|
Читайте также: |
1. Матерія як філософська категорія
Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції. Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.
Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).
Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.
Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.
Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:
1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час;
г) детермінація.
2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність;
в) реальність.
Таким чином, узагальнене визначення категорії " матерія " має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.
2. Філософія економіки - область знання, у сучасному світі, що опинилась в досить драматичному положенні. Знамення часу - стрімка прагматизація, технологізація не обійшли стороною й економічну науку: усе більш помітно судження її предметного поля, у результаті чого вона починає інший раз виглядає як якийсь специфічний набір банківських прописів. Складається враження, що реальне завдання сучасної економіки лежить не стільки в області фундаментальної науки, скільки в сфері універсальних технологій і стратегій поводження в умовах обмеженості й суперечливості нашого знання про глибини економічного космосу. Цей дефіцит особливо відчуємо в переломні моменти історії, коли рушаться багато устояних парадигм, і стає ясно, що економіка (поряд з політикою, ідеологією) є феномен культури.
Філософія економіки - розгляд економіки з філософської точки зору, особливо дослідження цінностей економічного фактора у зв'язку з культурою взагалі, а також зв'язків між загальними світоглядними принципами й економічними теоріями якої-небудь епохи.
Поза всяким сумнівом - економістові, як і будь-якій людині, важливі світоглядні філософські узагальнення про сучасні взаємини природи й суспільства, необхідності відновлення й збереження біосфери - Колиски й Будинку людства, переходу його на нову модель цивілізаційного розвитку.
Але для економіста глибоке розуміння імперативу виживання людства особливо важливо. Адже невтримний ріст техногенних виробництв є першим фундаментальним фактором руйнування біосфери в силу швидкого зростання енергоспоживання, споживання чистої первинної продукції бойовиська, прісної води, скорочення біорізноманіття, площі залесених територій і т.п., а також збільшення обсягу шкідливих відходів.
Гроші - це досягнення нашої цивілізації завжди викликали багато суперечок. Бути багатим - це добре або погано? Що є грошима? Безліч людей висловлювалися із цього приводу.
1) Гроші не найважливіша річ у світі. Любов головніша. По щастю, я люблю гроші. Мейсон) 5) Абсолютно не важливо, який у вас колір шкіри... Єдиний колір, що має значення, - зелений. (Family Guy)
6) Єдиний спосіб не думати про гроші - володіти ними. (Едіт Вартон)
7) Якщо ви хочете знати, що Бог думає про гроші, просто погляньте на тих людей, яким Він дає гроші. (Старовинна Ірландська приказка)
3. Романтична тенденція в українській філософії актуа-лізує проблеми “людина - нація”, “нація - світ”, запо-чатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі фор-ми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї “самості”, на-лежності до кон кретної етнічної єдності.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська на-ціональна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української фі-лософської думки цього часу відбувався в органічній єд-ності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського на-роду національно і політично самовизначитись. Об'єдна-на національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, сві-тоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.
Серед такого складного світоглядно-політичного спле-тіння виокремлюються прибічники позитивістської орі-єнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Ми-хайло Грушевський (1866-1934). Михайло Драгоманов - складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він - “ідеолог” вільної України, взірець досконалості, а для інших - ідеолог укра-їнського соціалізму, символ “духовної руїни”.
Світогляд його справді складний, не позбавлений ек-лектизму - суміші ліберально-демократичних, соціаліс-тичних й українських патріотичних елементів з позитивіст-ським філософським підґрунтям. Основою його теоретич-но-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму еле-ментів примусу, усуненням авторитарних рис у суспіль-ному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянсь-ких прав і вільних політичних установ над соціально-кла-совими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.
Драгоманов був переконаний, що національність є не-обхідним будівельним матеріалом усього людства
Іван Франко - людина багатогранного таланту й енциклопедичного і нтелекту. Поет і прозаїк, громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем історії й тео-рії літератури, етнографії й фольклору, політичної й еко-номічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської мов, - він спрямовував усе своє над-бання на “народне відродження”, розвій української нації, збагачення української духовної культури. Франко був пе-реконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над національним, які є “чистими” стосовно проблеми нації, насправді “або фарисейство людей, що інтернаціональни-ми ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчудження від рідної нації”.
Розквіт нації, її прогрес у межах самостійного держав-ного утворення є основою основ суспільного життя. Але щоб ідеал національної самостійності, за Франком, став чинником цінності, він має бути не лише усвідомлений розумом, а й відчутий серцем. Цьому мусять бути підпо-рядковані усі наявні сили і засоби суспільства.
І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, про-будження його національної самосвідомості, що неможли-во “без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції”, “без популярного і вищого письменства”, “без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг націо-нальності”.
Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники рад икальної форми націо-налізму - так званого інтегрального націоналізму, в осно-ві якого ідея формування нового типу українця, беззастере-жно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873 - 1924), Юрій Липа (1900-1944) і “апостол українського се-паратизму” Дмитро Донцов (1883-1973).
Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органі-чно притаманне народові прагнення зберегти свою непо-вторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське “Я”. Це - світоглядний, українотворний, будівничий націона-лізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - “людини нового духу”, що не лише “знає”, “яка мета нації? ”, “як здобути свою мету? ”, але й “хоче” і здатна “довершити цей процес”, реалізувати поставлену мету.
Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунту-вав основні положення власної політичної філософії - ін-тегрального націоналізму
Цю точку зору поділяв і відомий український політич-ний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882 - 1931), думки якого часто були джер елом інтелектуально-го натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну бли-зькість загальнофілософських засад (за словами 0.Наза-рука, “не будь предмета, нема тіні”), були принципово відмінні. В. Липинський - автор специфічної історіософ-ської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди на-лежать Осип Назарук (1883-1940), Степан Томашівсь-кий (1875-1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984).
Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є про-блема держави і влади. На його думку, розвиток, здат-ність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визна-чається рівнем взаємовідносин між “провідною верствою” і “народом”.
4. Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).
Простір — одна з основних ознак матеріальності речей; форми існування матерії, що фіксує 'їх протяжність і порядок розташування. Субстанційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики.
Час — одне з основних понять фізики і філософії, одна з координат простору-часу, вздовж якої протягнуті світові лінії фізичних (матеріальних) тіл.
Як філософська категорія час, вочевидь, є невід'ємним атрибутом світу, він почався із народженням світу й зникне, коли світ добіжить кінця.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 28 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |