Читайте также:
|
|
Філософія, на відміну від науки, розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах:
1) з’ясовує істотність культури та її генезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини.
У філософській інтерпретації істотності культури намітилися такі тенденції: 1) натуралістична; 2) соціологічна; 3) аксіологічна, 4) семіотична.
Натуралістичне розуміння культури полягає в перебільшенні її природної основи при трактуванні її істотності, що знайшло вияв і в етимології слова "культура", яке означає в перекладі з латинської: “обробка ґрунту”, зміни в природному об'єкті, здійснювані людиною.
Натуралістичне розуміння культури зароджується в Просвітництві ХVIII ст. і здійснюється через протиставлення культури та природи в антропологічному контексті: природна людина культурна людина. Цю позицію репрезентують праці Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, П.Гольбаха. Та найчіткіше вона представлена в роботах К. Гельвеція “Про розум” (1758 р.) і “Про людину” (1770 р.). Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен (“Людина. Її природа та місце в світі”). У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи.
У новітній філософії натуралістичний підхід сформувався в натуралістичному відгалуженні філософської антропології (40-і роки ХХ ст.) та в марксистській філософії (60-70-і роки). Культура, за таким підходом, – усе те, що безпосередньо створене людиною, завдяки її предметно- та духовно-практичній діяльності.
З викладеного вище випливає, що натуралістичний підхід до культури наголошує на її діяльнісній сутності, що поза людиною не існує жодної сфери культури. Там, де є людина, її діяльність, зв’язок між людиною та природою, там і є культура. Істотною рисою культури є самотворення людини.
У 40-і роки ХХ ст.виникає соціологічий підхід, якийвиходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно.Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Цей підхід репрезентують: 1) американський культуролог Л. Уайт (“Культурологія”, “Вступ до культурології”, “Концепція культурних систем”). Він виділяє технологічну, соціальну, ідеологічну підсистеми. За Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду.; 2) Д. Герсклі, який у структурі культури виділяє такі компоненти: матеріальну базу, підстави для комунікації, навички й технології, системи соціальної організації, соціальні взаємини тощо (артефакти, соціофакти, ментифакти).
Отож, у соціологічному підході чітко простежується інструменталістська спрямованість культури. Її об’єктивовані феномени та існуючі стереотипи діяльності забезпечують ефективністьфункціонуваннясуспільства.
У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер (започатковує циклічний підхід до культури)), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер («Есе про людину»)) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер).
Г. Ріккерту праці“Науки про природу та науки про культуру” визначає культуру як усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. Поняття вартості тут є центральним у розумінні культури.
Е. Кассірер визначає культуру як форму розумової діяльності, що спрямована на створення та усвідомлення символів. С віт культури це світ, наповнений людськими смислами, а її завдання полягає всмисловій організації дійсності, тобто її символізації.
Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем. Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера та Г. Ґадамера. Е. Гуссерль зазначає, що культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію. У такий спосіб аксіологічний підхід до культури передовсім підкреслює в ній такі риси, як самобутність та національну відрубність.
Семіотика – загальна теорія знакових систем. Згідно з семіотичним підходом до теорії культури, розробка якого почалася в 1960-70-х років, культура — це сукупність знакових систем, за допомогою яких людство або певний народ підтримує свою згуртованість, оберігає свої цінності, своєрідність і здійснює зв'язки з навколишнім світом та іншими культурами. Ці знакові системи, названі вторинними моделюючими системами (або мовами культури), містять у собі не тільки всі види мистецтва, різну соціальну діяльність і моделі поведінки (включно жести, одяг, манери, ритуали тощо), але й традиційні методи, за допомогою яких спільнота підтримує свою історичну пам'ять і самосвідомість (міфи, історія, правові системи, релігійні вірування та ін.). Кожен продукт культурної діяльності розглядається як текст, породжений однією або кількома системами. Основа й основна вісь поняття культури — природна мова. Через її особливе значення мова може бути названою первинною моделюючою системою, у той час як інші системи можуть бути названі вторинними. Зв'язок між первинною й вторинною системами може бути визначений онтологічно (дитина опановує мову до оволодіння іншими культурними системами).
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |