Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Заставне право.

Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що звернення стягнення на річ у випадку невиконання зобов’язань було можливе:

1. незалежно від того, продовжує вона належати боржнику чи ні;

2. першочергово перед іншими вимогами інших осіб до боржника.

Форми застави:

1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком, пізніше вона отримала позовного захисту.

2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що при виконанні зобов’язання річ передається назад.

3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше попередніх двох. В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Якщо при продажу речі отриманої суми не вистачало для погашення боргу, кредитор звертався до суду у загальному порядку.

Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом з заставою речей визнали можливість і застави зобов’язань.

Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того заставне право в деяких випадках виникало в силу закону.

Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмету застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, що забезпечене заставою.

55. Особисті сервітути
Здатність сервітутів усувати недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробила їх невдовзі зручним і ефективним засо­бом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування, поширившись на інші речі. Якщо можна встановити право користування чужою земельною ділянкою, то чому не можна будь-якою іншою річчю. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в ін­тересах конкретної фізичної особи (і юридичної) одержали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обумовлені і коротші строки. Отже, особисті сервітути обмежувалися певними строками.

Таким чином, особисті сервітути відрізнялися від земельних за об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — зем­ля, особистих — інші речі, суб'єкт — власник пануючого земель­ного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особисто­го сервітуту — саме та особа, на користь якої він встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки встановлю­вались в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сер­вітути не обмежувалися строками, а особисті, як правило, були до­вічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи. Римське право знало такі види особистих сервітутів. Узуфрукт (usufructus)— речове право певної особи користува­тися і вилучати прибутки з чужої неспоживної речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користува­тися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за ви­нагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросо­вісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких об­ставин, навіть якщо б така зміна поліпшила її, ніс відповідальність перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Узуфрукт найчастіше встановлювався за заповітом, яким бать­ко, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на його половину. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власності обмежувалося наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину прибутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Узуфрукт, таким чином, є таким правом на чужу річ, якому притаманний персональний характер. Це — право користування і вилучення плодів (usufructus) встановлюється на користь конкрет­ної особи і не може бути відчужене, передане у спадщину та є строковим. Його тривалість обмежена, принаймні, життям узу-фруктуарія (вигодонабувача).

Виникнення узуфруктів зумовлено характером сімейно-право­вих відносин. Це право мало на меті забезпечити аліментами вдову, яка не потрапляла під владу чоловіка. Він створював для неї мож­ливість довічного користування плодами якоїсь речі з умовою, що власність на останню залишалася в членів родини. Як правило, узу­фрукт встановлювався шляхом спеціальної заповідальної відмови. Його об'єктом могла бути тільки плодоносна і неспоживна річ. Узуфруктуарій привласнював плоди від останньої і мав право ко­ристуватися цією річчю, але не мав права її змінювати. Павло так визначав узуфрукт: «Узуфрукт — це право користування і вилу­чення плодів з чужих речей, але не на субстанцію речей» (Д. 7.1.1). З цього тексту випливає, що узуфруктуарій не мав права на саму річ. Він не мав права використовувати річ не за призначенням. Уль-піан вважав використання речі не за призначенням зловживанням: «Не повинно бути зловживання встановленим легатом узуфрукта на рабів, але ними варто користуватися відповідно до їх становища, бо якщо переписувача книг відправити в село і примусити носити кошики і вапно, актора зробити банщиком або музиканта — сторо­жем, або на гімнаста покласти вичищення вбиралень, то це варто розглядати як зловживання власністю» (Д. 7.1.15.1).

Узуфруктуарій не мав права здійснювати навіть поліпшення ре­чі, тим більше погіршувати її. Проте з цього приводу в джерелах є суперечливі положення. Так, юрист Нерацій писав: «Узуфрукту­арій не може покривати новою штукатуркою стіни, які були не від­штукатурені, оскільки він і поліпшив би цією роботою будівлю вла­сника, проте він не може цього зробити в силу свого права: одна справа — підтримувати те, що він одержав, інша справа — створю­вати нове» (Д. 7.1.44). А Ульпіан вважав: «Той, хто вилучив плоди, не повинен погіршувати становище власника, але може його поліп­шувати. Якщо завдяки легату надано узуфрукт на ділянку, то той, хто одержує плоди, не повинен рубати плодові дерева, руйнувати будинок і робити те, що може згубити власність» (Д. 7.1.13.4).

За заподіяння речі будь-якої шкоди узуфруктуарій відповідав за законом Аквілія.

За загальним правилом, об'єктом узуфрукта могли бути тільки неспоживні речі. Проте вже на початку періоду імперії встановле­но, що об'єктом користування за останнім могла бути не тільки окрема неспоживна річ, а й майно, до складу якого могли входити і споживні речі. Таке користування чужим майном почали називати квазіузуфруктом (quasi usufructus). У цьому разі користувач ста­вав власником об'єкта узуфрукта. Але повинен був під забезпе­чення гарантувати, що після припинення користування сплатить вартість прийнятого.

Узус (usus) — право користування чужою річчю без вилучення плодів від неї. Воно також було суто персонального характеру, тобто встановлювалося на користь конкретно визначеної особи, яка не ма­ла права його відчужувати будь-яким чином, передавати користу­вання іншим особам, здавати в оренду тощо. Проте користувач — узуарій — міг користуватися плодами, але лише для задоволення своїх власних потреб. При цьому узуарій не міг перешкоджати влас­нику речі користуватися нею. Якщо предметом користування був раб чи тварина, то узуарій міг лише повертати у свою власність їхню робочу силу, але не плоди. Ульпіан посилається на іншого юриста Лабеона, який нібито сказав: «Якщо заповідано користування ота­рою, наприклад, овець, то особа, якій надано право користування, може користуватися тільки гноєм, але не вовною, ягнятами, молоком, оскільки все це швидше плоди. Але я думаю, що понад те він може помірно користуватися молоком; і воля померлих не повинна бути витлумачена занадто суворо» (Д. 7.8.12.2).

На відміну від узуфрукта, узус неподільний, — так сказав Пав­ло. Він проголосив: «Не може бути надана завдяки легату частина користування, бо ми можемо вилучати плоди в певній частині, але не можемо користуватися частково» (Д. 7.8.19). Проте узус міг на­лежати кільком користувачам. Останній зобов'язаний був корис­туватися чужою річчю добросовісно і повернути власнику в тому вигляді, в якому він її одержав.

Римське право знало кілька видів користування чужою річчю без вилучення плодів (usus), хоча таких користувачів інколи нази­вали суміжними фігурами, оскільки за своїм змістом вони були близькі. Такими видами були: а) право користування чужим жит­лом (habitatio); б) право користування робочою силою рабів чи ху­доби. Взагалі об'єктом цього права могли бути будь-які речі, не ви­лучені з цивільного обороту і неспоживні. Право особистого корис­тування чужим житлом (habitatio) одержало визнання як одне з речових прав користування в період республіки. Це право також було суто персонального характеру, ним міг користуватися лише той, на користь кого воно встановлено. Суб'єкт цього права не міг його передати третім особам і, навіть, підселяти до себе кого-не-будь. Щоправда, в класичний період зроблено виняток для най­ближчих родичів. Так, Ульпіан писав: «§ 1. Якщо ж користування залишено дружині, то вона може жити і з чоловіком, як першим це визнав Квінт Муцій, щоб вона не повинна була відмовлятися від шлюбу, якщо вона забажає скористатися будинком: навпаки, не було ніяких сумнівів, що жінка може жити разом з чоловіком. Як­що ж користування надано завдяки легату вдові, то чи може вона жити в будинку зі своїм чоловіком, якщо шлюб взятий після вста­новлення користування? Правильне рішення висловив і Помпоній в 5-й книзі і Папініан в 12-ій книзі «Досліджень», а саме, що вона може жити в будинку і з чоловіком, з яким пізніше взяла шлюб. Ще далі йде Помпоній, вважаючи, що вона може жити в будинку і з свекром». (Д. 7. 8.4.1). Обмежувалося і право на гостинність — дружина могла приймати гостей за умови, що вони пристойно по­водяться з нею, що має право на користування (житлом) (Д. 7. 8. 7).

Постає питання, чи зобов'язаний робити ремонт той, кому нада­не право користування чужим житлом? На це запитання дає від­повідь Павло: «Якщо завдяки легату надано користування будин­ком без вилучення плодів, то ремонт будинку для приведення його в добрий стан лежить також на спадкоємцеві, як і на особі, яка здійснює користування. Але розглянемо, чи повинен робити ре­монт спадкоємець, якщо одержує плоди, якщо ж річ, користуван­ня якою надано завдяки легату, така, що спадкоємець не може ви­лучати плоди, то легатарій зобов'язаний здійснювати ремонт (ця відмінність має підставу)» (Д. 7.8.18).

Право на проживання було завжди строковим або довічним.

Право користування чужим житлом за Юстиніана стає самос­тійним речовим правом, але при ньому особливої різниці між пра­вом користування чужою річчю без вилучення плодів і правом ко­ристування чужим житлом в їхньому правовому статусі не поміт­но. Щоправда, Юстиніан дозволяв таке житло здавати в оренду за плату. Отже, саме цим узус (право користування чужою річчю без вилучення плодів) відрізняється від права користування чужим житлом (habitatio).

Ще одним різновидом користування чужою річчю було право особистого користування робочою силою — чужими рабами, яке в класичний період також вважалося узусом. Предметом даного права могли бути й домашні тварини. Це право було довічним. Управомочений міг сам користуватися рабами чи тваринами, а міг раба здавати в найм.