|
Читайте также: |
Надходило велике свято, мабуть, найрадісніше з усіх полянських свят — Купало, й хлопці подалися на влови. В сей літній місяць багато не наловиш — косулі та олені поробилися страхливі, бояться за своїх малят, у Діброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер люті й сторожкі, розірве тебе, впіймавши на ікла, й шмаття по лісі розкидає. Зате можна спробувати качок, і хлопці скрадалися попід очеретами, що густою щіттю обросли тихоплинну Яропінь.
Хлопців було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сімнадцять літ і в вільний од рільництва час навчався в сільського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськові, було на півроку менше, та він здавався ще зовсім хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.
— Заходь з-одсюду, — півголосом сказав Людота, й Лосько згідливо кивнув. Стояли вони в густому верболозі над плескуватим берегом Яропіні. За верболозом починалась вода й очерет, густий і непрозірний, мов стіна, лише подекуди траплялися в ньому протоптані дичиною стежечки.
— Лізь, речу! — заквапив товариша Людота, бо за півгоні внизу чулося стримане крякання.
— А ти?
Меншому, худорлявому, не хотілося лізти в воду, бо після дощів вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету міг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.
— І я по тобі.
В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорізом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тільки товсту очеретину вдовжки з лікоть або трохи більше.
Лосько, зирячи під ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслід. Очеретиння сухо шаруділо й виповнювало душу тремом, але вони йшли й ішли далі. Коли води стало по груди, живопліт очеретів кінчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах ніколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроці.
Серед чистого плеса видніла маленька купка чирків, але було видно, що вони перемовляються з іншими качками в очеретах. Далі брести Людота не наважувався — могли злякати дичину, і він шепнув Лоськові:
— Нумо!
Менший просилив голову в отвір коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям і нагадувала болотяну купину, збоку ж мала дві дірочки — для очей та для дихання. Він зануривсь у воду по саму шию, й на поверхні тепер лишалася тільки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собі зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в воді довго не блиматимеш, очі защемлять.
До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив під водою кожен рух товаришевої правиці. Дихати дедалі ставало важче, добре, хоч дно в сьому місці було піскувате й тверде.
Раптом, коли ступили вже кроків із п'ятдесят униз, Лосько скрикнув і пустив товаришеву руку. Людота виринув.
— Що сталося?
— Не відаю, — почувся переляканий шепіт із коротунки. — Щось мене за ногу...
Людота пірнув і швидко з'явився на поверхні, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чіпку руку нава, жовтувату й підпухлу.
— Латаття, — сказав старший хлопець і знову зануривсь у воду, виткнувши тільки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острівець очерету й не помітили нічого підозрілого.
Хлопці переступали далі. Коли до качок лишалося кроків з двадцять, уповільнили швидкість. Ішли якнайобережніше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсім близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч і пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очі.
Майже над головою в нього плавало три чирочки. Він простяг руку, схопив одного за жаб'ячі лапки й підіпхнув голівкою за пояс. Чирочок потріпався і притих. Ті, що на поверхні, певно, здивувались із раптового зникнення товариша, бо гамір ущух, навіть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тоді й за третім. Качки висіли в нього на попереку, зрідка ворушачи крильми. Та хіба то влов — три чирочки?
Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тоді роззирнувсь довкола. На глибшому видніла рухома прозора тінь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бік, допомагаючи собі однією рукою, бо другою підтримував очеретину. Він зайшов товаришеві спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв ґвалту, й торкнув його за руку. Зісподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотняній сорочці, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рівно. За поясом висів, просилений головою, чималий крижень. Іншим разом Людота, може, й посміявся б із такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах різало. Та Лосько, який добре бачив, що діється на воді, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив іти.
Ось перед очима заяскріло біле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи ніжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дійти до того місця, де їхні шляхи мусили перетнутись. Крижа він упіймав за одну ніжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледіти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив і її, тоді вода лунко залопотіла, ковальчукові забракло сил і витримки, він одштовхнувся від піскуватого дна й мимоволі натрапив рукою на щось обтічне й прудке, яке ляпало на нього бризками й відбивалось. То була третя качка, й теж крижень, він уже біг по воді й знімавсь на крила, та потрапив до рук.
Кілька часу Людота лише дихав і не міг надихатись.
Лосько вже стояв під самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись іти в хащі сам. Крім крижня, за поясом у хлопця висіло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.
— Пощо ти їх? — запитав Людота, відсапуючись.
Той лише стенув плечима.
Вони продерлися крізь різучі й дзвінкі очерети й лягли між верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопці ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь і поскидав одіж — плоскінну, мокру як хлющ сорочку й такі самі ногавиці й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собі зробив те саме, сором'язливо відвертаючись од товариша.
Потім, ледве понатягавши на себе неслухняну одіж, вони лягли проти сонця відпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопці непомітно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:
— Пізно вже вельми.
Вони вийшли й заглибилися в гай, що біг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землі їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балці діброви. Зате видно було на дальшому пагорбі гострокіл болярського Білгорода. Людота часом замислювався над тією назвою й не міг дати собі раду, хто й за що назвав той город Білим, коли гострокіл його давно почорнів, ґонтові дахи терема та хатів теж, мов змащені смолою.
— Дідо лаятимуться, — сказав Лосько, й Людота мимоволі наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дідом буде гарний здобуток: чотири крижні, три чирки та ще двоє каченят. Тоді подумалося, що за ті Лоськові каченята можуть мати ще й прочуханку від діда. Людота вже хотів сказати про се товаришеві, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:
— А-а!..
Людота шаснув у той бік, куди показував хлопець. Там, підібгавши одну руку під себе, а другу випручавши вбік, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвідчився дуже швидко. На потилиці в забитого виднілася глибока рубана рана, яка геть обкипіла чорною кров'ю й засохла. Людота обійшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горілиць.
То був незнайомий чоловік, одягнений у подерту сорочку й латані ногавиці. Поробошні давно протерлися, й з них виглядали брудні репані п'яти. Навколо дзижчали великі зелені мухи й сідали навові на непокрите тіло.
Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись підійти.
— Хто його? — прошепотів він. Людота випростався й пошкріб кружка підстрижену потилицю.
— Не відаю...
Тоді зозирнувся й почав оглядати сліди навколо забитого.
— Трава вже встала, — проказав Людота. — Мабуть, зночі його... або вчора.
Потім він таки знайшов те, що шукав, підвівся й пішов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слідом.
— Ступали двоє в поробошнях.
Він показав спершу один слід, потім, на сажень чи трохи менше праворуч — другий. Се були сліди різного взуття, проте кожне мало посередині скоряний ремінчик, якими прив'язують остроги комонники.
— А де ж коні?
Людота зітхнув і випростався.
— Десь мають бути... хіба там, у гаю.
Вони пішли слідом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кінську підкову. Людота, тричі плюнувши на всхід, підняв її й майже крикнув:
— Наша!
— Та ні! — недовірливо заглянув йому в руки Лосько.
— Таки наша! — підтвердив старший. — Терпугом обшкрібає кузнь лише коваль Стоян. І шипи його.
Сховавши підкову за пазуху, Людота подався в бік лісу. Тут сліди копит було видно добре. В одному вибалку коні тупцювалися, можливо, саме в сьому місці вбитники підняли жертву на сідло. Далі сліди йшли в берег і зникали в очеретах.
— Принесли його з-за Яропіні, — зробив висновок Людота.
— Й що робити-ймемо?
— Не відаю.
Хлопці повернулися до нава, глянули на нього скоса й бігцем побрались у бік Городища.
Ворота, як завше вдень, були широко розчинені, й хлопці проскочили їх, та біля кузні під самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:
— Коней треба кувати.
— Скільки?
— Трьох.
Людота кивнув головою й побіг далі, товариш захекано кинувся вслід йому. Проминувши кілька хатів, вони спинилися коло старцевої хижі.
— Діду! Діду, чуєте?
Вийшла старцева невістка, підтикана й із позакасуваними рукавами вишиванки.
— Чого волаєш? — спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тісті.
— Хіба дідо не є?
— Є, — відповіла невістка. — На вгородці. Огородець був за хатою, й хлопці подалися туди. Старець походжав між вуликами-колодками, ввесь білий і сорочка до колін, із мережаним подолом, і ріденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудрості й влади над своїм родом.
— Діду! Там нав лежить... — притишеним голосом повідав Людота.
Старець прикрив довбанку солом'яною стрішкою й підійшов ближче.
— Де?
— Там, — показав рукою ковальчук і витяг з-за пазухи підкову. — Знайшов єсмь коло нава.
Дід покрутив підкову з усіх боків.
— Виділи сте, хто?
— Не виділи смо, — відповів юнак. — Лише підкова наша.
— Дай сюди — насіпався дід і сховав підкову за пазуху. — Речеш, на нашій леваді?
— На нашій, діду.
— Може, на білогородській?
— Таки на нашій племінщині.
Старець помацав підкову й зітхнув:
— Чия?
— Дайте, я спитаю коваля Стояна.
— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?
— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.
Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:
— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?
— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.
Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.
Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його знайшли Людота з Лоськом.
І повідомив про се старця не хтось інший, як сам городищенський між Гліб. Він сказав дідові:
— Не ліпо так, старче. Хотіли суть твої смерди перекинути нава на чужу племінщину, щоб не платити вирного. Не ліпо є так. Коли знайдено вбитого — шукай межи своїх смердів забійцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати...
— То не наші його вбили, сам відаєш, може Глібе.
—...тоді плати вирне, — мов і не чувши старця, докінчив своє між. — Вісім гривен серебла.
Цілий наступний день старець ходив лихий і тільки смикав бороду. Ввечері ж, на сільській вирі, сказав:
— Усе те вчинив Велімир. Мовив тоді наш старець городиський Мовчан: “Не даваймо князеві Юрового меча!” Так не послухали його буйні голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужі гріхи! Знайшли, бач, на вашій племінщині!.. То й що з того?
Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:
— Який то є Юрів меч?
Коваль спідлоба глянув на отрока:
— Де чув єси про нього?
— Ввечері дідо казав.
— Що казав?
— “Було б не давати Велімирові меча!” — повторив Людота слова старця.
— То й що?
— Нічого. Тільки чув єсмь про той меч і від инчого.
— Від кого?
— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув і в нас про те мовив.
Підоспіла в горні кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тоді заходився цюкати молотком, показуючи Людоті, де гатити молотом. І тільки коли розпечена кузнь охолола й почорніла, сказав таке, від чого в отрока очі на лоба полізли:
— Дідо Славута лже.
То було страшне святотатство — мовити отак про старійшого старця, що всьому й усім і голова, й розум, і совість, — і Людота перестав смикати за мотузку міха.
— Як, дідо лже? Але ж і ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш...
— Дми, — спокійно завважив коваль. — До Велімира на полянах вирного не брали із смердів. Ні вири, ні димного, ні повозу — нічого не брали наші князі, та боляри, та можі. Все готам ішло. А як Велімир готів з Руської землі прогнав, то став сам брати дань із смерда.
Людота не міг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений леміш і поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотілося ще спитати про Юрів меч, та коли Стоян устромив гарячий леміш лезом у довбанку з водою, а потім недбало кинув його під ноги, отрок поспитав про інше:
— Вуйку Стояне, ти чоловіка міг би-с убити?
Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:
— Міг би-м. — І додав: — Як якого.
Сієї думки з хлопця вистачило на добру годину, й він, коли зварювали обідок для плужного коліщати, між ударами молота видихнув:
— І я б... хек!.. як якого... хек!
Тоді поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:
— А який він є, той... Юрів меч?
— Не видів єсмь, — одповів коваль і замислився. — Мабути, вельми велик і важок. — І вже як зачиняли кузню на ніч, доказав свою думку: — Його держали суть старійші старці за дев'ятьма лісами в десятому дуплі. Давали найхоробрішому вождеві тільки тоді, як на Русь приходив недруг.
Людота спитав:
— А тоді, по всьому, відбирали?
— Відбирали.
— Й у Велімира?
Коваль якось дивно реготнув:
— І в Велімира... Тільки пізно...
— А ти Велімира видів єси? — раптом запитав отрок.
— Видів єсмь.
— Із мечем?
— Із мечем. Тільки не тим, що ти собі маєш на думці.
— А той... де є?
— Речу тобі: спитай діда. Дідо відає...
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 78 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |