Щастя сокола — обрії сині.
Соломея Неріс
У липні від командира загону прийшов наказ. Сотня направляється в рейд на Буковину. Попередньо прибути на місце збірки у Жаб’ївський район. Зібралися на полонині Мунчела. Там квартирувала районна боївка СБ. З командиром відтинку Хмарою і окружним провідником Борисом обговорили деталі майбутнього рейду. Характер походу оперативно-пропагандивний. На Буковині на той час функціонувала лише мережа ОУН. Сотні УПА були розчленовані на боївки. Для затяжного рейду Березівську сотню підсилили чотою Гордого із сотні Юрка. Чотовий родом із Космача, але терен по той бік Черемошу знав добре. Терен досить таки складний. Окрім більшовицьких гарнізонів, практично в кожному буковинському селі залишилися з часів румунської окупації аґенти таємної поліції. Ця гидота служила будь-кому, аби тільки служити. Румунам, мадярам, німцям, москалям… Не відставали й стрибки. Забігаючи наперед, скажу, що Буковину ми пройшли вздовж і впоперек. Зайшли аж під Бессарабію. В Карпати повернулися під осінь. Якраз, аби готуватися до зими.
Після останніх напучень провідників подалися на південь. Нічної пори зв’язкові привели сотню до Білоберезки. Там планувалося переправитись через бурхливий Черемош на буковинську сторону. Вздовж дороги поспішав до Черемошу дзюркітливий потічок. Просто в блискітку непокірної ріки впиралася і кам’яна дорога. Зненацька напоролися на засідку. Не знаю, з ким мали справу тієї ночі, енкаведистами чи прикордонниками, але раптом безтурботне жебоніння струмка покрив хрипкий голос: «Стой! Кто ідьот?!» Нічна тиша враз перестала бути мирною. Повстанці крокували стрілецьким рядом, п’ять-шість метрів стрілець від стрільця. На окрик сипнули враз зі всіх стволів. Неприцільний, але дружний вогонь двигнув горами. Довкілля наповнилося шаленою стріляниною. Перестрілка проходила якийсь час всліпу. Несподівано допомогли самі більшовики. З тріском і шипінням темряву ночі продірявило відразу кілька ракет. Яскраво освітили становисько ворога. Москалів було видно, як вдень. Прицільним вогнем стрільці змели засідку. Більшовики розбігалися в паніці, мов куцохвості поміж корчі.
Станичний Білоберезки розповів, що більшовики дременули, ледь чобіт не погубили. Тому сотня заквартирувала неподалік місця розігнаної засідки — в чупраках, невеличких кущах, на вершечку горба. Переднювали спокійно. З першими вечоровими сутінками почали переправлятися через пінистий Черемош. Тут пощастило менше. У верхів’ях випали рясні дощі. Мутні хвилі накочувалися валами. Йшли через брід, але вода сягала стрільцям аж під шию. Річищем котилися величезні камениська, збивали людей з ніг. Я наказав стрільцям міцно взятися за руки. Довгий живий ланцюг потягся через вередливу гірську ріку.
Далі шлях сотні простягся на південний захід. Буковинські підпільники зустріли нас і привели в якесь село кілометрів за п’ятнадцять від Черемошу. День провели в густому ліску. Вночі подалися вглиб Буковини. Біля села Черешенька Вижницького району зустрілися з провідником Буковини Сталем. Спільно з окружним визначили маршрут. Стрільцям на відпочинок відвели два дні. Сталь слухав у своєму наметі радіоприймач. Якась західноєвропейська радіостанція вела передачу про перехід відділів УПА із Закерзоння в Австрію. Повстанці проривалися з боями через територію Чехо-Словаччини. Згадувалося ім’я підполковника Коника.
Зустрівся зі своїм старим знайомим надрайонним провідником Весною. З ним був охоронець Меч, немов казковий богатир, дужий і безстрашний. Законтактував з боївкою Птаха, з яким стикалися ще сорок четвертого року. На постої перебувала сестра Сталя. На Станіславщині родину провідника жорстоко переслідували.
Провідник Буковини розповів цікаву історію. Нещодавно розкусили більшовицького аґента, що намагався за будь-яку ціну вкорінитися в повстанське підпілля. Той влаштувався на роботу в лісництво. Видавав себе за великого патріота України. На кожному кроці виявляв бажання пов’язатися з повстанцями, допомагати їм. Сталь пішов на зустріч з «патріотом». В процесі невимушеної бесіди розсекретив його. То був стріляний горобець. Ще до війни закидався для розвідницької діяльності в Прагу. Першокласний артист і рафінований провокатор. Міг плакати зі слізьми на очах або ж безжурно реготатися. Проте Сталь і окружний провідник СБ Петро вивели його на чисту воду. Розвідник швидко переконався, що крутити більше нема сенсу і все розповів, як на духу. Його вдалося перевербувати. Працював на УПА.
Березівська сотня на той час мала дві чоти. Ними командували Грім і Черник. Під час рейду чота Гордого діяла осібно. Сотню розділили на дві групи. Таким чином змогли охопити всю Буковину. Тим поставили більшовиків у вельми незручне становище. Вони не знали, де сподіватися повстанців. Одну групу я повів низинними районами аж до Пруту. Друга подалася на Берегомет. Провадив її ройовий Буйтур — Синітович Василь з Баня-Березова. В усіх районах повстанці громили станиці стрибків. В одному селищі захопили вугільну шахту. Розбили на ній склад з одежею, продуктами. Роздавали те все голодуючим з Бессарабії, які масово пухли з голоду. Згадується село Чортория над Черемошем. На вулицях стояв жахливий сморід. Повсюдно безладно валялися трупи, що вже починали розкладатися. Повз них байдуже ходили ледь живі від голоду односельці. Ніхто не збирався хоронити мерців. Один чоловік повідав, що вже померло понад триста душ. Вперше за війну мені стало по-справжньому страшно. Мертвих я вже перебачив чимало. Вони гинули в бою. Смерть їхню можна було якось пояснити. Діяли безжальні закони війни. Вбиваєш ти, вбивають тебе. Але померлих від голоду ще не доводилося бачити. Хай Бог оберігає нас від такої долі! Тоді, уже вкотре, я поклявся собі, що з таким злом як московський імперіалізм воюватиму до загину.
На шахті зіткнувся з таким явищем як «радянські пролетарі». Либонь, зігнали туди збрід з усього Союзу. Залазить такий «роботяга» в склад. Набирає, скільки здоров доперти, різних речей і відносить до свого сховку. Жадібність заставляє повернутися по нову партію дармівщини. Поки порається на складі, товариші обкрадають його запас. Шакали…
Пригнічені побаченим повертаємося на постій. Згодом групи об’єдналися. Моя не зазнала жодних втрат. Групу Буйтура оточили в Банилові. Один стрілець потрапив в полон. Сам Буйтур пришкутильгав з часом до сотні. Якимось дивом вдалося йому, пораненому, відірватися від більшовиків. За звичай у пораненого повстанця вибір не вельми багатий. Відстрілюватись до останнього набою. Ні, до передостаннього. Останній залишається для себе, аби не потрапити до рук ворога живим. Пораненим Буйтуром заопікувалися буковинські підпільники. Вилікували. Пізніше дійшла печальна звістка — Буйтур загинув в бою з енкаведистами.
На Жаб’ївщині зустрів Кичеру, кулеметника сотні Вихора. Середнього зросту, незвичайно широкий в плечах, атлетично збудований. З важким німецьким кулеметом МҐ-42 обходився, як пастух з ґерлигою. Неймовірно дужий. Про відвагу і вправність кулеметника ходили легенди. Сорок четвертого року довелося бачити Кичеру в Середньому Березові. Робив на прикладі зарубки на кожного вбитого фашиста. Проте невдовзі дерев’яної кольби стало замало. Подібних кулеметників я більше не зустрічав. Кмітливий, дотепний, розумний, швидкий, сильний, витривалий… Кичера — Дмитро Митник із Кривого Поля загинув 1951 року в Пістині.
Вихор — Микола Харук народився 1915 року в Кутах.
Сотенний Вихор службу в УПА розпочав чотовим у сотні Недобитого. Провід призначив Недобитого курінним. Вихор став командиром сотні. Після облав 1945 Вихор наново зібрав розпорошену сотню. Середнього зросту, чорнявий, худорлявий сотенний з вигляду не був фізично дуже сильний. Проте мав рішучий і твердий характер. Влітку 1952 року поручника Вихора, що займав тоді пост надрайонного провідника Косівщини, підступно, за допомогою зрадника Кірова, захопили більшовики. У п’ятдесят третьому розстріляли.
