Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку

З'ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч.

Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.

Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп суспільства.

Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу (наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД).

Питання для самоконтролю:

1.Визначення поняття суспільства.

2.Сутність матеріалістичного та ідеалістичного підходів до розуміння суспільства.

3.Закони суспільства, їх тотожність і відмінність від законів природи.

4.Що таке суспільне виробництво, поняття матеріального та духовного виробництва.

5.Сутність способу матеріального виробництва, його структура.

6.Поняття суспільно-економічної формації, її структура.

7.Охарактеризуйте сутність базису та надбудови, їх діалектичного взаємозв'язку.

8.Визначте поняття соціальної структури суспільства, класу та нації.

9.Дайте характеристику основних джерел та рушійних сил історичного процесу:

а) потреби, інтереси, цінності;

б) народ, народні маси і особистості;

в) соціальна революція, її призначення, типи та роль у розвитку
суспільства;

г) протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами.

10.Дайте характеристику політичної системи суспільства.

11.Поняття держави, її типи, призначення і форми правління.

12.Соціальний прогрес, його природа, критерії та типи.

Філософський словник: суспільство, закони суспільства, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, спосіб матеріального виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільно-економічна формація, базис, надбудова, соціальна структура суспільства, класи, політична система, держава, прогрес, регрес, фаталізм, волюнтаризм.

Тема VШ. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ

План

1. Філософія про природу, сутність та призначення людини.

2. Діалектика біологічного та соціального в антропогенезі та в процесі соціалізації людини.

3. Проблема смислу людського життя. Життя, смерть, безсмертя.

4. Перспективи людини в контексті перспектив людства.

Основні поняття теми: філософська антропологія, суспільна істота, антропогенез, антропосоціогенез, ноосфера, біологічний субстрат со­ціальної форми руху матерії, соціалізація, культура, смисл життя, смерть, безсмертя, гуманістичний потенціал історичного процесу.

Питання І. Однією з центральних проблем філософії на протязі всієї історії незмінно залишається проблема людини. Багато філософів, подібно давньогрецькому мислителю Протагору (біля 480-410 до н.е.), вважав, що саме людина є мірою всіх речей, а через те й головною фі­лософською проблемою.

Людина є предметом вивчення не лише філософії, а ще й цілого комплексу наук гуманітарного циклу. Специфіка філософської антропології як загальної теорії людини полягає в тому, що вона розглядає все коло питань, які становлять зміст проблеми людини, в координатах уні­версальних законів буття та універсальних принципів людської діяль­ності, що випливають з цих законів При такому підході засоби та форми філософського мислення не є чимось зовнішнім щодо змісту гумані­тарної проблематики. Вони є внутрішньою формою виразу змісту об’єкта філософської рефлексії у всіх його сутнісних моментах - від виявлення, через понятійну фіксацію, до теоретичного відтворення об^’єкта її його необхідності.

Тому не дивно, що в матеріалістичних та ідеалістичних філософських вченнях, в атеїстичних та теологічних філософських концепціях, і східній та західній філософських традиціях зустрічаються різні підходи до проблеми людини. Специфіка загально філософської позиції не може не позначатися на наслідках філософської рефлексії над вказаною проблемою. Характерними в цьому відношенні є відмінності в розумінні різними філософами таких проблем, як природа, сутність та призначення людини.

Типовим для об’ктивно-ідеалістичної позиції є уявлення про людину як момент розвитку надприродного духовного утворення. У Г.В.Ф. Гегеля (І770-1831) це - "абсолютна ідея", у А.Шопенгауера (1788-1800) це - сліпа, безосновна "воля до життя", у А.Вергсона (1859-1941) ці "життєвий порив", у П.Тейяра де Шардена (1881-1955) це – «ортогенез» під яким мається на увазі світова цілеспрямована свідомість. В різної роду теологічних концепціях це - завжди "Бог".

Природа людини при такому підході вбачається в способі її укоріненості в процес саморозвитку того чи іншого надприродного духовного утворення - абсолютного Духу, Сутність людини, основа її існування ототожнюється при цьому з тією формою духовного життя, через яку абсолютний Дух безпосередньо проявляв себе у світі. Призначення ж людини, її покликання вбачається у тому, щоб забезпечити абсолютному Дух буття, адекватне його власній природі. В суб’єктивно-ідеалістичних філософських концепціях під природою людини розуміють психічне життя, переживання людиною її реального, практичного життя. Це може бути абстрактне мислення, як у Р.Декарта (1596-1660), чи акт вольового вибору, як у С.К^’єркегора (181З-1855), чи то ж акт неповторного духовного самовизначення («екзістенцтї»), як в екзистенціалізмі, або ж ціннісного відношення до світу, як, на­приклад, у В.Віндельбандта (1843-1915).

Під сутністю людини при такому підході мається на увазі те, зав­жди рівне самому собі, психічне утворення, яке безпосередньо не дане нам у нашій свідомості, але яке опосередковано виявляє себе у кожному акті переживання людиною свого відношення до світу. Призначення люди­ни при цьому вбачається в максимально можливому узгодженні форм зов­нішнього буття з Його внутрішньою сутнісною формою, причому найчасті­ше вважається, що повне їх узгодження неможливе.

Специфічну групу уявлень становлять так звані натуралістичні філософські концепції людини. Сюди відносяться, наприклад, спроби мис­лити людину надскладним механічним пристроєм, своєрідною машиною, які ми знаходимо у працях Ж. Ламетрі (1709-1751), чи вважати її високоорганізованою твариною, як це робить Л. Фейербах (1804-1872) чи

0.0. Богданов (1873-1923).

Своєрідність натуралістичної позиції полягає в тому, що при пос­лідовному її проведенні вона неминуче трансформується в один з різно­видів суб’єктивно-ідеалістичної, оскільки намагається звести непізна­ні ще людьми закони їх власного буття до законів нижчих форм буття,

що уже відомі їм.

В діалектичному матеріалізмі людина мислиться як діяльно-практична за своєю природою істота, сутністю, якої виступають ті суспільні відносини, поза якими вона неможлива. Призначення ж людини в світі визначається тією обставиною, що виникає вона як носій і суб’єкт якіс­но нового етапу розвитку матерії. На цьому етапі свідомість виступає рушійною силою такої планетарної форми руху матер ії що усвідомиласебе, як ноосфера.

Питання 2. Ні одне з визначень людини не може бути пізнане в Його необхідності, якаю не розглядати людину разом з усією її історі­єю, тобто з її походженням і розвитком. Процес походження людини прий­нято визначати терміном антропогенез, що походить від давньогрецького ^“антропос^” (людина) і "генезис" (виникнення).

Діалектико-матеріалістична концепція походження людини спирається на наукову теорію походження видів шляхом природного добору, розроблену великим англійським дослідником природи Ч.Дарвіним (1809-1882). Однак, на відміну від Дарвіна, який розглядає антропогенез тільки як процес походження нового біологічного виду, нової видової істоти, в марксизмі антропогенез розглядається як антропосоціогенез» тобто як процес виникнення нового роду живих істот, родової суспільної істоти разом з умовами її існування, суспільними відносинами, поза якими людина неможлива.

Тим процесом, в якому виникають і людина, і суспільства є процес суспільного виробництва, заснований на людській праці. К.Маркс /І8І8-І683/ вже в ранній своїй праці, відомій під назвою "Економічна філософські рукописи 1844 року", розглядає всесвітню історію саме як процес, породження людини людською працею. Діалектико-матеріалістичну теорію антропогенезу розробляв також Ф. Енгельс (1820-1895), зокрема, в одному з фрагментів своєї "Діалектики природи" під назвою "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876 р.)

Застосований в названих працях основоположників марксизму під­хід до людини як до істоти, яка перебуває у процесі становлення, є обов’язковим не тільки при розгляді процесу перетворення мавпи в людину, але й при розгляді, так би мовити, "готової" людини. Адже кож­на людина за допомогою суспільства заново робить стрибок з біологіч­ної форми руху матерії в соціальну. І цей процес неможливий без наявності передумов, багато в чому спільних як для антропосоціогенезу, так і для процесу соціалізації окремої особини виду "людина розумні" Тому необхідно хоча б коротко зупинитись на цих передумовах і на умовах їх виникнення.

Матеріальне виробництво, ця основа будь-якого суспільного життя, виникає природним шляхом з відомих тваринному світу форм працеподібної знаряддевої діяльності і стадної форми суспільності внаслідок різкого підвищення ролі поведінтсової форми пристосування в процесі під тримання тваринними видами своєї рівноваги з середовищем існування.

З переходом до нового типу пристосування, при якому основним йог. моментом стають не органічні зміни вида за міркою середовища, а діяльнісно - практична зміна видом середовища за міркою виду, людиноподібні мавпи опиняються в просторі якісно нового способу життєдіяльності і якісно нового типу розвитку. Дуже важливою умовою такої життєдіяль­ності стає відтворення цими істотами своєї здатності до складних форм поведінкового пристосування.

Тому і органічні форди пристосування цього виду до середовиш ві ллються пристосуванням до більш складних форм діяльнісно-практичног. ставлення до світу, необхідність в якому виникає при зміні умов ви­робництва. Органічні зміни, що спостерігаються у людини, яка формуєть­ся, характеризуються удосконаленням саме тих її органів, які є орга­нами трудової, предметно-перетворювальної діяльності, тобто мозку і руки.

Коли ж рука і мозок стають настільки розвиненими, що забезпечу­ють людині, яка формується, оволодіння складними (які неодмінно і безперервно ускладнюються) формами інтелектуальної і предметної діяль­ності, коли ніякі зміни умов виробництва не "запускають" механізм при­родного добору, формування біологічного виду "людина розумна" завер­шується. Розвиток же людини як родової суспільної істоти фіксується і транслюється нащадкам не через генотип її біологічного виду, а ви­ключно через культуру, яку в даному випадку можна визначити як меха­нізм соціального наслідування.

Відтворення нових поколінь людей родових, суспільних істот передбачає наявність, по-перше, повноцінних особин біологічного виду "людина розумна", по-друге, зафіксованих в світі культури, в певних її формах, сутнісних сил людини, і, по-третє, соціальних умов для розпредмечування і присвоєння особинами даного виду цих сутнісних сил, володіючи якими вони тільки і стають суспільними істотами, тоб­то людьми. Відсутність хоч одного з перелічених факторів робить ви­никнення нових поколінь людей, а значить і відтворення суспільного життя, неможливим.

Питання 3. Спосіб існування суспільної істоти за необхідністю є суспільним життям. Біологічне існування людини теж протікав не у видових, а в родових формах життєдіяльності. Земний шлях людини в його часових межах співпадає з межами її біологічного життя, однак кінець її суспільної діяльності іноді сягає далеко за ці межі. Суспільне життя людини продовжується до того часу, поки вона продовжує впли­вати на нього суспільно значущими не тільки для її сучасників, але й для нащадків результатами своєї "прижиттєвої" діяльності, які стають сутнісними моментами культури кількох або всіх наступних поколінь.

Однак і тривалість біологічного життя теж в істотним моментом людського життя, оскільки воно в часовою мірою можливостей людини здій­снити себе, природного межею, до якої людина встигає оволодіти своїми сутнісними силами.

Проблема смерті - і біологічної, і соціальної, є не менш значи­мою для людини. Людина є єдиною з відомих нам смертних істот, що знає про свою смертність; вона є і єдиною істотою, для якої існує проблема смислу життя і смислу смерті. Реальна ж діалектика цієї дво­єдиної проблеми може бути сформульована такою аксиомою: в житті має смисл тільки те, за що є смисл померти.

Найвищою цінністю для людини була і залишається потреба стати і залишитись людиною, привласнити всі результати попереднього розвитку і, спираючись на них, розвинути наявні або ж виявити нові сутнісні сили. Адже, оскільки людина позбавлена можливості привласнювати оп­редмечені в культурі свої сутнісні сили, постільки вона, як людина, мертва, навіть біологічно існуючи.

Неминучість біологічної смерті ставить перед людиною масу проб­лем, серед яких.далеко не останнє місце займають нетрадиційні для вітчизняної філософії проблема права на самогубство або на вбивство іншої людини (навіть якщо мова йде про злочинця, засудженого на стра­ту), права допомогти померти або просто пасивно сприяти в цьому люди ні, приреченій на смерть безнадійною хворобою (т.н. евтаназія), кі­нець кінцем визнання за людиною не тільки права жити, а і вмертипо-людському.

Питання 4. На сучасному етапі розвитку людини і людства ті "вічні, прокляті" питання, над якими в попередні епохи розмірковували лише найбільш розвинені і найбільш глибоко мислячі люди, постали на повний зріст перед кожною людиною. 1 замислилось людство над цими, без сумніву, загальнолюдськими проблемами теж перед фактом усвідомлений своєї смертності. В сучасну епоху, коли в розпорядженні людства опинились такі могутні сили природи, як енергія ядерного розпаду і термоядерного синтезу, виникла загроза існування людського роду. Війни це нелюдський засіб вирішення людських проблем - не можуть більше залишатись прийнятими для сучасної людини моментом її суспільного життя. Виявилось, що перед загрозою термоядерної катастрофи однаково в лива кожна людина, а тому - і все людство. Людство, подібно окремій людині, теж виявилось смертним. Доля кожної людини виявилася тісно переплетеною з долею усього людства. Не менш очевидною постає ця думка і в світлі так званих глобальних проблем людства - енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної, екологічної та ін.

Відомо, що у всі епохи суспільного розвитку обмеженість його наявних форм завжди виявляла себе в формі суспільних криз. Нинішня глобальна криза не становить виключення: вона є виявленням тих імперативів, з якими людство змушене буде рахуватись і перед обличчям загрози загибелі цивілізації і припинення людської історії, перейти до інші якісно нового, дійсно людського типу розвитку людини як універсальної сили космічного масштабу.

Важливо відзначити, що глобальні кризи зараз породжуються тими ж факторами, які виключають світові (та і будь-які взагалі) війни з прийнятих з точки зору перспектив продовження людської історії форм суспільної практики. Все більш очевидним стає той факт, що досягнутий людиною рівень розвитку робить неприйнятними як.для кожної людини, так і для всього людства ті нелюдські форми, в яких їх історія проті­кала до теперішніх часів. Сьогодні виявляється, що стали непродуктив­ними і навіть неприйнятними ні існування, ні розвиток як однієї людині за рахунок іншої, так і одного людського суспільства за рахунок іншого. Виявляється, що сучасні люди можуть тільки всі разом - або загинути, або вижити, або розвиватись, або деградувати. Особиста до­ля кожного з більш ніж п^’яти мільярдів людей, що населяють сьогодні Землю, найтіснішим чином пов^’язана з долею всього людства.

Всебічний розвиток кожного дійсно стає умовою всебічного розвит­ку всіх. Людство, що разом з людиною виросло з тісних для себе ра­мок передісторії, вступає в свою справжню, дійсно людську історію.

Тема IX. ПРАКТИКА ЯК СПЕЦИФІЧНО ЛЮДСЬКИЙ СПОСІБ

СТАВЛЕННЯ ДО СВІТУ

План

1.Проблема ставлення людини до світу в концепціях, домарксистсь­кої філософії. Марксизм про практику як предметно-чуттєву діяльність по перетворенню природного і суспільного буття.

2. Якісна відмінність практики від поведінки тварин.

3. Практика - основа всіх форм життєдіяльності людини.

4. Структура і форми практичної діяльності людини.

Основні поняття теми: натуралізм, споглядання, діяльність, суб^’єктно-об^’єктні та суб’єктно-суб’єктні відносини, адаптація, поведінка, свобода.

Питання І. У домарксистській філософії склались два протилежних підходи до розуміння ставлення людини до світу і до її (людини) сут­ності:

1) натуралізм і споглядальність старого матеріалізму;

2) ідеалістична інтерпретація діяльності людини.

Натуралізм у філософії - це погляд на світ, згідно з яким природа виступає як єдиний, що виключає "надприродне", універсальний принцип пояснення всього су того. Людина є особлива природна істота з незмін­ними потребами, суб’єкт, що має свідомість, здатний усвідомлювати самого себе, свою діяльність, свою свідомість, споглядати оточуючий світ Згідно з поглядами домарксистського матеріалізму (у тому числі і ан­тропологізму Л.Фейєрбах)/, вихідне відношення людини є здатність "споглядати" зовнішній світ, пасивно випробовувати його вплив. Спогляда н ня виступає тут як чуттєва ступінь пізнання, яка має свої форми: відчуття, сприйняття, уявлення. Зв^’язок між суб’єктом і об'єктом вважався зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб^’єкт пасивно споглядає об'єктивний світ.

Ідеалістична філософія на відміну від матеріалізму розвивала діяльну, активну сторону ставлення суб’єкта до об’єкта, але тільки абстрактно, тому що ідеалізм, звичайно, незнає дійсної, чуттєвої діяльності яктакої. Яку ж діяльність визнає ідеалізм? Це - діяльність розуму, тобто в кінцевому рахунку, свідомості. Для ідеалізму суб’єкт це не людина, а свідомість, як дещо первинне, що виступає у формі таї званого позалюдського духу, світового розуму і т.п. (об^’єктивний ідеалізм) чи в формі свідомості людини (суб'єктивний ідеалізм). І в тому, і в іншому випадках об’єкт уявляється продуктом діяльності суб’єкта (свідомості), цілком залежним від нього.

Таким чином, якщо в домарксистському матеріалізмі органічне включення людини в природу виключало її розуміння як активної діяльної істоти, то в ідеалістичній філософії діяльна сутність людини відривалась від матеріального світу і розглядалась як явлення надматеріального духовного начала. Принципово інакше підійшов до вирішення даної проблеми К.Маркс. У своїх "Тезах про Фейєрбаха" він дав визначення практики як "предметної", людської, чуттєвої діяльності, що є основою специфічного ставлення людини до світу.

Мета цієї діяльності - перетворення як природного, так і соціального. Необхідною умовою цього практично-перетворювального ставлення людини до зовнішнього світу є виникнення, функціонування і розвиток її свідомості.

У процесі перетворення світу людина створює нову реальність - світ матеріальної і духовної культури, розвиває і вдосконалює саму себе. Цей спосіб включення людини в оточуючий її природний і соціальний світ відрізняється від пристосувального ставлення тварини до оточуючого середовища і може бути визначений як практика. Схематично це можна зобразити тік: