«Антракт в історії українофільства» (М. Драгоманов) не був антрактом у розвитку українства на основі національної ідеї. Валуєвський циркуляр 1863 року приглушив його зовнішні вияви в підросійській Україні, так би мовити, перемістив там у підпілля, а в підавстрійській Україні — в просвітницькі організації і парламентські зали. Галицько-буковинські народовці також визнавали, що друга половина 60-х років — «найсумніший час»1. Перемога Росії над Прусією, етнографічні виставки в Москві, на яких побували «москвофіли», — все це додало ентузіазму твердим «святоюрівцям», дезорганізувало народовців. Останні на противагу москвофільському «Слову» започаткували 1867 року «Правду», зорганізували 1868 року «Просвіту». На сході України також поступово почалося, за словами Ф. Савченка,«українське науково-культурне самовизначення»2. Із заслання повернулися П. Чубинський,О. Кониський. Наслідки знаменитої етнографічної експедиції були вражаючими, і було дано дозвіл на відкриття «Юго-Западного отделения Императорского Российского Географического Общества», яке відбулося в Києві 13 лютого 1873 року. Тому М. Драгоманов часові виміри антракту в історії українофільства обмежував 1863–1872 роками. Ця установа, керована П. Чубинським, стала легальним осередком старогромадівців і невдовзі була кваліфікована в доносі Щоголеваяк «український потаємний генеральний політичний штаб». Діяльність членів Південного відділення Географічного товариства (передусім його Київського осередку) справді перетворила його в штаб української науки, предтечу академії наук3. У Києві з’явилася перша в імперії приватна газета «Киевский телеграф» (1859–1876), яка з 1874 року фактично стала органом старогромадян, бо до її редакційного комітету увійшли старогромадяни П. Чубинський, П. Житецький, Ф. Волков(Ф. Вовк), М. Драгоманов, В. Антонович, М. Зіберта ін.
З початком 70-х років у Львові також відбулося кілька подій, начебто непомітних, але з далекосяжним значенням. 1871–72 навчальний рік у Львівському університеті вперше в його історії почався інавгураційною промовою нового професора Ом. Огоновського«Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо ж на історію язика руського», виголошеною по-українськи. Україномовні виклади велись на правничому та богословському факультетах. Невдовзі відбулася ще одна подія: 1873 року на кошти, зібрані в Полтаві за активної участі О. Кониського, у Львові створено Літературне Товариство ім. Шевченка. Після півторарічної перерви 1872 року відновилася «Правда», що стала всеукраїнським пресовим органом з періодичністю виходу два рази на місяць. Її редактором став брат Ом. Огоновського— правник Олександр Огоновський. Уже через рік у статті «Від редакції» там констатувалося: недавно розпорошені сили українства («розбитки») «нині зорганізовані в кілька товариств, з котрих іменно «Просвіта» узискала добру славу вже і поза границями нашого краю, а й новозаложене Товариство ім. Шевченка, хотя й на менший кружок обчислене, принесе, надіюсь, також немалий хосен нашій справі»4.
Сповіщаючи про купівлю друкарні за пожертвувані громадою гроші, редакція зазначала: «Справа просвіти простого люду, розвій руської літератури, а тим самим і цілого руського народа, повинна тепер піти, коли тільки кождий своє діло щиро робитиме» (Там само).
Цікаво, що саме тоді чи не вперше знаходимо в пресі слово «критерій», правда, не в літературно-критичному контексті, а в значенні мірила оцінки. Йшлося про кількість передплатників (700 осіб), які мали дати відповідні кошти на видання часопису, а це, мовляв, «буде становити критерій сили нашої партії і її жертвенності, любві і прив’язаності до нашої справи, її патріотизму» (Там само. — С. 3).
На сторінках відновленої «Правди» з’явилися різножанрові матеріяли українських авторів з промовистими псевдонімами (Валуєвський циркуляр і «п’ята колона» Росії у Львові діяли): Українець (М. Драгоманов), Гетьманець (М. Старицький), Кошовий, Перебендя(О. Кониський), Ратай(П. Куліш), Іван Нечуй, Панас Мирний, Іван Білик(І. Я. Рудченко), Будеволя(Д. Танячкевич) тощо. Були вони не тільки формами конспірації, а й символами, які виражали ціннісні, національно-світоглядні орієнтації їх носіїв.
Підкреслюючи значення освітньо-культурних установ, громадських об’єднань, україномовних пресових органів того часу, зокрема, для літературної критики, виходимо з того, що вони за тих умов були єдиноможливими факторами пробудження національної свідомості, з якої випливала і література, і критика.
Конституціоналізм і парламентаризм в Австро-Угорщині сприяли розвитку ініціативи громадян, але не забезпечували фінансами ні ці установи, ні ці об’єднання. Правда, згодом певні дотації були, але на початку 70-х років ХIХ століття українські діячі зуміли мобілізувати кошти з пожертвувань, з передплати і забезпечити «самовистачальність». «Просвіта», розгалужуючи свою мережу, відкриваючи читальні, театральні гуртки, водночас видавала дешеві книжки для народу (науково-популярні і художні), готувала підручники рідною мовою для шкіл і гімназій. Характерний такий факт: виділ «Просвіти» доручив О. Барвінськомуукласти «Читанку». Той зробив це з допомогою П. Куліша, написав стисле переднє слово в традиційному вже жанрі — «Погляд на усну словесність українську», якому передувало не менш традиційне «Переднє слово», де йдеться взагалі про нову українську літературу. Але поки «Читанка» чекала друку, матеріял О. Барвінського з’явився як стаття в «Правді» (1870. — Ч. 2) з приміткою, в якій говориться про згадану «Читанку». Так взаємодіяли освітні і пресові органи в поширенні інформації про літературу.
Чи варто було марксистам кепкувати з «австрофільських» симпатій народовців, які, мовляв, як ліберали, націоналісти «обмежувалися» просвітньою діяльністю? Вони усвідомлювали свої можливості і перспективні наслідки своєї діяльності, розгортаючи її в усіх можливих напрямках, і чесно, відверто це декларували за кожної нагоди. Скажімо, в скромному дописі із Станіслава О. Гороцькийписав: «Що для народу, втратившого самостійність політичну, єдность язика і літератури є одиноким середком (засобом. — Р. Г.) і єдиною порукою для його народнього биту в будущині, того ніхто, з історією обзнакомлений, не заперечить, хиба лише той, чия руськість є лише покривкою для зовсім інших, сказано чужих, цілей. Отже, й одна часть русинів галицьких, услухавши голосу українських віщунів, прямує поруч з Україною до пом’янутої важної мети, т. є. до єдності літерацької, а через те — всенародної»5. Це проголошувалося ще 1865 року, за 8 літ до ґрунтовного виступу на цю тему М. Драгомановав «Правді». Отже, «гравітаційна точка» в конституційній монархії стимулювала і притягала до себе духовні сили українців, особливо після чергового удару, завданого українству Емським указом російського царя 1876 року. Розгромлено Південне відділення Географічного товариства, закрито російськомовну газету «Киевский телеграф», заборонено завозити із-за меж Російської імперії будь-які українські видання, друкувати українською мовою оригінальні і перекладні твори, за винятком історичних джерел (і то російським правописом).
За таких умов особисті контакти східно- і західноукраїнських культурних діячів, «кооперування коштів» на пресові органи і книжкові видання стають чи не єдиним засобом національного порятунку. Львівська «Правда» в першій половині 70-х років виконувала ту функцію як посередник і орган «скупчення» всеукраїнських сил. Тому на її сторінках в ролі власне критиків виступали «західняки» В. Навроцький, Є. Згарський, Ом. Огоновськийі «східняки» І. Білик, О. Кониський, І. Нечуй-Левицькийєдиним фронтом проти «обрусителів» і «полонізаторів». Однак у розумінні тактики і засобів здійснення цієї мети всі вони були різними. з це відразу викликало дискусію, яка велася дуже лояльно, хоч і не без темпераменту.
Охоронно-монархічні можливості австро-угорського конституціоналізму були продемонстровані арештами 1876 року львівських студентів І. Франка, М. Павликаза зв’язки з російськими підлеглими, а не за пропаганду ідей соціялізму, які безборонно ширилися в Австрії. Отже, репресивні заходи обох імперій щодо українських діячів було вжито майже одночасно. І це активізувало літературно-критичний рух особливим чином — не стільки радикалізуючи його, скільки урізноманітнюючи і спонукаючи до посутнього обговорення проблеми зв’язків літератури і політики, естетики й історії, шляхів і способів входження української літератури в європейський контекст. Саме так — опосередковано і безпосередньо — впливала суспільна ситуація, політичні партії і громадські організації на життя українців, у тім числі і на літературну критику 70-х років ХIХ ст.
Дата добавления: 2015-09-12; просмотров: 44 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |