Читайте также:
|
Серед багатьох представників української консервативної течії ХІХ ст. яскраво виділяється світогляд Пантелеймона Куліша (1819-1897) – видатного укр. письменника, літературознавця, історика. Яскравою його постать видається передусім тому, що консерватизм тодішньої Наддніпрянщини не зумів сформуватися в окрему політичну силу, оскільки його ідейні носії «не змогли протиставити демократично-народницькому напрямові, який тоді домінував, свою цілісну програму». І хоча не мав такої консервативної програми і сам П. Куліш, його позиція щодо місця України в європейському політикумі ґрунтувалися на ідеях, притаманних здебільшого консервативному світогляду.
У річищі спінозівського вчення про нескінченну субстанцію П. Куліш сповідував ідею природної незнищенності укр. нації.
Протягом життя П. Куліш неодноразово переходив від однієї позиції до іншої, відмінної. Будучи людиною контраверсійною сам у собі, письменник пішов шляхом критики багатьох ідей, якими раніше захоплювався. В його світогляді є і відданість ідеалам романтизму, і симпатії до позитивізму. У творах, написаних П. Кулішем у різні роки, дослідники виявляють і прояв козакофільства, - і козакофобства, «західництва» і гострої критики західної культури.
Та все ж є те спільне, що єднає різноманітні і суперечливі прояви творчого «Я» П. Куліша. Постійним і незмінним є той ідейний стрижень, що визначає весь зміст діяльності мислителя. Місію всього свого життя він бачить у піднесенні укр. народу до національного самоусвідомлення. Саме це дає нам можливість характеризувати світогляд П. Куліша як «україноцентричний».
В основі філософського світогляду П. Куліша характерний погляд на двояку сутність людини і світу: наявність внутрішнього сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому.
Людина розглядається як осередок постійної боротьби, що ведуть між собою «людина внутрішня» (глибинна, душевна) і «зовнішня» (поверхневе в людині). На підставі цього фундаментального дуалізму внутрішнього (сердечного) і зовнішнього (чужого і ворожого) П. Куліш розробляє ідею України, що стверджується через низку протиставлень: минулого і сучасного; народної мови і мови штучної; хутора і міста; України та Заходу; тощо.
Надзвичайно важливим у ствердженні ідеї України є звернення до її історії. Минуле України, як внутрішнє начало, забуте сьогоденням. Воно закопане глибоко як скарб, поховане немов у могилі. Як стверджує П. Куліш, акт збагачення пам’яті народу знанням його історичного минулого є актом нового «воскресіння» в результаті якого «із мертвих встане Україна».
Ще одним важливим аспектом історіософії П. Куліша є надзвичайно болюча на той час проблема мови. Зважаючи на антитезу зовнішнього і внутрішнього, Куліш висловлює думку про «мову серця» і «мову розуму». Він пише, що протягом всієї історії України «і за князів-варягів, і за Литви, і під Польщею, і під Москвою», в Україні існували дві мови: мова зовнішня (чужа мова, що здатна була звертатися лише до розуму, а не до серця) та мова внутрішня (мова, яку зберігав народ, яка відповідала його природі і здатна виразити найпотаємніші рухи його душі, т. зв. мова серця).
Зважаючи на антитезу зовнішнього і внутрішнього П. Куліш протиставляє хутір чужому українській культурі місту. Хутір, на його думку, є осередком життя незіпсованої цивілізацією людини, яка може здійснювати спілкування з природою, з вічним і сталим. Тому справжнім охоронцем укр. народного духу є селянин, хуторянин.
Під цим же кутом зору Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі. Європа, на його думку, є осередком, де процвітає культура міста, де присутній егоїзм, де багатство протистоїть бідності.
Вершиною творчості П. Куліша вважають вихід у світ його відомого історичного роману «Чорна рада». Книга була завершена письменником ще в 1846 р., однак розгром Кирило-Мефодіївського товариства і переслідування громадського діяча не давали можливості її видати. Як стверджують дослідники, вперше цей істор. роман було надруковано лише в 1857 р. Лейтмотивом твору стала українська національна трагедія – події істор. етапу «Руїни». П. Куліш вважав, що фундамент укр. держави Б. Хмельницького може зміцнити не стихія запорозька, а шляхетсько-старшинська верхівка. Саме тому головний герой роману – не лакей І. Брюховецький, обраний голотою на гетьманство, а колишній поволоцький полковник Шрам, який став на бік старшини. Таким чином, перший в історії України історичний роман наскрізь був пронизаний консервативно-елітарною ідеєю.
Отже, досліджуючи постать П. Куліша, слід визнати, що на пізньому етапі своєї діяльності (1870-1890-х роках) він був чи не єдиним в укр. культурі, хто виступив з гострою критикою народництва за притаманну йому ідеалізацію народу, культивування «мужицького стилю» в національній літературі. У 1876 р. в розвідці «Мальована Гайдамаччина», Куліш різко засудив козацтво та гайдамацький рух. На відміну від своїх сучасників, зокрема Т. Шевченка та М. Костомарова, П. Куліш вважав козацтво руйнівною силою, яка не маючи уявлень про державу, нищила здобутки культури. Разом з тим він позитивно оцінював діяльність української шляхти та козацької старшини. Зробити життя кращим, на думку мислителя, можуть лише освічені одиниці, оскільки несвідомий народ є пасивною масою і не здатний до самостійних розумних дій.
В’ячеслав Липинський (1882-1931), як вже згадувалось, вважається зачинателем класичної консервативної концепції суспільного розвитку України поч. ХХ ст. Він походив з польського шляхетського роду, що вкоренився в Україні від XVIII ст., за всіма ознаками належав до кращих представників європейської аристократії. Чудова освіта, бездоганна культура поведінки, матеріальна забезпеченість, яку йому гарантували власні маєтності – все це вирізняє постать В. Липинського з-поміж активних діячів тогочасного суспільно-культурного життя.
Суть історіософської концепції В. Липинського полягає в обґрунтуванні історичного покликання укр. шляхти очолити рух за державну незалежність.
В часи Гетьманату В. Липинський був послом Української Держави у Відні, де залишався на цій посаді до 1919 р. У 1926-1927 рр. він очолював каф. державності в Укр. наук. ін-ті в Берліні. Там він очолював політ. партії, що репрезентували консервативно-монархічний табір серед укр. емігрантів. Зокрема, у 1930 р. В. Липинський організував Союз укр. хліборобів-державників (СУХД), ставши головним ідеологом і лідером гетьманського руху. Після розпуску СУХД він разом із В. Кучабським та М. Кочубеєм заснував нову організацію – Братство укр. клясократів-монархістів. В цей період вийшло кілька найважливіших його праць, зокрема «Україна на переломі. 1657-1659» (1920), історіософські трактати «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква», «Шляхта на Україні».
Провідне місце в ідеології В. Липинського займає критика вразливих місць укр. руху, які призвели до поразки укр. державності 1917-1921 рр. та пошуки шляхів виходу із нац.-політ. кризи.
В. Липинський критикував народницький світогляд соц. лідерів УЦР і Директорії УНР, які намагалися оперти нац. – визвольні змагання на соц. ідеї та шукали підтримки лише серед пролетаризованого, напівпролетаризованого селянства, робітництва та народної інтелігенції, відкидаючи державотворчий потенціал «хліборобів» (заможного селянства та поміщиків), укр. чиновників, буржуазії, тощо.
В. Липинський стверджував, що ідею створення укр. незалежної держави може реалізувати лише весь народ під проводом «хліборобської верстви», яку він вважав основою укр. нації. Крім цього, політ. успіх укр. нац.-визв. змаганням міг забезпечити перехід зрусифікованої та сполонізованої еліти на укр. нац. позиції, оскільки це культурна та економічно сильна верства. Незважаючи на всі намагання укр.. демократ. інтелігенції виставити панів, як найбільших ворогів народу і нац. руху, В. Липинський доводив, що укр. рух впродовж ХІХ ст. завдячував саме тим представникам, що належали до пансько-поміщицької верстви, бо всі найважливіші нац. інституції були створені поміщиками й існували на їхні кошти.
Забезпечити єдність укр. руху, на думку філософа, мала легітимна фігура укр. монарха. Спадкова монархія, в її традиційній формі гетьманства, була б найкращою формою політичного устрою України. Ще одним суттєвим аспектом історіософії В. Липинського є культ сили, «великої людини, потужної, Богом посланої», бо саме великі люди творять історію. Ідеалізуючи постать Б. Хмельницького, В. Липинський, вбачав у ньому першого абсолютного укр. монарха, який міг би стати родоначальником укр. гетьманської династії. Проте, реалізувати свої династичні намагання гетьман не зміг, оскільки монархічна ідея була мало популярна серед козацької старшини.
Підсумок: В. Липинський у своїй історіософській концепції обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності і закликав її боротися за відродження України.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 53 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |