Я й на мить не сумнівався у правдивості слів Чорного Джека. Негри завжди казали правду. Та й Рінгольди і адвокат Грабс на все були здатні. Останній був наполовину плантатор, наполовину офіційний юрист із доволі сумнівною репутацією.
Ще Джек розповів мені, що Спенс і Вільямс кудись зникли під час судового слідства. Коли воно закінчилося, вони знову з’явилися, але вже не було тих, хто міг би притягнути їх до відповідальності.
Що ж до викрадених рабів, то більше їх ніколи не бачили у цій частині країни. Мабуть, їх відправили на ринок рабів у Мобіл або Новий Орлеан і там продали за досить високу ціну, щоб винагородити Грабса за його послуги, а заразом Вільямса і Спенса. У цьому й полягав сенс продажу рабів. Рінгольд тільки й чекав, коли індіанців виженуть із Флориди, щоб заволодіти землею.
Такі угоди між двома білими вважалася б великим шахрайством, злочином. Та в цьому випадку всі вдали, що це наклеп. Попри те, що знайшлися свідки, цю історію розцінили лише як «хитромудру витівку».
Я не мав підстав не вірити Джеку. Саме так і чинили білі авантюристи на кордонах із нещасними тубільцями. Але так чинили не лише авантюристи. Урядові агенти, представники флоридських законодавчих органів, генерали, багаті плантатори, на кшталт Рінгольда, – всі брали участь у подібних спекуляціях.
Я міг би назвати їхні імена. Я пишу правду і не боюся спростувань. Мою розповідь неважко підтвердити фактами. Цей випадок був одним із двадцяти подібних, про які я сам чув. Акти про продаж землі, складені агентом у справах індіанців полковником Гедом Гемфрі, майором Фегеном, найвідомішим викрадачем негрів Декстером, Флойдом, Дугласом, Робінсоном і Мільберном, – усе це історичні факти, і всі вони свідчать про насильство над нещасними семінолами. Можна було б списати книжку витівками таких ошуканців, як Грабс і Рінгольд. У конфлікті між білими й індіанцями не було потреби вдаватися до адвоката; можна було заздалегідь передбачити, яка сторона залишиться при своїх інтересах. Немає жодного сумніву в тому, що жертвами завжди виявлялися тільки індіанці.
Чи варто додавати, що вони прагнули помсти? Інакше й бути не могло! Наведу один примітний факт із життя Флориди того часу.
Відомо, що вкрадені у індіанців раби завжди за першої ж нагоди поверталися до своїх господарів. Аби завадити цьому, усяким декстерам і дугласам доводилося відправляти крадений «товар» на дальні береги Міссісіпі – в Натчез або Новий Орлеан. Цей ганебний факт зі сфери соціальних відносин можна пояснити лише тим, що раби семіноли, по суті, не були справжніми рабами. Індіанці ставилися до них із м’якістю, якої не знають раби у білих. Раби обробляли землю, і їхнього господаря це цілком влаштовувало, якщо вони забезпечували його достатньою кількістю хліба, овочів і фруктів, щоб можна було прогодуватися. Раби жили окремо, далеко від будинків своїх панів. Вони працювали всього кілька годин на день, і навряд чи ці години можна було вважати примусовими. Весь надлишок продуктів належав їм. У більшості випадків вони багатіли і ставали набагато заможнішими за своїх власників, менш вправних у господарюванні. Купити собі волю було неважко, і більшість рабів фактично були вільними людьми. Утім, від таких пут навряд чи варто було бігти. Якщо це можна назвати рабством, то це була найм’якша його форма з усіх відомих на землі. Вона разюче відрізнялася від того грубого і жорсткого примусу, в якому сини Сима і Яфета тримають нащадків Хама.
То яким чином придбали семіноли цих чорних рабів? Можливо, це були втікачі зі штатів Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Алабама і з плантацій Флориди? Безперечно, були й такі, але небагато. Мало хто з них офіційно перебував у статусі втікача. Більшість рабів‑утікачів, потрапивши до індіанців, ставали вільними. Був час, коли за жорстокими умовами угоди у форту Моултрі рабів‑утікачів слід було повертати їхнім власникам. Але, до честі семінолів, варто сказати, що вони прагнули ухилитися від виконання цього ганебного пункту. Та й не завжди була можливість видати втікача‑негра. У деяких місцях на індіанській території негри створили під керівництвом власних вождів вільні і досить сильні для самозахисту колонії. Звісно, там утікачів радо приймали і надавали їм прихисток. Такі були колонії Гаррі в болотах Піс‑Крік, Абрам у Мікосукі, Чарльз і Король Мулатів.
Отже, раби семінолів не були втікачами неграми з плантацій, хоча білі завжди намагалися довести, що це саме так. Справжніх рабів‑утікачів було зовсім небагато. Більшість рабів семінолів були «справжньою власністю» індіанців, якщо тільки раба взагалі можна назвати власністю. У всякому разі, вони були або юридично законно придбані ними, або перейшли до індіанців разом із землею від перших поселенців‑іспанців, або куплені в американських плантаторів. «Яким чином куплені?» – запитаєте. Що могло дати дике плем’я в обмін на такий цінний товар? Відповісти на це дуже легко: коней і рогату худобу. Семіноли володіли великими стадами.
Після іспанців у саванах залишилися табуни диких коней і стада биків андалузької породи. Індіанці ловили їх і знову приручали. Виходило своєрідне qui pro quo[30]: чотириногих обмінювали на двоногих.
Індіанців звинувачували у крадіжці худоби, адже білі мали свої стада. Семіноли не заперечували, що і серед них були погані люди – відступники, яких нелегко знешкодити. Але де ви знайдете таке су спільство, в якому немає нероб?
Та коли до індіанських вождів зверталися зі скаргою щодо викрадення худоби, вони завжди робили все можливе, щоб відшкодувати втрату, і карали порушника закону зі строгістю, нечуваною серед їхніх сусідів по той бік кордону. Та білим було байдуже до того. Вже якщо вирішили повісити собаку, то треба було визнати її скаженою. Будь‑яке пограбування на кордоні вішали на індіанців. Варто білим грабіжникам вимастити обличчя коричневою фарбою, і правосуддя неспроможне було розгледіти, хто ховається під цією маскою.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 101 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |