Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Віра є надія

СПАСЕННІ НАДІЄЮ

Про християнську надію

SPE SALVI

ЕНЦИКЛІКА ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ БЕНЕДИКТА XVI

До єпископів, пресвітерів і дияконів, до богопосвячених осіб і до всіх вірних

Вступ
1. «SPE SALVI facti sumus» - ми спасенні надією,- каже святий Павло римлянам, а разом з ними і нам (Рим 8, 24). «Відкуплений» - спасіння - в християнській вірі є не таким вже й простим поняттям. Відкуплення дане нам в тому сенсі, що нам була подарована надія - достовірна надія, завдяки якій ми можемо сміло дивитися в очі нашому сьогоденню. Сьогодення, навіть важке, не страшне, якщо воно веде до якоїсь мети, якщо ми можемо бути упевнені в цій меті, якщо ця мета настільки велика, що виправдовує тягарі шляху. У зв'язку з цим відразу виникає питання: яка надія здатна підтвердити судження, згідно з яким ми відкуплені на її основі і просто тому, що вона є? І про яку впевненість тут йдеться?

Віра є надія

2. Перш ніж приступити до цих питань, що особли во хвилюють нас сьогодні, слід ще уважніше прислухатися до свідоцтва Біблії про надію. «Надія» - дійсно центральне слово біблейської віри, причому в деяких віршах слова «віра» і «надія» постають взаємозамінними. Скажімо, Послання до євреїв тісно пов'язує «повноту віри» (10, 22) з «непохитним визнанням надії» (10, 23). І також Перше послання Петра закликає християн бути завжди готовими дати відповідь щодо логосу - сенсу і підстави - їхньої надії(пор. 3, 15), «надія» є еквівалентом слова «віра». Про те, наскільки визначальним для свідомості перших християн був факт отримання в дар достовірної надії, свідчить порівняння християнського буття з життям до прийняття віри або зі становищем прихильників інших релігій. Павло нагадує ефесянам, що до їх зустрічі з Христом вони «не мали надії і були безбожниками в світі» (Еф 2, 12). Певна річ, він знає, що у них була релігія, «боги», але вони виявилися сумнівними, а суперечливі міфи не вселяли ніякої надії. Поклоняючись «богам», ефесяни залишалися «безбожниками» і тому перебували в темному світі з неясним майбутнім. «In nihil ab nihilo quam cito recidimus» («Як скоро з небуття ми повертаємося в небуття»)1, - гласить епітафія тієї епохи, і за цими словами, поза сумнівом, криється те, на що вказує Павло. У цьому ж сенсі він каже до солунян: Ви не повинні «сумувати, як інші, ті, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). І тут той факт, що в християн є майбутнє, вказує на їхню відмінність від інших людей: вони не знають, що саме їх чекає, але відають, що їхнє життя не розчиниться у порожнечі. Лише коли майбутнє визначене як позитивна реальність, тоді і сьогодення стає гідним, щоб жити ним. Отже, тепер можна сказати: християнство було не тільки «благою вісткою», передачею невідомих досі відомостей. Кажучи сучасною мовою, християнська вістка не просто «інформативна», а й «перформативна». Тобто Євангеліє - не тільки повідомлення того, що слід знати, але звістка, що породжує події і міняє життя. Похмурі брами часу, брами в майбутнє, були розкриті. Той, хто має надію, живе інакше; йому подароване нове життя.

3. Проте тепер виникає питання: у чому полягає ця надія, яка - як надія - є «Відкуплення»? Так от, суть відповіді дана в процитованому вище уривку з Послання до ефесян: до зустрічі з Христом ефесяни не мали надії, бо були «безбожниками в світі». Пізнати Бога - дійсного Бога - означає отримати надію. Для нас, що споконвіку звикли жити з християнським уявленням про Бога, володіння надією, що витікає з реальної зустрічі з Богом, вже майже невідчутне. Приклад Святих нашого часу може деякою мірою допомогти зрозуміти, що означає вперше і реально зустріти Бога. Я маю на увазі африканку Джузеппіну Бахіту, залучену до лику Святих Папою Іваном Павлом II. Вона народилася близько 1869 р. - точної дати вона сама не знала - в Дарфурі в Судані. Коли Бахіті було дев'ять років, її, побивши до крові, викрали работорговці. П'ять разів її продавали на невільничих ринках Судану. Востаннє рабиня потрапила на служіння до матері й дружини якогось генерала, і там її щодня до крові били батогами; через це у неї на все життя залишилися 144 шрами. Нарешті у 1882 р. італійський торговець викупив її для італійського консула Каллісто Леньяні, який через повстання махдистів повернувся до Італії. Тут після таких жахливих «господарів», яким вона раніше належала, Бахіта пізнала абсолютно іншого «Пана»: «Paron» - так, вивчивши венеціанську говірку, - вона називала живого Бога, Бога Ісуса Христа. Доти вона знала господарів, які лише принижували її і погано з нею поводилися або, в ліпшому разі, вважали її корисною рабинею. Тепер же вона почула, що існує «Paron» - Господар усіх господарів, Пан усіх панів і що цей Господь - добрий, що Він - сама доброта. Вона дізналася, що Господь знає також і її, що Він її створив, що Він навіть любить її і що її любить не будь-хто, а найголовніший Господар, перед Яким всі інші - лише жалюгідні слуги. Він знав і любив її, і Він чекав на неї. Що більше, цей Господар Сам прийняв долю битого і тепер чекає її «по правиці Отця». Відтепер у неї з'явилася надія - не банальна надія знайти менш жорстоких господарів, а велика надія: «Нарешті я люблена, і що б не трапилося, ця Любов чекає мене. І тому моє життя хороше». Завдяки цій надії вона була «викуплена і відчувала себе відтоді не рабинею, а вільною дочкою Бога. Вона розуміла, що мав на увазі Павло, нагадуючи ефесянам, що спочатку вони були без надії і безбожниками в світі: без надії, тому що без Бога. Коли Бахіту вирішили повернути до Судану, вона відмовилася, бо не бажала розлучатися зі своїм «Господарем». 9 січня 1890 р. її охрестили і миропомазали, вона отримала перше Святе Причастя з рук патріарха Венеції. 8 грудня 1896 р. у Вероні Бахіта склала обіти в Конгрегації каноссіанок і відтоді - разом з обов'язками в ризниці і хвіртянинки монастиря - під час поїздок по Італії прагнула займатися головно місіонерською діяльністю. Вона відчувала, що свободою, отриманою через зустріч з Богом Ісуса Христа, слід ділитися, її потрібно дарувати іншим людям - якомога більшій кількості людей. Вона не могла утримувати при собі надію, яка народилася для неї і відкупила її; ця надія повинна була прийти до багатьох, до всіх.