобто гро­ші актуалізували не лише зміни у світі речей, й у світі людей, у внутрішньому світі людини, її інтересів, ідеалів і праг­нень, моральних критеріїв. Вони суттєво змінили систему людських цінностей, поставивши себе у їх центр як всезагальну цінність. Гроші не лише еквівалент товарів та послуг, вони можуть виступати еквівалентом їх власника. Гроші можуть виступати засобом вдосконалення людини, але й можуть панувати над людьми.

Гроші є символом, знаком обміну. Вони виступають значною суспільною цінністю, яка випливає не з їх речовинної форми, а зі змісту того суспільного процесу, який вони опосередкову­ють своїм рухом і уможливлюють його. Гроші вира­жають певний спосіб спілкування − вони є своєрідним інструментом суспільної взаємодії людей через обмін. Як механізм соціонормативної регуляції суспільства, гроші вносять певний поря­док у процес розподілу суспільних цінностей, визначають кількісні межі можливого в діях людей, реалізують прин­цип еквівалентності відчужених і присвоєних благ в умо­вах ринку. Як міра вартості обмінних благ — «міра всіх речей», гроші виражають якісну безмеж­ність можливого в діях людей, виступають стимулом і спо­нукальним мотивом багатьох видів діяльності — як гу­манних, так і антигуманних.

Питання до самостійної роботи:

1. Духовне виробництво.

2. Продуктивні сили та виробничі відносини.

3. Зв’язок економіки та моралі.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Відповідаючи на перше питання варто зазначити, що духовне виробництво − це одна з сторін виробництва людських сил. Духовне виробництво − це вся багатоманітність діяльності людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та збереження духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміють ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, які продукуються соціальними інституціями. Духовне виробництво охоплює освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне та правове виховання, засоби масової інформації та просвітницькі організації. В цілому наука і мистецтво є результатом духовного виробництва.

2. Важливими елементами виробництва є засоби виробництва. Вони складаються з засобів праці та предметів праці. У свою чергу засоби праці можна розділити на умови праці та знаряддя праці. Засоби виробництва є матеріальною передумовою для розвитку виробництва, але найважливішим елементом виробництає є людина. Вона приводить у рух знаряддя праці і перетворює можливість у дійсність. Засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, які володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять в сукупності продуктивні сили суспільства. Окрім цього, під час виробництва виникають виробничі відносини. До виробничих відносин належать виробничо-технічні відносини, відносини розподілу, обміну та споживання суспільного продукту. Виробничі сили та виробничі відносини разом утворюють спосіб виробництва.

3. Варто усвідомити, що власність − це не лише економічна, але атегорія, що, перш за все, належить до області права та моралі. Чимало економічних проблем мають моральну сторону свого вирішення. В сучасному світі, в якому панують жадоба наживи та споживання, важливі моральне ставлення до бізнесу, грошей та економіки. В нормальному суспільстві факторами економічного розвитку є не лише абстрактні закони ринку, але й правові принципи та морально санкціоновані мотиви діяльності громадян. Моральні відносини є фундаментом повноцінних правових та економічних відносин в суспільстві. Мораль не підміняє закони економічного розвитку, вона слугує орієнтиром і останньою метою господарської діяльності.

Питання для індивідальної роботи:

1. У чому полягають особливості філософського виміру економічного життя?

2. Які особливості філософського знання дають змогу філософії економіки розглядати господарювання як багатовимірну й суперечли­ву систему?

3. Доведіть, що політична-економія є першою науковою формою економічного-знання.

4. Доведіть, що потреба людини в індивідуальному відтворенні є найфундаментальнішою.

5. Чи існує відмінність між поняттям „виробництво» і „суспільне виробництво»?

6. Які аргументи ви використали б, переконуючи, що виробницт­во задає основні параметри суспільства?

7. Виділіть основні структурні елементи (підсистеми) суспільного виробництва.

8. Чим відрізняється філософське розуміння грошей від еконо­мічного?

9. Доведіть, чому гроші є всезагальною цінності та абсолютною ідеальністю.

Теми творчих робіт:

1. Духовні компоненти економіки.

2. Людиновимірна суть економічного життя.

3. Філософсько-світоглядні основи економічного життя.

4. «Homo ekonomikus»: сутність та проблеми.

5. Філософія грошей: проблеми та парадигми.

6. Філософські основи бізнесу.

7. Есхатологія економічної цивілізації: міфи та реальність.

Основна література:

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лек­цій. — К., 1996.

Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія. Підручник. − К., 2007.

Касьян В.І. Філософія. Відповіді на питання екзаменаційних білетів. − К., 2005.

Спиркин А.Г. Философия. − М., 2002.

Додаткова література:

Автономов В. С. Модель человека в экономической науке. — СПб., 1998.

Андреев И.Л. Человек по имени «Деньги» // Вопросы философии. — 2002. — № 12.

Бузгалин А. В. «Постиндустриальное общество» — тупиковая ветвь социаль­ного развития? // Вопросы философии. — 2002. — № 5.

Кови Стивен Р. Семь навыков высокоэффективных людей. — М., 1998.

Кортунов В. В. Философия денег. — М., 2002.

Месникова Л. А. Экономика постмодернизма и отношения собственнос­ти // Вопросы философии. — 2002. — № 7.

Мизес Л. Индивид, рынок и правовое государство. — СПб., 1999.

ЗМ 3 (Т. 11-16). Історія філософії.

Т. 11: Антична філософія

Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Основні поняття: космос, хаос, першооснова, апейрон, космоцентризм, натурфілософія, софісти, першоелемент, майєвтика, ейдос, форма, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе, атомізм, метафізика, кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

План лекції:

1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.

2. Досократичний період античної філософії.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

4. Характерні риси елліністичної філософії.

Семінар: Філософія античного світу:

1. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.

2. Вчення про ейдоси, пізнання і людину та суспільство у Платона.

3. Вчення Аристотеля про форми, класифікацію наук, етику та державу.

4. Стоїцизм, епікуреїзм та неоплатонізм як напрями елліністичної філософії.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Готуючись до семінарського заняття, зверніть увагу на те, що у центрі філософії Сократа вперше формуються моральна та логічна проблематика. Вислів «пізнай самого себе» означав у Сократа вимогу осягнути власну душу, піддавати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливішим завданням людської душі є пізнання і прагнення до істини. В діалогах філософ намагався довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання (докси), яке не витримує випробування логосом (розумом). Філософ, у суперечці з софістами, долає релятивізм, доводячи можливість пізнання істини за допомогою понять. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить здійснювати в самому собі. Зверніть увагу, що знання, якого домагається Сократ, – це практичне знання, зміст якого полягає в пізнанні добра і зла. Воно має бути спрямоване на правильне застосування на практиці.

2. Розкриваючи друге питання зазначте, що Платон, розвиваючи об’єктивний ідеалізм, розробив вчення про два світи – світ ідей (нематеріальних, вічних і незмінних сутностей-ейдосів) та матеріальних речей. Світ будується творцем світу – Деміургом за праобразом ідей. Будова космосу – макросвіту (божественне начало та матеріальні речі), виступає взірцем для будови людини – мікросвіту (безсмертна душа та смертне тіло). Душа має три здатності – розумну, вольову та емоційну, які, відповідають основним чеснотам – розсудливості, мужності, поміркованості – сконцентрованих в справедливості. Вище пізнання (у Платона – пригадування) – це споглядання умоглядних ідей, можливе через раціональне обговорення та містичне осягнення.

Ідеальна монархічна держава, в якій індивідуальне Платон підпорядковує загальному, складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів та селян. Важливо знати, що платонізм проходить червоною ниткою крізь всю історію філософії.

3. Розкриваючи наступне питання про філософію Аристотеля слід відмітити, що справжньою реальністю для Аристотеля був чуттєвий космос. Заперечуючи теорію окремого світу ідей Платона, Аристотель бачив причини (форми) буття в самих речах. Форми є сутністю, рушійною та цільовою причиною буття речей. Світ поділений на неживий, рослинний, тваринний, людський та ефірний. Він доцільно рухаються до своєї вищої причини – Бога (Першоформи). Аристотель перший досліджував мислення не лише з боку змісту, а й з боку форми (формальна логіка). Філософ розрізняє три частини душі, які відповідають трьом складовим природи: вегетативна душа; чуттєва душа; розумна душа. В етиці Аристотеля – благом для людини є діяльність відповідно до розуму, в якій вона здобуває евдемонію (блаженство). Найкращою державною формою для Аристотеля є та, яка найбільше відповідає конкретній країні і потребам її громадян. У Середні віки вчення Стагірита стало основою схоластики.

4. На передньому плані філософії доби еллінізму опиняються проблеми етики індивіда. Для всіх елліністичних філософій характерно: утворення шкільної філософії – закритих напівсектантських груп з чіткою структурою та правилами; догматизація вчень; культ вчителя та обожествлення засновника; поділ філософії на логіку, фізику, етику; посилення релігійних мотивів; Філософія все більше втрачала дослідницьких і набувала терапевтих функцій, вона стає образом життя.

Вчення про світ епікуреїзму ґрунтується на принципах атомізму та матеріалізму – вічний Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів. Загальними засадами етики епікуреїзму були: етичний раціоналізм – світ пізнаваний для щастя; гедонізм – метою життя є насолода; мінімалізм та індивідуалізм – для щастя і спокою людина не потребує нічого і нікого. Розрізнюючи миттєву та постійну насолоду – відсутність болю і збентеження, для досягнення останньої необхідно контролювати пристрасті, здолати усі страхи та страждання. Для контролю потреб варто розрізняти: природні та необхідні (задоволення голоду і спраги); неприродні та не необхідні (багатство, слава, влада); природні та не необхідні (гарна їжа, модний одяг). Метою життя є досягнення атараксії – духовного спокою.

Основними принципами фізики стоїцизму є: космічний анімізм – все одухотворене і має свою душу; теовіталізм – світ наповнений іманентною божественною силою (пневмою) та пантеїзм – у всьому присутній Бог. Онтологічно благий світ керується Логосом, який усе узгоджує, визначаючи нездоланний закон буття, його «долю». Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу. В логіці стоїки вперше розрізнювали звуки мови та сенс речі. Стоїчна мораль вимагала жити у згоді з розумною природою світу, а щастя бачила в безумовному прийнятті долі, примиренні із собою та іншими. Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Це відкриває шлях до апатії – щастя й духовного спокою.

Неоплатонізм здійснює релігійне тлумачення учення Платона, поєднане з ідеями Аристотеля на основі елліністичної думки. Згідно неоплатоників Єдине – це абсолютно трансцендентне, непізнаване божественне начало, яке поступово і з необхідністю розгортається (еманує), породжуючи три іпостасі: Ум – джерело платонівського світу ідей; Св. Душу – принцип вічної, божественного життя та космос – матеріальне втілення Бога. Матерія світу по суті є небуттям. Людина, що складається з душі та тіла, знаходиться між буттям та небуттям, тому її завданням є повернути душу до Бога, проходячи космічному еволюцію в обратному порядку. Твори неоплатоніків мали величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

Питання для самостійної роботи:

1. Натурфілософські концепції перших філософів.

2. Розкрийте філософію піфагореїзму.

3. Основні положення філософії Парменіда.

4. Філософські ідеї атомістів.

5. Філософське вчення софістів.

6. Філософський спосіб життя кініків та скептиків.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

2. Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.

3. Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

4. Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.

5. Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.

6. У скептиків домінує принцип протиставлення чуттєвих даних про світ його розумінню. Хоча світ один, думок про нього безліч. Визначити істину неможливо, оскільки будь-яке судження про істинність чи хибність може бути і хибним і істинним. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж, поспішивши, помилитися. Тим самим, скептики сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійсненні ідеалів. Кінічна філософія найкраще уособлює єдність філософії та життя. Киніки (циніки) провадили ексцентричний, антисуспільний образ життя, вільний від міфів, забобонів, законів та норм. Вони проповідували ідеал повернення до природної простоти. Повна свобода досягалася за рахунок обмеження біологічних потреб, відмови від культурних стандартів та етичних норм.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?

2. Як ви розумієте вислів: "Людина є мірою всіх речей"?

3. Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?

4. Які характерні риси філософського способу життя кініків?

5. У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?

6. Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?

7. Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?

8. Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?

Теми творчих робіт:

1. Антична філософія та західноєвропейська культура: пошук ідентичності.

2. Натурфілософія та сучасна наука про будову Всесвіту та речей.

3. Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.

4. Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.

Першоджерела:

1. Антология мировой философии: Антич­ность. – М., 2001.

2. Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.

3. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

4. Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.

5. Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.

6. Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.

7. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;

8. Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.

9. Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.

10. Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.

11. Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.

Основна література:

1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

2. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

3. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

4. Історія філософії: Словник. — К., 2005.

5. История философии. Запад – Россия – Восток. – Кн. I.– М., 2000.

6. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

8. Новая Философская Энциклопедия. В 4-х т. – М., 2010.

9. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

1.Адо П. Что такое античная философия? – М., 1999.

2.Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1999.

3.Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

4.Васильева Т.В. Афинская школа философии. – М., 1984.

5.Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1989.

6.Греческая философия / Под ред. М. Канто-Сперберг. – М., 2006.

7.Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. – М., 1992.

8.Лосев А.Ф. История античной эстетики. В 8 тт. – М., 1963-1993.

9.Лосев А.Ф. Словарь античной философии. – М., 1995.

10. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

11. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. Кн.1.

12. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.

13. Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – СПб., 1996.

14. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Т. 12: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Наголосити, що головною темою християнської філософії було співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу. Підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.

Основні поняття: апологетика, патристика, отці церкви, схоластика, номіналізм, реалізм, концептуалізм, універсалії, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм,гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм, макеавелізм, утопічний соціалізм, креаціонізм.

План лекції:

1. Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.

2. Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.

3. Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.

4. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського.

5. Філософські ідеї Відродження.

Семінар: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

1. Біблія та антична філософія як джерела християнської думки.

2. Філософія східної та західної патристики.

3. Система філософії Фоми Аквінського та її критика в епоху Відродження.

4. Середньовічна та Ренесансна концепція світу і людини. Гуманізм.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Розкриваючи перше питання зверніть увагу на те, що джерелом християнської філософії є божественне Одкровення (Біблія). Уся християнська філософія – це інтерпретація та тлумачення тем та символів закладених в Біблії. Маючи принципово морально-духовний, релігійний контекст і зміст, ідеї та вчення Біблії відносяться до проблем, які постійно розглядала антична філософія: буття, походження світу, причина світу, виникнення і сутність людини, історичний процес, мета існування світу, історії та людини. Власне християнська філософія стала можливою в результаті осмислення вчення Біблії за допомогою концепцій та понять платонізму, аристотелізму, стоїцизму, неоплатонізму. Зокрема, для осмислення персонального Бога Біблії християни використали платонівське поняття Блага, Єдиного, стоїчну і філонівську концепцію Логосу та вчення неоплатонізму про божественну трійцю (Єдине, Розум, Душа). За допомогою античної філософії християни розробляли вчення про творення світ і людей, про безсмертя душі. Ідеї біблійних та античних авторів закладають основу для розвитку середньовічної філософії.

2. Другим періодом розвитку середньовічної філософії є патристика (IV – VIII ст.), яку поділяють на грецьку і латинську. Під впливом середнього платонізму, східні отці розробляють проблеми натурфілософії, антропології, етики. Вони тлумачили людину як посередника між чуттєвим і духовним світами, в якій душа і тіло становлять єдність. У працях Діонісія Ареопагіта, під впливом неоплатонізму, розробляються ідеї ієрархії ангелів та Церкви, розробляється вчення про два методи богопізнання (апофатичне та катафатичне).

Представник патристики Аврелій Августин розробив цілісне вчення про Бога в руслі ідей платонізму. Бог – вічне Буття, персональний Абсолют, який творить світ за допомогою вічних ідей. Людина, як образ Божий, має безсмертну душу, наділену пам’яттю, волею, розумінням, здатна споглядати Бога через самопізнання. Кінцева мета людського існування – блаженство і любов. Історія подається як боротьба царства Божого і царства земного, вони засновуються на різному спрямуванні любові.

3. Фома Аквінський, переосмислюючи аристотелізм для схоластики, намагався узгодити віру та розум. Він розмежовував природну (пізнання істини розумом) та надприродну теології (пізнання істини вірою в одкровення). Існують істини спільні для віри і розуму – Бог, душа, світ. У суперечці між реалістами та номіналістами Фома зайняв позицію поміркованого реаліста. Для нього універсалії є одночасно і божественними ідеями, і сутностями речей, і поняттями людської свідомості. Ця позиція визначала його антропологію, згідно якої людина – це єдність активної, формоутворюючої душі та пасивної тілесності. Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, але співвідносної з абсолютною Волею Творця. Відповідно спасіння постає як узгодження людської та божественної воль.

В добу Відродження схоластика Фоми стала об’єктом критики з боку гуманістів. Її відірваність від реального досвіду пізнання природи, посилання на авторитет Біблії та Аристотеля, відкидання нових наукових відкриттів, зумовили не лише критику схоластики, але й пошук нових шляхів в природознавстві.

4. Середньовічний теоцентризм тлумачив людину як образ та подобу Божу, посередника між земним та небесним – істоту абсолютно залежну від Бога. Людина була чітко вписана в структуру світу – центром якого була Земля. Ренесансна концепція людина та Всесвіту базується на принципах гуманізму та антропоцентризму. В цей час відбулося «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти, яка сприймається вищою цінністю – центром космічної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, із зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси виникала вимога відродження античного духу. Нове розуміння людини як homo universale (всеохоплюючої людини), міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості, на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості. Філософськи значимими представниками гуманізму були Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Е. Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та М. Монтень у Франції. Революцію в космології здійснив М. Коперник, який замість геоцентричної картини світу Птолемея (II ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля.

Питання для самостійної роботи:

1. Погляди християнських апологетів.

2. Погляди на природу універсалій номіналістів та реалістів.

3. П’ять доказів буття Бога в системі Фоми Аквінського.

4. Космологічні ідеї Коперника, Бруно, Кеплера та Галілея.

5. Реформаційна філософія Мартіна Лютера та християнський гуманізм.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Першим етапом розвитку християнської думки була апологетика. Її представники стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені у творах античних мислителів, особливо у Платона та стоїків. Видатними апологетами були Юстин Філософ, Тертуліан, Климент Олександрійський, Ориген. Вони розвивали чимало ідей середнього платонізму про ієрархічність Трійці, непізнаваність Бога, безсмертя душі, умоглядні способи богопізнання.

2. Значним етапом розвитку середньовічної філософії є схоластика. Її назва походить від поняття «школа», яка вживається не тільки як символ початкової освіти, але в сенсі певної теоретичної спрямованості. Основним предметом аналізу схоластики були богословські проблеми, що перейшли у спадщину від патристики, серед яких проблема Бога; роль Божественних ідей у процесі творення; співвідношення віри і розуму; свобода волі і передвизначення. Спосіб вирішення їх базувався не тільки на платонізмі, а й на аристотелізмі. Однією з проблем середньовічної філософії є питання про статус загальних понять – універсалій. Універсалії – це загальні родові поняття (живі істоти, людина, благо). Чим є загальні поняття стосовно світу і людини? Для номіналістів, які спиралися на Аристотеля, реально існують лише речі, а загальні поняття – це лише імена, які існують у свідомості та мові. Для реалізму, який спирався на Платона, загальні поняття не менш реальні, ніж одиничні речі, вони мають власне ідеальне існування. Представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму – Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський.

3. Фома визнає велике значення розуму в теології, свідченням цього були п'ять доказів існування Бога у Фоми. Оскільки пізнанняпочинається з чуттєвого, Фома відкидає апріорні доведення існування Бога; його докази випливають із чуттєво-раціонального осягнення світу. Перший доказ Бога від рушія. Для будь-якого руху і для будь-якої зміни потрібен рушій, який в свою чергу вимагає першорушія – Бога, котрий сам нерухається. Другий доказ Бога – від причини. Будь-який наслідок має причину. Оскіль­ки ніщо не є причиною самого себе (бо в такому разі, логічно, воно мало б пе­редувати собі самому), а ряд причин не може тягтися до нескінченності, то має існувати перша причина, сама не спри­чинена нічим іншим, — Бог. Третій доказ Бога – від необхідності буття. Щоб існувати, річ має бути з необхідністю, але кожна річ може бути чи не бути. Щоб бути з необхідністю треба, щоб існувало саме необхідне буття, яке існує не випадково – Бог. Четвертий доказ Бога – від ступеню досконалості. Всі речі є більш чи менш досконалими. Ступінь досконалості залежить від причетності мірилу досконалості – Богу. П’ятий доказ Бога – від мети. Світ в цілому і речі влаштовані доцільно – вони прагнуть до своєї мети. Але вони можуть телеологічно існувати, якщо, окрім окремих цілей, існує вища Мета Світу – Бог. В подальшому викладені доведення були розкритикованими Кантом.

4. Справжню науково-космологічну революцію здійснили Микола Коперник, Йоганн Кеплер та Галілео Галілей. У своїй основній праці "Про обертання небесних сфер" Коперник, замість панівної тоді геоцентричної картини світу Птолемея, в якій Земля була нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля. Це був важливий крок до прориву від замкнутої середньовічної до відкритої динамічної моделі світу.

Йоганн Кеплер,розвиваючи метод квантитативного пізнання природи, вносить суттєві корективи в уявлення Коперника про рух планет по орбітах. Галілео Галілей просла­вився відкриттям законів руху та вільного падіння тіл, а також тим, що виступив на підтримку вчення Коперника. Для нього дійсність визначається з допомогою число­вих співвідношень. Лише той, хто вміє чи­тати математичні символи і розуміти їхні закони, осягне об'єктивне пізнання. У науковому пізнанні однаковою мірою беруть участь розум і спостереження. Для його методу характерні: розкладання предмета спостереження на прості елементи (аналіз явищ), вису­вання гіпотез, перевірка експеримен­тальним шляхом (включно з мисленними експериментами), дедуктивне виве­дення наслідків, математичне формулю­вання законів природи.

5. Особливий різновид хрстиянської ренесансної філософії сформувався під впливом Реформації. Її представниками були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі. Вони виходять із цілковитої гріховності й зіпсованості людської природи, внаслідок чого людина неспроможна зусиллям власної волі або добрими справами добитися виправ­дання перед Богом: цього вона може досяг­ти лише завдяки милості Божій (sola gratia) та вірі в Нього (sola fide). Так само, гріх зіпсував пізнавальну здатність розуму, який тепер нездатний пізнати істину. Як наслідок, зростає роль безпосереднього зв’язку з Богом, а посередницька функція, на яку претендує католицька церк­ва, відхиляється. Єдиним авторитетом визнається Слово Боже і Святе Письмо (sola scriptura).Ієрархічна будова церкви змінюється ідеєю загального священства всіх віруючих. Закоріненість віри лише в глибинах влас­ної душі призводить до того, що людина живе у двох самостійних світах: внутріш­ньому, духовному, та зовнішньому, тобто в суспільстві, організованому в державу. У процесі формування Кальвіном моральних норм протестантизму, внаслідок якого професій­ний і економічний успіх общини сприймається ознакою богообраності, складаєть­ся типова для капіталістичного суспільства Нового часу трудова етика.

Питання для індивідуальної роботи:

1. В чому полягає «онтологічний доказ» існування Бога Ансельма Кентерберійського?

2. Хто, на Вашу думку, був правий у суперечці між номіналістами і реалістами?

3. Що означає формула Фоми Аквінського: "до речей, у речах і після речей"?

4. Чи було Відродження за межами Європи?

5. В чому полягав науковий переворот М. Коперніка?

6. Хто такі гуманісти? Чому в епоху Відродження вони критикують схоластику?

7. Яке значення ренесансного гуманізму в розвитку європейської філософії?

8. В чому суть Реформації?

Теми творчих робіт:

1. Проблема впливу античної філософії на християнство.

2. Віра і знання: проблема розмежування в Середньовіччі та сучасності.

3. Роль релігії в культурі.

4. Наука і релігія: протистояння і точки дотику.

5. Чи зберегла свою актуальність середньовічна філософія?

6. Ідея нескінченності в Середньовіччя, Відродження та сучасності.

7. Сучасна суперечка номіналістів та реалістів.

8. Філософський сенс заповідей Христа.

Першоджерела:

1. Абеляр Петр. История моих бедствий // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.

2. Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М., 1995.

3. Августин. Исповедь // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.

4. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М., 1995.

5. Боэций. Утешение философией. – М., 1990.

6. Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении. – СПб., 1994.

7. Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М., 1949.

8. Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. − М., 1900.

9. Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. ­­– М., 1994.

10. Иоанн Дамаскин.

11. Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ - XVII веков. – М., 1971.

12. Лютер М. Время молчания прошло. – Харьков, 1992.

13. Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.

14. Монтень М. Опыты. – М., 1979.

15. Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.

16. Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М., 1980.

17. Оккам. У. Избранное. – М., 2001.

18. Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., 2004.

19. Эразм Роттердамский. Диатриба, или рассуждение о свободе воли // Философские произведения. – М., 1986.

Основна література:

1. Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.

2. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

3. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 тт. – Т. 1. – М., 2002.

4. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

5. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

6. Історія філософії: Словник. — К., 2005.

7. История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. I. – М., 1995-1998.

8. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

10. Новая Философская Энциклопедия. – М., 210.

11. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

1. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М., 1978;

2. Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: общие принципы и учение о движении. – М., 1989.

3. Герметизм, магия, натурфилософия в европейской культуре XIII-XIX вв. – М., 1999.

4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

5. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів: Світ, 2001

6. Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М., 1997.

7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

8. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. – М., 1979;

9. Мозговий І. Неоплатонізм і патристика, або світло в присмерках великої цивілізації. – Суми, 2009.

10. Реале Д., Антисере Д. Западная философия от истоков до наших дней. Кн. 2. Средневековье. – М., 1994.

11. Суини М. Лекции по средневековой философии // http://www.agnuz.info/library/books/ leksii/

12. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 2001.

13. Соловьев Э.Ю. Время и дело Мартина Лютера // Прошлое толкует нас. – М., 1991.

14. Столяров А.А. Патрология и патристика. – М., 2001.

15. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.

16. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

17. Штекль А. История средневековой философии. – СПб., 1996.