Читайте также:
|
У серпні того ж року Б. Єльцин запропонував створити новий законодавчий орган Раду Федерації. Тим самим він давав зрозуміти своїм противникам, що готовий піти на будь-які заходи, включаючи розпуск Верховної Ради та з'їзду народних депутатів. 21 вересня 1993 р. в телезверненні президент оголосив про припинення повноважень Верховної Ради, формування нових двопалатних Федеральних Зборів і запровадження особливого (президентського) правління країною до подолання кризи. Так почалась поетапна конституційна реформа, у здійсненні якої стали виявлятися силові методи.
Акція президента Б. Єльцина викликала опір парламентарів. Терміново скликаний з'їзд народних депутатів ухвалив рішення про відставку глави держави, дії якого було розцінено як державний переворот, і передачу президентських повноважень віце-президенту О. Руцькому. У відповідь "Білий дім", де розміщувалася Верховна Рада, був фактично блокований внутрішніми військами.
Апогеєм протистояння стали трагічні події 3—4 жовтня 1993 р. Мітингуючий натовп прибічників Верховної Ради, очолюваний генералом Маканюшім, захопив будинок московської мерії і спробував оволодіти Останкінським телецентром. Уранці 4 жовтня "Білий дім" був оточений частинами Московського військового округу й підданий обстрілові з танків, а вдень спецпідрозділи захопили будинок штурмом і заарештували головних політичних опонентів президента Єльцина. Так шляхом відкритої силової боротьби було ліквідовано протистояння глави держави і парламенту. Ці події по-різному оцінювалися російським суспільством і політичними силами країни.
12 грудня 1993 р. відбулися парламентські вибори і референдум, учасники якого схвалили проект нової конституції.
Росія стала президентською республікою, в якій глава держави зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади й, крім того, наділявся чималими прерогативами, значно більшими, аніж глави інших відомих світові президентських республік. До складу РФ увійшли республіки, краї, області, автономні утворення, а також міста Москва й Санкт-Петербург — усього 89 суб'єктів.
Опозиційний склад V Державної Думи (IV Державна Дума була розігнана в 1917 р.), в якій проурядовий блок "Вибір Росії" контролював лише 96 мандатів з 450, став на шлях коригування курсу реформ в напрямі поміркованості й поступовості. Особлива увага приділялася зміцненню національної єдності країни та її державності. З цією метою ініційовано процес на досягнення суспільної злагоди, а Державна Дума прийняла рішення про політичну амністію і припинення карних справ учасників подій у серпні 1991 р. й вересні — жовтні 1993 р. Наприкінці квітня 1994 р. укладено Договір про суспільну злагоду.
Проте існуюча правова база виявилась недостатньою для вирішення всіх проблем зміцнення російської державності. Виникла необхідність у розробці й укладенні двосторонніх договорів між Центром і суб'єктами федерації.
Першим таким документом стала угода з Татарстаном (15 лютого 1994 р.). РФ почала набувати рис асиметричної федерації, оскільки її суб'єкти мали різні права.
Основною подією державно-політичного розвитку Росії середини 90-х років стали парламентські та президентські вибори.
У грудні 1995 р. була обрана VI Державна Дума. Партія влади, як і в 1993 p., зазнала відчутних втрат. Більшість місць здобув Народно-патріотичний блок на чолі з компартією РФ (КПРФ).
У червні — липні 1996 р. відбулися президентські вибори. У другому турі (3 липня 1996 р.) Б. Єльцин, за якого віддали свої голоси 54 % виборців, був знову обраний президентом.
Новий уряд В. Чорномирдіна виявився практично паралізованим за умов вакууму влади, що виник через важку хворобу Б. Єльцина восени — взимку 1996 р. Лише на початку 1997 р. президент приступив до активної діяльності, а в березні в уряді відбулися кардинальні зміни — на ключові посади перших віце-прем'єрів було призначено молодих реформаторів А. Чубайса й Б. Немцова.
Наприкінці 1997 р. загострилося протистояння між різними фінансово-промисловими союзами, партіями й блоками, які домагалися політичного впливу на президента й виконавчу владу, що спричинило гостру урядову кризу.
Різко погіршилася й економічна ситуація в країні, зумовлена світовою кризою. Все це призвело до відставки уряду В. Чорномирдіна у квітні 1998 р.
Новим прем'єр-міністром Державна Дума затвердила 35-річного технократа, міністра палива та енергетики С. Кирієнка, який намагався виправити економічну ситуацію.
Однак глибока фінансова криза в серпні 1998 р. змусила президентську команду повернути до влади "стару гвардію" під проводом Є. Примакова.
Проте і цей лівий кабінет виявився неспроможним стабілізувати ситуацію в російській економіці.
У травні 1999 р. уряд очолив міністр внутрішніх справ, генерал-полковник С. Степашин. Ситуація, шо склалася на той час у країні, була надзвичайно складною. Зростало політичне напруження в суспільстві, викликане початком другої чеченської війни, фінансовими скандалами, закулісною боротьбою у верхніх ешелонах влади й формуванням передвиборчих блоків, зорієнтованих на парламентські й президентські вибори. Ці обставини, так само як і зростаюча популярність С. Степашина, який під час візиту до США передчасно розпочав власну президентську кампанію, спричинили чергову зміну уряду.
9 серпня 1999 р. р осійським прем'єр-міністром став колишній директор Федеральної Служби Безпеки, секретар Ради Безпеки РФ Володимир Путін. Цей 47-річний енергійний і жорсткий політик, якого Б. Єльцин назвав людиною, "здатною консолідувати суспільство", здобув підтримку значної частини росіян.
У грудневих (1999 р.) виборах до Державної Думи Росії, які відбувалися за умов напруженої боротьби за депутатські місця, перемогу здобули про президентські сили (блоки "Єдність" і младореформаторські "Союз правих сил", телеканали ОРТ і РТР), яким удалося нейтралізувати претензії коаліції "Вітчизна — Вся Росія" (лідер Є. Примаков) на формування виконавчої влади. За таких умов 31 грудня, в переддень нового 2000 p., Б. Єльцин заявив про дострокове припинення своїх президентських повноважень. Виконання обов'язків глави держави до нових президентських виборів покладалося на прем'єра В. Путіна. Епоха Б. Єльцина, ознаменована культивованою ним "політикою зигзагів", завершилася.
На президентських виборах, що відбулися 26 березня 2000 p., більшість росіян (53 %) віддали свої голоси В. Путіну.
Новий уряд очолив 43-річний фінансист М. Касьянов. Новий президент відразу ж розпочав кардинальні внутрішні перетворення, що їх західні аналітики охарактеризували як модернізацій ну доктрину "керованої демократії".
Однією з основних сфер загальної модернізаційної стратегії В. Путіна стало законодавство. Процес удосконалення російської законодавчої бази відповідно до європейських стандартів та європейських цінностей мав демонструвати стратегію демократизації суспільного життя в Росії й формування громадянського суспільства. Однак попри резонансність путінських реформ і, здавалося б, загальне позитивне ставлення до них російського загалу і Заходу, внутрішні перетворення в Росії супроводжувалися планомірним наступом на демократичні завоювання й свободи, нарощуванням авторитарних технологій управління.
Про домінування останніх свідчать об'єктивні параметри здійснюваної демократизації.
По-перше, пріоритет виконавчої влади над законодавчою, що досягався шляхом фактичного відсторонення законодавчих органів від механізму ухвалення важливих державних рішень, перетворення Державної Думи на дискусійний клуб і декоративний орган "при президентові", створення низки інших аналогічних органів, на кшталт Державної Ради, котрі мають лише дорадчий голос при ухваленні державних рішень.
По-друге, процес рецентралізації управління. Дана тенденція — наступний крок у напрямі обмеження автономії суспільства щодо держави. Вона проявилася, насамперед, у низці заходів, здійснюваних з метою зміцнення вертикалі влади, тобто посилення концентрації влади в Центрі. Проявом цієї тенденції був наступ на автономію губернаторів, запровадження нового адміністративного поділу, а також створення інституту повноважних представників президента РФ. Водночас В. Путін намагався переконати Державну Думу законодавчим шляхом відмінити виборність керівників регіональних адміністративних утворень РФ.
По-третє, відбувалося посилення особистої влади В. Путіна за рахунок зміцнення вертикалі влади, замикання всіх державних рішень на особі президента, шо неминуче вносило суб'єктивно-волюнтаристську ноту в нову модель управління, давало можливість на власний розсуд вирішувати, до яких меж варто допустити демократію, а з якого моменту нею слід керувати.
Така особливість доктрини "керованої демократії" і послідовне втілення її в життя дали підстави західним аналітикам характеризувати систему владних відносин у Росії як авторитарний режим.
Нарешті, на початку 2000-х років у Росії систематично порушувалися права людини. Незважаючи на спроби В. Путіна використати відповідним чином події 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку й подати воєнні заходи Росії в Чечні з позицій антитерорис-тичної кампанії, Захід розглядав дії чеченців не як терористичні, а як партизанську війну, спровоковану російською інтервенцією.
Продовжувалася практика обмеження свободи слова, про що свідчили серії акцій, спрямовані проти незалежних ЗМІ (справа холдингу Медіа-Мост, закриття опозиційних газет і телеканалів, заборона на об'єктивне висвітлення деяких тем, зокрема ситуації в Чечні) та опозиційних журналістів (у 2001 р. в Росії було вбито 12 журналістів).
Для новітньої історії Росії була характерною також тенденція до нагнітання "шпигуноманії", про що свідчила справа морського офіцера Г. Паська, який виступав проти морських поховань залишків радіоактивних відходів. Звинувачений у "зрадництві й розголошенні державної таємниці", він був засуджений до чотирьох років тюремного ув'язнення.
Першою великою реформою в конституційно-політичній системі країни було здійснене в серпні 2000 року зміна порядку формування Ради Федерації, в результаті якого губернатори і глави законодавчої влади регіонів, до того колишні членами Ради Федерації за посадою, були замінені призначеними представниками; останні повинні працювати в Раді Федерафії на постійній і професійній основі (при цьому одного з них призначає губернатор, а другого - законодавчий орган регіону). В якості деякої компенсації втрачених губернаторами лобістських можливостей був створений дорадчий орган - Державна рада.
Через кілька днів після терористичного акту в Беслані у вересні 2004 року Путін оголосив про намір скасувати вибори голів регіонів, мотивувавши цей крок метою посилення боротьби з тероризмом.
Також було здійснено перехід до виборів депутатів Державної Думи виключно за партійними списками. Територіальне представництво в Державній Думі було скасовано, половина членів Ради Федерації стали призначатися губернаторами, в свою чергу призначуваними президентом.
Потім Держдума прийняла поправки до федерального законодавства, що дозволяють партії, яка перемогла на виборах у регіональний парламент, пропонувати Президенту Росії свою кандидатуру на губернаторську посаду. У переважній більшості регіонів це право належало «Єдиної Росії». Масового характеру прийняв процес вступу губернаторів у партію влади. На початок 2007 членами партії були 70 з 86 керівників російських регіонів.
Членами «Єдиної Росії» були також топ-менеджери великих промислових підприємств, керівники державних вузів та їх структурних підрозділів, вищі чиновники федеральних і регіональних органів влади.
Для кадрової політики Адміністрації Президента при Путіні було характерно призначення на відповідальні пости численних колишніх однокласників Путіна по університету, товаришів по службі по НДР і в спецслужбах, колег по роботі в колишньому Ленінграді - і взагалі представників «петербурзької команди»
Домігшись успіхів у здійсненні внутрішніх перетворень, режим В. Путіна не зміг подолати гостру системну кризу в економіці, що стала однією з основних загроз національній безпеці РФ, гальмом на шляху її інтеграції у світове господарство.
Попри те, що з 1 липня 2001 р. РФ ввела в дію новий податковий кодекс, ситуація в економіці країни залишалася непростою.
Спостерігався різкий спад виробництва, внаслідок чого країна посідала досить скромне місце в міжнародній ієрархії країн щодо рівня економічного розвитку. ВВП Росії у 2002 р. становив 375,3 млрд. доларів, тоді як у її східних сусідів — Китаї та Японії, відповідно, 991,2 млрд. і 4 трлн 395 млрд. дол.
Чимало зусиль Кремль доклав для підготовки і проведення завершального етапу структурної перебудови народного господарства, плануючи завершити її до 2008 р.
У ході цього процесу будуть приватизовані всі великі, стратегічно важливі підприємства видобувної, переробної й енергетичної промисловості Росії, а також увесь транспорт і зв'язок. Паралельно здійснюватиметься інтенсивна приватизація землі, хоча проти цього рішуче виступають російські комуністи й аграрії.
Отже, в економічній сфері Російській Федерації необхідно ще чимало зробити для відновлення економічного потенціалу, який у неї був на початку 90-х років минулого століття, а також його нарощування й модернізації.
Президентські вибори відбулися в Росії 14 березня 2004. Діючий президент Володимир Путін балотувався на другий чотирирічний термін. Він був переобраний із 71,31% голосами виборців.
Д.Медведев 10 грудня 2007 висунутий кандидатом в Президенти Російської Федерації від партії «Єдина Росія».
Кандидатуру Медведєва в цей же день підтримали партії «Справедлива Росія», Аграрна партія Росії і партія «Громадянська сила».
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 71 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Рыночная инфраструктура. | | | В. В. Путін схвалив кандидатуру Медведєва, його офіційне висунення як кандидата відбулося 17 грудня 2007 року. |