Ушкалов С.
У95 Жесть (sho(r)t stories) / Сашко Ушкалов; передм. А. Дністрового; худож. М. Рудська. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — 240 с.: іл.
ISBN 978-966-14-4709-6
Жесть — це коли ти відчайдушно шукаєш своє місце в житті, а тобі знаходять роботу. Жесть — це коли твого чихуахуа викрадає баклан. Жесть — це коли на день народження тобі дарують єнота. Жесть — це коли для сучасного автора немає нічого святого — ані свята Останнього дзвоника, ані футболу, — а сучасний читач радо взувається в бутси, підперізується стрічкою випускника і, досхочу надряпавши паркет, вирушає шукати пригод на свою… голову.
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
Читати лежачи!
Страшенно люблю авторів, які, творячи своїх персонажів, можуть у письмі дати раду елементарним людським емоціям, станам, переживанням, однак не зациклюються на чомусь одному, не роблять зі своїх героїв якоїсь «ходячої ідеології» чи свого авторського «ходячого методу». Після буремних часів модерністської естетики, яка, втім, і досі «блукає» постмодерними текстами, до такого «виявлення» автора в письмі читач ставиться або з недовірою, або з іронією. Наша доба глобалізаційного прискорення і трансформацій так стрімко змінює, мов слайди, «картини бажань», що задоволення, навіть суто естетичне, навіть суто літературне, тобто суто снобістське, стає реальною проблемою. Попри тотальне перенасичення, незадоволеність постає психологічним голодом, очевидно, через безмежність вибору й не менш «моментальні» розчарування.
І справді, ми живемо в дуже вибагливий, перенасичений неймовірно великою кількістю текстів і творчих практик, вимогливий до автора літературний час. Читача вже задовбали катастрофісти, екзистенціалісти, експресіоністи, сентименталісти, а також сенсуалісти разом з іроністами, не кажучи про реалістів, духовних опортуністів і спіритуалістів. Читача вже задовбали цілі відра «одкровень», «страхів», «плачів», «зізнань», «криків», «надривів» чи інших «заангажованостей», які на нього виливає розбурхане та схильне до естетичного насильства ego автора. Господи, ну коли ж мені нарешті потрапить до рук текст без автора, у сенсі без слідів його незграбних чобіт, якими він топчеться на кожній своїй сторінці? — часто доводиться чути нарікання роздратованих читачів, певно, втомлених від читання творів із надмірно «оціночними» судженнями чи психічними «вадами» їхнього автора.
Мабуть, саме через погану літературу читачі стають снобами. Мій читацький досвід у цьому сенсі з року в рік системно «ретроградує»: змушує ще пильніше придивлятися до класики, ретельніше її перечитувати, бо лише там, у добрих і стареньких знайомих творах, можна побачити силу-силенну речей, на які раніше не звертали увагу. Класичним авторам якраз вдавалося те, що сьогодні зазвичай авторам не вдається. Старість, чи що? Як би це банально не звучало, але хочеться саме природності, невимушеності, дотепності й ненав’язливості. Хочеться, щоб нашу читацьку цікавість просто-напросто майстерно водили за носа, щоб вона не нудьгувала, щоб ми себе не силували читанням книжки.
Оповідання Сашка Ушкалова — це дотепна мандрівка за природністю, за тією «магією буденного», що її література, пригнічена концептами, ідеями, схемами чи суворими рамками жанрів, зазвичай втрачає. «Забути» наш інтелектуальний досвід розуміння літератури, відкинути панівні традиції, плюнути на розумування, знову повернутися до «реального», але не як до моделі опису та стилю-диктатора, а як до стихії самого пересічного життя. Чогось мені здається, що саме цим шляхом пішов прозаїк Сашко Ушкалов.
Книга «Жесть» названа дотепним сленґовим словом, одне зі значень якого зазвичай є психологічним — це захват-здивування. Назва надзвичайно влучна, адже ця «жесть» як враження переслідуватиме читача від оповідання до оповідання. Це нарочито несерйозне, приземлене, «невисоке» слово має й відповідну соціалізацію: буденну, почасти банально-комедійну, поверхневу, одним словом, показує нашу непричесану пострадянську дійсність. До речі, про поверхні. Уже настільки задовбали «глибини» в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати «глибини поверхонь».
Ушкалов блискуче їх віднаходить, і його творча уява демонструє такі унікальні з точки зору письма «фігури» нашої буденщини, що від реготу можна звалитися з крісла: саме тому цю книгу я рекомендую читати лежачи.
Я не впевнений, чи краще за автора оповім про ці оповідання. Вони настільки кумедні, настільки сильні своїм віталістичним гумором і парадоксальністю, що я жалкую лише за одним: мені мало, хочу ще! Як Данило Кіш, який своєю творчістю створив унікальний материк минулого — енциклопедію мертвих, Сашко Ушкалов своїми оповіданнями формує власний материк — енциклопедію живих. Істоти, які населяють цю безконечну книгу, — наші парадоксальні сучасники. Вони наївні й незграбні, смішні й сумні, розгублені й сварливі, незадоволені й дотепні. Свого часу невеликі оповідання й новели з несподіваними сюжетними поворотами О. Генрі сказали про Америку більше, ніж газети. Я сподіваюся, що оповідання Ушкалова, теперішні й майбутні, так само скажуть про нашу країну та добу значно більше, ніж ми можемо собі уявити.
Анатолій Дністровий
Жесть
— Звідки в тебе мавпа? — питаю я.
— Турки, — каже він, — матроси з турецького корабля подарували.
— Що, просто так взяли й подарували?
— Нє, — заперечно хита він головою, — вона лишайна була, а я її виходив.
— Дивно, — кажу.
— Шо дивно? — не розуміє Сява.
— Ну, де вона могла підчепити в морі лишай?
— Та хезе, — знизує він плечима. — Може, від матросні… Вони ще ті мудаки…
— В смислі?
— Ну от уяви, сиджу я на пляжі… Вечір, нема нікого. А вони метрів за п’ятдесят од берега на шлюпці кудись гребуть. І тут один із них кричить, коротше, мені: «Абазан!»
— Як-як?
— Абазан… Це матюк по-їхньому, по-турецьки. І мене, значить, переклинює просто. Оце, думаю, сраті турки, тут собі, у мене на батьківщині, таке дозволяють… Потоплю сук… А вода холоднюча, градусів десять. Ото я прямо в лахах лізу в море й пливу. Аж тут хуяк… Хтось на мене застрибує і почина топить… Я на дно. Води, блін, наглитавсь. Ледь не всрався з переляку… Виплив, коротше, а воно мавпа — і лапи свої до мене тягне, верещить, вилізти на мене пробує, наче я острів який… А я так у голові все прокручую. Оце, думаю, якого я взагалі пливу до тих блядських турків? Може, вони не «абазан» кричали? Може, «абізян»? І оце я пливу їх топити, а сам же взагалі неправий. А оця ось, — Сява незлостиво штурхнув мавпу під бік, — поки я думав, ще раз вилізла мені на голову й почала топить. Виплив я, коротше, допер її до берега… Лежу. Вона поруч віддупляється. Турки, чую, ржуть, бляді… Оце так ми й стрілись, — зітхнув Сява сентиментально, ніби говорив про свою кохану після тридцяти років подружнього життя.
Був листопад. Темрява поволі сповзала на центральний пляж Ялти.
***
Після дев’ятого класу душа в Сяви якось ні до чого не лежала. Його мама, завідувачка одного приморського пансіонату, бачила це і, як кожна мати, сильно непокоїлась за долю свого роздовбая.
— От дивись, — часто казала вона йому за сніданком, — дев’ять років ти бив байдики в школі. І що? Що ти збираєшся робити далі? Ховатимешся в мене під спідницею?
— Ма, — мимрив Сява, — яка спідниця? Ти феміністка, ти все життя в штанях. Баті он заїхала праскою, коли він оце востаннє приходив. Мене теж не любиш. Ну яка спідниця?
Мама зітхала й починала лобову атаку.
— Славік, — казала вона, — твій батько мудак і жеребець. Та зараз мова не про нього, а про тебе. Я не хочу, щоб ти був такий, як він. Тому й питаю: чим ти будеш займатись по життю, чим будеш заробляти? Ти, головне, придумай, а я тобі на перших порах поможу грошима. Не сиди без діла. Добре?
— Добре, — буркав Сява й брав пару тижнів на роздуми, намагаючись підійти до справи по-серйозному.
— Ма, — приходив він до неї по тому, — я, кажись, придумав.
— Викладай, — кивала вона.
І Сява намагався викласти все якомога чіткіше.
— Ма, — казав він, — я прочитав кілька підручників з маркетингу… І там всі говорять, що в бізнесі головне — емоції. Є емоції, значить, є бізнес. Бізнесу без емоцій гайки.
— Ближче до діла, — починала дратуватись мама, шукаючи ключі від пригнаного з Польщі «фольксвагена».
— От, — казав Сява, — бачиш, ти вже нервуєш. Значить, я викликаю в тебе емоції. Правду там пишуть.
Основна ідея Сяви полягала в тому, щоб продавати емоції, тобто не те щоб продавати, а скоріше — розстрілювати. Він хотів відкрити на набережній тир, але не простий тир, а, як він говорив, «емоційний».
— Уяви, мам, приходить у тир мужик і каже: «В мене теща сука, жити не дає, дихати не можу, гризе мене, як бобер молоду березу…» А я йому: «В тебе є її фотка?» Він приносить мені фотку, я її швиденько проектором у повен зріст на стіну, а потім він по ній пуляє! Це буде бомба! Гроші лопатою гребтимем!.. Шо скажеш?
Мама лиш мовчки зиркала на праску.
Літо тим часом добігало кінця, і треба було щось вирішувати. Сява вирішувати не поспішав, відповідно, вибір за нього зробила мама-феміністка, після чого він іще два з половиною роки протирав штани в технікумі, так і не ставши агрономом.
— Ти, головне, довчись, — казала йому мама. — Отримаєш диплом, я тебе прилаштую в одну контору по знайомству, будеш помічником директора. Контора надійна, завжди буде на плаву. Вони возять по морю турецькі овочі. Будеш на закупках, тому читай більше про овочі, малий. Ти повинен у них тямити.
— Ма, — хнюпився Сява, — овочі — це не зовсім те, чим би я хотів займатись. Овочі не викликають у мене емоцій.
***
З технікуму Сяву вигнали після того, як він показав своєму науковому керівникові перший розділ диплома. Тема звучала приблизно так: «Використання конопель у народному господарстві». Починався диплом красивою й правильною фразою: «Коноплі (маріхуана) — це однорічна трав’яниста рослина родини конопляних (Cannabaceae)». Перший і другий параграфи були витримані в межах аграрної етики й моралі, а от далі Сява відійшов від плану наукового керівника вбік власних наукових інтересів: передостанній параграф називався «Порівняння індіки та сатіви за психотропними властивостями», а останній — «Симптоми й особливості інтоксикації канабіноїдами». Усе, може б, і обійшлося, якби Сява не піддався емоціям. Обговорюючи з науковим керівником передостанній параграф, він, ніби який татарин на Ай-Петрі, запропонував провести дегустацію. Науковий керівник погодився майже без вагань. За дегустацією їх і застукав на курилці завкаф — почесний громадянин міста й кавалер медалі «За освоєння цілинних земель»… Сяву викинули на вулицю того ж таки дня. Наукового керівника залишили, але ціле півріччя ганьбили на щотижневих педрадах.
Отак мамина ідея пов’язати Сявине майбутнє з овочами накрилась мідним тазом. Правда, уже за кілька тижнів мама дістала підроблений диплом випускника медінституту, тож її син став працювати в санаторії. Сяву прикріпили до процедурної, і вже невдовзі він опанував таку дивовижу, як душ Шарко.
***
Місцевий сантехнік Василич завів Сяву до кабінету. Сява був у білому халаті й сором’язливо переступав з ноги на ногу.
— На, — сказав Василич і вручив Сяві шланг, приєднаний до пульта з кількома кранами й кнопками. — Осьо кран з холодною водою, а осьо з гарячою. Цьою ось хернею регуліруєш давлєніє — од трьох до чотирьох атмосфер. Цель должна стоять на растоянії чотирьох метрів, іначе покалічиш. Всьо, пішов я товчок справлять. У мене там гавно на шостому етажі плава…
І Сява став чекати. Десь за півгодини у двері постукали.
— Да-да, — відповів Сява поважно.
До кімнати зайшла жінка. Важила вона кілограмів сто сорок, та Сява злякався аж тоді, як вона стала роздягатись. Роздяглась до купальника, залізла в щось, що нагадувало душову кабінку, і повернулась до Сяви сракою. Панікуючи, Сява чомусь подумав, що з її купальника можна було б пошити нехерове вітрило… Аби не випробовувати долю, Сява відкрутив кран з холодною водою й поставив вентиль на чотири атмосфери, як і казав Василич. Шланг захрипів. За мить він видав потужний струмінь, що врізався в товстелезну сідницю, вибивши в целюліті ямку. Сява провів шлангом угору, потім униз — на сідниці лишилась продовгувата вм’ятина. Тітка тим часом задоволено порохкувала.
***
Перші два місяці роботи докорінно змінили Сявину психіку. На початку третього він був близький до божевілля. Целюлітні жінки з якогось дива йому довіряли. Довіряли й розказували про свої проблеми. Він мовчки слухав — їм було цього досить. Серед його постійних клієнток опинилась і шкільна географічка Тамара Миколаївна.
— Славік, — говорила вона, — ти думаєш, я оце від хорошого життя на душ записалась, витрачаю свої вчительські копійки, принижуюсь перед бувшим учнем? Нє, Славік, це не від хорошого життя. Я своєму чоловікові завжди подобалась, аж доки в нього там щось не заладилось на заводі.
Сява не зовсім розумів, як любов до жінки може залежати від проблем на заводі, та все одно казав:
— Тамара Миколаївна, все у вас буде добре, от побачите.
— Де вже там, — зітхала вона. — Звідки тому добру взятись? Ти от послухай. Приходить він із заводу, злий такий. Я йому тарілку борщу, а він мені: гівняний борщ. Я йому: сам ти гівняний. А він як грюкне кулаком по столу, як закричить: ти, кричить, тільки собі їдло нормальне готуєш, он яка жирнюча, а я… я що, на нормальний борщ не заслуговую? Ну, я йому ту тарілку на голову хлюп. Він як скочить, як кинеться до мене, а я його візьми та й штовхни… То він так — брик і вдаривсь головою об батарею… І все. Розумієш, Славік. Нема сім’ї, спимо по різних кімнатах. Не говоримо тижнями. Він на завод ходить, а я в школу й на душ оце…
Далі було гірше. Целюлітні жінки стали з’являтись йому в снах і вимагати від нього сексу. Сява пробував тікати, та вони були скрізь. Урешті-решт товстухи заганяли його в глухий кут, обступали щільним кільцем і починали зривати з нього халат і спортивки. Сява осунувсь, знов почав курити траву, а перед сном жлуктив міцне кримське вино, що відгонило паленим цукром і пластиком.
***
Видряпатися з депресії Сяві допоміг той самий підручник з маркетингу. Сява читав його на ніч, сторінка за сторінкою, як Біблію, аж доки не дійшов до розділу «На кожен товар є свій покупець». «Маючи партію неходового товару, — ділився досвідом автор, — головне, не впадати у відчай. Скажімо, у вас є контейнер китайських кедів, які рвуться вже після першого взування. Не біда! Спробуйте продавати їх у зоомагазині. Та він же божевільний! — мабуть, подумаєте ви про мене. А ось і ні. Звернімось до статистики. Британські вчені стверджують, що близько 73 % власників котів і собак страждають через те, що їхні улюбленці регулярно бурять у залишене без нагляду взуття. Поверніть товар під правильним кутом — і він викличе правильні емоції!»
«Шо я маю? — міркував Сява, до якого ніяк не приходив сон. — Я маю кілька десятків целюлітних бабег у купальниках. Як розвернути їх під правильним кутом?..»
Коли надворі вже почало світати, Сява раптом збагнув, що річ не в куті, під яким слід розвертати товар, а в тому, щоб цей товар взагалі хтось побачив — розвертатися під різними кутами товар і сам зможе, бо він іще здатен рухатись, ну принаймні сяк-так долазити до його кабінету.
Тривожно подрімавши ще трохи, Сява встав, перерахував заначку й подався до найближчого маркету електроніки, де придбав кілька веб-камер середньої паршивості. По дорозі до пансіонату він купив пару пляшок для Василича. Бувалий сантехнік більш ніж правдиво зімітував поломку душу Шарко, тож кабінет цілий день стояв на ремонті. Цього часу цілком вистачило для того, щоб Сява перетягнув на роботу старенький пентіум і як слід замаскував камери.
Тепер залишалось тільки переконати матінку-феміністку, що в кабінеті душу Шарко повинен бути інтернет.
— Інтернет? — спитала вона Сяву. — Це ж душ Шарко для ходячого целюліту… Нащо там інтернет? Слава, що ти городиш?
— Ма, — почав штовхати Сява заготовлений уночі спіч, — він там для розвитку нашого кабінету. Ти ж сама казала, шо вже давно не Союз… Казала?..
— Ну казала, — закліпала очима мама, не розуміючи, до чого він веде.
— От і я про це. Я для кабінету зроблю сторінку в контакті, клієнти прямо через неї записуватимуться на прийом, консультації там будуть отримувати… з дому не виходячи прямо… Це сервіс… це тобі не прийшов і чергу вистояв… Хороший сервіс — хороші емоції, хороші емоції — хороший бізнес.
Мама аж рота роззявила з подиву.
— Однокласники? — спитала вона після тривалої паузи.
— Шо однокласники? — не врубився Сява.
— В однокласниках будем представлені? — по-діловому поцікавилась мама, чи не вперше в житті розмовляючи із Сявою не як з роздовбаєм, а як з цілком адекватним членом суспільства.
— Ясна річ, — кивнув той, і вже наступного дня в кабінеті Шарко був інтернет.
***
Адміни німецького еротичного відеочату погодились на трансляцію майже одразу, незважаючи на те, що Сява спілкувався з ними за допомогою гугл-транслейта. Товар викликав правильні емоції. Американці довго випитували, чи всі моделі повнолітні. Сява, користуючись тим-таки транслейтом, спитав: де вони бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», — відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…
Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.
***
Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.
— Натусік, — прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, — дай щось, щоб мені стало краще…
— Вам погано, Ілля Петрович? — затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.
— Мені дуже погано, — хапаючи ротом повітря, кивнув той, — я б сказав… хуйово…
***
Вечір олігарха так само був не з приємних.
— Ольга Павлівна, — стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, — скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?
— Ілюша, — виставила вперед обидві долоні теща, — по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?
Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.
— Ольга Павлівна, давайте начистоту, — уже спокійніше почав Корчагін. — Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…
— Ти зраджуєш Мариночку? — звела брови теща.
— Ні… — позадкував Корчагін. — Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…
— Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?
— От і я, — мовив Корчагін, — не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?..
— Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?
— А чого це я, — схопився за голову Корчагін, — на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?
***
— Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… — просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.
Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса — вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.
— Слухай, — спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, — ви його ще не скинули?
— Ні, — відповів начальник захекано. — Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.
— Значить так, — видихнув Корчагін, — не треба його кидати.
— Шеф, а шеф, — заканючив начальник, як трирічний пацан, — ну давай його скинемо.
— Ні, — відрубав Корчагін.
— Ну добре, — зітхнув начальник. — А що з ним робити?
— Дайте йому пизди, — подумавши, сказав Корчагін, — та не калічте…
— Іще раз?
— Що ще раз?
— Пизди…
— А ви вже?
— Ну, — буркнув начальник.
— Коли?
— Та… як знайшли, так зразу…
— Наказ такий був? — став дратуватись Корчагін.
— Ну шеф, ну чого ти? — пішов у контрнаступ начальник. — Сам подумай, яка різниця?.. Усе одно з Ай-Петрі!..
— Зам’яли, — буркнув Корчагін.
— Так що з ним робити?
— Ходити може?
— Може… мабуть… — не зовсім упевнено промимрив начальник.
— То нехай собі йде, а ви по домах.
— І все? — не повірив начальник.
— Ні, — похитав головою Корчагін, хоч ніхто його не бачив. — Скажіть йому, щоб більше ніколи не муляв мені очі. Ніколи й ніде. Бо тоді точно полетить з Ай-Петрі…
***
— Слухай, — питаю, — а що ви тут взагалі робите?
— Ми тут, — пояснює Сява простодушно, — бухаємо.
— Що, і мавпа?
— Угу, — киває Сява. — Кажу ж, матросня подарувала… Вона бухала й курила, як паровоз. Та, сам розумієш, криза… Ці її випендрози мені не по кишені. Ох і ламало ж її без сигарет! Роздовбашила мені всю хату нах… То ми тут бухаємо час від часу… Я тут це… любов свою стрів.
— Ностальгія?
— Хезе… — знизує плечима Сява. — Не знаю, як це назвати.
— Що, засмагала тут у купальнику?
— Нє, вона не така, — хита головою Сява й кривиться, ніби засмагати на центральному пляжі — моветон.
— Вийшла з хвиль?
— Стібеш? — знову кривиться Сява, але враз м’якне. — Діло так було… Тільки ти не це… Ми тут бухали, — каже він і показує на мавпу, — осінь якраз була, така пора, як зараз. Усе пам’ятаю…
— Угу, — підштрикую я.
— І от, коротше, спускається вона з набережної… Спускається і йде он до тієї каменюки, бач?
Я глянув туди, куди він показував. Там і справді був чималий валун, вкритий мулом.
— А потім ставить на неї шось таке маленьке, волохате. Ми здалеку навіть не зрозуміли, шо то таке, аж доки воно не стало дзявкати. Тільки дзявкати воно стало пізніше… Вона, знач, відходить метрів на п’ять од каменюки, зніма з плеча фотоапарат, стає на коліно й почина оце шось фоткать… — Сява замовк, немов не міг знайти підходящих слів, щоб змалювати подальші події.
— Ну? — питаю я. — І що далі?
— Баклан! — видихає, нарешті, він перегар мені прямо в лице.
— Що?..
— Баклан!
— Чувак, — кажу, — не стартуй.
— Та хто стартує?.. Кажу ж, баклан, великий сірий такий баклан. Валить згори в піке, закладає таку нехілу петлю та… їблись… Хапає те, шо на каменюці стояло, і давай зйобувать у відкрите море… Так і було, клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.
— Слухай, — кажу, — що ти мені втираєш?
— Обгрунтуй!.. — заводиться Сява.
— Це життя, — обґрунтовую я, — а ти мені втираєш…
— Це, — цідить він крізь зуби, — моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? — ледь не кричить він. — Так на хуй з пляжа!
— В якому смислі? — спокійно питаю я.
— В прямому, — заспокоюється й Сява.
— Лади, — кажу. — А далі що було?
— Ну, — розводить він руками, — ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?
— Якщо постараюсь…
— Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..
Я кивнув і глибоко затягнувся.
— Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.
— Вітьок? — питаю я. — Хто такий Вітьок?
— Він, — тицяє Сява на мавпу. — Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.
Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.
— Вітьок нормально плава? — питаю.
— Ага, — киває Сява. — Ми влітку так бабки заробляли. Атракціон: фігачиш у море м’яч, а Вітьок за ним пливе. Він японський макак, вони ого-го як плавають. Я, значить, і кажу Вітьку: дістань собаку. Той без охоти, але поліз у воду. Дістав. Приплив назад. І от, значить, картина. Стоїмо: я по яйця мокрий, Вітьок з цим йобаним чихуахуа і вона на каменюці в трусах і в футболці…
— Чим же, — питаю, — вона тобі так сподобалась?
Сява поринув у роздуми. По його вицвілих очах я бачив, що він зараз десь далеко-далеко, за тисячі миль звідси.
— Точно, — сказав він, — не знаю… Може, безпомічність… Може, ще шось… Та слухай: вириває вона у Вітька свого Мішеля й почина з ним сюсюкатись, а паралельно, значить, пробує вдягтись, та нічо в неї не виходить. На нас ноль вніманія. Нас ніби й нема. Я адідаси нові, по ходу, втопив, Вітьок — той узагалі як хлющ мокрий, у шерсті водоростей повно. Пішли, кажу йому, пішли додому, а то кашляти будеш. Ну, ми й почесали на набережну. Та тут чую, вона за нами лопоче. Стій, кричить. Спинились. Дякую, каже мені. Йому дякуй — показую на Вітька… Ладно, каже вона, не звертаючи на Вітька уваги, поїхали. Бере мене за рукав і тягне кудись. Притягує, значить, до запаркованого «Ленд Ровера», зніма його з сигналки, відкрива двері. Давай, каже, вантаж мавпу. Це Вітьок, говорю їй. Пофіг, відповіда вона, вантаж швидше, я змерзла. Я Вітька на заднє сидіння, сам заліз до нього, сідуха мокра… коротше, засрали півсалону. А вона шось у багажнику риється, потім сіда на переднє, кида мені рушник. Витирай, каже, а сама свого чихуахуа тре. Я Вітька витер, той ожив ніби, вмостивсь зручніше, роззирається. А вона чихуахуа тре й тре… Перестань, кажу, терти, а то зітреш, він і так малий. Ти, відповіда вона, за мавпою слідкуй. Це Вітьок, знов кажу я. Пофіг, знову каже вона й дає по газах.
Їдемо на Лівадію, зарулюємо у двір триповерхової доміни. Пішли, каже вона, і мавпу бери. Ну, я йду. А шо робити? Заходимо. Назустріч жінка така років під сорок. Це, каже вона їй, мої друзі, а потім на мене позира. Як тебе звати? Слава, відповідаю, Слава і Вітя нас звати. Дивлюсь, у жінки очі по гривні, але все по етикету — дуже приємно, каже, Слава і Вітя, мене звати Марта. Заходьте, будьте як удома. Чаю, кави? Спасибі, кажу, взаємно приємно, а сам думаю: ні хуя собі, попав у дворянське гніздо. І відчуваю, шо треба якусь приємність сказати. Ну й говорю: у вас, говорю, дуже красивий будинок і дуже гарна дочка. Дякую, каже Марта, але в мене син вашого віку, а я покоївка. Знаєш, як мені соромно було?.. Піднялись на третій поверх, до кімнати її. Я такі тільки в кіні бачив — у футбол можна грати. Ліжко кілометрове, фотки її скрізь на стінах. Статуя якась у повен зріст, а на статуї ліфчики висять. Розові в основном. І от знаєш, шо мене збісило?
— Ліфчики?
— Нє…
— Мене збісило те, шо коли людина багата, то вона дума, шо їй усе можна. Ми стоїмо з Вітьком посеред кімнати, а вона йде до шафи і всі лахи з себе скида на підлогу. Так і стоїть гола, порпається в шафі, шукає там шось. На нас ноль вніманія. От ти б роздягся перед незнайомим мужиком?
— Перед мужиком ні.
— Лади, — каже Сява. — Ти ж мужик, вибач, не подумав… А перед жінкою ти б роздягся?
— Та не знаю… Слухай, може, вона тебе просто хотіла?..
— Подивись на мене, — зітхає Сява, — бачиш, як я галімо виглядаю? Так от, тоді я виглядав не краще… Не могла вона мене хотіти. Я її хотів, чесно кажу. А вона мене точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.
Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…
— Якої?
— Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… — тягне повз ноти Сява хриплим голосом.
— Ротару чи що?
— Точно, — киває Сява. — Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди їхали. Ти зі мною, каже вона, тобто, в принципі, й мавпу твою могли б додому не завозити. Заходимо, значить, сідаємо. Біжить до нас гарсон. Біжить, бля, аж столи перестрибує. Розклав меню, чотири рази вклонивсь. Я за тебе виберу, добре? — каже вона. Я киваю, а сам меню продивляюсь. Значить так, — каже вона знов, — ти будеш «фін де клер». А я якраз на тій сторінці, де ці фіндеклери, і розумію, що тарілка, бля, 700 гривень. І тільки я хотів їй сказати шось типу: та нє, мала, я краще який супчик посьорбаю, тут є супчики?.. Як мене хтось хапає за шкварник і перекида зі стільця. Ну от, думаю, лежачи на нів’їбезно красивому килимі, а ти казала, шо можна і в спортивному. Отак і довіряй. Аж тут переді мною хтось присіда. І як ти думаєш, кого я бачу? Я бачу того урода, шо ледь не скинув мене з гори. А стіл із нею почина поступово віддалятись, тобто мене позорно тягнуть по підлозі на вихід. Я не пручаюсь. А на фіга? Ну пручатимусь я, хто мене рятуватиме, Ротару чи шо? І тут вона підривається з-за столу й кричить, мов, шо це за хрінь така? Ну й називає, мабуть, прізвище свого татка. Моя срака зразу ж перестає їхать по килиму. Це хто, питають у неї і показують на мене. Це мій хлопець, каже вона. Добре-добре, кажуть їй. Значить так, твій хлопець поки шо посидить у нас у машині. Забрати його зможеш із татком. Витягують вони мене назовні. Правда, не пиздять, бо першого разу почали пиздити прямо там, у кабінеті. І запихають мене в ту саму беху на заднє сидіння. Так і сидимо, посередині я, а по боках амбали.
***
— Так, сонечко.
— Па, — каже вона, — у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?
— Гаразд, — погоджується він. — Куди?
— У «Софію»…
— Так, — повторює батько, — у «Софію», значить… А що за проблеми?
— З цим, — зітхає вона, — з другом твоїм. У нього ще око сіпається…
— Слухай, — вкрадливо питає батько, — а що за друг із тобою?
— Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…
— Значить так, — заспокоює її батько, — з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.
— Ну, це складно пояснити…
— Сонечко, ти все-таки спробуй.
— Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…
— Мішель?.. — перепитує батько. — Упав у море? Як це так?
— А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…
— Мавпа? — перепитує батько й зводиться з-за столу.
— Ага… японський макак…
— Добре, сонечко, — шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», — ти, головне, будь на місці.
***
Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.
***
— А потім, — каже Сява, — він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.
— Куди? — затягуюсь я.
— Куди-куди… — мляво кривиться Сява. — На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.
— Що за татарин?
— Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…
— А татарин? — питаю я невідомо навіщо.
— Татарин ходив, — і собі затягується Сява, — аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…
***
Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.
— Альо, — нарешті сказав Сява.
— Альо, це я, — сказала вона йому.
— Ти де? — спитав Сява.
— У Лондоні, — відповіла вона. — Вибач, мене батько на курси відправив…
— Ясно, — відповів Сява. — А на які курси?
— У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?..
Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.
— Прилечу, — буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.
2008—2011
Ялта — Краків (Вілла Деціюша) — Харків
Мала
Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити — що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати.
— Усього тридцять п’ять баксів, — каже один із них. — Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, — показує він рукою на себе та ще на двох даунів, — знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, — він знов показує на себе та на двох даунів, — і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…
«Продам на хрін», — думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене — день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер — методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже — у нас просто секс по четвергах.
Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!
***
— У вас багаж буде? — питає мене по телефону операторка таксі.
— Який іще багаж? — шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. — Мені до невідкладної хірургії…
— Ну, не знаю, — каже та. — Так буде чи ні?..
***
Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.
Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.
— Ну, показуй, — говорить він.
Я показую.
— Ги-ги-ги, — ірже хірург, але швидко змовкає. — Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?
— Нема, — бурчу я.
— А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?
— Ну…
— А хош, назад вшию? — стібе він.
«Собі вший…» — думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.
***
Три сотні — і діло в шляпі — тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.
— Через чорний стрьомно, — каже він, тиснучи мені руку. — Случай шо, звертайсь.
По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.
Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.
— Джек-пот, бля… — бурчу я.
— Дядь! — чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована — куди тобі той фронтовик.
— Дядь, — каже вона, — ви не пийте цього кохве…
— Чому? — питаю.
— Там, — каже мала, — антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…
— Правда? — витріщаю я очі від несподіванки.
— Ага, — киває вона, — а ще вони воду з-під крана беруть…
— Звідки знаєш? — примружуюсь.
— Нате, — каже вона, — почитайте, — і тицяє мені якусь пом’яту газету.
Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.
— Я ж казала, воно гидота, — радіє мала, — а ви не вірили.
Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.
— На, — кажу я малій, — потримай.
Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…
***
— Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, — каже майор міліції.
— Дєвочку? — не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. — Ви і її пов’язали?
— А куди ж її було дівать? — розводить руками майор і зніма слухавку. — Альо… Галя?.. Галя, приведи дєвочку.
За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла — тепер можна подумати, що в неї нема ока.
— Фух, — зітхає Галя, — здихалась.
— А шо такоє? — пита майор.
— Зара побачите, — киває Галя і мерщій тіка з кабінету.
— Дядя міліціонер, — мала відразу посміхається, — скажіть, а у вас тут багато бандітів?
— Ну… є трохи, — киває майор, зробивши поважне табло.
— А ви в людей стріляли? — продовжує допит мала.
— В поганих… да, — киває він.
— А на смерть?
— Та було, — сентиментально зітха майор.
— Так ви, дядя, убійця?
— Я, — скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, — страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…
— А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! — просить мала.
— Не покажу, — буркає майор.
— Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?
— Яка палка?
— Ну та, якою ви людей б’єте.
— Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, — напружується майор.
— Так шо луччє: пістолєт чи палка?
— Пістолєт! — гаркає майор.
— А наручники у вас є, дядя міліціонер?
Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.
— Покажіть наручники, ну, будь ласочка.
— Галя! — кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. — Осьо, дивись.
— Ох які інтересні! А можна я пограюсь?
— Нє, — каже майор. — Спецсрєдства дітям не ігрушка.
— А шо це в вас за тьотя на стіні? — питає мала й тицяє пальцем на плакат.
— Це не тьотя, — скрегоче зубами майор. — Це Мілєвський…
— А, — каже мала, — а я думала тьотя.
— Галя! — горлає майор, потроху червоніючи. — Забери… дєвочку!
— Кстаті, цей дядя не мій папа, — каже мала.
— Галя! — кричить майор, уже нічого не чуючи. — Забери її, кажу, на… геть!
— Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?
— Ага, — каже майор. — На наручники, тіки відчепись.
Мала радісно загрібає зі стола браслети.
— Це не моя дочка, — кажу я.
— Та я вас понімаю, — киває майор. — Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…
— Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…
Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.
— Га-а-а-аля-я-я-я! — в розпачі реве майор.
— Дядя, відстібніть мене.
— Не відстебну! Сиди там! — хапається майор за голову.
— Дядя, я пісять хочу.
— Так, — майор дивиться на мене як баран. — Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!
***
— Нащо ти їм сказала, що я твій батько? — бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.
— А що ж мені було робить? — обурюється мала. — Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.
— Ну… — киваю. — А як ти там взагалі опинилась?
— Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…
— А вчителі що?
— Що що? — не зовсім розуміє мене мала.
— Ну, вони де?
— Та хтозна, — каже вона.
— А живеш ти де?
— Не знаю.
— Як це ти не знаєш?
— А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.
— Брехло… — говорю з докором.
— Самі такі… — відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. — А що в вас із ухом?
— Сережка була. Зачепився, порвав…
— А нащо вам сережка? — дивується мала. — Їх же тьоті носять.
— Не знаю.
На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.
— У вас є телефон? — раптом питає мала.
— Є, — зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.
— З іграми?
— Угу.
— Дайте пограти, — просить мала.
— Не дам, — обламавшись, кажу я. — Ходім.
— Куди це? — насторожено питає вона.
— До іншої міліції.
— Е, нє-є-є… — навідріз каже вона, — я в міліцію не піду-у-у…
— Чого це? — дивуюсь.
— А ви що, — і собі дивується мала, — не бачили, які вони там? Вони ж кричать!
— Бачив, — киваю.
— Ну коли бачили, чого тоді питаєте? — мала підходить ближче.
— І що мені з тобою робити?
— Не знаю, — знизує плечима вона. — Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.
— Знач так, — говорю суворо, — я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.
— Будете тягнути в міліцію, — ультимативно заявляє вона, — я від вас утечу!
— Та тікай, — кажу, — дуже ти мені треба…
І що ж ви думаєте?
Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.
«Ну й хрін з тобою, — кажу я сам собі, — поїду додому зализувати рани».
Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.
— Ти в курсі, котра година? — питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.
— Нє, — чесно відповідаю я.
— Я так і думала! — сопе вона в слухавку. — Де тебе носить?
— Валь, — кажу, — я приїду й усе поясню. Давай не зараз…
— Ти думаєш тільки про себе… — заводиться вона.
— Не тільки.
— Ну, а про кого ж ти ще думаєш?..
— Зажди секунду, — я озираюсь.
Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.
— Ходи сюди! — кличу я.
Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.
— Тебе як звати?
— Маша…
— Я ще про Машу думаю, — кажу я Валі.
— Про яку таку Машу? — спантеличено видихає Валя.
— Та… довго пояснювати…
— Гад такий! — кричить Валя й кидає трубку.
Повільно, але переконливо вечоріє…
***
До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.
Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.
«Хочеш дитину?» — пишу їй есемес.
«Від тебе, бовдура, чи що?» — відповідає вона хвилин за десять.
«Не знаю, від кого, — пояснюю, — я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».
«П’яний?» — питає Валентина в наступній есемесці.
«Тверезий», — заперечую я.
І тут Валентина передзвонює.
— Що за ахінею ти несеш? — питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.
— Був би радий, якби молов що попало, — зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.
— Розказуй, — вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.
— До мене, — кажу, — мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.
— Як це вигнали?
— Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.
— А з чого вони взяли, що ти її батько?
— Вона сама їм сказала…
— Нащо?
— Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.
— Краще, — погоджується Валентина. — А де вона зараз?
— У мене, у кріслі спить.
— Так, — каже Валентина, — негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?
— О’кей, — відбиваюсь, — зараз подзвоню, тільки не кричи.
***
Набираю 102.
— Дєжурная, — відповідає рипучий жіночий голос.
— Альо, — кажу я голосу, — я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.
— Харашо. Гдє ви находітєсь?
— Вдома…
— Дєвочка с вамі?
— Ага…
— Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.
— Куди? — питаю.
— В дєцкую комнату.
— Так вона ж спить!
— Кто? — уточнює голос.
— Маша, — кажу, — дівчинка.
— Нічо, — заспокоює мене голос. — Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.
— І що ви там з нею робитимете?
— Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.
— Вночі?
— Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.
Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.
***
— Ну що? — пита Валентина.
— Нічо… Залишу малу в себе.
— А міліція що?
— Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.
— А ти що?
— Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…
— Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.
***
Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.
***
Ранок починається з голосу Валентини:
— Альо, ти мене чуєш?.. Дівчинка ще в тебе?
— У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?
— Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…
— Я що, зробив щось не те?
— А ти спробуй доведи їм…
***
— Доброго ранку, мала, — кажу я.
Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.
— Доброго, — зітхає вона.
— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…
Німа сцена.
— То що? — питаю.
— Нічо, — каже вона.
— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.
— У мене злі батьки…
— Як це? — спросоння не в’їжджаю я.
— Ну, вони п’ють і б’ються…
— Значить, ти все згадала?
— Та я, — каже вона, — нічого й не забувала, якщо чесно…
— Втекла?! — не можу повірити я.
— Угу, — винувато киває вона.
Знов німа сцена.
— Чого ви мовчите? — питає вона потому.
— Ну, просто не знаю, що сказати…
— Та ладно, — зітхає вона якось приречено. — У вас печиво ще є?
Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.
Краків (Вілла Деціюша)
Бутси
— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.
— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.
— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.
— Їдь сам.
— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…
Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.
— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?
— Угу, — буркає Жора, — щодня.
— Балабол, — посміхається бомбіла.
Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:
— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.
Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…
Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.
— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.
— Привіт, Поля, — кажу я.
Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.
— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.
— Ась? — шепоче вона.
— Ти кльо-ва…
— Правда? — вона стискає мене ще дужче.
— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.
Я згори, Поля — знизу…
***
Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.
— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.
Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».
— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.
— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.
Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.
— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?
— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.
Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.
«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».
Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:
— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.
— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».
— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?
— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.
Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…» На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватись. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.
І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.
— Кгм, — кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.
— Слухай, — кажу я Улі, — ти часом не знаєш, що таке «пінда»?
— Нє, — чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.
— Спати хочеш? — тетерію я.
— Угу, — крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.
— Гарних снів, — чешу потилицю.
— З тобою, — додає вона й розстібає ліфчик.
Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола — дзеркало не бреше.
— О’кей, — киваю, ніби на уроці, — а з цього місця, будь ласка, докладніше.
— Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, — вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.
— Ага, — киваю я, — а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?
— З Полею, — каже Уля уже з-під ковдри, — я не буду. Хоч вона — моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…
Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.
— Облажавсь? — питаю.
— Рука, — крекче він, — вона лягла мені на руку, а в руці щось як хрусне…
— Ну, — не розуміє Уля, — а я тут до чого?
— Я полежу тихенько, — не чує її Жора.
Западає тиша. Я б сказав, хвилина мовчання… А потім у двері стукає Поля.
— Зайнято, — металевим голосом, хоч і з нотками страху, відповідає Жора, так, ніби ми в клозеті столичного експреса.
Чутно, як кроки віддаляються по коридору. Ми втрьох полегшено зітхаємо… Слава богу, мабуть, пішла зварити собі кави. Не збирається ж вона вішатись на люстрі?.. Та яка люстра її витрима? Не ті тепер люстри… Але через хвилину-другу за дверима лунає тупіт. Таке враження, що на нас біжить носоріг. Потім щось з розгону грюкає в двері, та так сильно, що ті аж тріщать.
— Комод, — шипить Жора й вилазить з-під ковдри. — Треба підперти двері комодом…
Ми піднімаємо комод — він напрочуд легкий, певно, порожній — і тягнемо його до дверей… Тим часом «носоріг» знов розганяється… На цей раз двері не витримують… і до кімнати влітає розлючена Поля зі шворкою для білизни на шиї. На шворці теліпається шматок люстри… Навіжена товстуха всією масою вибиває нам з рук комод і падає разом з ним на підлогу, щосили вчепившись у нього, ніби це була одна-єдина річ, яка цікавила її в цій кімнаті… Так вона й завмерла в обіймах пропахлої нафталіном порожнечі комода, якщо з порожнечею можна обніматись…
***
Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, — чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським зварювальним апаратом, яким нашвидкуруч латає дно баржі. Баржі, що нею він пересувається небесами, наглядаючи за нами й перевозячи з однієї хмарини на іншу душі японців, загиблих під час цунамі.
Одинадцятирічний Стас прокинувся на світанку й першим ділом, мерзлякувато згорбившись, рушив у кімнату Студента. Там порожньо: кімната, як завжди, засрана, але Студента в ній нема. Стас подумки зрадів, що його погрози подіяли, але вирішив перевірити ще й на кухні. На кухні радість зникла. Студент спав собі на стільці, поклавши голову на такий самий засраний стіл. Де б Студент не з’явився — усе засере, це Стас добре зна. Малий обходить квартиру по периметру, ніби кошеня, яке щойно принесли на нову територію, де йому все життя й треба буде жити. Мами ніде нема, схоже, звалила на роботу. Його мама здає одну кімнату Студенту. Правда, здає, це так, для красного слівця. Скорше, вона тримає його, як свійську тварину, — Студент нічого не платить, може брати харчі з холодильника, а за це мама з ним спить. Стасова мама — двірничка.
— Вставай, мурло! — бурчить Стас і боляче валить Студенту з ноги по коліну.
Той повільно підводить голову, дивиться на Стаса мутними очима й хрипить:
— Здрисни, мєлкий.
— Я, — каже Стас, — зараз тобі яйця відріжу.
— Ріж, — не перечить Студент, знов провалюючись у сон, як під кригу, — тільки відчепись.
Стас шукає ножа. Знаходить. Крутить його в руках, але відкладає. За мить знаходить більшого. Підходить до Студента й обережно штрикає того в пах. Студент не реагує. Стас штрикає його в пах дужче. Жодного ефекту. Стас уявляв собі все це якось інакше, тому вирішує відрізати Студентові яйця другим разом. Кинувши ножа на підлогу, він починає нишпорити по квартирі, яка нагадує сміттєзвалище. Мама має дивну мульку — все, що тільки знайде на вулиці, тягне додому, тягне, тягне й тягне…
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 16 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Биохимия» пәні бойынша СӨЖ тапсырмалары | | | Понятие процесса архивации файлов |