Осінь сорок сьомого розпочалася у звичних для повстанців клопотах. Займалися підготовкою до зими. Зв’язкові принесли не вельми приємну звістку. До більшовицьких рук потрапив мій вітчим Іван Скільський. В сотню Цигана він прийшов у сорок четвертому. Мама ще якийсь час займалася власною господаркою. Але в скорому часі енкаведисти розграбували майно. Забрали худобу, вівці, кури — все, що можна було взяти. Найбільше шкодував за пасікою. Бо москалі потрощили вулики на друзки. Хата зосталася пусткою. Мама в чому була, втекла в ліси. Переховувалася по людях у довколишніх селах. З нею хоронилися від більшовицьких карателів інші нещасні, чиї сини або чоловіки перебували в УПА. Зачують про облаву у Вижньому Березові, втікають у Текучу. Нагрянуть облавники туди, жінки чимчикують на Середній Березів, чи ще в якесь село. Отак довгі роки рятувалися від арешту й вивозу в Сибір наші матері. Моя молодша сестра, яка народилася від вітчима, довший час переховувалася в Слободі. Прийняла її бездітна жінка. Облавникам видавала дівчинку за свою доньку. Два роки ходила сестра там до школи. Добрі люди допомагали час від часу зустрічатися матері з донькою. Я бачив сестричку крайньо рідко, бо партизанські стежки більше провадили в гори. Мама моя, проста селянка, не займалася жодною підпільною діяльністю. Хоронилася від більшовиків на власну руку. Єдина вина її перед владою полягала в тому, що син і чоловік перебували в УПА. Цього було предостатньо, аби отримати чималенький термін у сибірських концтаборах. Мама переховувалась до початку п’ятдесятих років. В той час по підпіллю було дано наказ. Усім, хто не заанґажований у збройній та політичній боротьбі, але переховується на власну руку, іти до органів влади з повинною. Мама так і зробила. Поступово жінки поверталися до мирного життя. Хата наша, на щастя, вціліла. Голова сільради поселив у ній вчительку зі Сходу. Вона й вберегла хату від зруйнування. Шура, так звали вчительку, прожила з мамою ще два роки, аж поки не вийшла заміж. У грудні 1964-го, після звільнення, я провідав Шуру. Подякував добродушній, порядній харків’янці за хату.
Повернувшись сорок четвертого року з Буковини, відшукав вітчима. Сотня Цигана дислокувалася на присілку Завоєли. Вітчим попросився до Морозової сотні. Його перехід я узгодив із сотенним Циганом. Вітчим став стрільцем моєї чоти. У Березівській сотні пробув до осені сорок сьомого. На той час мама розжилася десь на телицю. Та отелилася. Худобині потрібне було сіно. Вітчим відпросився із сотні, аби накосити його. У нас був неписаний закон. Допомагати родичам вести господарку. Інакше чим би годувалася УПА. Вітчим не пішов до власної хати, а ночував у чужій. Там і потрапив під облаву. Взяли його без зброї. Ніхто із села не видав стрільця. Отож він поїхав на висилку в Омську область, як вітчим сотенного УПА. Правда, на допиті багато розпитували про мене, а також цікавились, чи не був він у сотні. Якось викрутився. Проте на висилці відбув повних дванадцять років. Працював дуже важко. Аби трохи відпочити, втяв собі сокирою палець. Працював і телятником, і теслярем, і трактористом… Через якийсь час зумів перебратися до Омська на завод. Згодом умудрився приїхати до Коломиї. Але в місті над Прутом вітчима не прописали. Дали двадцять чотири години, аби виїхав геть. У мордовських таборах у мене був приятель Олексій Удовиченко. Він написав додому мамі. Зуміли влаштувати вітчимові прописку в селищі Гниляково Одеської області. Після кількох невдалих спроб повернутися в рідні краї вітчим зійшовся в Одесі з якоюсь жінкою, що мала малого сина. Хлопчина виріс на доброго пияка і через тридцять років витурив старого з хати. Зараз вітчим проживає в Коломиї у свого небожа Миколи Перцовича. Ми часто сходимося.
Досвід попередніх років неабияк придався. Місця для криївок вибрали вдалі. Запаслися одежею, бензином для примусів, харчами… Правда, з останніми неврожайного сорок сьомого прийшлося сутужно. Вирятував трохи млин у Стопчатові. Розвідка доповіла, що у млині назбиралося чимало мірчуків збіжжя. Люди мололи своє і розплачувалися зерном — мірчуками. Послуговувалися тим млином і гарнізонники. Навіть з Коломиї привозили питлювати. Більшовики саме завезли велику кількість збіжжя. Ось-ось мали приїхати по борошно. Повстанці «допомогли» їм. Приїхали возами і забрали збіжжя, скільки коні могли вивезти. Вистачило партизанам на всю зиму, залишилося й селянам. Стрільці вділили пшениці біднішим горянам.
Перезимували загалом благополучно. Правда, перед самою весною трапилася сутичка з більшовиками. Було вже кіпно[3]. Стрільці повиходили із схованок і заквартирували в Середньому Березові на куті Обочі. В сусідній хаті зі своїм роєм квартирував чотовий Галайда. Хтось навів гарнізонників. Сонце тільки почало сходити, як нас майже оточили червонопогонники. Стійкові вчасно заалярмували. Стрільці з наготовленою зброєю повибігали з хат. Відпрацьованим маневром з допомогою зброї і завзяття повстанці прорвали більшовицьке кільце. З моїх людей не постраждав жоден. З роя Галайди один стрілець загинув. Самого Галайду двічі поранили в праву ногу. Я відтяг пораненого в безпечне місце. Поставив кулеметника, аби вогнем стримував енкаведистів. Від більшовиків вдалося щасливо відірватися. Вони підібрали свого пораненого й подалися до сільради. Поранений в ногу солдат крив благим матом «бандьор». Ногу йому згодом ампутували. Галайду на коні привезли до Стопчатова, звідки був родом його стрілець Михайло. Фельдшерка районної лікарні Марія Ключевська перев’язала рани. Вона постійно допомагала повстанцям. Душевна жінка знайшла в селі людей, що прихистили Галайду в себе. До настання весни вилікувала чотового. Він відійшов на Жаб’ївщину до своїх двох роїв.
У Карпати Галайда потрапив з «ковпаками». Так у наших краях називали більшовицьких партизанів із з’єднання ґенерала Ковпака. Невисокого, з орлиним носом, розумного і дотепного волинянина повстанці полюбили одразу. Більшовики забрали його до свого загону силоміць. Після розгрому ковпаківців німцями врятувався втечею. Переховувався від фашистів у гірських селах. До речі, мама моя також переховувала від німців двох ковпаківців. «Мамині ковпаки» потрапили згодом до боївки СБ Крука. Гітлерівців громили героїчно. Після відходу німців їм пропонували йти додому. Проте обидва виявили бажання зостатися в Карпатах і воювати з більшовиками. Більшовицьких партизанів наші люди рятували від німців з чисто християнських мотивів. Не зважали ні на релігію чи національність, ні на партійність. Покеровувалися речами значно вищими і вартнішими. Галайда зумів зійтися з УПА. Спочатку потрапив до сотні Скуби, опісля — Недобитого. Я його знаю вже як чотового сотні Вихора. Згаданої зими Галайда залишив два рої у безпечнішому місці в глухих горах. З одним роєм заквартирував побіля Березовів. Села ці були трохи багатші. Та й ближче до польових районів. Легше прогодувати стрільців. За таких обставин ми і зустрілися в Середньому Березові.
З Галайдою часто можна було побачити політвиховника Вітра. Знаю, що родом із Стопчатова. Закінчив Коломийську гімназію. Службу в УПА Вітер розпочав у сотні Скуби. Опісля грамотного хлопця перевели до сотні Юрка. Високий, стрункий, простий в обходженні політвиховник користувався заслуженою шаною у стрільців і командирів. Пізніше Вітер перейшов до сотні Вихора. Із сорок сьомого на сорок восьмий перезимував у Середньому Березові зі своїм молодшим братом Ромком. Ім’я слугувало хлопцеві і за псевдо. Батьків їхніх більшовики вивезли до Сибіру. Тому Ромко і не скривав свого імені. Загинув 1948 року в Коломиї. Вітер до мого ув’язнення перебував у сотні Вихора.
Добрим політвиховником був Левада — Роман Вінтоняк. Народився 21 листопада 1920 року в Косові. Ґрунтовну гімназійну освіту здобув у місті Катовіце. Знав багато іноземних мов. Хотів стати правником, але Друга світова війна перервала його студії у Львівському університеті. Повернувся до Косова і переховувався від більшовицького арешту, аж поки не втік за Буг до «ґенерал-губернаторства». Проте і там довго не затримався. В сорок першому розпочав активну підпільну оунівську діяльність на Косівщині. 1942 року Левада став членом повітового проводу ОУН Косівщини. Починаючи з кінця сорок четвертого побував політвиховником сотні Недобитого, відтак куреня Скуби. Активно воює з німцями, мадярами, москалями… Навесні 1945 року здібного керівника призначають політвиховником тактичного відтинку «Гуцульщина». Разом із повстанськими відділами рейдує по Городенківщині, Буковині. Після смерті Скуби командував якийсь час куренем.
18 січня 1947 року Левада з друзями вступає у нерівний бій з більшовиками, яких привів зрадник. Повстанці відступають на полонину Скорушну над Дзембронею. Гине провідник Жаб’ївщини Артим. Куля не щадить молоденьку Ксеню — Ліду Німу. Левада відстрілюється, аж поки куля не розтрощила автомат…
А далі — тортури й допити, в Дземброні, Жаб’єму, Станіславі. Політвиховник Левада знав дуже багато. Але за вісім місяців нелюдських тортур не обмовився жодним словом про повстанські таємниці, про друзів…
Засудили на 25 років, бо «підрозстрільну» статтю на той час саме скасували. Боротьбу продовжив у концтаборах і в’язницях ГУЛАГу. Отримав додатково два роки «одиночки» у Володимирській в’язниці за організацію 1954 року повстання в Норильську. Там писав чудові вірші.
Дата добавления: 2015-09-12; просмотров: 11 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |