Читайте также:
|
Його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував. Його називали українським Сократом. Сократ увійшов до історії філ. як винахідник діалогу, що є головним методом пошуку істини, пошуку сенсу людського життя. Для Сковороди діалог – це не лише форма викладу його творів, а спосі життя. Створював практичну філософію, не надаючи особливої уваги теоретизуванню. Філ. концепція – синтез конкретного індивідуалізму Біблії, де особистість посідає першорядне місце, та дещо абстрактного універсалізму Платона. Метафізичні риси платонівської ідеї – вічність, божистість, незмінність, красу і благість – переносить на неповторну особистість людини в її умоглядній глибині. Одне з осн. питань - про Бога. Бог - вічний початок - невловимий і невидимий, оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики" (пантеїзм). Уявлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч невидима натура завжди первинна.
Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.
Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги. Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність: «... утворюють єдине: їжу — голод та несить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння».
Ідея "двох натур" і "трьох світів". "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.
У діалозі «Потоп зміїний» він виклав вчення про три світи. Перший є всезагальний світ і світ населений, де живе все народжене. Цей світ є великий. Інші два окремі імалі. Перший – мікрокосмос тобто світильник, світ людини. Другий світ – символічний, тобто Біблія. Тут Сковорода продовжує античну традицію про єдність людини з космосом, згідно з якою людину розуміли як мікрокосмос, що відображає в собі властиволсті, притаманні мікрокосмосу, щоправда, у менш досконалій формі. Великий світ – це світ речей, Всесвіт, який він іменує ще термінами: «пампан», «універсум». Вченні про три світи набуває онтологічної визначеності завдяки вченню про дві натури: одна натура – видима, тілесна, друга – невидима, духовна, божественна. Невидиме домінує в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Світ видимий існують нерозривно, як яблуня і тінь. Видимий світ – це тінь, а невидимий – яблуня.
Твори: "Прокинувшись, побачили славу його", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (Наркіс (Нарцис) — син річкового Бога Кефіса та німфи Ларіопи. За легендою, закохався у власне відображення у воді струмка й помер від туги за собою), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767). Два останні твори пронизує одна думка: " Пізнай себе " (як в Сократа). Головним пунктом мудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Таким чином самопізнання – початок мудрості. Етичне вчення Сковороди є серцевиною його ф-ського вчення: "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Праця - вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Така праця – мета і сенс життя людини.
На відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Сковорода прагне насамперед з'ясувати сутність людини з середини її. Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософії Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. 3 цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях переображення людини. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Досягти щастя — означає досягти душевного миру. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «спорідненого» життя. Сковорода ілюструє це через образ Бога як «фонтану рівної нерівності». Бог — подобен фонтану, наполняющему различние сосуди по их вместности. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всем равенство». Льются из разннх трубок разниїе токи в разние сосуди, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд меніе иміет, но в том равен єсть большему, что равно єсть полини». Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає «разнопутіе» людей та їх різні долі.
Кордоцентризм же, або “філософія серця” — один з напрямків української філософської думки, що бере свій початок ще в давньохристиянській традиції, увиразнюється у вченні Сковороди, знаходить своє продовження й розвиток у працях Памфіла Юркевича, Пантелеймона Куліша, інших мислителів і письменників України XIX століття. “Філософія серця” відбиває деякі з рис української ментальності, для котрого закони буття є “написаними” саме в людському серці, а не привнесеними ззовнію, домінуючими цінностями є добро, любов, прагнення до свободи.
