Читайте также:
|
Толчком национально-освободительного движения на украинских землях стала Февральская революция в России. Непосредственными последствиями Февральской революции 1917 г. в Украине, среди прочих, были появление конкурирующих властных структур – Временного правительства и Советов, в деятельности которых доминировал социальный акцент, и Центральной Рады, в работе которой доминировали вопросы национального развития.
Студенты должны проанализировать процесс становления Украинской Центральной Рады (УНР), обратить внимание на то, что возникшая как межпартийный координационный центр, со временем она превратилась национальное представительства, а после включения в ее состав представителей национальных меньшинств – в орган территориального самоуправления, и только с провозглашением УНР стала высшим законодательным органом государственной власти. В основу ответа необходимо положить универсалы Центральной Рады, решения Украинского Национального Конгресса, инструкции Временного правительства Генеральному Секретариату, Конституцию УНР и другие документы. Особое внимание следует обратить на законотворческую деятельность УНР. Отдельного рассмотрения заслуживает Конституция УНР, ее содержание, структура и основные положения.
Далее студенты должны рассмотреть изменения, которые произошли в государственном строе Украины с приходом к власти гетмана Павла Скоропадского, дать анализ системе органов государственной власти и управление, раскрыть их структуру и полномочия, опираясь на «Грамоту ко всему украинского народа» и закон «О временном государственном устройстве Украины» от 29 апреля 1918 г. Отдельно необходимо рассмотреть законодательную деятельность гетмана и его правительства. Показать ее особенности и следствия.
Рассматривая период Директории, студенты должны показать генезис органов государственной власти и управления, учитывая, тот факт, что политические реалии того времени вносили определенные коррективы и потому программные задачи Директории остались на бумаге. Особого внимания заслуживает работа Директории и правительства ЗУНР по объединению украинских земель в единое государство.
Поэтому студенты, должны осветить процесс соединения УНР и ЗУНР и показать его следствия.
Перехід І. Мазепи на бік Швеції
Історична точність вимагає зазначити, що ще 1703 року, тобто задовго до вступу шведів на територію України, І. Мазепа розпочав таємні переговори з прошведськи налаштованим угрупованням Станіслава Лещинського. На початку 1708 року польський король і український гетьман уклали таємну угоду, за якою Україна входила до складу Польщі, І. Мазепа отримував титул князя, а також Полоцьке й Вітебське воєводства, які мали підпорядковуватися польському королю.
В оточенні І. Мазепи стався розкол, до Москви полетіли доноси. Найбільшими противниками прошведського курсу політики гетьмана виявилися генеральний суддя В. Кочубей, у 17-річну доньку якого був закоханий український гетьман, та полтавський полковникІ. Іскра. Саме вони повідомили Петра І про таємні переговори І. Мазепи зі шведами.
Щоб розвіяти підозри Петра І, І. Мазепа взяв активну участь у придушенні на Дону козацького повстання під проводом Кіндрата Булавіна.
Проте головним для І. Мазепи був його союз зі шведами. 1708 року був укладений таємний договір між гетьманомі Карлом XII. Згідно з ним:
• шведи зобов'язувалися обороняти українські терени, направляючи для цього свої війська;
• князь і старшина зберігали всі свої права й вільності;
• І. Мазепа призначався довічним князем, або гетьманом України;
• гетьман брав зобов'язання на час війни передати шведам міста Старо дуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.
Свої плани І. Мазепа тримав у таємниці, доки шведське військо не з'явилося на Лівобережжі. 28 жовтня 1708 року І. Мазепа воточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків приєднався до Карла XII. Виступ гетьмана проти Петра І підтримала також незначна частина запорізьких козаків, очолювана кошовим отаманом Костем Гордієнком. Навесні 1709 року К. Гордієнко з тисячним загономкозаків прибув до І. Мазепи, щоб підписати договір про спільні дії та майбутню незалежність Запоріжжя від Росії.
Різні погляди
Історики висувають різні версії щодо причин учинку І. Мазепи:
• найближчий до Петра І російський можновладець О. Меншиков, коли був напідпитку, заявив гетьманові, що цар серйозно збирається прибрати Україну досвоїх рук, а старшину знищити (М. Аркас);
• пристати до союзу зі Швецією І. Мазепу примусила козацька старшина. «У своїх планах перейти на бік шведів козацька старшина спиралася на стару традицію шведсько-українського союзу з часів Б. Хмельницького й І. Виговського, і що вона [старшина.— Авт.] властиво потягла за собою старого гетьмана» (М. Грушевський);
• до гетьмана доходили чутки, що цар збирається віддати Україну О. Меншикову або англійському герцогові Мальборо за підтримку у війні зі шведами.
Персоналії
Іван Іскра (?-1708)
Під час українсько-московських походів на турецько-татарські фортеці в кінці XVII ст. керував козацькими частинами. Під його проводом українці здобували Кизи-Кермен, Іслам-Кермен, Шин-рей та воювали проти шведської арміїв Лівонії протягом усього 1700 року. Пізніше перейшов в опозицію до гетьмана, яку очолював В. Кочубей, і підтримував промосковську орієнтацію козацької старшини. Восени 1707 року разом з В. Кочу-беєм возив у похідну царську канцелярію донос на І. Мазепу,у якому повідомлялося про таємні переговори гетьмана з польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом XII. Московський цар Петро І не повірив повідомленню козацьких старшин, за що їх і заарештували у Вітебську. За наказом царя в липні 1708 року І. Іскра був страчений разом з В. Кочубеем у козацькому таборі під Борщагівкою.
Персоналії
Василь Кочубей (1640-1708)
За гетьманування І. Самойловича був управителем генеральної військової канцелярії, у 1687—1699 pp. обіймав посаду генерального писаря, у 1699—1708рр. — генерального судді, а протягом 1706—1708 pp. — наказного гетьмана. Цей діяч був лідером протигетьманської старшинської опозиції, яка виступила проти участі України в антитурецькій коаліції наприкінці XVII ст. Головною причиною ворожого ставлення В. Кочубея до українського гетьмана стала особиста неприязнь до Івана Мазепи. Між донькою генерального судді Мотрею та її хрещеним батьком І. Мазепою виникло кохання. В. Кочубей не дав згоди на шлюб, який суперечив церковним правилам. Ці стосунки викликали в нього сильне занепокоєння й стали чи не найголовнішим мотивом викриття зради І. Мазепи. Восени 1707 року В. Кочубей дізнався про таємні переговори українського гетьмана І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським Карлом XII. Підтриманий полтавським полковником І. Іскрою та частиною слобожанської старшини, він написав на гетьмана донос цареві Петру І. Проте його дії не залишилися безкарними: голова антигетьманської опозиції був заарештований у Вітебську, у царській похідній канцелярії, куди він разом з І. Іскрою приїхав із доносом. Петро І, не повіривши їхнім словам, віддав обох до суду. Під час слідства В. Кочубея і його спільників піддали тортурам, після яких вони зреклися своїх звинувачень проти гетьмана. За наказом царя його разом зІ. Іскрою стратили біля с. Борщагівки. (За «Довідником з історії України»)
Персоналії
Кость Гордієнко (?-1733)
Народився на Полтавщині, в юні роки навчався в Києво-Могилянській колегії. На початку 1702 року був обраний кошовим отаманом Старої Січі. Перебуваючи на цій посаді, проводив незалежну політику, виступав проти зазіхань московського уряду на Запоріжжя, очолював воєнні операції запорожців проти гарнізонів московських фортець, збудованих у межах території, що належала Війську Запорізькому. На початку свого отаманування був в опозиції до І. Мазепи через формально лояльну політику гетьмана до московського уряду. У березні 1708 року очолив 8-тис. загін запорожців, з яким приєднався до військ лівобережного гетьмана, що в той час перебували в Диканьці. За посередництва гетьмана К. Гордієнко та шведський король Карл XII уклали угоду про спільну боротьбу проти Московського царства. Поразка шведсько-українських військ у Полтавській битві змусила кошового разом з І. Мазепою та Карлом XII відступити за межі України. 26 червня 1709 року організував переправу через Дніпро біля Переволочної, що дозволило гетьману, королю та частині гетьманських і запорізьких військ переправитися на правий берег. Після смерті І. Мазепи підтримував гетьмана П. Орлика, брав участь устворенні Конституції 1710 року. Навесні 1711 року очолював загін запорожців у невдалому поході П. Орлика на Правобережжя. У 1711 — 1728 pp. колишній кошовий Запорізької Січі неодноразово обирався кошовим отаманом Олешківської Січі. У цей період виступав проти повернення запорожців на територію України, підвладну московському урядові. Помер 1733 року.
З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.
Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.
Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання iмператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творiв українською мовою заборонялося практично повністю.
Валуєвський циркуляр — один з яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу
З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 188 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |