Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Теорії людського буття новітньої епохи

Читайте также:
  1. Антикапіталістичні теорії першої половини XIX cm.
  2. Асоціативна, біхевіристична гештальтпсихологічна теорії навчання
  3. Бути людиною в світі означає постійно дбати прозбереження й удосконалення буття, беручи до уваги його сполученість з небуттям і зверненість до трансцендентного.
  4. Буття Бога, світу та людини у філософії доби Середньовіччя та Відродження
  5. Буття і існування. Поняття реальність
  6. Буття людини як буття можливості
  7. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття
  8. Буття людини як центральна проблема філософії М. Ґайдеггера "Буття і час".
  9. Буття світу і буття людини
  10. Буття—> можливість—> свобода—>вибір—>відповідальність

 

Філософія новітньої епохи розглядає людину як складну соціальну сутність, живу істоту, наділену біологічними потребами, складною психічною системою, унікальністю і неповторністю.

Значне місце уже починаючи з ХІХ століття в теоріях про людину займають психологічні концепції. Своє ірраціональне вчення про світову волю запропонував Артур Шопенгауер. Він вважав, що сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини. Ця воля людини є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення не здатні змінити життя людини і суспільства. А.Шопенгауер приписував причину людського характеру і дії лише абсолютній волі: “Коли ми ближче знайомимося з неймовірною і безумовно очевидною різноманітністю людських характерів і бачимо, що одна людина добра і великодушна, а друга зла і навіть жорстока, одна справедлива, порядна і відверта, а друга брехлива… - тут проявляється істинна свобода волі у тому ступені, в якому вона річ в собі, але така вона безпричинна, не знає ніякого “чому”.[2] 1

Ідеї Шопенгауера про волю, як основу життя, підхопив Фрідріх Ніцше. Та він більше розробляє онтологічні основи волі. Він підкреслює природну нерівність людей. Виділяє надлюдину, як сильну істоту, здатну піднятися над іншими і повести за собою, вона вільна і не зв‘язує себе ніякими морально-правовими нормами. “Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля”, - говорив Ніцше. Волю до життя він протиставляє прагненню до влади. Саме життя є прагнення до влади (сили): виживають найбільш пристосовані. Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам. [3]

Психічна сторона людського буття стала у центрі філософії З.Фрейда. Головним у його психоаналізі стало виявлення несвідомого, його тлумачення.

За З.Фрейдом психіка представлена трьома інстанціями: несвідоме, перед свідоме і свідомість. Несвідоме – це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені зі свідомості ідеї. Перед свідоме – це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам’ять, мислення та ін..). Свідомість він пов’язував в основному зі сприйманням зовнішнього світу. Головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Енергія сексуальних потягів може відхилятися від прямої мети і спрямовуватись до несексуальних (соціальних) цілей, що є сублімацією.

Своєрідним є уявлення Фрейда про суб’єктивну реальність людини, виділяючи у психіці три сфери: “Воно”, “Я” та “Над-я”

“Воно” – це все природне, генетично первинне, сукупність первинних потягів, що підкоряється простому задоволенню.

 

“Я” – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим і світом. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу й привести світ у відповідність до бажань “Воно”.

“Над-я” – є джерелом моральних і релігійних почуттів, результатом впливу інших людей. Це внутрішня особистісна совість, інстанція, що. уособлює в собі установки суспільства [4]

Від філософії А.Шопенгауера, через ідеї надлюдини Ф.Ніцше і до психоаналізу З.Фрейда, ми спостерігаємо як розвивається і зміцнюється ідея про значне й навіть визначальне місце психічного, підсвідомого у сутності і житті людини.

Філософія екзистенціалізму повертає нас до сутності людського буття, до проблем індивіда в його стосунках із соціумом.

В екзистенціалізмі проявилися глибокі потрясіння, що охопили західну культуру в першій половині ХХ століття: Перша світова війна, прихід Гітлера до влади, гітлерівська окупація багатьох країн,породили настрої песимізму й розпачу, туги й зневіри, безнадійності, й душевного спустошення.

Екзистенціалізм, або філософія існування (походить від латинського слова existintia - існування): “Немає Бога, крім людини, і людина собі пророк”. Основоположниками цієї течії є С.Керкегор, М.Хайдегер, К.Ясперс, Ж.-П.Сарт, А.Камю. Екзистенціалізм висуває на перше місце абсолютну унікальність людського буття, вивчає не людину взагалі, тобто людський рід, а конкретну окрему живу людину. Трагічність людського існування в тому, що воно завжди чимось поглиналося – родом, церквою, державою, технічною цивілізацією, а це зумовлювало знеособлення людини. Звідси – ідея скінченності й абсурдності людського буття, почуття розгубленості у цьому світі.

Одна із центральних проблем в екзистенціалізмі – проблема життя і смерті.

 

Сутність екзистенції є народження, смерть, любов, доля, розпач, каяття. Людина живе в полоні турботи, страху, рішучості, совісті, ненависті, туги, віри. Загроза смерті, скінченність буття змушує людину задуматись над сенсом життя, повернутися до самого себе і свого буття.

Серен Керкегор (1813-1855)- датський філософ, У своїх творах бореться проти

 

морального спустошення людей, втрати особистістю власного я. Справжня філософія, за Керкегором, може бути лише “екзистенціальною” (глибоко особистою). Розглядаючи людину як екзистенцію, мислитель аналізує особистість через моральні поняття: “страх”, “відчай”, “рішучість”. Вважає, що існує три способи існування особистості: естетичний, етичний, релігійний. В своєму творі “Або-або” Керкегор розглядає подвійність в протиставленні естетичних і етичних вимог сучасної людини в ході того, як її захоплюють вічні образи Бога і Диявола. Тому віруюча людина постійно страждає від вибору “або-або”. Критикує сучасне християнство, яке може лише заспокоювати і улещувати. Погляди Керкегора досить песимістичні, але він прагне проникнути у проблеми внутрішнього світу людини::

“… я домагався завжди вічного: за ідеали проти обману почуттів”,

“Ідеали повинні бути підтримані, щоб не сталось, інакше переможе посередність”

“Треба бути молодим, щоб надіятись, треба бути старим, щоб пам‘ятати, але мужнім треба бути для того, щоб бажати повторення”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Карл Яс перс (1883 - 1969) створює свою концепцію рівнів людського: “Я” емпіричне – індивід, як частина природи; “я” предметної свідомості, “я” на ріні розуму або духу. Предметна свідомість – це свідомість взагалі, вона вічна, а розум – тимчасове буття. Ясперс вважав, що справжній сенс буття відкривається людині лише в період глибоких потрясінь (хвороба, смерть). Саме тоді людина звільняється від повсякденних турбот і від своїх ідеальних бажань. Перед людиною відкривається світ її глибоко інтимного існування, її справжнє переживання бога.

Ясперс прихильник ідеї єдності світової історії. Умовою загальнолюдської єдності і спілкування, розуміння одне одного (за Ясперсом – загальнолюдська комунікація) є загальне духовне джерело людства, спільність вищих духовних цінностей, що спасають людину в найскладніших ситуаціях. Філософія виконує

 

особливу функцію – пов‘язати всіх людей за допомогою філософської віри і служити протидією раціоналістичним утопіям (теоретично розроблена ідея), які руйнують моральні і культурні традиції і втягують людство у братовбивчі війни: “Ми смертні в своїх природних, фізичних проявах, але ми безсмертні, коли віддаємося свободі”.

Німецький філософ-екзістенціаліст Мартін Хайдегер (1889-1976) у своїй основній праці “Буття і час” звертається до кожного індивіду, до його інтелекту, змушуючи задуматись про своє власне буття. Описує людину як “кинуту” у світ і приковану до інших людей. Вона відноситься до оточуючого світу стурбовано, до самої себе – з тривогою. Людиною рухає страх, цей страх відгонить її від повсякденності. Людина – кінечна, затиснута між народженням і смертю, її буття – це буття для смерті.

Хайдегер відзначився глибокими знаннями історії філософії. Він вважав нігілізм (заперечення загальноприйнятих моральних цінностей) вираженням всезагальної кризи, і в першу чергу кризи сучасної культури. “Нігілізм, - говорить Хайдегер, - основний рух - такий глибокий процес, що його розвиток може мати своїм результатом тільки світову катастрофу”, “Часу не має. Є миттєвість, вона породжує час”.

Екзистенціалізм виявив слабкість і нестійкість людського існування – не тільки як індивідуального, але і як родового буття. Тому “кожна людина відповідає сама за те, якою вона є”.

Заслуга цієї філософії в тому, що вона звернула увагу на духовний розлад між індивідом та суспільством, на мізерність, незахищеність людини перед вищими інститутами влади. Життя, згідно А.Камю – “це безглузде перебування у світі байдужого мовчання”, у результаті чого людське існування рефлексує до розчинення в безликому “Воно”. “абсурдним є не тільки життя людини, а й уся історія людства”, - пише Камю[5].

Заслуговує на увагу філософія Володимира Винниченка важливим питанням якої є проблема людського щастя. Ще на початку 30-х років Винниченко розпочинає обдумувати новий кодекс життя, свою “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він творив свою концептуальну філософсько-соціологічну працю “Конкордизм – система побудови щастя”. Конкордизм - (від фр. Concorde – погодження). Опрацювавши чималу кількість філософських творів, Винниченко задумав спершу написати “Книгу про щастя”. Наріжним каменем її методології мала бути, на думку письменника саме “ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу”. Його утопізм відбився у сподіваннях побудувати “рай земний”: мовляв, усі стануть щасливими й життя не буде трагічним. Хоча розумів, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає, й, очевидно, не може бути. За задумом автора це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Ця його утопічна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійного суспільного ладу і нових людей не є догмою. Це лиш вказівки на шлях до виходу з “світової прокажельні”, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття.

Уся духовна й матеріальна діяльність людства протягом тисячоліть була на думку митця, спрямована на здійснення універсальної ідеї щастя. Для досягнення щастя необхідно, як вважав митець, здолати війни, революції, законсервовані соціальні та морально-побутові традиції. Винниченко вважав, що оскільки все зло зумовлене сучасним станом суспільно-політичних і морально-етичних підвалин, то насамперед людині слід перебудувати себе,

оновитися духовно і морально, відмовитися від негативного надбання віків. Тільки оновлена людина спроможна перестати бути руйнівником власного життя і щастя.

Стан щастя інтерпретується Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Поняття “щастя”, “гармонія”, “рівновага” тлумачаться ним як внутрішня цілісність людини. [6]

 

Доцільно згадати про розуміння людського буття марксистсько-ленінською філософією, яка мала значний вплив на формування світогляду громадян нашої держави. Теоретично визнаючи усі аспекти людської сутності, її індивідуальність і неповторність, унікальність діяльності, ця філософія все-таки давала перевагу соціальному, розглядаючи людину як “гвинтик” єдиного суспільного механізму, яка нездатна існувати без нього. Метою людського буття повинні бути суспільні цінності, певна ідея, яка складає сенс буття. Громадські інтереси є визначальними, задоволення власних потреб і бажань є вторинним. Основа буття і виховання - колектив, мета діяльності – його інтереси. Така філософія сформувала цілі покоління соціально байдужих людей, пасивних у своїй творчій діяльності, залежних від обставин і оточуючого середовища. Безмовно, радянська епоха дала суспільству значну кількість видатних і творчих особистостей та життєва пасивність стала ознакою загального радянського соціуму другої половини ХХ століття.

Отже, філософська думка сформувала такі основні напрямки розуміння людського буття:

- людина, як біологічна соціальна істота, життєдіяльність якої в першу чергу визначається психічним началом (Шопенгауер, Ніцше, Фрейд);

- людина, як конкретний розумний індивід, частина соціуму, що знаходиться у постійній боротьбі власного “Я” і потреб суспільства, якого роздирають протиріччя особистих бажань і відповідальності перед правилами і нормами суспільного життя;

людина, як, перш за все, соціальна істота, яка повинна підпорядкувати свої бажання, можливості і здібності суспільним цілям.




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Філософія стародавньої доби про людину | Категорії людського існування | Природа і людина | Соціальність людського буття | Людина і культура | Суспільне виробництво, як основа життєдіяльності людей | Духовна діяльність і духовні цінності людей | Суть, структура і особливості суспільної свідомості | Політична свідомість | Правова свідомість |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав