Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Антропоцентризм і гуманізм філософії Відродження

Епоха Відродження, або Ренесансу, осмислюється у багатьох пра­цях. Однак це зовсім не означає, що вчені досягли одностайної дум­ки щодо її характеристики. Це пояснюється насамперед неординарністю названого періоду історії культури Європи. В цей час відбува­ються значні зміни в усіх сферах життя людини, які пов'язані з та­кою характерною рисою епохи як гуманізм.

Поняття «гуманізм» з'явилося порівняно недавно, у середині XV століття. Воно було створено так само, як поняття законник (legista), юрист (qiurista), знавець канонічного права (canonista), ху­дожник (artista), що вказують на викладачів і вчителів граматики, риторики, поезії, історії і філософії. Крім того, вже в XIV столітті з'явився термін “ stidia humanitatis” (гуманітарні дисципліни). Вва­жалося, що в духовному становленні людини основна роль належить словесності, тобто поезії, риториці, історії і філософії. Дійсно, з усіх інших дисциплін саме вони виявляються більш придатними для фор­мування духовності людини. Отже, «гуманізм» означає загальну тенденцію, що починається з Франческо Петрарки і знаменує собою початок нового періоду в історії думки і культури. Гуманізм епохи Відродження не був філософською думкою, це була скоріше культурна і педагогічна програма. Гуманісти виносять вирок тому типу філософії, що панував протягом кількох сторіч. Вони не захотіли відмовлятися від власного способу мислення заради побудови грандіозних «соборних ідей», заради такої філософії, що зводить до «суми» будь-яку проблему і укладає її в заздалегідь підготовлені рамки. Цей тип філософування ігнорується в епоху гуманізму як марний; на зміну йому приходять конкретні дослідження з етики, політики, економіки, естетики, логіки, риторики з виробленням своїх власних принципів поза всякими правилами.

Одна з характерних рис нового способу філософування - «по­чуття історії»та історичної розмірності. Гуманізму притаманна історичність в осмисленні минулого. Середньовічний світогляд ґрунтується на тому, що істина розуміється поза історичною ситуацією. Саме гу­манізм дійсно осмислив античність, коли «повернув» античних ав­торів своєму часу і своєму світу. (Так, наприклад, вони прагнули пояснити Аристотеля в рамках проблем Афін IV століття до н.е.,але небазуючись на християнському світогляді епохи Середньовіччя). Отже, термін «гуманізм» указує на джерело, професію літерато­ра. Але це «ремесло», що висвітлює проблеми щоденного життя, ро­биться дійсно «новою філософією». Крім того, гуманіст відрізняється новим способом читання класики. І Древній світ починає сприйма­тись історично, поза відриву від своєї історичної епохи. Так поступо­во формується новий світогляд епохи Відродження.

Але сам термін «відродження» як історіографічна категорія ввійшов у вжиток значно пізніше, у XIX столітті, завдяки роботі Якоба Буркгардта «Культура Ренесансу в Італії», що була опубліко­вана у Базелі в 1860 році. Ренесанс був епохою народження нової культури, яка багато в чому була протилежною культурі Середньовіччя. Однак Ренесанс не тільки і не стільки відродження античності, ця епоха набагато складніша, оскільки в ній відбувається синтез нового духу, що з'я­вився в Італії, із духом античності. Ця нова духовність, остаточно руй­нуючи світогляд Середньовіччя, відкриває сучасну епоху. Гуманісти Відродження розуміли власну новаторську місію як місію світла, що розганяє тьму. От, мабуть, звідки в історичних пра­цях цього періоду попередня епоха характеризується як «похмура епоха Середньовіччя». Але Відродження не було рухом культури проти варварства, знання - проти неуцтва. Ренесанс вірніше можна характеризувати як вияв іншої культури, іншого знання, як віднов­лення в новому духовному житті. На протязі епохи Гуманізму та Ренесансу думки багатьох гуманістів були спрямовані на релігійне оновлення, на відродження основ першохристиянства. Проте релігійне Відродження відбулося за межами Італії. Якщо характерною рисою романського (південного) Відродження було утвердження людської творчості людини-титана, то германське (північне) Відродження акцентує увагу на проблемах віри та інтерпретації. Але треба підкреслити, що германське Відродження теж формує людину-титана, яка безпосередньо спілкується з Богом і через читання Біблії очищує свою віру. Саме північне Відродження приведе європейський світогляд до гносеологізації людської сутності.

Які ж характерні риси притаманні германському Відродженню? Насамперед, це містицизм і фаталізм. У північному Відродженні віра домінує над розумом. Саме містицизм протистоїть культові чуттєвості, яка притаманна італійському Відродженню. Германський ренесансний світогляд не сприймає ідею самостійності людини-титана. Розуміння людини ближче до середньовічного. В творчості Ієроніма Босха, Альбрехта Дюрера, Пітера Брейгеля, на відміну від творів італійських художників, які оспівують чуттєву тілесність, акцентується увага на смертності людської тілесності.

Для світогляду Відродження були характерні:

- індивідуалізм;

- культ світського життя з підкресленою чуттєвістю;

- світський дух релігії з тенденцією до язичества;

- звільнення від влади авторитетів, що панували над духовним життям;

- увага до історії;

- філософський натуралізм;

-смак до мистецтв.

Таким чином, Відродження відновлює своєрідність людини. Ан­тична цивілізація, яку хотіли «викликати» до життя гуманісти Відрод­ження, повинна була стати інструментом відновлення. Ренесанс являв собою грандіозне явище духовного «відновлення», для якого повернення до античності означало пожвавлення джерел. Отже, Гуманізм і Ренесанс є двома сторонами єдиного явища. Ренесанс є відродження нового духу, що скористався гуманітарними знаннями як інструментом оновлення світогляду. Хронологічно Відродження займає два століття: XV і XVI. Але прелюдія до цієї епохи починається вже з XIV століття, головним чином, з особистості Франческа Петрарки (1304-1374). Фінал епохи - це початок XVII століття, він асоціюється в нашій уяві з постаттю Кампанели, якого вважають останнім представником періоду італ­ійського Відродження. Тобто Ренесанс являє собою епоху, відмінну від Середніх віків. Природно, що як у Середньовіччя ідуть корені Ренесансу, так, у свою чергу, у Ренесанс проростають корені наступної за Відроджен­ням епохи Модерну, епохи, яка заклала основи сучасного світогляду. Можна навіть говорити про те, що завершення епохи Відродження було ознаменовано науковою революцією, але остання знаменує вінець, а не сенс Ренесансу, вказуючи на його верхню межу.

Отже, філософія Відродження датується періодом кінця XIV-XVI століттями. Видатними її представниками були Микола Кузанський, або Кузанець (1401-1464), Піко дела Мірандола (1463-1494), П'єтро Помпонацці (1462-1525), Франческо Патриці (1529-1597), Джордано Бруно (1548-1600), Бернардіно Телезіо (1509-1588), Мішель Монтень (1533-1592).

Філософія Відродження спрямована на подолання середньовіч­ного протиставлення духу і природи, душі і тіла, на спростування уявлення про гріховність природи та аморальність тілесного. Вона знаменує процес гуманізації природи, який проходить як своєрідне «заперечення заперечення»: від нероздільності духу і тіла в антич­ності через їхнє абсолютне протиставлення в Середньовіччі до їхньої нової гармонійної єдності в епоху Відродження. Найяскравіше це виявилося в мистецтві: антична скульптура акцентувала увагу на красі людського тіла, не розрізняючи духовне і тілесне; в Середньовіччі зображується горіння духу у спотвореному тілі; живопис Відрод­ження підкреслює горіння людського духу в прекрасному людсько­му тілі - прекрасною є цілісна людина в своєму природно-тілесному вигляді. Ідея органічної гармонійної єдності душі і тіла, духу і приро­ди проходить по всім лініям: і по естетичній, і по моральнісній, і по загальнофілософській. В філософії це виразилось у пануванні пантеїзму, тобто у виз­нанні органічної єдності Бога і природи: Бог не над природою, а в самій природі, Він ніби сходить з небес на Землю, а людина підноситься до Бога, стає співрівною йому у своїй вільно-творчій діяль­ності. В філософії Відродження геоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом і гуманізмом.

На засадах пантеїзму в філософії Відродження формується друга історична форма діалектики, яка, на відміну від античної діалектики становлення, була вже концепцією розвитку, що тлумачила світовий про­цес як саморозвиток якісно відмінних форм буття минулого, теперішнь­ого і майбутнього, що саморозвивається на основі єдності і взаємодії протилежностей. Для обґрунтування саморозвитку мислителі Відрод­ження використовують поняття конкретно-наукового знання, зокрема математики, яким надають загальнофілософського тлумачення.

Яскраво всі ці моменти виявилися в творчості одного з перших представників філософії Відродження Миколи Кузанського в його працях: «Про вчене незнання», «Апологія вченого незнання», «Про мудрість». Пантеїстично-діалектична філософія М. Кузанського укорінена в його розумінні Бога як Єдиного, як актуальної безкінечності, зосередження єдності протилежностей, що втілюється у світі, покладаючи кінцеве із нескінченного, множинне та багатоманітне із єдиного, частинне із цілого. Кузанець цілковито знеособлює Бога, називаючи його «абсолютним максимумом», або просто «абсолютом», всіля­ко наближаючи його до природи і людини. Основна функція абсо­люту полягає в тому, щоб вносити єдність у багатоманітність світу. Світ, природа розглядаються як єдність протилежностей: актуаль­ної нескінченності і скінченності, єдиного і множинного, цілого і частини, а абсолют - як «душа світу», яка в цілісній єдності перебу­ває у всьому світі і в кожній його частині. Але напрям руху і роз­витку світу задається цілим, бо будь-який рух частини спрямова­ний до цілого як до досконалості. У зв'язку з цим перед Кузанцем постає питання: яким чином обмежений максимум, тобто кінцеве, частинне буття походить із абсолютного максимуму? Відповідаючи на нього, Кузанський трактує абсолют як абсолютну можливість всього існуючого. В зв'язку з цим, на місце теологічного принципу творіння (креаціонізму) він ставить принцип «обмеження» абсо­лютного максимуму, завдяки чому і виникає безкінечне розмаїття світу. Абсолют в даному разі виступає єдністю протилежностей мож­ливості і дійсності, він утримує в собі у «згорнутому» стані всю можливу багатоманітність природно-людського світу. Тому розви­ток трактується Кузанцем не як породження чи творіння, а як «роз­гортання» і «згортання» світу із єдиної основи - із абсолюту через принцип єдності протилежностей.

Приклади співпадання протилежностей для обґрунтування про­цесу розвитку Кузанський бере з математики: 1) коло, по мірі збільшення радіусу, все більше співпадає з дотичною до нього, отже, безкінечна кривизна і безкінечна прямизна - співпадають у єдності; 2) і пряма може перетворитися на криву: багатокутник перетво­рюється у коло, якщо до безкінечності збільшувати кількість його сторін; 3) і рівнобедрений трикутник перетворюється на пряму лінію, якщо зменшувати кут, протилежний основі, тобто по мірі безкінечно­го збільшення висоти; 4) і абсолют теж є єдністю протилежностей - як такий, що вміщує увесь світ, він є абсолютним максимумом, аяктакий, що перебуває у будь-якому найдрібнішому предметі, він е аб­солютним мінімумом; 5) єдність абсолюту Кузанець уподібнює крапці, яка згортає у себе всі форми видимого світу, так само, як з одинці розгортається будь-яке число, а рух є розгортанням спокою, час - роз­гортанням теперішнього моменту.

Людину М. Кузанський розглядає теж як єдність кінцевого і безкінечного: вона є кінцевою як тілесна істота і безкінечною як істота духовна у вищих прагненнях свого духу до осягнення і досягнення абсолюту. Через натуралістичний пантеїзм Кузанець відроджує на якісно нових засадах ідею людини як Мікрокосму. Людська природа, проголошує він, стягує у себе увесь Всесвіт, їй притаманні всі за­гальні характеристики останнього, піднесені до вищого ступеню, в тому числі і всі діалектичні протилежності. Людина, внаслідок свого зв'язку з абсолютом, є і безкінечною, і єдиною, і цілою, і тотожною і водночас - кінцевою, множинною, частинною, протилежною. Як Христос є максимальним виразом людськості і людяності, так само і людина є «другим Богом», оскільки як Бог є творцем природних форм, людина є творцем штучних предметних форм та форм пізнання.

Форми пізнавальної діяльності Кузанець зводить до трьох основ­них: відчуття разом з уявою, розсудок і розум. Він дає глибоко обґрунтовану специфікацію кожної з них зокрема і у їхній єдності та взаємодії. Вищою пізнавальною здатністю є розум, який виступає засобом осягнен­ня вищих і остаточних засад буття природи і духу. Розум характери­зується діалектичністю: він має дискурсивний аспект, звернений до роз­судку, і абсолютну споглядальну силу - інтелектуальну інтуїцію. Тому розум є органом діалектичного мислення, він осягає протилежності в їхній єдності. Саме у зв'язку з характеристикою діалектичності розуму Кузанець наперед визначив критику обмеженості розсудку. Розсудок, на його думку, не може зв'язати протилежності у єдність, не може ос­мислити, яким чином можливе співпадання протилежностей. Розумжеосягає світ через єдність протилежностей, але це функція вже не диску­сійного, а інтелектуально-інтуїтивного його аспекту.

Діалектично, через принцип співпадання протилежностей розг­лядає Кузанський і проблему істини. Істина, на його думку, невід'ємна від своєї протилежності - від заблудження, а заблудження, в свою чергу, так само невіддільне він істини, як тінь від світла. Тому розум жодну із своїх істин не має розглядати як остаточну і непохитну. Діалектика істини, розвинута Кузанцем, пояснює і парадоксаль­ну, з першого погляду, назву його головної праці - «Про вчене незнан­ня». Він постійно наголошував, що, хоча людське незнання є немину­чим і неусувним, проте і в самому цьому незнанні слід завжди зали­шатися вченим. І чим глибшою є вченість, тим більше людина знає, тим краще вона усвідомлює, як мало знає і чого не знає. Обмежено ж міркуючий розсудок схильний розглядати кожне із своїх суджень як істину в останній інстанції. Розум же не має цієї обмеженості, тому так само наближається до істини, як багатокутник наближається до кола при збільшенні сторін. Коректуючий вплив розуму на розсудок полягає в тому, що він позбавляє розсудкове мислення догматичної самовпевненості щодо остаточної істинності своїх суджень. Кузансь­кий підкреслює, що прагнення людського розуму до все більшого поглиблення своїх знань значно важливіше від претензій на володін­ня абсолютною істиною, характерних для схоластики. Він формулює також принцип, який згодом стане одним із головних в класичній діалектиці: діалектика пізнання відповідає діалектиці буття.

Філософія Миколи Кузанського, його діалектичні ідеї суттєво вплинули на подальший розвиток діалектики в філософії Відрод­ження та Нового часу, а ідея єдності протилежностей і можливості її осягнення засобами розуму, долаючого метафізичну обмеженість розсудку, відроджується в класичній німецькій філософії.

Якщо діалектико-пантеїстична філософія М. Кузанського була орієнтована на відродження ідей Платона та неоплатонізму, то розви­ток натуралістичного пантеїзму на засадах аристотелізму здійснював П'єтро Помпонацці. В праці «Про безсмертя душі» він розвивав мате­ріалістичну концепцію людської душі та людського розуму, наближаю­чи останній до сфери чуттєвості і виділяючи три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямований на пізнання світу; практич­ний, спрямований на розрізнення добра і зла; та діяльний розум, спря­мований на забезпечення творчого перетворення світу людиною за до­помогою різних «механічних мистецтв». Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але в різній мірі. Помпонацці заперечував можливість будь-якого раціонального доведення безсмертя душі і на­голошував, що дійсна людська моральність ґрунтується саме на пере­конанні в смертності душі: доброчесність краще захищають ті, хто вва­жає душу смертною, бо надії на нагороду і страх покарання привно­сять у душу щось рабське, а це суперечить самим засадам моральності.

В праці «Про причини дивних природних явищ, або про чару­вання» Помпонацці закликав відмовитися від пошуку надприродних причин усього, що відбувається на Землі, бо будь-яке диво чи чару­вання можна пояснити, спираючись на природу. Він розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з «натуралі­стичною астрологією». В праці «Про фатум, свободу волі, напередвизначення і божественне провидіння» Помпонацці, поглиблюючи де­терміністські ідеї, дає натуралістичне тлумачення фатуму, ототожню­ючи його з універсальною космічною причинністю, що укорінена в русі небесних сфер і якій підпорядковується все, що існує, включаючи і самого Бога. Бог позбавляється функції творіння, а світ оголо­шується існуючим вічно. Ідеї Помпонацці справили значний вплив на розвиток західноєвропейського вільнодумства.

Подальший розвиток діалектичних тенденцій пантеїзму здійсню­вався головним чином італійськими натурфілософами другої поло­вини XVI століття Франческо Патриці і Джордано Бруно.

Ф. Патриці свою основну працю «Нова філософія Всесвіту» відкривав проголошенням прав розуму, протиставляючи його як сліпій вірі, так і принципу авторитету. В основі діалектико-пантеїстичної філо­софії Патриці лежить вчення про Всеєдине, яке включає в себе п'ять тотожних характеристик: Перше, Начало, Єдине, Благо, Бог. Будучи Єдиним, Благом, Першо-Началом усіх речей, Бог є тотожним Космосу. Яким чином множинне походить із Всеєдиного? Речі витікають із Все-єдиного і існують як «течія», «потік», який поряд із простором, світлом і теплом є одним із чотирьох начал буття. Отже, началами буття є Потік, Простір, Світло і Тепло. Життя світу є породженням тепла і світла і здійснюється як неперервний потік плинних речей, життя - це притаманне всім речам джерело саморуху. Основним принципом само­руху, за Патриці, є «Світова душа», яка «оживляє», рухає, «одушевляє» світ. Без неї не було б ні виникнення, ні загибелі, ні перетворення речей, і світ лежав би нерухомим тілом, подібним трупу. Тільки завдяки «Світовій душі», проголошує Патриці, світ прекрасний і заслуговує найменування Космосу. Космос постає у нього нескінченним потоком, безкінечним у безкінечному просторі. Отже, і Космос, що складається із чотирьох безкінечних начал: простору, світла, тепла і потоку - не може не бути безкінечним і вічним. Діалектичне вчення Патриці про одушевлений Космос, де у безкінечному просторі, проникнутому теп­лом і світлом безкінечним потоком виникають і гинуть кінцеві речі, вчення про прекрасний Космос, тотожний Богу, не могло не викликати різкої опозиції з боку ортодоксального богослов'я. Твір Патриці був невдовзі після виходу занесений до «Індексу заборонених книг».

Одним із найвидатніших представників пізнього Відродження був Джордано Бруно. В творах «Про причину, начало і єдине», «Про безкінечність Всесвіту і світи», «Про монаду, число і фігури» він відроджує атомістичні ідеї Демокрита та Епікура, переосмислюючи їх через призму натуралістичного пантеїзму. Бруно проголошує, що Бог є безкінечним у кінцевому, перебуває у всьому і скрізь, не поза і не над світом, а у всьому як найприсутніше. Природа є Богом в речах, божественною силою, прихованою в них. Природа отримує у Бруно повну самостійність, а Бог мислиться як синонім її єдності. Божественним буттям у речах є матерія, яка все продукує із влас­ного лона і якій притаманні саморух та багатоманітність. Відрод­жуючи античну ідею єдності Макрокосму та Мікрокосму, Бруно всю природу трактує як органічну, приписуючи їй здатності люди­ни. Разом з тим природа тлумачиться як всеохоплююча субстанція, як світова душа, в якій співпадають тілесне і духовне, матерія і дух, можливість і дійсність, сутність і явище, матеріальне і формальне, те, що рухається, і те, що рухає, через саморух.

На основі натуралістичного пантеїзму Бруно розробляє нову космологічну теорію. Центр Універсуму, проголошує він, перебуває всюди і ніде. Немає ніякої необхідності разом з Коперніком проголо­шувати центром Універсуму Сонце і вбачати у так званій сфері нерухомих зірок непохитну межу Космосу. Сонце є не абсолютним, а лише відносним центром Універсуму, центром саме нашого світу. Наше Сонце не єдине в Універсумі. Є ще багато інших сонць як центрів безлічі інших світів. Сферу нерухомих зірок Бруно оголосив сонця­ми інших, віддалених від нас на надзвичайно великі відстані світів. Не тільки наша Земля є рядовою планетою сонячної системи, а і наше Сонце є лише однією із зірок, із безлічі зірок, які теж мають свої планети. Натурфілософськими засадами зрівнювання Землі з усіма іншими планетами, а Сонця - з усіма іншими зірками були переко­нання Бруно в тому, що основою Всесвіту є ефір, земля, вода, повітря і вогонь, які утворюють не тільки наш земний світ, але й всі останні його складові. Отже, ефір, земля, вода, повітря і вогонь утворюють творче лоно матерії, а універсальна світова душа проникає кожне світи­ло, кожну планету, утворюючи їхній внутрішній діяльний принцип.

Діалектична картина вічного і безкінечного Всесвіту, який пост­ійно змінюється і незмінний лише в сталості законів свого руху і розвитку, живий, заселений живими істотами найрізноманітнішої організації, складає основний зміст діалектико-пантеїстичної філо­софії Дж. Бруно. Центральне місце в ній займає категорія Єдиного, що має такі характеристики: 1) Єдине є Бог, і разом з тим - Всесвіт; 2) Єдине є матерія, і разом з тим - джерело руху; 3) Єдине є сутні­стю, і разом з тим - сукупністю речей; 4) Єдине не народжується і не зміщується; 5) Єдине не може мати нічого протилежного чи відмінно­го, вищого щодо себе, і за самим своїм визначенням не виключає Бога-творця, а є тотожним йому. Бог як Єдине, тотожне природі, є сукупн­істю природних законів матеріального світу. Отже, Бог у Бруно є синонімом природи, але природи не як сукупності речей, а як внут­рішньо закономірної.

В діалектико-пантеїстичній концепції Бруно особливо суттєвими є ідеї саморуху природи як співпадання протилежностей, в результаті чого Єдине саморозгортається у множинне через матерію, яка проду­кує форми буття із свого лона. Цю внутрішню здатність матерії до формотворення Бруно іменує «Душею світу», або всезагальним розу­мом, який є щодо матерії внутрішнім художником, що формує її з сере­дини. Щоб обґрунтувати ідею саморуху природи, Бруно звертається до гілозоїзму (вчення про всезагальну одушевленість природи). Важливе місце в концепції діалектики Бруно займає ідея єдності кінцевого і безкінечного, яка є висновком із твердження, що саморухоме Єдине, розгортаючи із себе кінцеве, не може не бути безкінечним. Своєрідною формою вчення про єдність кінцевого і безкінечного є концепція єдності мінімуму і максимуму. Єдність же мінімуму і максимуму виявляється в тому, що їм в однаковій мірі притаманна здатність до саморуху і саморозвитку. Мінімум, проголошує Бруно, є за своїми здатностями максимумом, а максимум - мінімумом, подібно тому, як можливість усь­ого вогню полягає у здатності однієї іскри. Абсолютний мінімум співпадає у матеріальному світі з атомом, в математиці - з крапкою, в сфері філософських понять - з монадою. Лінія є рухомою крапкою, поверхня - рухомою лінією, тіло - рухомою поверхнею, а, отже, рухома крапка є субстанцією всіх геометричних фігур, а нерухома - містить у собі все. Висновок: мінімум, чи монада, є всім, тобто максимумом і цілим. Таким чином, ідея єдності безкінечності та кінцевості, максимуму і мінімуму, матерії і світової душі піднесена до рангу всезагальної закономірності, є цент­ральною в діалектичній філософії Бруно. Ту ж саму ідею співпадання протилежностей він проводить, розглядаючи співвідношення руху і спокою, проголошуючи, що найшвидший рух не відрізняється від спо­кою, бо рухатися миттєво і не рухатися - це одне й те саме. Цікавими є також роздуми Бруно про час. Розуміючи час як безкінечну тривалість, невіддільну від специфіки буття речей, він вважав, що різним тілам властиві різні тривалості, а у самій тривалості співпадають початок і кінець, вічність і мить. Отже, будь-яка тривалість є початком без кінця і кінцем без початку, безкінечною миттєвістю, тотожністю початку і кінця.

Процес пізнання Бруно теж розглядає діалектично. Якщо світ є єдністю протилежностей, то вона має бути відтвореною у пізнанні та його результатах. Щоб вивчити найглибші таємниці природи, прого­лошує Бруно, слід спостерігати і відтворювати засобами пізнання існуючі в світі протилежності та їхню єдність. Він проголошує пра­вомірність появи протилежних суджень як відбиття об'єктивної єдності протилежностей. Бруно доходить висновку, що пізнання і мислення, відбиваючи буття, має бути діалектичним, щоб адекватно відтворювати діалектику буття, в єдності вбачати можливе розмаїт­тя, а в багатоманітності віднайти і розкрити єдність. Найкращим математиком, відзначає Бруно, був би той, хто зумів би звести до одного єдиного положення усі, що розсіяні в «Началах» Евкліда, а найкращим логіком той, хто усі думки звів би до однієї.

В кінці XVI століття людина все більше розчиняється в природі, пріоритет все більше віддається не духу, а природі, гармонія духу і природи поступово втрачається. Людина починає трактуватися лише як частина природи, така ж сама, як і всі інші речі. Пантеїзм змінюється деїзмом, Бог ставиться поряд зі світом, як його першодвигун і тільки. Ця тенденція яскраво виявилася в філософії Бернардіно Телезіо, в праці «Про природу речей згідно з її власними началами». Натурфі­лософія Телезіо відкривається вченням про матерію як тілесну, пасив­ну, кількісно незмінну і якісно однорідну сутність, незнищувану і за­повнюючу весь простір. Активність в матерію привноситься двома без­тілесними началами, теплом і холодом, які створені Богом разом з матерією, мають душу, здатні до взаємовідчуття і прагнуть до самозбе­реження. Отже, натурфілософії Б. Телезіо притаманні гілозоїзм і деїзм.

В центр Космосу Телезіо ставить Землю як зосередження холоду і Сонце як зосередження тепла, яке динамічно протистоїть їй. Зміст кос­мічного життя складає боротьба теплого і холодного начал за матерію для самозбереження. Якісна визначеність речей виникає в результаті різного співвідношення розширяючого тепла, що породжує світло, прозорість, рух, та стискуючого холоду, утворюючого щільність, пітьму, спокій. Людину зі світовим теплом з'єднує «життєвий дух» як надзвичайно тонка, тепла, рухлива, відчуваюча матерія, наділена проникливістю по­вітря для сприйняття вражень та активністю вогню для вияву діяльності. Цей «життєвий дух» міститься в мозку, звідки по нервах розповсюд­жується по всьому тілу, стаючи його рушійною і координуючою силою. «Життєвий дух» помирає разом з людиною. Людина, як і все існуюче, підпорядкована принципу самозбереження, зосереджуючи на ньому всі свої прагнення. Вона любить те, що сприяє самозбереженню, і ненавидить те, що йому перешкоджає. Однак, суттєвою відмінністю людини від усьо­го живого є моральність, що передбачає здатність відмовитися від влас­них інтересів аж до самопожертви, для самовдосконалення душі і пове­дінки, і яка не виводиться навіть з розумної душі. Для її пояснення Телезіо вводить поняття «Вищої душі», апелюючи до Бога, але лише для того, щоб пояснити вище моральнісне призначення людини.

Основну увагу Телезіо спрямував на дослідження природи, яка мислиться за образом і подобою тілесної матерії, що, виникаючи внас­лідок божественного творчого зусилля, далі набуває рис незнищуваності і чуттєвої даності. Бог же мислиться в класичному деїстичному дусі: він задає природі першопоштовх і далі в її справи не втру­чається. Телезіо закликав до пізнання природи без привнесення нічо­го умоглядного і формулює для цього деякі засновані на сенсуалізмі методологічні принципи.

Отже, образ ренесансної людини базувався на філософії Відродження, що формувалася як теоретичне спрос­тування ідеї «гріховності» природи, емансипуючи її від підпорядкова­ності надприродному божественному Духу. Вона урівняла природу і дух, що у рівній мірі заслуговували на увагу. На кінець XVI століття філософія все більше виявляє тенденцію до перетворення на служницю природознавства, якою вона була в Середньовіччі щодо теології. Проте, остаточно ця тенденція реалізувалася вже в XVII столітті.

Стосовно філософії Відродження можна виділити такі характерні риси: 1) антропоцентризм і гуманізм; 2) пантеїзм; 3) діалектичність (створення другої історичної форми діа­лектики як концепції розвитку); 4) пізнавальний оптимізм (віра в здатність людського розуму пізнати світ, його діалектичні закономірності, прита­манні йому протилежності в їхній єдності); 5) піднесення природного до духовного по всіх лініях: філософській, моральнісній, естетичній і посту­пове формування тенденції надання переваги природному.

Основні поняття: антропоцентризм, пантеїзм і містицизм. Гуманізм. Гуманітарне знання. Космологія. Аскетизм і культ чуттєвості. Ученість. Політична діяльність. Пpаво на істину. Матеpія і тіло. Натуpальна магія. Алхімія. Романське та германське Відродження.