69. Явище глобалізації та його економічні, технологічні, інформаційні, соціальні, культурні політичні виміри. На зламі тисячоліть головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства є процес глобалізації. Під таким процесом розуміють зростаючу взаємозалежність і взаємов, язок сучасного світу. Рушійною силою глобалізації став вільноринковий капіталізм. На поч. ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економ-фінанс. системи й охопила майже всі сфери сусп. діяльності. У 80-х рока ХХ ст. Роланд Робертсон, Ентоні Гіденс та інші започаткували філ. осмислення феномуену глобалізації. Насамперед глодалізація – це феномен західної, індустріальної цивілізації. В її станов. виокрем. 3 етапи: 1)15-19 ст. глобалізація мала характер колонізації; 2)40- і роки ХХ ст. – європеїзація; 3)90-ті ХХ ст. – глобальна капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережа. Світ детальніше переплітається, невпинно інтегруючи ринки, держави та технології. Більшість дослідників вважають глобалізацію спонтанним процесом, який зумовлений появою інформаційної економіки. Процес глобалізації супроводжується
уодноманітненням, яке виявляється в уніфікації потреб, цінностей, норм та ідеалів. На поч. ХХІ ст. глобалізацію вже не розглядають як одновекторний процес, а, заР. Робертсоном, характерна «глокалізація». Цю позицію виражає формула: «скільки світів – стільки глобалізацій». Нарешті глобалізацію характеризують як цілісність людства, яка виявляється у скорочені відстаней, розмиванні державниї бар,єрів, створенні єдиного економічного, фінансьвого, інформаційного та інших просторів на основі комунікативних технологій. Серед низки загроз домінантною є небезпека застосування зброї масового знищення (ядерної, водневої, біологічної чи хімічної) У ХХІ ст. людство зіткнулося ще з однією глобал. загрозою – міжнародний тероризм (11 вересня 2001 р. США). Неменшою загрозою є нерівномірність економ. та соціального розвитку. Нераціональне використання природнії ресурсів, забруднення довкілля, стрімке зростання населення, екологічні проблеми – складові глобалізації. У ХХ ст. завдяки створеній техніці та технології діяльність людини набула планетарного характеру, а її наслідки – глобального. Глобальна зміна клімату, руйнування озонового шару. Особливе місце в дослідженні глобальних проблем людств займається Римський клуб – міжнародна неурядова організація, створена в квітні 1968 р. з ініціативи Ауреліо Печеї. Мета клубу – глобальне прогнозування перспетив розвитку людства. На думку цього вченого, потрібний якісний стрибок у людському мисленні, тобто революція в самій людині, її вдосконалення. Духовно-культурні трансформації потребують політико-структурних змін соціальних систем у бік їхньої більшої керованості. Головні елементи таких змін – це трансформація напруженості «Схід-Захід» в активне співробітництво.
70.Формування некласичної науки та її моделі (Г. Башляр, К. Поппер). (див. 45)
На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було розпочато дослідження мікро- (відкрито подільність атома) та мегасвіт (галактики і т.п.). Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук.
Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють із об ’ єктом. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження. Сучасна фізична наука, на думку фундатора критичного раціоналізму Г. Башляра (1884 – 1962), є раціональною конструкцією, яка включає як теоретичний опис ідеального об'єкта, так і його математизацію та формалізацію. Вказані прикметні риси є критеріями раціональності некласичної науки загалом.
Обґрунтовуючи ці критерії, Г. Башляр у роботі "Новий раціоналізм" пише, що наука не має такої епістемолоґії (царина філософського знання, що бере своїм предметом сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з грец. epistemologia теорія знання), на яку вона заслуговує, оскільки філософський аналіз народжувався не у вирі сучасної наукової думки, а поза нею, у лоні філософської методології. Сучасний стан розвитку фізики вимагає динамічної епістемолоґії, яка здатна сама змінюватися з розвитком науки. Безумовно, це стосується не лише фізики, а й усіх інших галузей наукового знання.
За Г. Башляром, усі попередні філософські системи задавали методологію пізнання реальності і раціонального конструювання наукових принципів та законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має до діла із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки.
Наука минулого (класична) прагнула пізнати реальність як зовнішній об’єкт, що схований за сукупністю явищ. Нова наука не обмежується світом явищ як єдиним своїм об'єктом. Вона простує до реальності другого порядку (раціональних моделей), яка репрезентує собою в науковому експерименті "підтверджений розум". Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль.
Таким чином, сучасна наука, на погляд Г. Башляра, постає відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є релятивізація базових понять та принципів, що призводить до перебудови (концептуалізації) усієї системи науковго знання і накладає відбиток на характер як наукового, так і філософського мислення. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно- некумулятивної моделі.
Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер (1902 – 1994) та його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос (1922 – 1974).
На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням.
Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. На противагу К. Марксу, який досліджував суспільство як закриту динамічну систему, К. Поппер, критикуючи його, розробляє теорію відкритого суспільства у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”. Отже, згідно з К. Поппером, як природниче, так і соціальне знання являє собою некумулятивну модель.
Так само спробу вибудувати некумулятивну модель науки здійснив І. Лакатос у роботі “Історія науки та її раціональні реконструкції“. За І. Лакатосом, розвиток науки є конкуренцією науково-дослідних програм (НДП). Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки у роботі “Структура наукових революцій” (1962). Річ у тім, що в другій половині ХХ ст. наука стає творчістю дослідницьких колективів, наукових співтовариств, які складаються на основі спільної парадигми. Під парадигмою він розуміє сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які забезпечують існування наукової традиції та визнаються науковим співтовариством. Парадигма (від лат. paradeigma приклад, взірець).
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |