Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОФЕСІЙНІ УЧАСНИКИ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Із таблиці 1.1 видно, що найбільш поширеними фінансовими інститутами фінансового ринку є банки, які здійснюють діяльність щодо операцій з фінансовими інструментами на кожному сегменті ринку [http://pidruchniki.ws/12831119/finansi/struktura_finansovogo_rinku]. Це проявляється в такому:

- Станом на 01.10.2013, в Україні зареєстровано 183 банки, з них у стадії ліквідації – 19. [сайт НБУ]

- на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників.

-банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на грошовому ринку. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їх грошових фондів, здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їх діяльність.

- банки мають можливість надавати економічним суб'єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фінансових операціях. Тому можливості впливу на грошовий оборот і економіку загалом у банків значно ширші, ніж у будь-якого виду небанківських фінансових посередників [http://lib.lntu.info/books/fof/bs/2011/11-30/].

Банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків;
ст 2 зу про банки

Однією з видів діяльності банків є здійснення кредитної політики. Кредитна політика – комплекс методів і засобів у сфері кредитних відносин, які здійснюють центральний банк і банківські установи щодо організації кредитного процесу з метою забезпечення розвитку економіки.

Опред кред політики

Конкретні цілі кредитної політики – послаблення економічних криз, обмеження інфляції, забезпечення стабільного зростання виробництва та функціонування ринку позичкових капіталів, забезпечення стабільності банківської системи [1, c. 238].

Розглядаючи кредитну політику банків, можна виділити певні її види за критеріями:

– за суб’єктами кредитування – кредитування юридичних і фізичних осіб;

– за цілями – за поданням цільових позик, за поданням нецільових позик;

– за типом ринку – на грошовому ринку, на фінансовому ринку, на ринку капіталів;

– за географією застосування – кредитна політика, що проводиться банком: на місцевому, регіональному, національному і міжнародному рівнях;

– за галузевою спрямованістю – кредитна політика щодо кредитування: промислових підприємств (важкої, легкої, харчової промисловості);

– торговельних організацій, будівельних організацій, транспортних підприємств, сільськогосподарських підприємств, збутових організацій, підприємств зв’язку тощо;

– за забезпеченістю – за наданням забезпечених позик, за наданням незабезпечених позик;

– за ціною кредиту – кредитна політика з надання: стандартних позик, пільгових позик, проблемних позик (під підвищені відсотки);

– за методами кредитування – при кредитуванні за залишком, при кредитуванні з поверненням [2, c. 183].

Найбільш істотно кредитна політика розрізняється залежно від суб’єктів кредитних стосунків: кредитна політика банку щодо юридичних осіб і політика у взаєминах із фізичними особами. При цьому кредитна політика одного банку може бути для індивідуальних позичальників привабливішою в порівнянні з іншими банками завдяки кредитуванню покупок на виплату, кредитним картам, іпотечним позикам і так далі. Деякі банки можуть спеціалізуватися на певних видах позик, що цінуються клієнтами [3]. Значно виграють банки, що надають позики постійним клієнтам навіть під час економічної скрути. Важливе значення для позичальників має також рівень позикового відсотка [2, c. 184].

Кредитні операції– вид активних операцій, пов’язаних з наданням клієнтам коштів у тимчасове користування або прийняттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування за певних умов, а також надання гарантій, поручительств, авалів, розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, фінансового лізингу, видача кредитів у формі врахування векселів, у формі операцій репо, будь-яке продовження строку

погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми (відстрочення платежу). Кредитні операціїкласифікують залежно від рівня ризику та поділяють на: «стандартні», «під контролем», «субстандартні», «сумнівні» та «безнадійні». Класифікація кредитних операцій здійснюється на основі оцінки рівня ризику за кожною кредитною операцією з урахуванням фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та рівня забезпечення кредитної операції [1, c. 247].

Комерційні банки надають своїм клієнтам різноманітні види кредитів, що можуть класифікуватися за різними ознаками.

Банківські кредити можна класифікувати по-різному. Найбільш прагматичною можна вважати класифікацію, відповідно до якої банківські кредити розрізняють за такими критеріями й ознаками:

— терміном використання;

— забезпеченням;

— ступенем ризику;

— методом надання;

— способом повернення;

— строком повернення;

— характером визначення процента;

— способом сплати процента;

— кількістю кредиторів;

— призначенням.

Існують також банківські послуги кредитного характеру.

За терміном використання розрізняють коротко-, середньо- та довгострокові кредити (Додаток ААА). Так, короткострокові кредити відрізняються від середньо- і довгострокових не тільки терміном використання, а й об’єктами вкладення і джерелами повернення.

З участю короткострокового кредиту формується, в основному, оборотний капітал товаровиробника (підприємця). Він опосередковує переважно поточну діяльність позичальника, а джерелом його повернення є кошти, які вивільнялися з обороту внаслідок реалізації об’єкта (проекту), що був прокредитований, тобто поточні грошові надходження.

З участю довгострокового кредиту здійснюється відтворення основного капіталу й опосередковується інвестиційна діяльність позичальника. Джерелом повернення такого кредиту є прибуток від впровадження заходів, що прокредитовані, тобто їх економічний ефект [5, c. 112].

Розрізняють також кредити за критеріями суб’єктного й об’єкт­ного призначення.

До кредитів суб’єктного призначення належать позички:

— торговельно-промисловим підприємцям;

— сільськогосподарським підприємцям;

— міжбанківські;

— небанківським фінансово-кредитним установам;

— органам влади.

Серед позичок об’єктного призначення розрізняють кредити:

— іпотечний;

— споживчий;

— контокорентний;

— під цінні папери;

— пов’язані з вексельним обігом.

До банківських послуг, що мають кредитний характер, належать:

— акцептний кредит;

— авальний кредит;

— обліковий кредит;

— факторинг;

— форфейтинг [5, c. 116].

Таблиця 1.1

Елементи кредитної політики [6, c. 374]

Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами мають принципи банківського кредитування. Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: строковість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип строковості повернення означає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час.

Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить можливість надання нових позичок, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу кредитування призводить до перетворення строкової заборгованості за позичками у прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладання позичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, заходи. Кредит надається позичальнику, як правило, на конкретну ціль, а не тому що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу багато в чому залежить своєчасність повернення позички, тому що тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості позичок має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплато­спроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржни­ка, має бути певне майно (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов’язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо) [5, c. 118].

Специфічні принципи формування кредитної політики банків, на наш погляд, повинні включати:

–– забезпечення зв’язку кредитної політики з банківською політикою;

–– забезпечення сегментації напрямів кредитної політики за основними формами та видами кредитної діяльності;

–– забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямів кредитної політики в часі, регіональному розрізі тощо;

–– забезпечення гнучкості кредитної політики [7, c. 166].

Деякі кредити можуть надаватися без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.

Відсутність забезпечення може бути викликана як об’єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб’єктив­ними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик високими позичковими процентами.

У процесі кредитування клієнтів банк вимагає не тільки повернення одержаної позички, а й сплати процента за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об’єктивним супутником кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція — це акт комерційного продажу на певний час грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати і одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується центральним банком країни.

Здійснення кредитних операцій комерційних банків має відповідати певним вимогам і умовам.

Позички надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб’єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту приймаються колегіально (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) й оформляється протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника; методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах з додержанням таких умов:

— оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

— кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

— позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити (незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50% номінальної вартості акцій банку, що перебувають в їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта; на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування по контокорентному рахунку); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за ра­ніше отриманими позичками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, до складу якої входить певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачаються: мета, сума, строк, по-
рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов’язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів й основного боргу, права, зобов’язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування,періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці, наявності і стану зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труднощів з об’єктивних причин та неможливості у зв’язку з цим погашення кредиту у строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів.

Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і шляхом зарахування коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це має бути передбачено кредитною угодою.

Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відбивають, з одного боку (за дебетом), заборгованість банку і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) — надходження коштів у банк від платників, у вигляді вкладів, повернення позичок тощо.

Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції на ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні і правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, надання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами та процентами і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором.

У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку.

Якщо позичальник систематично не виконує зобов’язань щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як відступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов’язань може відбуватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов’язаннями іншій особі, оформивши це угодою про відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику [5, c. 116].

Таким чином, метою розробки кредитної політики є забезпечення контролю над ризиками (непрямим валютним, процентним, операційним ризиками і ризиком ліквідності) у процесі найбільш ефективного розміщення кредитних ресурсів для одержання максимально можливого доходу від кредитних операцій при дотриманні оптимального співвідношення між прибутковістю і рівнем кредитного ризику в умовах активного просування банку в пріоритетних галузях економіки та регіонах присутності банку. 12_3_37 стр 166

Глава 2. Етапи формування та особливості реалізації кредитної політики вітчизняними фінансовими інститутами

Завдання, необхідність виконання яких повинна враховуватись при формуванні кредитної політики банку:

–– забезпечення надання якісних кредитів, тобто таких кредитів, що забезпечують адекватний процентний прибуток навіть за негативних змін макроекономічних умов чи зміни умов ведення банківського бізнесу;

–– забезпечення прибутковості кредитного портфеля. Вартість кредиту повинна відповідати прогнозному (розрахунковому) ступеню індивідуального кредитного ризику, а дохідність кредитного портфеля – плановому рівню;

–– забезпечення розумного зростання кредитного портфеля. Метою банку є довгострокове стабільне зростання прибутковості бізнесу.

Це зростання не може бути забезпечене, по-перше, без формування портфеля кредитів відповідної якості; по-друге, без досягнення оптимального співвідношення між рівнем прибутку і ризику. Зростання кредитного портфеля банку повинно контролюватися таким чином, щоб уникнути неприйнятної для банку концентрації ризику, наприклад, за галузями, позичальниками, територіями.

Нижче приведена технологія формування кредитної політики банку.

На першому (підготовчому) етапі є доцільним здійснювати аналіз, об’єктами якого є стан і зміни факторів, що впливають на пріоритетність і напрями кредитної політики банку з точки зору планових обсягів кредитного портфеля та його зростання, галузевої спрямованості, типу клієнтів, видів кредиту, організації процесу кредитування тощо.

На нашу думку, факторами, що впливають на формування кредитної політики банку, є умови, що визначають його реальну й потенційну спроможність реалізувати розроблену стратегію на ринку кредитних послуг у визначений проміжок часу.

Деякі вчені пропонують фактори, що визначають кредитну політику банку, залежно від рівнів її здійснення, поділити на три групи: фактори зовнішнього впливу (загальний стан економіки країни, грошово-кредитна і фіскальна політики держави, зовнішні кредитні ризики), внутрішнього (місія і мета діяльності банку, стадія життєвого циклу банку, фінансово-економічний стан, розмір та структура кредитного портфеля, рівень корпоративного управління, внутрішні кредитні ризики) і фактори, що пов’язані з діяльністю його клієнтів (регіональна специфіка економічних відносин, кредитоспроможність позичальників, кредитні ризики, пов’язані з діяльністю позичальників) [8].

Фактори формування кредитної політики поділяють на макро- і мікрофактори.

До макрофакторів належать ті з них, що впливають на формування і успішний розвиток кредитної політики банку, на які він сам безпосереднього впливу не має: макроекономічна ситуація в країні в цілому і тенденції її розвитку; потенціал та економічні особливості регіону, в якому працює банк; стан і рівень розвитку грошового ринку країни; кредитна політика конкурентів обмеження на обсяг кредитних операцій, що встановлюються законодавчо. На відміну від макрофакторів, банк може прямо впливати на мікрофактори, які впливають на кредитну політику банку, і за допомогою їх регулювання самостійно формувати й удосконалювати свою кредитну політику. До їх складу належать такі фактори, як: кваліфікованість банківського персоналу; забезпечення банківського персоналу необхідними інформаційними та робочими матеріалами; готовність персоналу банку до роботи з різними категоріями позичальників; процентна політика банку щодо видаваних кредитів; потенційні і вже наявні позичальники банку.

Крім того, внутрішні фактори поділяються на дві групи. Перша група визначає цілі діяльності банку на ринку банківських послуг у цілому. Оскільки цілі кредитної політики підпорядковуються загальним цілям діяльності банку, то й засоби її реалізації повинні узгоджуватись і не вступати у протиріччя з банківською стратегією.

Друга група внутрішніх факторів визначає наявні в банку ресурси і технології, що забезпечують досягнення поставлених цілей, зокрема:

–– фінансове забезпечення (якість управління формуванням ресурсів банку, зокрема: достатність капіталу банку для покриття кредитних ризиків і забезпечення планового зростання кредитного портфеля; наявність ресурсів банку, узгоджених за об’ємними, часовими і вартісними характеристиками з поточними і прогнозованими кредитними операціями);

–– організаційне забезпечення (ефективність як організаційної структури банку в цілому, так і організаційного забезпечення кредитного процесу зокрема);

–– кадрове забезпечення (система управління персоналом, корпоративна культура, підвищення кваліфікації персоналу, поліпшення умов праці працівників банку, наявність матриці розподілу відповідальності, наявність моделі компетенції і повноважень);

–– технологічне забезпечення (наявні техніки і технології, наявність моделей, матриці моделей кредитних бізнес-процесів, моделі оточення бізнес-процесів, технологічних карток);

–– інформаційне забезпечення (наявність моделі бібліотеки документів, інформаційних систем і баз даних).

За можливістю управління внутрішні фактори є керованими, за можливістю контролю – контрольовані. Виникнення та інтенсивність прояву зовнішніх факторів не залежать від діяльності банку, оскільки вони вкрай неоднорідні за джерелами походження і є результатом впливу систем різного рівня. Їх доцільно поділяти на фактори зовнішнього середовища непрямого (політичні, правові, економічні, соціальні фактори) і прямого (банківське регулювання і

нагляд, грошово-кредитна політика Національного банку України та стан ринку кредитних послуг) впливів. За можливістю управління всі ці фактори є некерованими, за можливістю контролю – неконтрольованими.

Аналіз зовнішніх факторів являє собою процес, за допомогою якого розробники кредитної політики досліджують зовнішнє щодо банку середовище для того, щоб визначити наявні можливості та загрози, що ним генеруються. Для формування кредитної політики банку важливими є не значення цих факторів

як таких, а ті можливості, які вони надають для забезпечення реалізації кредитної політики банку, і ті загрози, які містяться в окремих елементах економічної, політичної, правової та соціальної компонент.

Вважаємо, що на сучасному етапі розвитку банківської системи України в умовах нестабільного зовнішнього середовища обов’язковим є застосування

сценарного аналізу, який забезпечує кредитній політиці сценарно-стратегічний характер і дозволяє отримати уявлення про найбільш важливі і ймовірні зміни

в зовнішньому середовищі, виявити рівень конкуренції банку на ринку кредитних послуг, а також необхідні для цього ресурси.

Важливою складовою аналізу є визначення відповідності стратегії банку, що обрана для реалізації кредитної політики, очікуваним змінам зовнішнього середовища за допомогою SWOT -аналізу, що передбачає аналіз ступеня впливу конкретних сценарних умов на наявні сили і слабкості банку, виявлені в результаті аналізу внутрішніх факторів. За його допомогою необхідно оцінити стратегічну реакцію банку на очікувані зміни зовнішнього середовища (наскільки успішно банк, з урахуванням виявлених загроз і можливостей, зможе підсилити свої сильні сторони або сформувати нові переваги і чи зможе захистити свої слабкі місця) завдяки наявним у нього ресурсам, а також передбаченій стратегією зміни портфеля ресурсів.

Для результативного аналізу розриву в ресурсах і компетенціях банку й очікуваних змінах зовнішнього середовища запропоновано використати GAP -аналіз, за результатами якого банк може визначити, яким чином слід змінити наявні ресурси, які зміни внести до стратегії, що забезпечує реалізацію кредитної політики банку.

Після завершення цього процесу на другому етапі проводиться остаточне визначення цілей кредитної політики банку та критеріїв їх досягнення, на основі чого відбувається розробка кредитної стратегії – сукупність рішень із забезпечення досягнення цілей кредитної політики банку з урахуванням впливу зовнішніх факторів, базуючись на пропозиції конкурентоспроможних кредитних продуктів, здатності до ефективного управління ресурсами, підтримці прийнятного рівня ризиків і забезпеченні стійкості банку.

Вибір кредитної стратегії передбачає формування альтернативних варіантів досягнення цілей кредитної політики, їх оцінку і вибір оптимальної стратегічної

альтернативи для реалізації. Для цього застосовується інструментарій, що включає кількісні методи прогнозування, сценарний аналіз, інструментарій портфельного аналізу тощо.

У найбільш загальному варіанті кредитні стратегії банку диференціюють із позиції співвідношення рівня дохідності та кредитного ризику, на основі чого виділяють три принципові типи кредитних стратегій банку – консервативний, поміркований та агресивний.

Консервативний тип кредитної стратегії банку передбачає, що банк не намагається отримувати високі доходи за рахунок значного розширення обсягів

кредитної діяльності, характеризується жорсткими критеріями до оцінювання кредитоспроможності позичальників, мінімальними строками надання кредитів

та їх обсягів, підвищенням вартості кредитних ресурсів, використанням жорстких процедур ліквідації проблемної заборгованості.

Поміркований тип кредитної стратегії передбачає, що темп зростання обсягів кредитного портфеля відповідає середньогалузевим показникам, визначає типові умови здійснення кредитних операцій відповідно до загальноприйнятої банківської практики та орієнтується на середній рівень кредитного ризику.

Агресивний тип кредитної стратегії передбачає значне розширення обсягів кредитної діяльності, не враховуючи високий рівень кредитного ризику, що супроводжує кредитні операції. Він характеризується наданням кредитів більш ризиковим категоріям позичальників, збільшенням строків надання кредитів та їхніх розмірів, зниженням вартості кредиту до мінімально можливого рівня, наданням позичальникам можливості пролонгації кредиту [9].

На третьому етапі в межах розробленої кредитної політики банку здійснюють розробку основних параметрів організації кредитного процесу:

–– визначення повноважень у сфері надання кредитів, якими наділений кожен кредитний працівник і кредитний комітет;

–– визначення обов’язків з передачі прав і надання інформації в межах бізнес-процесів кредитування;

–– вимоги до перевірки, оцінювання та прийняття рішень за кредитними заявками клієнтів;

–– формування стандартів оцінки кредитоспроможності позичальників і диференціації умов кредиту;

–– формування вимог до інформаційного забезпечення, зокрема необхідної документації, яка додається до кожної кредитної заявки, а також документації, яка зберігається у кредитній справі (фінансова звітність, договори гарантії і застави тощо);

–– визначення прав працівників банку з детальним визначенням того, хто відповідає за зберігання і перевірку кредитних справ;

–– формалізація правил прийняття, оцінювання та реалізації кредитного забезпечення;

–– опис політики та практики встановлення процентних ставок і комісій за кредитами, умови погашення кредитів;

–– опис стандартів якості, які застосовуються до всіх кредитів;

–– опис практики виявлення, аналізу та розв’язання ситуацій, пов’язаних із проблемними кредитами тощо.

На наступному етапі відбувається формування механізму контролю за реалізацією кредитної політики банку, який передбачає сукупність дій суб’єктів

управління, спрямовану на постійне спостереження за факторами, що впливають на можливість реалізації кредитної політики банку, з метою своєчасного виявлення відхилень фактичних результатів кредитної діяльності від запланованих і прийняття оперативних управлінських рішень, що забезпечують досягнення її цілей у визначеному проміжку часу.

На заключному етапі здійснюють загальне оцінювання ефективності розробленої кредитної політики. Слід підкреслити, що не існує уніфікованих критеріїв ефективності кредитної політики банку. Їхній склад та оптимальні значення визначаються, насамперед, обраним банком типом кредитної стратегії, ураховуючи економічну, політичну та соціальну ситуації в регіоні його функціонування або приймаючи до уваги всю сукупність зовнішніх і внутрішніх ризиків, які впливають на його роботу.

Головними кількісними критеріями ефективності кредитної політики банку є дотримання показників прибутковості та рівня ризику кредитної діяльності банку на встановленому цільовому рівні, не загрожуючи при цьому фінансовій стійкості та конкурентоспроможності банку протягом планового періоду. До якісних критеріїв ефективності кредитної політики банку належать забезпечення дотримання вимог банківського регулювання і нагляду, її відповідність банківській політиці, забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямів кредитної політики та їх відповідності умовам зовнішнього і внутрішнього середовищ функціонування банку.

Організація формування кредитної політики банку – це сукупність прийомів і методів раціонального поєднання елементів керуючої підсистеми (суб’єктів управління) із внутрішніми факторами, що впливають на формування кредитної політики в часі та просторі. У цьому розумінні організація формування кредитної політики банку повинна забезпечити створення найбільш сприятливих умов для досягнення цілей кредитної політики банку у визначений проміжок часу.

Список використаних джерел

1. Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – С. 238, – (Інституційні засади розвитку банківської системи України).

2. Любар О.О. Кредитна політика банків: види та моделі / О.О. Любар // Вісник університету банківської справи Національного банку України. – 2010. – № 3. – с. 183-185

3. Гудзь О. Є. Оцінка кредитоспроможності агроформувань (теорія та практика): монографія / О. Є. Гудзь, М. Я. Демяненко, П. А. Стецюк. – К.: ННЦ ІАЕ, 2008. – 302 с.

4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» № 2121-III від 07.12.2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T002121.html

5. Мороз А.М., Савлук М. І., Пуховкіна М.Ф. та ін. Банківські операції: Підручник: К.: КНЕУ, 2000. — 384 с.