|
Читайте также: |
У ті часи, про які я веду розповідь, дуелі в армії Сполучених Штатів не були рідкісним явищем навіть на війні. Хоча це явне порушення статуту американської армії (мабуть, і кожної армії цивілізованого світу), на них заплющували очі і не карали винних, а ставилися до них поблажливо. Я певен, що кожен офіцер американської армії, який отримав виклик на дуель, вважає почеснішим порушити статут, аніж дотримати його.
Після всього, що було сказано і написано про дуелі, протест проти них – просто жалюгідне удавання, взірець справжнього лицемірства, принаймні в Сполучених Штатах Америки. І хоча дуелі засуджують усі, я не хотів під цим приводом ухилятися від виклику. Я добре знаю, що жоден аргумент не захистив би мене від огидного прізвиська «боягуз». Я не раз помічав, що газети, виступаючи з крикливими статтями проти дуелей, перші готові жбурнути ганебне слово «боягуз» в обличчя тому, хто відмовляється битися.
Так і є. Хоча в Америці і схвалюють стійкість поглядів, однак не визнають її. Якщо вас викликали на дуель і ви відмовилися, то всі казатимуть, що ви боягуз. Після цього можна й не показуватися на очі коханій дівчині.
Тому я був упевнений, що Аренс Рінгольд прийме мій виклик, і радів, що вдалося домогтися цього, не відкриваючи моєї таємниці. Та якби він був найбільшим боягузом у світі, то навіть тоді не міг би почуватись таким нещасним, як я. Мій веселий товариш марно намагався розважити мене.
Однак не майбутньої сутички я боявся – не це ятрило мою душу. Я майже забув про дуель і думав про Маюмі й про те, що тільки‑но почув. Вона зрадила мене, зрадила себе, загинула, загинула навіки!
Ох, який я був нещасний! Та ще більше страждань мені могла завдати лише одна річ на світі – якщо щось завадить дуелі, завадить моїй помсті. Тепер я сподівався тільки на дуель. Вона повинна принести мені полегшення, охолодити мою кипучу кров. І не тільки Аренс Рінгольд викликав у мені таку ненависть, а ще й той, хто був винен у моїх стражданнях, – спокусник Маюмі. Якби я міг знайти привід викликати на дуель і його! Чому ж тоді я не вдарив цього франта за його дурну посмішку? Я міг би битися з ними обома, спершу з одним, потім з іншим… Так я шаленів, а Галахер спостерігав за мною. Мій друг не знав моєї таємниці. Він запитав, що я маю проти ад’ютанта.
– Скажи тільки слово, Джордже, хлопчику мій, і ми влаштуємо забаву вчотирьох. Присягаюся святим Патриком![56]Мені б дуже хотілося збити пиху з цього павича.
– Ні, Галахере, ні. Це не твоя справа. Це не задовольнить мене. Почекаємо, поки дізнаємося більше. Я не можу повірити! Я не можу повірити!
– Повірити в що?
– Не тепер, мій друже. Я все поясню, але пізніше.
– Ну гаразд, мій хлопчику. Чарльз Галахер не така людина, щоб випитувати чужі таємниці. А тепер ходімо подивимося, чи гарно гавкають наші бульдоги. Сподіваюся, що ці бовдури не розпатякали у штабі про дуель, інакше й справді зруйнуються твої плани.
Саме цього я й боявся. Бо якби мій супротивник захотів, я міг би опинитися під арештом. Тоді б уся справа провалилася і я потрапив би у ще гірше становище. Батько Рінгольда поїхав – я знав про цю приємну обставину, одначе… головнокомандувач – друг їхньої сім’ї, тому досить було шепнути йому бодай одне слово. Я боявся, що ад’ютант Скотт, за намовою Аренса Рінгольда, шепне генералу це слово.
– Врешті‑решт, він не посміє, – казав Галахер. – Ти просто прибив його до ганебного стовпа! Він нізащо не насмілиться вдатися до такого мерзенного маневру. Про це можуть дізнатися, і тоді на нього ж повісять усіх собак. Крім того, мій друже, він хоче будь‑що вбити тебе! Навіщо ж йому марнувати таку нагоду? Кажуть, що він непогано стріляє. Не бійся, він битиметься. Не вислизне: він повинен битися і битиметься… Ага! Що я казав? Дивись, сюди йде сам Аполлон Бельведерський![57]Святий Мойсей![58]Він сяє, як Феб![59]
Біля дверей почувся стукіт. До кімнати увійшов ад’ютант Скотт при повному обмундируванні.
«Зараз він заарештує мене», – подумав я, і серце у мене впало.
Та я помилявся. Він приніс цидулку, а в ній був виклик.
– Лейтенант Рендольф, якщо не помиляюся? – звернувся до мене ад’ютант.
Я мовчки вказав на Галахера.
– Я так розумію, капітан Галахер ваш друг?
На знак підтвердження я злегка вклонився.
Обидва офіцери поглянули один на одного і одразу ж ввічливо і холоднокровно розпочали обговорення дуелі. І я ось що помітив: люб’язність секундантів навіть значно перевершує люб’язність найчемніших придворних у світі.
Переговори між секундантами тривали недовго. Галахер добре розбирався на формальностях, видно було, що й ад’ютант теж тямив у цих справах. Через п’ять хвилин усе було визначено – час, місце, зброю і відстань. Я кивнув. Галахер розкидистим жестом віддав честь, ад’ютант манірно уклонився і пішов.
Не хочу стомлювати вас своїми думками перед дуеллю та подробицями самої дуелі. Описи цих поєдинків часто трапляються в книгах, і їх одноманітність послужить мені вибаченням за те, що я їх не повторюю.
Наша дуель відрізнялася тільки родом зброї. Ми вибрали рушниці, а не шпаги чи пістолети. Це був мій вибір, на що я, як викликаний, мав право. Але й противник також добре володів цією зброєю. Я вибрав рушницю, бо це найбільш смертоносна зброя.
Ми вирішили зустрітися за годину до заходу сонця. Я наполіг на такій пізній порі, боячись, що нам хтось завадить. Місцем було обрано берег озера, де я розмовляв з Гадж‑Євою. Відстань визначили у десять кроків.
Ми зустрілися, поставали на визначених місцях спинами один до одного і чекали фатального сигналу. Прозвучало: «Один, два, три!». Ми швидко розвернулися і вистрілили.
Я почув, як куля просвистіла біля мого вуха, але не зачепила мене. Коли дим розвіявся, я побачив, що супротивник лежить на землі. Рінгольд був живий, він корчився і стогнав від болю. Секунданти і кілька офіцерів підбігли до нього. Я не рушив з місця.
– То що? – запитав я, коли Галахер повернувся.
– Поцілив, клянуся Юпітером! Ти скалічив його праву руку – перелом кістки вище ліктьового суглоба.
– І тільки?
– Ну присягаюся душею, невже тобі цього мало? Хіба ти не чуєш, як скиглить цей пес?
Я почувався, мов тигр. Я жадав крові, хоча зараз і сам не збагну своєї жорстокості. Рінгольд замишляв убити мене – я прагнув його крові. І від цих думок мало не божеволів. Звісно, я не став вибачатися перед ним, та й моєму супротивникові було геть не до того. Він благав швидше забрати його додому. На тому поки що все закінчилося.
Це була моя перша дуель у житті, але не остання.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 77 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |