Читайте также:
|
|
Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епістемологією (від грец. ерізґета — знання; Іо£оз — учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.
Згідно з сучасною гносеологією, джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філософії термін «знання» вживається в трьох значеннях: 1) як здатність, навички що-небудь здійснити; 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.
Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи:
1) суб'єкт пізнання — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина
не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом
тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом
слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізна
вальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та кон'
цепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;
2) об'єкт пізнання — це той фрагмент (частина) об'єктивної
реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений
у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалеж
но від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у
взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки
явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між
людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття,
духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт
пізнання — це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'яз
ку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;
3) посередники пізнання — це засоби пізнання як матеріаль
ного характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'юте
ри тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи,
моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибір-
ковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.
Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ — це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу — подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак — це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збереження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова можуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.
Отже, ми визначили, що пізнання — активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому речами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.
Що ж таке практика? Який її зв'язок із пізнанням?
Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепо-кладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям «практика» розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності. Суспільно-історична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:
1) матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов'язана зі
створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріально
го виробництва не був би можливим обмін речовин між людиною
і природою і, таким чином, не було б можливим і саме людське жит
тя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистец
твом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися (К.
Маркс). Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні
засоби для життя;
2) суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність
держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику
! інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між
: державами, націями та соціальними групами всередині держави.
: Роль у сучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочергового значення. Це пояснюється демократизацією всьо-
I ю суспільного життя, включенням в активне життя широких мас
населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;
3) практика в різних сферах життя суспільства, таких як право
ва сфера, освіта, охорона здоров'я, мистецтво й інших. Значення
даних видів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це
пов'язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є
можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров'ю,
захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;
4) науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид
практики. Сучасна наука неможлива без використання різних при
ладів, реактивів, вимірювальних стендів, полігонів, комп'ютерів.
Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з мате
ріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво
нових матеріальних цінностей, а накопичення нових знань. Науко
во-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і прак
тичною діяльністю.
Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гуманістичну, науково-експериментальну.
Практика існує у єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика — це матеріально-предметна діяльність, а пізнання — ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За способом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика — це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання — це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.
По відношенню до пізнання практика виконує такі функції (схема 8.2):
а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично актив
ного ставлення людини до світу формується свідомість людини.
Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка
вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;
б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить
перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб су
спільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалось би, аб
страктна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на потре
би землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних
споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка.
Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, ана
томії, фізіології та ін. Сьогодні, як ніколи, підтверджується думка про
те, що загальні потреби практики, виробництва рухають вперед і
До практики, як критерію істини, треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає можливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і видимість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики, як критерію істини, пов'язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю, в усіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні доведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що практика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні «вироку» знанням;
д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбувається не заради його самого, а для задоволення якихось практичних потреб. Людство здійснює великий Подвиг пізнання, віддаючи йому велику частку засобів свого існування саме заради свого існування, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвитку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв'язувати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.
До сказаного слід додати, що практика розкриває пізнавальні здібності людей, створює те соціальне середовище, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколінням. Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання — це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх.
1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо впи
саним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є
дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за
змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знання
ми, бажаннями тощо.
2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а
через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення
дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тоб
то надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям
людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід
подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.
3- Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлен
ня ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим,
контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня
достовірності знання.
4- Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх
відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і,
хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та
недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, не
має сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що
викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама істо
рія людства переконливо це доводить.
Тепер слід з'ясувати, як здійснюється процес пізнання, яка його діалектика.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 21 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |