Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Г. Власність

З того, що ми досі казали про Локкові погляди на власність, можна було б виснувати, що він був оборонець великих капіталістів супроти тих, хто стояв і вище, і нижче від них на суспільній драбині, проте такий висновок був би напівправдою. У Локка майже поряд можна побачити ніяк не узгоджені між собою думки, що, з одного боку, ніби провіщають майбутні постулати розвиненого капіталізму, а з другого - здаються справжніми провісниками соціалістичних учень. Так що в цьому питанні, як і в багатьох інших, украй легко хибно витлумачити Локка, наво­дячи однобічні цитати.

Зараз я викладу в тому порядку, в якому вони з'являлися, головні Локкові міркування про власність.

Спершу Локк каже, що приватною власністю кожної людини є чи принаймні повинен бути продукт її праці. В доіндустріальному суспільстві цей принцип був не такий нереалістичний, як у пізніші часи. Промислове виробництво в містах зосереджувалося переважно в руках ремісників, що були власниками знарядь праці і продавали свої вироби. Щодо сільськогосподарського виробницт­ва, то школа, до якої належав Локк, вважала, що найкраща систе­ма - це селянська власність на землю. Локк стверджував, що людина повинна мати не більше землі, ніж вона може обробити. Здається, він просто не усвідомлював, що в усіх європейських країнах реалізація його програми навряд чи можлива бех кривавої революції. Повсюди основна маса сільськогосподарських земель на­лежала аристократам, що вимагали від фермерів або певної час­тини врожаю (часто й половини), або ренти, яка час від часу змінювалась. Перша система переважала у Франції та Італії, дру­га - в Англії. Далі на схід, у Росії та Пруссії, селяни були кріпаками, що працювали на землевласника і фактично не мали ніяких прав. Стара система зникла у Франції внаслідок Фран­цузької революції, у Північній Італії та Західній Німеччині внаслідок перемог французьких революційних армій. Кріпацтво скасоване в Пруссії після поразки у війні з Наполеоном, а в Росії після поразки в Кримській війні. Проте в обох країнах ари­стократи зберегли свої земельні маєтки. У Східній Пруссії ця си­стема існує й досі, дарма що під пильним і немилосердним оком нацистів; у Росії і в теперішніх Литві, Латвії, Естонії аристок­ратів змела російська революція. В Угорщині, Румунії та Польщі землевласники залишились; у Східній Польщі їх «ліквідувала» ра­дянська влада 1940 р. Радянська влада, щоправда, робила все, що

могла, аби в усій Росії власність селян на землю замінити колек­тивними господарствами.

В Англії процес був трохи складніший. У Локкові часи стано­вище селянина полегшувалося завдяки існуванню громадських зе­мель, на які він мав широкі права і сам міг вирощувати значну частину потрібного йому харчу. Ця система збереглася з середніх віків, і люди, що мислили сучасними категоріями, ставилися до неї несхвально, вважаючи, що з погляду продуктивності праці во­на дуже збиткова. Отже, почався рух за обгороджування громад­ських земель, зародившись за Генріха VIII, триваючи за Кромве­ля, але набравши справжньої сили тільки після 1750 р. Відтоді протягом майже дев'яноста років обгороджувались одна громадська земля за другою і передавались у руки місцевих землевласників. Кожне обгородження вимагало окремої парламентської ухвали, і аристократи, контролюючи обидві палати парламенту, немилосерд­но використовували свою законодавчу владу для власного збага­чення, відкидаючи сільськогосподарських робітників на межу голо­дної смерті. Мало-помалу завдяки зростанню промисловості стано­вище селян поліпшилось, оскільки ніщо не могло б їх утримати від міграції в міста. Нині внаслідок податків, заведених Ллойд Джорджем, аристократи змушені розпрощатися з більшістю своїх земельних володінь. Тільки ті з них, що мають підприємства або якусь власність у містах, ще можуть чіплятися за свої маєтки. Не сталося ніякої раптової революції - просто мало-помалу відбувається перехід однієї форми власності в іншу. В наш час аристократи, які ще й досі тішаться багатством, завдячують його своїй міській або промисловій власності.

Можна вважати, що цей тривалий процес відбувається (за ви­нятком Росії) згідно з Локковими принципами. Дивовижна річ: Локк виголошував доктрини, які потребували стількох рево­люційних змін, перш ніж могли втілитись у життя, а водночас навіть знаку не подавав, що, на його думку, сучасна йому систе­ма несправедлива або що він усвідомлює її відмінність від систе­ми, яку обстоював сам.

Трудова теорія вартості, тобто вчення, що вартість товару за­лежить від кількості праці, потрібної для його виробництва, -вчення, яке дехто приписує Марксові, а дехто - Рікардо, - є вже в Локка, і сформувалася вона під впливом цілого ряду поперед­ників, першим з яких є Тома Аквінський. Ось що каже Тоні, підсумовуючи схоластичну доктрину:

«Суть аргументу полягає в тому, що плату цілком слушно міг вимагати ремісник, який виробив товар, і торговець, який перевіз його, бо кожен з них працював за своїм фахом і служив спільній потребі. Непрощенний гріх коїть спекулянт або посередник, що наживається, експлуатуючи громадські потреби. Справжнім спад­коємцем доктрини Томи Аквінського є трудова теорія вартості. Останнім схоластом був Карл Маркс».

Трудова теорія вартості має два аспекти - етичний та еко-

номічний. Тобто можна стверджувати, що вартість товару має бу­ти пропорційна кількості праці, витраченої на його виробництво, або що, по суті, праця регулює ціну. Останнє, зауважує Локк, істинне тільки почасти. Дев'ять десятих вартості, каже він, ство­рює праця, зате про одну десяту він не каже нічого, Саме пра­ця, веде далі Локк, визначає різницю у вартості різних товарів. Як приклад він наводить заселені індіанцями американські землі, які не мають майже ніякої вартості, бо індіанці не обробляють їх. Локк, здається, не усвідомлює, що земля зразу може набути вартості, як тільки в людей з'явиться бажання працювати на ній, ще до того, як вони справді візьмуться до роботи. Якщо ви во­лодієте шматком пустелі, на якому хтось інший знайде нафту, то ви можете продати його за високу ціну, не доклавши ніякої праці. Як звичайно в ті дні, Локк не замислювався над такими випадками, зосереджуючись тільки на рільництві. Теорія, що зем­ля має бути у власності селян, до якої він був прихильний, не­сумісна, наприклад, з широкомасштабними гірничо-видобувними роботами, що потребують дорогого устаткування і багатьох робітників.

Принцип, що людина має право на продукт своєї праці, не­придатний в індустріальному суспільстві. Припустімо, ви вико­нуєте одну з операцій, беручи участь у виготовленні автомобіля «Форд», - як можна оцінити, яку частку загальної продукції ви­готовлено завдяки вашим зусиллям? Або, скажімо, ви працюєте в залізничній транспортній компанії, - хто визначить вашу частку у виробництві товарів? Такі міркування змушують тих, хто праг­не усунути експлуатацію праці, відмовитися від принципу права на вироблений товар і прихилитись до більш соціалістичних ме­тодів організації виробництва та розподілу.

Трудову теорію вартості обстоюють здебільшого з ворожості до певного класу, який уважають хижацьким. Схоласти — в тій мірі, в якій вони дотримувалися її, - виступали проти лихварів, що були здебільша євреями. Рікардо визнавав її, стаючи супроти зем­левласників, Маркс - супроти капіталістів. Але Локк, здається, дотримувався її у вакуумі, не відчуваючи ворожості ні до якого класу. Неприхильно він ставиться тільки до монархів, проте це не пов'язане з його поглядами на вартість.

Деякі з Локкових думок такі химерні, що я просто не знаю, як їм можна надати розумності. Приміром, він каже, що не тре­ба мати багато слив, бо вони почнуть псуватися, перше ніж лю­дина разом із своєю родиною зможе їх з'їсти, зате людині дозво­лено мати стільки золота й діамантів, скільки вона зможе при­дбати їх законним шляхом, бо золото й діаманти не псуються. Але йому не спадає на думку, що людина, яка має багато слив, може продати їх, перш ніж вони почнуть псуватися.

Локк палко вихваляє незнищенний характер коштовних ме­талів, які, каже він, є джерелом грошей і майнової нерівності. Локк, здається, абстрактно й чисто по-академічному шкодує, що

є економічна нерівність, та водночас аж ніяк не вважає мудрим удаватися до заходів, які можуть ліквідувати її. Безперечно, він, як і всі люди тієї доби, вражався здобуткам цивілізації, досягну­тим завдяки багатіям, що здебільшого опікувались мистецтвом і літературою. Такі ж настрої є і в сьогоднішній Америці, де роз­виток науки й мистецтва великою мірою залежить від доброчин­ності дуже багатих людей. До певної міри, цивілізація посу­вається вперед завдяки соціальній несправедливості. Саме на цьо­му факті грунтуються ті консервативні погляди, які найгідніші пошани.

Д. Принцип стримувань і противаг

Лібералізмові притаманна теорія, що законодавча, виконавча та судова галузки влади мають бути відокремлені; виникла вона в Англії під час боротьби зі Стюартами, а ясно сформулював її Локк - принаймні щодо законодавчої та виконавчої влад. Законо­давство і виконавча влада повинні, казав Локк, відокремлюватись, аби уникнути надуживань влади. Слід, звичайно, не забувати, що, говорячи про законодавчу владу, Локк має на увазі англійський парламент, а під виконавчою владою він розуміє ко­роля - принаймні емоційне ставлення в нього саме таке, хоча логічно він не збирався накидати таких значень. Відповідно до цього законодавці в нього завжди доброчесні, а представники ви­конавчої влади зчаста заплямовані нечестям.

Законодавча влада, каже Локк, має бути верховна, проте на­род може усувати її. Тут малося на увазі, що законодавчий ор­ган, як-от палату громад в Англії, час від часу слід переобирати. Коли до умови, що законодавчий орган має усуватися народом, поставитися з усією поважністю, то Локк просто засуджує те, що за тогочасною британською конституцією король і палата лордів становили частину законодавчої влади.

При добре побудованім урядуванні, каже Локк, законодавча і виконавча влади відокремлені. Постає запитання: що треба роби­ти, коли раптом між ними виникне суперечка? Якщо виконавча влада не скличе вчасно законодавчий орган, каже Локк, це озна­чає, що виконавча влада піднялася проти народу і її треба ски­нути силою. Очевидно, цей погляд навіяний подіями часів коро­лювання Карла І. З 1628-го по 1640 р. він намагався врядувати без парламенту; такі ситуації, вважає Локк, треба попереджати, вдаючись навіть до громадянської війни.

«Несправедливій і незаконній силі, - пише Локк, - можна протиставити тільки силу». Цей принцип безвартісний на прак­тиці, поки не існує певного органу, який має законне право виз­начати, коли саме та сила «несправедлива і незаконна». Коли Карл І спробував стягувати корабельний податок без згоди парла-

менту, противники короля оголосили його дії «несправедливими і незаконними», а сам він уважав, що вони справедливі й законні. Тільки на бойовищах громадянської війни доведено, що його тлу­мачення конституції неправильне. Те саме відбувалося й під час громадянської війни в США. Чи мали штати право на вихід із федерації? Цього ніхто не знав, і тільки перемога Півночі розв'язала правове питання. Віра, - яку ми бачимо в Локка і в багатьох інших тогочасних авторів, — ніби кожна чесна людина знає, що законне і справедливе, не посилювала жодної з партій, бо могла схилятись на обидва боки і не давала створювати суд -чи то справжній, чи то тільки в людській свідомості, - здатний виголошувати авторитетні вироки в дратливих питаннях. На прак­тиці такі питання, якщо вони досить важливі, вирішуються про­сто силою, а не справедливістю і законом.

До певної міри, хоч і завуальовано, Локк визнає цей факт. У суперечках між законодавчою і виконавчою владами, каже він, у деяких випадках нема судді під небесами. Оскільки небеса не ви­голошують ясних присудів, це означає, що вирішити питання можна тільки самою боротьбою: адже вважають, що небеса віддадуть перемогу тому, в кого більше правди. Такий погляд по­части притаманний усякій теорії поділу влад. Коли його втілити в конституцію, то єдиний спосіб уникнути принагідних громадян­ських воєн - іти на компроміси й керуватися здоровим глуздом. Проте здатність до компромісів і наявність здорового глузду -особливості духу, і відобразити в писаних конституціях їх не можна.

Дивно, що Локк нічого не каже про судову владу, хоча на той час це було пекуче питання. До революції король будь-коли міг позбавити посади суддю, отже, судді засуджували ворогів ко­роля і виправдовували його прихильників. Після революції судді вже довіку могли обіймати свою посаду - щоб скинути суддю, потрібне було звертання обох палат парламенту. Сподівалися, що за таких умов суддя, оголошуючи вироки, керуватиметься тільки законом, але насправді у справах, що зачіпали інтереси тієї або тієї партії, на місце королевих упереджень стали упередження судді. Хай там як, але всюди, де запанував принцип стримувань і противаг, суд став третьою незалежною галузкою влади поряд із законодавчою та виконавчою владами. Найвизначніший приклад цього - Верховний Суд Сполучених Штатів Америки.

Історія принципу стримувань і противаг досить цікава.

В Англії, на його батьківщині, з допомогою цього принципу намірялися обмежити владу короля, що до самої революції мав цілковитий контроль над виконавчою владою. Проте мало-помалу виконавча влада стала залежна від парламенту, так що кабінет міністрів не міг уже діяти, не маючи за собою більшості в палаті громад. По суті, виконавча влада обернулась на комітет, який фактично, хоча й не формально, обирався парламентом, унаслідок цього виконавча й законодавча влади дедалі об'єднувались. Та

протягом останніх п ятдесяти років ситуація змінилася завдяки праву прем'єр-міністра розпускати парламент і посиленню партійної дисципліни. Парламент тепер тільки вирішує більшістю, яка партія має перебувати біля влади, а вирішивши, він практич­но не може вже нічого вирішувати. Пропоновані законопроекти навряд чи й розглядалися б, якби їх готував не уряд. Таким чи­ном уряд став і законодавчим, і виконавчим органом, і влада його обмежена тільки потребою час від часу проводити загальні вибори. Ця система, звичайно, цілком суперечить Локковим прин­ципам.

У Франції, де принцип поділу влад завзято проповідував Мон­теск'є, його підтримували найпоміркованіші партії Французької революції, та після якобінської диктатури про нього забули. На­полеон, звичайно, ним не користався, але принцип воскрес після Реставрації, знову зникнувши в добу посилення Наполеона III. Повернулися до принципу 1871 p., і за конституцією президент мав дуже обмежену владу, а уряд не міг розпускати парламенту. Внаслідок цього надзвичайно посилилась влада палати депутатів -як супроти уряду, так і супроти виборців. Поділ влад був глиб­ший, ніж у сучасній Англії, але менший, ніж передбачали Лок­кові принципи, бо законодавча влада переважувала виконавчу. Якою буде французька конституція після теперішньої війни, пере­дбачити важко.

Найповніше Локків принцип поділу влад утілився в Сполуче­них Штатах, де президент і Конгрес цілком незалежні один від одного, а Верховний Суд незалежний від них обох. Проте консти­туція мимоволі зробила Верховний Суд галузкою законодавчої влади, оскільки ніякий проект не стане законом, якщо його не схвалить Верховний Суд. Той факт, що номінально його влада полягає тільки в тлумаченні закону, насправді ту владу збільшує, оскільки важко критикувати те, що' вважають суто правовою ух­валою. Те, що ця конституція тільки раз призвела до збройного конфлікту, свідчить про неабияку політичну мудрість американців.

У цілому Локкова політична філософія була цілком придатна і корисна аж до промислової революції. Відтоді вона ставала дедалі нездатніша розв'язувати важливі проблеми. Влада власності, втілена у великих корпораціях, вийшла далеко за межі, які будь-коли уявляв собі Локк. Надзвичайно зросли необхідні функції де­ржави - приміром, у галузі освіти. Націоналізм призвів до союзу, а часом і злиття економічної й політичної влад, обернувши війну на головний засіб міждержавних змагань. Окремий громадянин не має вже тієї сили і незалежності, яку він мав у Локкових міркуваннях. Наша доба - це доба організації, і її конфлікти - це конфлікти між організаціями, а не окремими громадянами. При­родний стан, у Локковім розумінні, досі існує тільки у взаєминах між державами. Потрібен новий міжнародний суспільний договір, перш ніж ми зможемо тішитись обіцяними вигодами врядування.

Якщо колись буде створено міжнародний уряд, знову стане при­датною більша частина політичної філософії Локка, - щоправда, не ті місця, де йдеться про приватну власність.