Командный язык C-shell главным образом отличается от Bourne-shell тем, что его синтаксис приближен к синтаксису языка Си (это, конечно, не означает действительной близости языков). В основном, C-shell включает в себя функциональные возможности Bourne-shell. Если не вдаваться в детали, то реальными отличиями C-shell от Bourne-shell является поддержка протокола (файла истории) и псевдонимов.
В протоколе сохраняются введенные в данном сеансе работы с интерпретатором командные строки. Размер протокола определяется установкой предопределенной переменной history, но последняя введенная командная строка сохраняется всегда. В любом месте текущей командной строки в нее может быть подставлена командная строка (или ее часть) из протокола.
Кроме того, в C-shell по сравнению с Bourne-shell существенно расширен набор предопределенных переменных, а также введены более развитые возможности вычислений (по-прежнему, все значения представляются в текстовой форме).
Форма № Н-6.01
Національний Транспортний Університет
Факультет економіки, менеджменту і права
Кафедра конституційного і адміністративного права
КУРСОВА РОБОТА
З дисципліни «Історія держави і права України»
на тему: Державно правовий розвиток Української Народної Республіки.
Студентки І курсу, групи ТП-1-2.
Напряму підготовки: 6.030401
«правознавство»
Гирянської Т.С.
Керівник:Панфьонова М.А.
Національна шкала________________
Кількість балів:___________________
Оцінка: ECTS_____________________
Члени комісії _________ ____________________
(Підпис) (Прізвище та ініціали)
_________ ____________________
(Підпис) (Прізвище та ініціали)
_________ ____________________
(Підпис) (Прізвище та ініціали)
М. Київ, 2014
Зміст
Вступ………………………………………………………………………….... 3
I РОЗДІЛ. Характеристика республіканської форми правління…………... 5
II РОЗДІЛ. Передумови утворення Української Народної Республіки... 12
III РОЗДІЛ. Основні елементи державно-правового розвитку
3.1. Органи влади……………………………………………………………. 17
3.2. Джерела права…………………………………………………………... 21
3.3. Основні галузі права……………………………………………………. 25
Висновок………………………………………………………………………. 31
Список використаної літератури…………………………………………….. 32
ВСТУП
В історії України ХХ сторіччя період визвольних змагань, відновлення української державності після її повної втрати наприкінці XVIII сторіччя є предметом особливої уваги. Українська Народна Республіка була першою українською державою ХХ сторіччя. А творилася вона силами Української Центральної Ради, історія якої, нажаль, не існувала в радянській історичній науці — як результат маємо надзвичайно низьку наукову розробку теми. Лише її безпосередніми діячами здійснювалось вивчення і осмислення історії Центральної Ради, але це, по понятих причинах, робилося досить суб’єктивно. І тому питання про діяльність УЦР, вивчене об’єктивно і з тверезим поглядом із сьогодення, має надзвичайну важливість для розуміння процесів тогочасного державотворення, що, до речі, дуже схожі на сучасності.Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до уряду.
27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію „на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її „свідомістю власних національних інтересів".Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.В таких складних історичних умовах була створена та діяла Українська Центральна Рада, яка за будь-яку ціну намагалась відновити українську державу. Також складним був розвиток УНР за часів правління П.Скоропадського та Дерикторії.
Враховуючи зазначене, метою даної роботи буде дослідження такого етапу українського державотворення, як створення Української Народної Республіки та її державно-правовий розвиток.
I РОЗДІЛ. Характеристика республіканської форми правління
Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес організації та здійснення державної влади.Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Форми держави - стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим [12; с.73]. Форма держави поєднує три елементи: - Державне правління;
- Державний устрій;
- Державний(політичний) режим [13; с.14].
Форма правління – це організація верховної влади держави, тобто устрій вищих органів державної влади, їхня структура, порядок утворення і взаємодії між собою, із населенням, а також ступінь участі населення в їх формуванні [17; с.8].Форма державного правління є однією з важливих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі і насамперед від того, що саме визнається її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори або престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою і з населенням.
Джерелом влади визнається або воля однієї людини, або воля всього народу, або певної панівної соціальної групи. У сучасній науці прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархічну і республіканську [7; с.456]. Ф.М.Кирилюк, П.В.Мельников, О.В.Зайчук, О.Ф. Скакун трактують майже однаково поняття «республіка», якщо поєднати, то можемо побачити, що: Республіка – це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін. Парламент – загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою. Президент – глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.Для республіки характерні наступні ознаки:
- Народ – єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади – вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;
- Здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;
- Наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;
- Одноособове або колегіальне прийняття рішень;
- Наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;
- Юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри – імпічменту президента;
- Можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади [10; с.129 – 130].
Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.Парламентська республіка – форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту [10; с.131].Парламентська республіка (Італія, Австрія, ФРН та ін.) визнає переважну роль парламенту й обраного ним уряду. Прикметні ознаки такої республіки:
- главі держави належить у системі державних органів скромне місце, хоча його повноваження юридично можуть бути досить широкими;
- уряд формується на парламентській основі з представниківпартій або коаліцій їх, які мають більшість місць у парламенті. Якщо президентові й надано право призначати членів уряду, то лише з дотриманням цього правила. Вотум недовіри урядові з боку парламенту тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів;
- уряд, що формується з партій парламентської більшості й одержує вотум довіри, за допомогою партійної дисципліни спрямовує діяльність цієї більшості, тим самим контролюючи парламент у цілому;
- парламент крім видавання законів і вотування бюджету наділений і правом контролю за діяльністю уряду;
- уряд здійснює управління країною, а його глава (прем´єр-міністр, канцлер) стає фактично першою особою в державі, відтісняючи на другий план президента;
- президент здебільшого обирається парламентським шляхом, тобто або парламентом, або особливою колегією, що включає членів парламенту, а в окремих випадках — і загальними виборами (Австрія). Повноваження президента, крім суто представницьких, здійснюються здебільшого за згодою уряду [7; с.456].
Президентська республіка (прикладом можуть бути США) - форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.
Ознаки президентської республіки:
- президент — глава держави, обирається народом i є главою уряду, який йому пiдзвiтний;
- парламентне може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;
- президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;
- посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента: у протилежномяу випадку президент призначає премєр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла навиборах:
- уряд несе відповідальність перед президентом і дієпротягом терміну президентських повноважень [10; с.131].
Крім двох різновидів республіканського правління, які ми розглянули, є ще й такий, як парламентсько-президентська, або напівпрезидентська (мішана), республіка (Франція, Фінляндія, Португалія, Австрія, Польща, Болгарія та ін.). За цієї форми правління сильна президентська влада поєднується з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Напівпрезидентська республіка не має таких стійких типових рис, як парламентська чи президентська, і в різних країнах тяжіє до однієї з цих форм. Її головна характерна риса — подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом.
Президент парламентсько-президентської республіки найчастіше обирається безпосередньо виборцями. Саме таким шляхом, згідно з Конституцією, обирається Президент України, і форма правління в нашій республіці близька до парламентсько-президентської.
Класичним прикладом мішаної форми республіки є Франція. Зберігши деякі атрибути парламентаризму, конституція 1958 р. значно посилила президентську владу. Президент став центральною фігурою в системі вищих органів влади. Він, за конституцією, "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей і спадкоємність держави, є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання угод". Повноваження президента: призначає прем´єр-міністра, головує в Кабінеті Міністрів, може розпустити парламент — Національні збори — і призначити нові вибори, є головнокомандувачем збройних сил. Ст. 16 Конституції передбачає надання президентові надзвичайних повноважень [7; с.458].Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.
Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»).
Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд.
«Класичною» моделлю президентської республіки є США.Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в. парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.
Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду[12; с.77].
Отже, Форма держави поєднує три елементи: державне правління, державний устрій та державний(політичний) режим. У сучасній науці прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархічну і республіканську.
Республіка – це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін. Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.
Парламентська республіка – форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту.
Президентська республіка - форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.
Змішана може бути, як парламентсько-президентська, або напівпрезидентська.
II РОЗДІЛ. Передумови утворення Української Народної Республіки
Внаслідок тяжких поразок російської армії на фронтах, поглиблення Економічної та політичної кризи в Росії вибухнула Лютнева революція. Вона почалася страйками й демонстраціями у Петрограді 23 лютого, які переросли в акції громадської непокори і збройне повстання. Війська відмовлялися коритися царській владі й стріляти в народ. 27 лютого бойові революційні дружини оволоділи столицею, визволили з тюрем політичних в'язнів. Врешті 15(2) березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але цей представник династії Романових також зрікся престолу, передавши питання про форму правління на розгляд майбутніх Установчих зборів. Того ж дня Росію було проголошено республікою, а вся повнота влади перейшла до Тимчасового уряду, куди входили представники партій «кадетів» (конституційних демократів), есерів та меншовиків. На місцях виникли нові органи влади — ради («совєти»).
Більшовики, які відігравали незначну роль у Лютневій революції, ще не мали достатньо сил і опинилися в опозиції. Але тепер вони могли діяти легально, і в умовах гострої кризової ситуації їхня демагогічна пропаганда швидко здобула їм політичний капітал. Це знайшло свій вияв у переможній для більшовиків Жовтневій революції, яка почалася 7 листопада(25 жовтня)1917 р [3; с.218].
А тим часом світова війна добігала кінця. Воєнні дії у кампанії 1917 р. пройшли під знаком поступової переваги Антанти, хоча російський наступ (уже в умовах існування республіки) провалився. Кампанія 1917 р. принесла нові економічні та політичні проблеми. Народ стомився від війни і вимагав миру, солдати відмовлялися воювати, браталися з противником. До речі, перші братання здійснили українці, котрі воювали у ворогуючих — російській та австро-угорській — арміях. Сигналом до братань ставала українська пісня, що лунала з окопів по різні боки лінії фронту.
Один із найважливіших наслідків Першої світової війни — потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів. На уламках трьох імперій, що зазнали поразки (Австро-Угорської, Німецької та Османської), і значно ослабленої Російської виникла велика кількість незалежних держав, зросла національна свідомість гноблених народів, посилилися національно-визвольні рухи навіть тих народів, які, здавалося б, спали непробудним сном і були приречені на асиміляцію. Варто підкреслити, що Україна була в особливо тяжкому становищі, бо навіть недавно відроджені держави, у тому числі й ті, що виникали на уламках імперій (Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина), прагнули анексувати на свою користь хоч якусь частину України. Отже, українці мусили боротися не лише проти імперій, а й проти молодих країн-хижаків [3; с.220].Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, - Українська Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. До Української Центральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступовців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.
На з’їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситуації залишатися членом товариства. Делегати з’їзду заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов’язалися домагатись автономії України, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З’їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів. До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова та А. Ніковського.
Ця партія масовою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М. Грушевський закликав добиватись якнайширшої національно-територіальної автономії, яка “більш-менш наближена до державної самостійності”. Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином.
Гнівно відкидаючи гасло “Україна - для українців”, він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе”[23].
Згідно з проголошеним Першим Універсалом (10 червня 1917 року) стратегічною лінією «однині самі будемо творити наше життя», 15 червня 1917 року був створений перший український уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком [3; с.7].У І Універсалі Центральна Рада назвала себе «обраним органом українського народу». III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу— селян, робітників і солдатів» [1; c.41].
На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України.
Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані [21; с.458].
III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією.
М. Грушевський у своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. [1; с.40].
IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним [1; с. 41].
Отже, передумовами утворення Української Народної Республіки були:
1) Розпад Російської та Австро-Угорської імперій унаслідок Першої світової війни, виникнення умов для проголошення українцями власної держави;
2) потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів;
3) зросла національна свідомість гноблених народів;
4) появі чотирьох Універсвлів, в одному з яких було проголошено Українську Народну Республіку.
III РОЗДІЛ. Основні елементи державно-правового розвитку
3.1. Органи влади
Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконавчий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 p.), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду народних міністрів.Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього входили 9 членів: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко — генеральний секретар просвіти, М. Стасюк — генеральний секретар продовольчих справ [5; c.28].
Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, залишалося ще дві вакансії: генерального секретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості [19; c.24-25].Пізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже входили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар. Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборонив» Тимчасовий Уряд [2; c.284].
Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й питання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок заміщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання документів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складання протоколів та ін.).Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи організаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше — практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції[6; c.239].
Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою управляв» [20; c.610].Органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.
Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила понад 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів.
Однак ці заходи істотно запізнилися [18; c.118].Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Універсалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприклад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селянських депутатів.
Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регулювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації» [4; c.43].
На чолі українського правительства в УНР за часів правління П. Скоропадського, стояв гетьман. Сам П. Скоропадський сподівався свторити «здібний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві». Гетьман приділяв значну увагу інституту державної служби. Він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими людьми [11; с.153].
Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики було те, що апарат правління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності [11; с.154 ].Центральне місце серед місцевих органів влади УНРчасів Дерикторії, відводилось Департаменту місцевого самоврядування, якому підпорядковувалася вертикаль місцевихорганів. Департамент був створений для координування діяльності органів самоврядування на місцях, а також представлення їх інтересів перед органами центральної влади. Департамент очолював директор, який ніс відповідальність за роботу всіх підрозділів.
Структурно Департамент поділявся на відділення, до яких входило й створене за попереднього режиму відділення особового складу. За доби Директорії його було дещо розширено та реорганізовано в загальне відділення, роботою якого керував начальник, котрий відповідав за виконання основних завдань, покладених на Департамент. Він підпорядковувався директору Департаменту.
Основними функціональними обов’язками начальника відділення були: контроль за виконанням справ, збирання необхідних довідок для розгляду певних питань, організація листування з іншими установами і посадовцями, створення проектів „особливо важливих паперів” та представлення їх на підпис директору Департаменту.
Залежно від форм місцевого самоврядування, кожне відділення Департаменту поділялось на 2 столи, в яких працювали: керівник столу – старший діловод; спеціалісти столу – діловод, помічник діловода; технічні працівники – урядовці І-го, ІІ-го та ІІІ-го рангів. Старший діловод збирав та аналізував інформацію зі справи, на підставі якої готував проект рішення та передавав його на розгляд начальнику відділення. Діловод – відповідав за організацію діловодства у столі, контролював роботу інших працівників, створював документи. Помічники діловода „виконували роботу по канцелярії”. Урядовці, незалежно від рангу, займалися виключно переписуванням документів і підпорядковувалися помічникам діловода[8; с.45-50].
3.2. Джерела права
Формування власної правової системи Українська Центральна Рада розпочала одразу після жовтневого перевороту. 25 листопада 1917 року вона ухвалила Закон про правонаступництво, згідно з яким усі закони колишньої Російської держави продовжували діяти на території України. Центральній Раді дозволялося ухвалювати нові закони і від імені Української Народної Республіки скасовувати старі[22].
Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. В ньому зокрема говорилося, що "ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів.
З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду. Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовтневого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уряду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам української революції.Загострилася конфронтація між Центральною радою і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії.
Проте спроба "арсенальців" захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки.7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави.
Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:
1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;
2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;
3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;
4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;
5) закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;
6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;
7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "національно-персональної автономії" та рівних прав тощо.
Не отримавши підтримки на 11 Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П'ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення української радянської республіки, залишивши назву УНР. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РСФРР 4 грудня 1917 року видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради". Заявляючи, що "Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку" право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР. зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався.
Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретар надіслав Раднаркомові РСФРР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав'язуючи свої норми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити "всякі словесні загравання" і приступив до активних дій[9; с. 546 - 548].
29 квітня 1918 р. Центральна рада зібралася для прийняття Конституції Української Народної Республіки [11; с. 144]. Конституцію почали готувати ще у той час, коли революція на Україні переходила фазу національно-політичну, коли класова боротьба ще не ставила виразно на порядок денний завдання творення робітничо-селянської державності і коли, після цього, вся українська демократія стояла ще міцно на грунті демократичного парламентаризму...[16; с.55].
Прийнятий документ не вдалося втілити в життя, оскільки день його ухвали став останнім у діяльності Центральної Ради. Ще 26 квітня 1918р. імператор Вільгельм II, по суті, санкціонував зміну українського уряду [11;с.145].Коли прийшов до влади П. Скоропадський, 14 листопада 1918 р. він видав «Грамоту про входження Української Держави у федерацію з не більшовицькою Росією». Цей документ мав створити платформу для зближення гетьманського режиму з білогвардійським офіцерством та Добровольчою армією, які формували військові загони на території України.
Що ж до безпосередніх наслідків грамоти 15 листопада, то вони пов`язані, по-перше, зі згодою генерала Денікіна укласти угоду з гетьманом для боротьби з більшовизмом, а, по-друге, з визнанням у 20-х числах листопада державами Антанти законності гетьманського уряду в Україні [11; с.158].
3.3. Основні галузі права
Конституційне право Відразу ж після проголошення І Універсалу Центральна рада приступила до організації роботи зі створення Конституції України (Статуту автономної України).24 червня 1917 року була затверджена "Інструкція, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України". Доскладу Комісії було обрано 100 осіб, які представляли всі національності, що проживали в Україні. Очолив конституційну комісію М. Грушевський. За IV Універсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, та за іронією долі її прийняла Центральна рада в останній день свого існування. Сталося це 29 квітня 1918 року.Конституція мала під-назву: "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". Вона складалася з 8 розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови; II розділ — Права громадян України; III розділ — Органи влади Української Народної Республіки; IV розділ — Всенародні збори Української Народної Республіки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод [9; с.571].
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України—єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власті, — підкреслюється у ст. 5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право "на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах" [9; с.572]. Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи.
Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, — вказувалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає".У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах — незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування. Порушення цих прав допускалося тільки правомочними державними органами у випадках, передбачених законом. Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не були кримінальним злочином. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.На території УНР скасовувались смертна кара, тілесні покарання таті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.
Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не мали права голосувати і бути обраними тільки особи, визнані узаконному порядку душевнохворими [9; с.574].
У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про виші органи державної влади, управління й судові органи.Основу побудови вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову.
Отже, найвищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні Збори, виконавчу - Рада Народних Міністрів, судову — Генеральний суд.Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — громад (сільських і міських), волостей, земель [9; с.576].Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: один депутат від 100 тис. жителів терміном на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості 100 тис. осіб. Трудове правоПрообразом українського кодексу законів про працю став Закон про восьмигодинний робочий день від 25 січня 1918 року.Цей Закон поширювався на всі підприємства з найманою працею, "незалежно як від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони належать". (ст. 1).
Тривалість робочого часу становила 48 годин на тиждень (ст. 3). Закон регламентував особливості найму і праці жінок і неповнолітніх (ст. 10,16, 19); нічні і понаднормові роботи (ст. 6—9, 18, 19); працю на шкідливому для здоров'я виробництві (ст. 15). Ст. 11 встановлювала святкові й неробочі дні. Ст. 4 Закону передбачала створення в майбутньому Головної Ради праці, як реалізатора державної політики в цій галузі [9; с.578].Земельне правоІІІ Універсал скасував право при ватної власності на землю. IV Універсал проголоси.в необхідність прийняття земельного закону і передачу землі трудовому народові без викупу якого.
Наприкінці січня 1918 року Центральна рала ухвалила Земельний закон, основою стало скасування права власності на землю. Встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи нате, що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема — людини, землі й волі—так і лишилася неврегульованою що, зрозуміло, врешті-решт призвело до фатальних наслідків. Засвідченням В. Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам", а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну раду й агітувало на всі боки проти неї".
Щоб якось виправдатись перед заможнім селянством Центральна рада 29 квітня 1918 року прийняла поправку до Земельного закону, за якого ділянки розміром до 30 десятин не підлягали переділу.У галузі цивільного права суди продовжували використовувати том 10 Зводу законів Російської імперії [9; с.579].Зокрема, М. Грушевський був противником поняття "непорушність права власності". В нормативних актах Центральної ради не використовується термін "право володіння". Натомість часто зустрічається "право порядкування", "право користування", що говорить про негативне ставлення до приватної власності. Особливо це проявилося стосовно права приватної власності на землю. М. Грушевський навіть вважав, що настане час, коли "власність на землю, торгування землею" вважатимуться таким же ненормальним явищем, як і "власність на людину-раба".
У галузі кримінального права в Україні діяли майже у повному обсязі Кримінальне уложення 1903 року, Тюремний статут та різні додаткові інструкції до них. Діяла постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917 року, яка передбачала позбавлення волі до трьох років за публічні заклики до вбивств, грабунків, погромів та інших тяжких злочинів, що вели до насильства над населенням. Діяла також постанова Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 року про притягнення до відповідальності осіб, які своїми діями чи бездіяльністю чинили перепони щодо їх ув'язнення. Особи, винні у насильницьких посяганнях на державний лад УНР, карались безстроковою каторгою [9; с.581].
5 березня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави. В ньому вказувалося, що коли яка-небудь особа після 22 січня 1918 року (після прийняття IV Універсалу) брала участь у війнах чи повстаннях проти України, вона втрачала право неукраїнське громадянство і каралась висланням за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа ув'язнювалась на термін до п'яти років.
Слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.Оцінюючи законодавчу діяльність Центральної ради в цілому, слід підкреслити досить плідний здобуток влади в галузі право-творення. Негативним було те, що на законодавчій діяльності досить відчутно відбилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства [9; с.582].
Органом центрального управління у сфері фінансів було Генеральне секретарство фінансових справ (згодом Міністерство фінансів). Найважливішими в цій галузі були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет.Закон про випуск державних кредитних білетів УНР від 6 січня 1917 року встановлював, що "кредитові білети У.Н.Р. випускаються Державним банком У.Н.Р. в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном республіки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками У.Н.Р. від монополій, після одержання на відповідну суму зобов'язань Державної скарбниці Республіки", причому, відповідно до ст. 4 закону, "кредитові білети У.Н.Р. випускаються в карбованцях, при цьому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів" [9; с.583].
13 квітня 1918 року приймається Закон про випуск зобов'язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків в сумі 500 мли карбованців і Закон про випуск розмінних марок державної скарбниці. Ці марки ходили паралельно з металевою розмінною монетою.Єдиного акта, який би регламентував податки, не було. Згідно із Законом від 9 грудня 1917 року "всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів" збиралися на території УНР, "визнавалися прибутками державного скарбу УНР".
11 квітня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про тимчасові розписки видатків на 1918 рік, в якому зазначалося, що до ухвалення першого бюджету УНР "державні видатки переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються відповідними міністерствами на кожні чотири місяці 1918 року і подаються через Міністерство фінансів на затвердження Центральної ради". Але державний бюджет Центральна рала так і не спромоглася прийняти[9; с.585].
ВИСНОВОК
Підводячи підсумки викладеного у роботі, можна дійти до таких висновків: Центральна Рада протягом свого нетривалого існування пробудила наш народ від рабської покори і сплячки, підняла на національно-визвольну боротьбу за відродження державності, створила суверенну УНР, очолила героїчну боротьбу за її незалежність на засадах найширшої демократії.
Одним з найбільших її досягнень є те, що 7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися „землі, заселені у більшості українцями". Крім того,. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи й житла.
Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула „дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову майбутність".
Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на “старшого брата”, що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.
Список використаної літератури:
1. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал — 1996, № 5, с. 37 – 50.
2. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. — К., 1990. — Ч. 3.
3. Історія держави і права:Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – Ч. 2. – 2003. – 224 с. - Бібліогр.: с. 218 - 221
4. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920.
5. Костюк Г. Володимир Виниченко і Сергій Єфремов // Літературна панорама — 1990
6. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2001. – 319 с.
7. М.І. Обушний, М.І. Хилько.; За ред. Ф.М. Кирилюка. Політологія. – К.: Здоров`я,2004. – 776с.
8. Міхновський М. Самостійна Україна // Політологічні читання — 1992, №2, с. 280 – 286.
9. Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999.
10. О.В. Зайчук, А.П.Заєць. теорія держави і права академічний курс. - К.: Юрінком Інтер, 2006.
11. О.Рєнт, О.Малій. Історія України.Рівень стандарту,академічний рівень.- К.: «ГЕНЕЗА»,2010. – с.238.
12. О.Ф. Скакун. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
13. П.В. Мельников. Правознавство. Видання друге,доповідне і перероблене. – К.: Ірпін, 2003.
14. Петрова І. О. Документаційне забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку: дис. канд. іст. наук / І.О.Петрова – К., 2007.
15. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993.
16. П.Христюк про підготовку Конституції УНР// Хрестоматія з новітньої історії України. 1917 – 1945
17. С.В.Дорожина. Основи правознавства. Наочний довідник. – К.; Х.: Веста, 2007. – 120с.
18. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 1999. – 190 с.
19. Томенко О., Яневсъкий Д. Перший уряд демократичної України. — К., 1992.
20. Хрестоматія з історії держави та права України: Навч. посіб. / За ред. А. С. Чайковського. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
21.Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. Історія України. – К., 2008.
22.http://www.adhdportal.com/book_1941_chapter_93_Dzherela_prava..html
23. http://textbooks.net.ua/content/view/4864/41/
I -уровень (6-балл)
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 59 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |