Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Позитивістська тенденція в сучасній світовій філософи

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурх­ливим її розвитком у XX столітті, є виникнення такого напрямку у філософії, як позитивізм (від іухї.розйюиз — позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огю-стомКонтом (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями («матерія», «дух» та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не

мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні «позитивні» науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву «філософія». Предметом такої філософії повинно бути складання та систематизація спеціально-на-укового знання (схема 34). Подібні ідеї розвивали англійські філо­софи Дж.СтюартМіль(1806 -1875),ГербертСпенсер (1820-1903).

У другій половині XIX століття розпочинається етап так званого другого позитивізму», або емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від «першого позитивізму», який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В осно­ву цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття дос­віду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу — як потік відчуттів, очи­щених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реаль­ності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше — їхні комплекси. Для «другого позитивіз­му» простір і час, закономірність є суб'єктивними формами упоряд­кування відчуттів, які зовсім позбавлені будь-якого об'єктивного змісту. Суб'єкт і об'єкт емпіріокритицизм визначає Як елементи суто свідомості. Він заперечує достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об'єктивну істину. Межею науки є «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

На початку XX століття виникає і набуває поширення новий ва­ріант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або нео­позитивізм. Неопозитивізм — це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логіч­ного емпіризму), логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші.

1. Логічний позитивізм (логічний емпіризм). Сформувався він у 1922 році. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і попкРудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Хане Рейхенбах (1891-1953), ав­стрійський філософ ЛюдвігВітгенштейн (1889-1951).

Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-те­оретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він та­кож заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм

Схема 34- Етапи розвитку позитивізму

привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив класичний позитивізм XIX століття, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Філософія не є теорія, а суть, аналітична діяльність з прояснення мови, усунення неточно­стей у позначеннях, які породжують «метафізичні» речення. Філо­соф не стільки дає знання, скільки займається терапевтичною діяльністю, усуває уявне знання.

Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроб­лена ними процедура верифікації (від лат. регі/ісаге — доводити істину). Суть принципу полягає в тому, що кожне твердження необ­хідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними дани­ми, то воно вважається позбавленим сенсу «псевдотвердженням» і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логі­кою безглуздо говорити: «є матерія», «нема матерії», «матерія пер­винна», «свідомість первинна» чи запитувати: «Є Бог?» тощо.

Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Кла­сичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислен­ня людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гно­сеологічних питань. Крім цього, виявилося неможливим формалі-

зувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій існу­ють метафізичні висловлювання, які не можна перевірити за допо­могою принципу верифікації. Все це спричинило крах принципу «верифікації».

2. Головна особливістьлоггчкого негативізму, другої різновид­
ності неопозитивізму, полягає в переході від принципу верифікації
до принципу фальсифікації. Основним його представником є анг­
лійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902-1994). Ось окремі
положення логічного негативізму:

якщо чуттєві факти досвіду збігаються з твердженнями (вираза­ми) теорії, то ці твердження — істинні;

якщо чуттєві факти досвіду суперечать твердженням (виразам) теорії, то ці твердження — хибні. В цих положеннях — позиції ве­рифікації, які логічний позитивізм не заперечує, але до них додає третю позицію;

якщо чуттєві факти досвіду, які підтверджують чи заперечують дані твердження, відсутні, то такі твердження можна назвати не істинними і не хибними, а виправданими. Це — позиція «принци­пу фальсифікації». Принцип фальсифікації (від. лат. /аізірсаге — підробляти) — це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які б спростовували дане твердження, за виправдання даного тверджен­ня, тобто «звільнення» його як від істинності, так і від хибності. Відсутність даних того чи іншого чуттєвого досвіду ще не є ні дока­зом, ні спростуванням твердження, виразу, теорії;

заключним висновком «принципу фальсифікації», який надає право твердженню бути тільки «виправданим», є вказівка на мож­ливість появи фактів чуттєвого досвіду, які зможуть це твердження або підтвердити, або спростувати — надати статус істинного або хибного. «Виправдане» твердження — як «виконуюче обов'язки істинного» — може бути науковим терміном, але тільки тимчасово, до появи факту, який зможе «підняти» його на вищий (до істини) або «опустити» на нижчий (до хиби) рівень.

3. Третьою різновидністю неопозитивізму є семантичний пози­
тивізм, або лінгвістичний аналіз. Його основними представника­
ми були: Бертран Рассел (1872-1970), Людвіг Вітгенштейн (1889-
1951), Апьфред Тарський (1902-1984). Семантичний позитивізм за­
перечує жорсткі логічні вимоги, вважаючи, що об'єктом аналізу має
виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на
думку його представників, можуть бути подані у вигляді дилем, які
вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення
слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. Отже,
основне завдання цієї філософії полягає в розробці семантичної

теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розумін­ня. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. «Паралельно» з семантичним позитивізмом у 60-70-х роках виникає критичний раціоналізм Карла Поппера, в працях якого в ряді питань позначився відхід від ортодоксального неопозитивізму; спираючись на його праці, виникає постпозитивізм. Основні його представники: ІмреЛакатос (1922-1974), ТомасКун (1922-1996), Паль Фейєрабенд (1924-1996) та ін. Принциповим положенням пост-позитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від мета­фізики та ідеології. Представники цього напрямку переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення — ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна систе­ма, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи не­залежні один від одного рівні: емпіричний та теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрямок, який дістав назву структуралізму. Він виник в європейській філософії в середині XX століття і об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття «структура» характеризує не простий стійкий «кістяк» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одер­жати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворювань. Виявлення структурних за^ кономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одно­го конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький ант­рополог і філософ КлодЛеві-Стросс (нар. 1908 р.), філософ і історик культуриМішель Фуко (1926-1984), психоаналітик Жак Локон (1901-1981), літературознавець РаланБарт (1915-1980), один із заснов­ників філософського напрямку постмодернізму Жак Дерріда (нар. 1930 р.). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857-1913) «Курс загальної лінгвістики* (1916). Саме Соссюра належить ідея створення загальної науки про знаки, яку він назвав семіологією. Він вважав, що «мова є лише ок­ремий випадок, який описується Теорією Знаків». Така позиція

Соссюра припускала можливість використання методів структурної лінгвістики під час дослідження інших знакових систем.

Саме ці особливості структурної методології врахував Клод Леві-Стросс при дослідженні шлюбно-родинних відносин, ритуалів, міфів, культурного і ментального життя первісних племен у цілому. Мішель Фуко переносить засоби структурного аналізу у сферу історії ідей. У своїй найбільш відомій праці «Слова і речі» Фуко на прикладі трьох наук — мовознавства, біології і політичної економії — розглядає зміну структур, які лежать у основі знання протягом трьох періодів історії європейської культури: ренесанс, класика і сучасність. Ролан Барт користується засобами структурного аналі­зу для усвідомлення європейських соціальних явищ. Кожний із структуралістів прагнув виявити «бінарні опозиції» (природа-куль-тура, рослинне-тваринне, сире-варене та ін.), які лежать в основі глибинних структур людського розуму, визначити універсальну структуру людського буття.

Структуралізм базується на переконанні в існуванні єдності усього сущого, універсальності його принципів.

Говорячи про структуралізм, слід показати його позитивні момен­ти і значення для науки. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками.