Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Погляди Сковороди

У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючії про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, у якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософськи), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди — це світ, у якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя. Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Однак Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загальнофілософській орієнтації. В Академії провідною тенденцією була арістотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в Академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані — етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини. Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів.

24. Філософські ідеї в Україні

другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається певний занепад у розвитку наукової філософії в Україні, що найбільш чітко виявляється у кінці XX ст. Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. Та й тоді багато хто з українських вчених вносив свою лепту в розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст Михайло Туган-Барановський, і юрист Богдан Кістяківський, і історик В'ячеслав Липинський та інші.
Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого — філолога, професора Харківського університету Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку».
При вивченні історії мови Олександр Потебня підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище, перебуває в постійній зміні і розвитку. У творах Олександра Потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв'язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв'язку форми і змісту. Суспільно-політичні погляди Олександ-ра Потебні характеризувалися утверд-женням іде і і демократичного перетворення суспільства на принципах політичної і національної рівності, критики ідеології націоналізму і шовінізму. важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон. Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки. 

25. Філософський та життєвий зміст проблеми буття

Буття — це все те, що є, що існує. Німецький філософ XX ст. М.Хайдеггер писав так: «Буття — це присутність у часі». У цьому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін «онтологія» запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Екзистенціалізм XX ст. розвинув суб'єктивну онтологію. У центрі філософії М.Хайдеггера стоїть проблема «сенсу буття», яке розкривається через аналіз суб'єктивного людського існування. Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П.Сартр. У 60-ті роки Т.Адорно — лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував «негативну діалектику», котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Видатний угорський філософ Д.Лукач вважав, що для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з життям є гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції. Будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна Цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і Цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських Індивідів та інше. За традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

26. Форми буття: природне, соціальне, духовне, їх специфіка та взаємозв’язок.

Буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, без­межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка­тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са­мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс­нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності).

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут­тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож­ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс­них орієнтацій, переконань, вражень тощо.

4. Буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття самого суспільства.

Питання

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною.

Закон — це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необ­хідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним. Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху ма­терії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний ха­рактер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взає­модії значної кількості елементів певної системи. З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Зако­номірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох за­конів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Питання

Рух, простір і час – найважливіші форми буття.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких познача­ються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як фор­ми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого спо­глядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньюто­ном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Питання

Сутність і явище.

Окремі матеріальні системи, як і об'єкти, що складаються з таких систем, мають ще один структурний параметр - відношення між явищем і сутністю, або, інакше кажучи, відношення між феноменалістской і есенціалістське сторонами. Цей аспект систем є найбільш важливим серед атрибутів матеріального об'єкта, з ним тісно пов'язана структура процесу пізнання. Всі інші аспекти, виражені у співвідношеннях категорій «система - довгий елемент», «ціле - частина», «зміст - форма», у своєму конкретному перетворення з «речі в собі» в «річ в нас» мають вихідним своєю ланкою явище.
Поняття явища визначається як форма прояву сутності, як зовнішнє виявлення сутності, тобто Як зовнішні властивості та їх системна структурованість. Таке визначення мало інформативно, якщо не розкрити поняття «сутність» (ситуація, аналогічна ситуації, що при визначенні поняття «системи»). Під сутністю звичайно розуміють головне, основне, що визначає у змісті системи, укладену в предметі підстава всіх що відбуваються з ним змін при взаємодії з іншими предметами. Це визначення не досить коректно в тому плані, що в ньому сутність, а з нею і явище позбавлені рухливості, а тим часом вони динамічні у своєму співвідношенні, що і має бути відображено, на наш погляд, у вихідному визначенні сутності.
Таким може бути розуміння сутності як відносин або властивостей системи, від яких залежать інші її відносини або властивості. Категорія суті служить для виділення в системі таких її властивостей і відносин, які зумовлюють інші її властивості та відносини.
Сутність визначається лише по відношенню до деякої системі. Не можна питати, істотний чи ні деякий ознака безвідносно до якої - небудь системі або безвідносно до специфіки відносини обумовлення ознак в цій системі. Конкретний предмет об'єктивно являє собою безліч різних систем (або підсистем). Щодо кожної з них можна виявити її сутність. Але виявлення сутності предмета і визначення сутності - речі різні. Ми визначаємо поняття суті не щодо всіх систем, а щодо кожної з систем.
Такі основні характеристики системності як атрибути матерії, що виражаються поняттями «структура - елемент - система», «ціле - частина», «зміст - форма», «сутність - явище». До цієї групи категорій характеризують системність матерії, відноситься також «річ - властивість - відношення», «одиничне - особливе - загальне» і деякі інші категорії. Подальшу свою конкретизацію системність одержує при аналізі розвитку і детермінації (само детермінації) матеріальних систем.

Форма та зміст.

Для розуміння структурності матерії важливе значення має з'ясування співвідношення форми і змісту. Подібно діалектиці частини і цілого, елементів і системи діалектика форми і змісту конкретизує уявлення про структурності як атрибут матерії, пов'язує структурність з суперечностями, з розвитком, відтинає однобічність в їх трактуванні і виявляє нові грані в проблемі використання цих категорій у практичній діяльності людей.
Під «змістом» у філософії розуміється все, що міститься в системі. Сюди входять не тільки субстрати - елементи, але відносини, зв'язки, процеси, тенденції розвитку, всі частини системи. Якщо, наприклад, при розгляді організму людини ми не могли вважати елементами даної системи окремі клітини, молекули, які безпосередньо не беруть участь у її створенні, якщо при аналізі частин даного організму ми за визначенням не могли вважати спеціфірованной частиною його неорганічну підсистему, то тепер, при зосередження уваги на зміст системи, ми повинні охопити буквально все, що в ній є. Для вираження фрагмента змісту системи використовується слово «компонент» системи.

Питання

Можливість і дійсність.

У широкому сенсі слова під дійсністю розуміється весь об'єктивно існуючий світ, об'єктивна реальність у всій її конкретності, вся сукупність готівково існуючих явищ, узятих у єдності з їх сутності. На останній момент в характеристиці категорії дійсності звертав особливу увагу Гегель, відзначаючи, що "дійсність є що стало безпосереднім єдність сутності та існування, або внутрішнього і зовнішнього".У більш вузькому і специфічному сенсі слова під дійсністю розуміють конкретне буття окремого об'єкта в певний час, в певних умовах; дійсність окремого конкретного матеріального об'єкта - це його актуальне буття. У цьому значенні категорія дійсності і зіставляється з категорією можливості.Можливість - це такий стан (або така ситуація), коли є одна частина детермінують факторів, але відсутня інша їх частина, або коли детермінують чинники недостатньо зрілі, щоб виникло нове явище.
Кожна матеріальна основа, природна чи соціальна, спочатку існує потенційно, а потім може стати дійсністю. З цієї точки зору розвиток є нескінченний процес реалізації одних можливостей і виникнення нових можливостей.
Є різні види можливостей (істотна і не суттєва, оборотна і необоротна, формальна і реальна та ін.)
Оборотної можливістю називається така можливість, з перетворенням якої в дійсність первісна дійсність стає можливістю. Приклад - перетворення рідкого стану води в газоподібний. Незворотною називається така можливість, з перетворенням якої в дійсність первісна дійсність стає неможливістю. Приклад - смерть людини.

Необхідність і випадковість.

У різних концепціях детермінізму одне з центральних місць займають категорії необхідності і випадковості. Філософський детермінізм імпліцитно припускає існування об'єктивної необхідності. Необхідність виступає як визначальної характеристики причинно-наслідкових зв'язків і відносин регулярної обумовленості, виражається в поняттях закону і закономірності. Одночасно в будь-якій концепції детермінізму потрібно і виявлення її відносини до існування в світі випадковості. Необхідність - це те, що випливає із самої суті матеріальних систем, процесів, подій і що має відбутися (або відбувається) в головному так, а не інакше. Приклад - розвиток організму людини, проходження людиною декількох послідовних стадій. "Необхідність" це те, чого не можна обійти, що "не-обійти" ("не-обходити"). Випадковість ж - те, що має підставу і причину не в самому собі, а в іншому, що випливає не з головних зв'язків і відносин, а з побічних, що може бути, а може і не бути, може статися так, але може статися і по іншому.

Питання

Категорія “причина і наслідок” проявляється через причинність –

генетичний звязок між одним станом видів і форм матерії в процесах її

руху і розвитку. Слід зазначити, що категорія “причина і наслідок”

більше відноситься до діалектики, яка розглядає явища в процесі їх

Детермінізм - це філософське вчення про об'єктивну закономірною взаємозв'язку і взаємозумовленості явищ матеріального і духовного світу. Центральним ядром детермінізму є положення про існування причинності, тобто такого зв'язку явищ, в якій одне явище при певних умовах з необхідністю породжує, виробляє інше явище.
Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато з яких виражаються у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинногохарактеру, тобто прямо не містять в собі моментів породження, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, функціональні залежності, відносини симетрії і т.п. Особливо важливим у сучасній науці виявляється імовірнісні співвідношення, формулювати мовою статистичних розподілів і статистичних законів. Проте всі форми реальних взаємозв'язків явищ в кінцевому рахунку складаються на основі загально діючої причинності, поза якою не існує жодного явища дійсності, в т.ч. і такі події, в сукупності яких виявляються статистичні закони. Індетермінізм - це філософське вчення і методологічне пізнання, яке заперечує пізнавальну цінність причинного пояснення в науці. В історії філософії, починаючи з ін грецької філософії аж до теперішнього часу індетермінізм, і детермінізм виступають як протистоять концепції з проблем обумовленості волі людини, його вибору, проблеми відповідальності людини за скоєні ним вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовувалися до пояснення людського вибору та поведінки звинувачує прихильників детермінізму в фотолізме. Марксизм виходить з того, що детермінізм не тільки не передбачає фотолізу, а навпаки, саме дає грунт доразумного дії.
У сучасній буржуазній філософії набули поширення різні форми індетермінізму. Так Баденська школа неохамтіанства обмежувала принцип детермінізму тільки областю наук про природу і заперечувала його застосування до «наук про дух». Неопозитивізм, прагматизм і персоналізм намагаються обмежити детермінізм тільки логічної сферою

Питання

Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним упредметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.

Питання

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" - учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;
- по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Питання

Значення практики для пізнавального процесу, для виробки і розвитку наукового і інших форм знання підкреслювали багато філософів різних орієнтацій. Слід відмітити, що поняття “практика” виражалось через достатньо широкий спектр термінів. Серед них – “дія”, “діюче життя”, “досвід” (“досвід життєвого світу”, “ досвід повсякденного життя” і ін.), “фізіологічне життя”, “досвід в цілому” і т.п.Гегель, як уже говорилося, висловив глибоку ідею про те, що якщо у своїх цілях людини підлеглий зовнішній природі, то у своїх знаряддях він панує над нею. А це є не що інше як діяльність, праця (хоча і “абстрактно-духовний”), у процесі якого людина і пізнає навколишній світ. Практика (“добро”, “воля”, “практична ідея”) – одна з основних категорій гегелівської діалектики як Логіки і теорії пізнання. Категорія "практика" та сама практика в суспільній діяльності, зокрема в пізнанні, відіграють фундаментальну роль. З їх допомогою виявляють:

1) місце людини в системі, структурі буття;

2) взаємозв'язок з живою і неживою природою та соціальною дійсністю;

3) включеність у систему культури (матеріальної, духовної);

4) сутність духовного, феномена свідомості.

Практика не лише ставить перед теорією завдання, але й озброює її засобами дослідження (приладами, апаратурою, експериментальними установками). Іноді ці установки за розмірами, складністю, вартістю можна порівняти з індустріальними об'єктами. Інакше кажучи, сучасне виробництво перетворюється в експериментальну базу науки. Відповідно, наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу.

Пізнання постійно допомагає вирішувати практичні завдання. Це стосується й філософської теорії, яка раніше сприймалась як втілення відречевно-споглядального відношення до світу. В одинадцятій тезі К.Маркса про Л.Фейєрбаха йдеться, що "Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його"

35. Емпіричний рівень знання

– це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Основне завдання пізнання на емпіричному рівні - одержання вихідної емпіричної інформації про досліджуваному обєкті. Найчастіше для цього використовуються такі методи пізнання як спостереження й експеримент.

Спостереження - планомірне (проводиться строго за планом, складеним виходячи з завдання дослідження), цілеспрямоване (для вирішення певної задачі), систематичне сприйняття предметів і явищ зовнішнього світу. Спостереження фіксує і реєструє факти, описує обєкт дослідження, забезпечуючи емпіричну інформацію, необхідну для постановки нових проблем і висування гіпотез.

Експеримент - це метод пізнання, при якому явища вивчаються у контрольованих і керованих умовах.Субєкт активно втручається в процес дослідження, впливаючи на досліджуваний обєкт допомогою спеціального інструментарію і приладів, цілеспрямовано і фіксоване змінює обєкт, виявляючи нові його властивості. Завдяки цьому досліднику вдається ізолювати обєкт від впливу побічних і затемняють його суть явищ і вивчати явище в чистому вигляді; планомірно змінювати умови протікання процесу; багаторазово відтворювати хід процесу в строго фіксованих і піддаються контролю умовах.

36. Теоретичний рівень

– це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.
Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Гіпотеза – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії – пояснення і передбачення цих процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому розумінні – теоретичне відображення дійсності.

Методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання тощо. Аналіз і синтез – основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз – прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з’єднані, є синтезом. Синтез – з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності.

Індукція і дедукція – важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція – логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок “наводиться” завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція – метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Дедукція – метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне)

Абстрагування – логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях.

37.Проблема істини

Метою пізнання є істина. Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї. Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них: 1.Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. 2. Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. 3. Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (, у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі самого знання.

Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань.

38. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Сенс життя є вічною проблемою.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, пюб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя.

Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

39. Людина як предмет філософії.

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

40. Природничі та соціальні-історичні засади свідомості. Сучасна наука про ознаки свідомості.

В історії філософії проблема свідомості постає на 2х рівнях свого вирішення:

1. опис способів, якими речі дані для свідомості (опис феномену свідомості)

2. пояснення того, як можлива сама свідомість (пояснення феномену)

До 2 пол. 19 ст. ці рівні не розрізнялися і тільки завдяки успіхам фізіологіям вищої діяльності, медицини, відбулися зрушення в розумінні свідомості.

Зокрема виник вульгарний матеріалізм – мозок виділяє думку, аналогічні тому, як печінка виробляє жовч.

Сознание = со-знание

Марксистська теза про те, що свідомість є функцією мозку, в наш час є застарілою. Сучасні психологи виокремлюють 5 функцій свідомості:

1. відображальна

2. творча або креативна

3. регулятивно-оцінювальна

4. рефлективна

5. духовна

свідомість – це вища форма відображення світу; суб*активний образ, об*активного світу; це діяльнісна здатність людини відтворювати предмети і форми дій з ним в іншому матеріалі – мові знаків, і здатність переводити її в дії з реальними предметами.

41. Структура свідомості.

Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Властивості свідомості:

1. Ідеальність відображення

2. Універсальність відображення

3. Об'єктивність відображення

4. Предметність відображення

5. Цілеспрямованість

6. Активність свідомості

7. Суспільність свідомості

8. Знарядність свідомості

Функції свідомості

1. пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу, суспільстві і самій людині.

2. творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук. Інколи, окремо виділяють прогностичну (людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх), проте це не доцільно.

3. регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

Сфера свідомості:

- когнітивна

- мотиваційна

- нормативно-проективна сфера.

42. Мислення і мова.Проблема ідеального

Свідомість нерозривно пов’язана з мовою, як своєю артикуляцією, тобто мислить людина за допомогою мови, а мова – це дім буття (Гайдеггер). За його вченням не людина мислить через мову, а мова мислить через людину. У нього мова має онтологічний характер.

Існує також внутрішня мова, яка може мати редукований характер і часто формулюється на рівні підсвідомого.

Мова – це є тілесна оболонка думки.

Розрізняють 2 типи мови:

1. природна мова (мова народу, міміка, жестикуляція);

2. штучна мова, яка пов’язана із знаково-символічними системами в науці, мистецтві…

Мова є носієм свідомості і культури, це її першоджерело, фундамент. Звичайно, для формування національної свідомості і культури треба знати мову.

Природні мови – це мови, які сформувалися в результаті історичних подій на основі існуючих здавна мов і діалектів. Штучні ж мови придумані людьми. Однак, як би не була велика різниця між ними, все-таки досить чіткого розмежування не існує, і досить важко годиною визначити до якої групи належить тієї або інша мова: до природних або до штучних мов. Штучні мови люди створюють спеціально, для якихось цілей: для міжнародного спілкування (есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан), для запису необхідної інформації з певних галузей науки.

Приміром, якщо розглядати штучні мови есперанто й воляпюке, ті до складу першого входять запозичення із природних мов: зі слов'янських, німецьких мов, а також з романської язикової групи. А слова мови воляпюке є по своїй суті повністю вигаданими.

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови – це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов – їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

43. Суспільство і природа. Екологічні проблеми сучасності (філософський аспект)

Суспільство - це форма спільної життєдіяльності людей (а), яка організована на засадах соціальних норм, структур і стандартів (б) та у відповідності із вищими духовними орієнтаціями людини (в).

Суспільством називають як загальну форму організації людської життєдіяльності (в цьому сенсі суспільство протистоїть природі), так і конкретні прояви такої форми (наприклад, ^ліберальне суспільство, ^розвинене суспільство та ін.). Крім того, суспільством ми називаємо не лише сучасні спільності людей, а й ті, які історично відбулися, проте сьогодні вже зійшли зі сцени історії.

Суспільство функціонує в межах природи та на засадах природних процесів. Питання про співвідношення суспільства і природи в наші дні постає одним із найбільш болючих, оскільки саме в цьому питанні перед сучасним людством досить реально окреслилася перспектива загибелі. Оцінка сучасної ситуації взаємодії соціально організована спільна життєдіяльність маси людей певний конкретний тип соціальної організації людської життєдіяльності сукупність історично здійснених суспільств сукупність людей соціальна інфраструктура історичні типи суспільства суспільства і природи вимагає виявлення основних аспектів цієї взаємодії через: відмінності.

В цілому можна сказати, що в межах суспільства природні процеси значною мірою втрачають свої якості, можуть суттєво змінюватись, міняти як характер, так і напрями своїх дій. Інколи це подають інакше: природні процеси відбуваються стихійно, в прямому поєднанні причин та наслідків - без попереднього замислу, а суспільні процеси відбуваються в умовах наявності свободи вибору, тобто вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням. Спільне:

- суспільство виникає і функціонує всередині природно-космічного процесу; в цьому плані суспільство постає продовженням природно-космічного процесу.

-і суспільство, і природа існують реально, тобто вступають у зв'язки, діють та реагують на дії.

-між суспільством і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією та інформацією, що було би неможливим при відсутності між ними спільного.

Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу, який має суперечливий характер. У ньому переплелись позитивні й негативні явища: вдосконалення технологій і зростання виробництва, що сприяють повнішому задоволенню потреб людей, раціональнішому користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування тощо. З іншого - забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія ґрунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар навколо землі, погіршується стан здоров'я людей тощо. Певні труднощі виникають і з самого життя та діяльності людини. Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.

44. Матеріальні основи розвитку суспільства.

Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій окремої людини, особи, гуманізму. Людина - суспільство, (я - суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.

Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство, соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм, соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються, але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних, політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами, мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності, соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне пустослів'я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю суспільного життя, зв'язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини. Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива. Інші, - англійський філософ Карл Поппер та ін. - ідуть ще далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних, універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства протягом історії.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому - поняття суспільство охоплює всі суспільні явища - соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім'ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство - це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення суспільства є вихідними в аналізі.

45. Суспільство як об*єкт філософського аналізу. Основні підходи до розуміння суспільства.

Якщо предметом філософія є відношення «людина-світ», то предметом соціальної – «людина - суспільсво». Отже, суспільство – це ключове поняття всього розділу філософії.

Не існує одного єдиного визначення «суспільства», яку б задовольнило усіх мислителів. В самому широкому розумінні суспільство визнач., як відокремлена від природи частина матеріального світу, що є формою життєд. Людей. Синонімом до слова «суспільство» є «соціум» (об*єднувати)

Суспільство – флсф категорія, що позначає групу людей, яка виникла завдяки доцільній та розумно-організованій сумісній діяльності.

Члени цієї групи гне мають в своєму об*єднані такої глибокої основи, як наприклад у спільності (сім*я, народ). Суспільство базується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Але окрема індивід. Під впливом сус-ва змінюється менше ніж під впливом спільності.

Часто сус-вом називають сферу, що знаходиться між індивідом і державою. Тільки завдяки творчості Т.Гобса, Дж. Локка, Гегеля, Маркса, О.Конта сус-во стало юридично-політично-філософською проблемою.

В суч. Літературі усе розмаїття поглядів, щодо розуміння сутності сус-го життя прийнято поділяти на 3 моделі (підходи):

1. ідеалістичний – такі концепції об*єднає те, що вирішальним в них визначається розвиток ідей, міфів, інших духовних чинників у згуртування людей певного сус-ва. До цієї моделі відносяться теолегоічна або релігійна концепція

2. натуралістичний – сус-во розуміється як природнє продовження розвитку космосу. Такі погляди виникли в античності. В середині 20 ст. – глобальний еволюціонізм, а на початку 21 ст. – універсальна історія.

3. матеріалістичний - базується на матер. розум. Маркса та має багато послідовників. За Марксом основою сус-ва складало матеріальне вир-ва засобів життя і способів виробництва матеріальних благ обумовлює життєдіяльність усіх інших сфер.

Висновок. В сучасній літературі привілеюють плюралістичні концепції і підходи.

46. Соціальна структура суспільства

Суспільство як система різноманітних соціальних відносин між індивідами має певну структуру. У залежності від мети дослідження структурування суспільства здійснюють за певним критерієм, ознакою. Зокрема, різновиди соціальної структури є демографічна (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), етнічна (сім*я, рід, плем*я, народність, праця, етнос), територіальна (мешканці міста і села).

Деякі автори для аналізу соціальної структури сус-ва використовують поняття соціальної групи.

За радянських часів теорія будувалась навколо поняття «клас». Були наявні такі класи як: робочі, християни, інтелігенція.

В той час як теорія соц. стратифікації замовчувалась. Цю теорію розробив наприкінці 20 ст. рос-америк. Вчений Петерін-Сорокін.

Страта (лат. – шар, прошарок) – це група людей, що вирізняється своїм положенням у соц. ієрархії, це поняття передбачає соц. нерівність. Основа і сутність – у нерівномірному розподілі прав. привілеїв, міри відповідальності та обов*язків, влади та впливу.

Сорокін виділив 3 основні стратифікації структури:

1. економічна

2. політична

3. професійна

На думку Сорокіна соц. стратифікація – це постійна хар-ка будь-якого організ. Сус-ва. Сус-во без прошарків – не існує.

Форми та пропорції розшарування можуть бути різними, але суть – постійна.

Соціальна мобільність – переміщення груп чи індив. В сус-ві, зміна їх статусу.

Може бути горизонтальною та вертикальною (зміна місця у соц. ієрархії)

Соціальний ліфт – це ті соц. інститути, які упорядковують систему соц. стратифікації:освіти, шлюбу, власності, успадкування тощо.

50. Поняття культура. Типологія культур. Культура і цивілізація.

Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”.

Культура – це сукупність матеріального і духовного багатства людини. Але це багатство – лише зовнішня, предметна сторона культури. Дійсний її зміст полягає в розвитку самої людини. Культура є способом і формою «олюднення» суспільства і індивіда. Саме в ній складаються надбіологічні програми поведінки, діяльності, спілкування, що розвиваються історично і забезпечують відтворення та зміни соціального життя в його головних проявах.

Культура є різноманітною, саме тому її розрізняють на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура - предметна форма духовної культури, а духовна культура набуває свого реального буття лише в якості змісту матеріальної культури. Поза теоретичною абстракцією матеріальна і духовна культура існують в соціальній реальності і є двома сторонами цілісного феномена, суть якого полягає в самоутвердженні людини.

Розглядають типологію культури і за іншими критеріями: національним, регіональним, за історичними епохами, за певними соціальними групами, тощо.

Культура і цивілізація.
Втрата чи відсутність сенсу життя, що визначається "вищими" потребами, навіть за умов прекрасної кар'єри і хорошої роботи, матеріального достатку та фізичного здоров'я, часто призводить до психічних неврозів, іноді до самогубства. У традиційних суспільствах власне традиція диктувала людині, чого їй бажати, а з розпадом традиції людина опиняється віч-на-віч з особистою проблемою добровільного пошуку сенсу життя, об'єктів вищих бажань і прагнень.

Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе створити і яким шляхом його досягнути. Культура ж, будучи діяльним способом освоєння світу, пристосування до нього, є особливим шляхом до втілення світоглядного ідеалу в життя людини. Філософія - сфера діяльності людського духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може порозумітись із світом, пізнати закономірності світобудови і власне свого існування. Культура ж, в такому порівнянні, слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи філософію людина вивчає мову світу, а через культуру вона спілкується з ним.

51. Цінності як ядро духовного світу людини. Структура цінностей.

У філософії існує така частина, яка вивчає природу, а також походження цінностей та іх роль в житті людини, чи навіть усього суспільства, і називають її аксіологією. Термін «цінність» використовується в якості категорії і пояснюється як людське, соціальне і культурне значення певного явища.

Цінність – це обов*язково ідеал, мета, прагнення. Цінності забезпечують інтеграцію індивідуальних інтересів, поєднують людей. У той же час можуть і розрізняти людей, порушувати цілісність соціуму.

Формування цінностей – це тривалий процес відбору певних видів поведінки і досвіду людей, у результаті якого з*являються такі нормативні утворення, як традиції, звичаї, обряди, ритуали. Наявність сформованих норм, забезпечення суспільством їх трансляції від покоління до покоління і є проявом практичного втілення цінностей у життя людей.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер ЛЮДСЬКОЇ життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.