1. Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання.
Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків..
Чи є філософія однією з наук? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.
Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального.
Отже, певна схожість пов’язана передусім з теоретичною формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального.
З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль.
Філософію як ситему знань треба розглядати на прикладі соціальної філософії. Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Виявляючи ці зв’язки, ми й будуємо певну «філософію», з’ясовуємо сенс, призначення І соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням.
Можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Найширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова. Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об’єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання.
2. Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомофізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише влюдському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний. Природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдарування, наприклад, музичні, математичні, - але знов-таки їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біологічної), і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І.Кант, «ти повинен, отже, ти можеш». Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Давно було сказано: «любов і голод правлять світом». Але ж відомо, що люди можуть з релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу і голодувати з політичних та інших мотивів.Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.
3. Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:
1. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);2. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.3. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600рр.).
В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине — це все.Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.Епоха не вміщається в зміст „відродження”, це не лише відродження того, що раніше було. Суть – ідея двоістини і істини зміщує ідею надприродного на ідеї цього світу. В попередній філософії людина розглядала природній (існуючий, матеріальний) світ як засіб досягнення мети (ідеально належний світ божественного буття). Нова філософія спрямовувала все більшу увагу на цей світ, на буття, яке вимагає переступити через нього (тимчасово).
Найбільші відкриття: в області історії, географії (Магілан, Васка-да-Гама) і космології (Копернік, Джордано Бруно). Ці відкриття закладають основи нового світобачення. Епоха ренесансу ще називається епохою гуманізму. Це пов’язано з дослідженнями в області філології – відкривається класична латинь. Але використання латині призвело до її спотворення і до її втрати. З відкриттям класичної латинської мови відкривається антична культура (людина її відродила). Досліджуючи історичний світ, людина відкриває
4. Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, веління. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.
Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін яка досліджує закономірності процесу пізнання.
ібідо, статевий потяг, статеве бажання або статеве ваблення (від лат. libido – прагнення, бажання, потяг) — сексуальна енергія, кількість якої пов'язана зі стадією статевого розвитку, роботою діенцефального відділу мозку і залоз внутрішньої секреції, спадковістю та індивідуальним досвідом.
Білет 9.
1. Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.
1. Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.
2. Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.
3. Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.
4. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта
2. Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності
Кожна наука має свій предмет, тобто сферу дійсності, яку вона вивчає. З сивої давнини походить думка, що ті явища, які вивчає психологія, особливі – не такі, як інша реальність. Дійсно, сприй-мання книги, це не сама книга; спогад про подію – це ще не сама подія. Всі ці явища належать до внутрішнього світу людини поряд з тими явищами, які її оточують і становлять так званий зовнішній світ. Зв’язок зовнішнього і внутрішнього світу став предметом філо-софських дискусій ще в давнину.Ідеалістичний підхід полягає в тому, що він протиставляє ду-ховне життя матеріальній дійсності. Духовне життя вважають про-явом вищого розуму. Цей особливий внутрішній світ (суб’єктивний) ніяк не залежить від зовнішніх умов, тому його не можна зовні спо-стерігати, а можна розкрити в самоспостереженні.Декарт розглядав психіку як утворену з двох частин (дуалізм). Одна з них простіша, що включала відчуття, сприймання та інші елементарні психологічні процеси, пояснюва-лась тими ж законами, що і інша реальність. А друга – це мислення, воля, уява – вищі психічні прояви. Вони лежать за межами дії зако-нів реальності, і керуються вищим розумом. В науковому поясненні елементарної психіки Декарт вперше використав поняття рефлексу (від лат. – відображати), яке розглядалось як механічне явище. При-близна схема тодішнього розуміння рефлексу така: зовнішній по-штовх приводить внутрішні провідні шляхи у коливання, що пере-даються у головний мозок. Показово, що тоді психологія намагалась взагалі представити людину як механізм, автомат. Одна з робіт Ла-метрі так і називалась “Людина-машина”. Звичайно, така механісти-чна схема не в змозі була пояснити вищих проявів розуму волі, уяви людини. Зокрема, дію машини легко передбачити, але кожна людина діє своєрідно і переважно передбачувано. Таке ж дуалістичне уявлення зберігається у XIX ст. (Еббінгауз, Вундт). Початки іншого погляду зароджувались в роботах францу-зьких матеріалістів, які намагаються розглядати психічні явища, як усі інші явища природи. Поворотний момент настав з появою роботи Сєченова “Рефлекси головного мозку”, яка довела необхідність і можливість наукового вивчення психіки..Психічні факти або явища утворюють психіку, внутрішній світ. Наприклад фактом психіки є те, що стіна буде сприйматися як біла і вдень, і в сутінки. Такою постійністю характеризуються і образи звуку, розміру, форми. Психологія не тільки описує факти, але й вивчає умови їх появи (процес формування). Крім вивчення фактів, закономірностей, в задачі психології входить і розкриття їх механізмів. Так, постійність величини забезпечується взаємодією оцінки розміру зображення на сітківці і оцінки розташування ока.
63. 3. Емпіризм як науковий та політико правовий принцип (Бекон, Гоббс, Локк)
Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб´єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб´єкта і об´єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда, раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз´єднання чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто механістичний.Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об´єкта (природи) до суб´єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.Наслідки систематично реалізовуваного емпіризму виявились і в іншій формі. Локк дійшов переконання, що загальне поняття «субстанція» не дане в чуттєвому досвіді. Це дало йому підставу для агностичного висновку, що словом «субстанція» позначається припущення невідомо чого. І хоча він утримався від заперечення існування субстанції, це успішно зробили його послідовники (Д. Юм).
Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма.
4. вродженні ідеї - становлять фундамент пізнання, втілення природного світла розуму. Декарт відносить ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики
суб’єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу.
Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 25 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |