Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття – крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев'ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.
Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.
Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив:
– Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій.
– Атож, слухати їх, аж за спиною бере, – погодився Генрі.
Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.
Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій – хвоста в'яленого лосося.
– Таки потяг половину, – сказав він, – але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?
– А що він за один? – спитав Генрі.
– Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки.
– Мабуть, приручений вовк.
– Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з'являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби.
Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце вогненних очей ще більше повужчало.
– Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, – сказав Білл.
Генрі пробурмотів щось не дуже люб'язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Білл – на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.
– Коли б уже ми під'їжджали до Мак‑Геррі, – знову почав він.
– Та замовкни ти зі своїм «коли б» та «коли б»! Розскиглився! – сердито вихопилось у Генрі. – У тебе просто печія, й того ти скімлиш. Проковтни ложку соди – і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.
Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Біллові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища – руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.
– Гей! Що там таке? – крикнув Генрі.
– Фрог зник, – була відповідь.
– Невже?
– Та кажу ж тобі – зник.
Генрі враз вихопився з‑під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білл ом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.
– Фрог був найдужчий з цілого запрягу, – нарешті сказав Білл.
– Та й не дурний, – додав Генрі. Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє мовчки тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі знов підступили ближче, й виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Біллом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.
– Ну, це вже припне вас, дурні тварюки, – задоволено сказав Білл увечері, упоравшись зі своєю роботою.
Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив'язав собак до палиці, як то індіанці роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну петлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив'язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка.
Генрі схвально кивнув головою.
– Лишень так і втримаєш Одновухого, – сказав він. – Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі.
– Ще б пак! – ствердив Білл. – Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави.
– Знають кляті, що в нас нема чим стріляти, – зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг. – Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи‑но очі від огню та подивись туди уважніш… Бачиш он того?
Часину вони допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза відсвітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце.
Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то, відступаючи назад, люто гриз жердину.
– Дивись‑но, Білле, – шепнув Генрі.
У коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.
– Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться, – зауважив упівголоса Білл.
– Вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх.
Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.
– Знаєш, що я думаю, Генрі? – сказав Білл. – Що?
– Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.
– Не маю жодного сумніву, – відповів Генрі.
– І ось що я хочу сказати, – мовив далі Білл. – Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.
– І знає вона напевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові, – погодився Генрі. – Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.
– У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками, – думав уголос Білл. – Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.
– Мені здається, ти вгадав, Білле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.
– Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м'ясо, – заявив Білл. – Нам не можна більше втрачати собак.
– Але ж у нас тільки три набої, – заперечив Генрі.
– Я вижду, щоб стріляти напевно, – була відповідь.
Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння.
– Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, – сказав він, будячи його снідати.
Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.
– Слухай, Генрі, – лагідно дорікнув він, – ти нічого не забув?
Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль.
– Сьогодні ти не питимеш кави, – сказав Генрі.
– Невже вся збігла? – стурбовано запитав Білл.
– Ні, не збігла.
– Гадаєш, вона мені завадить?
– Ні, чого там.
Білл аж почервонів, заходячись гнівом.
– То, може, ти мені поясниш, у чому річ? – сказав він.
– Спенкер зник, – відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак.
– Як це трапилось? – байдуже спитав він. Генрі знизав плечима.
– Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно.
– Холерний собацюра, – повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового.
– Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. – Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. – Бери каву, Білле.
Але той похитав головою.
– Та пий, – пропонував Генрі, взявши кавника. Білл відсунув кухля.
– Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, – і не питиму.
– А кава ж смачна, – спокушав Генрі.
Однак Білл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втнув такий вибрик.
– Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного, – сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся й підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, й він не міг її розгледіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Біллові на лижви.
– Може, це тобі придасться! – гукнув Генрі.
Білл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенкера, – оцупок, до якого він був прив'язаний.
– Вони злигали його з усіма бебехами, – сказав він. – Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з'їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться. Генрі зневажливо всміхнувся.
– Правда, за мною вовки то ще не ганялись, але бувало й гірше, і нічого – бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там десятка настирливих тварюк замало.
– Не знаю, не знаю, – пробурмотів зловісним тоном Білл.
– Ну, то потім дізнаєшся, як під'їжджатимемо до Мак‑Геррі.
– Щось не дуже в це віриться, – затинався на своєму Білл.
– Просто ти під охляв, та й усе, – авторитетно заявив Генрі. – Хіни тобі треба. Ось тільки‑но доберемось до Мак‑Геррі, я тобі добренну порцію вгачу.
Білл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев'ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч.
Коли сонце марно спробувало виглянути з‑за обрію, Білл витяг із санок свою рушницю і сказав:
– Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться.
– Краще ти тримайся санок, – запротестував Генрі. – У тебе тільки три набої. А то хтозна, що може трапитись…
– А тепер хто скімлить? – спитав, тріумфуючи, Білл. Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі, тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки.
– Вони порозбігались і никають на всі боки, – сказав він. – Дичини шукають, але й від нас не відступаються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чим поживитись.
– Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них не втечемо? – поправив Генрі з притиском.
Та Білл не слухав його.
– Я деяких бачив, – страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра – наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От‑от почнуть казитися з голоду, і тоді лиш начувайся!
За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер позад санок, тихенько свиснув застережливо. Білл оглянувся й спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, на самій дорозі, за поворотом, що його санки щойно проїхали, вихопилась кудлата звірина. Носом до сліду, вона бігла за ними легко й спритно. Коли санки спинились, вона й собі стала, витягла морду й пильно подивилась на них, тремтячими ніздрями внюхуючись у людський запах.
– Вовчиця, – сказав Білл.
Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля санок поруч із товаришем. Обоє стежили за чудною твариною, що ось уже кілька днів женеться за ними і встигла погубити половину їхнього запрягу.
Виждавши трохи, звір підбіг на кілька футів уперед. Потім ще раз так само, і ще, аж опинився за яких сотню ярдів від санок. Коло ялин він знову пристав і, піднявши морду, носом і очима вивчав людей, що стежили за ним. Він дивився на них якимсь чудним сумним поглядом, мов той собака, тільки що й сліду собачої відданості не було в цьому погляді. Це був сум, породжений голодом, жорстоким, як вовчі ікла, і немилосердним, як самий мороз.
Звір був великий, як на вовка, і, хоч дуже худий, виразно показував на одного з найбільших представників своєї породи.
– Футів два з половиною зростом, – визначив Генрі, – й, либонь, не менше як п'ять футів до хвоста.
– Але яка дивна масть, – зауважив Білл. – Я зроду не бачив рудих вовків. Аж брунаста ніби.
Звісно, шерсть вовчиці не була брунаста. Справжня вовча шерсть. Власне, сіра навіть, але з легким рудуватим відтінком, який то з'являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Звичайнісінька сіра шерсть нараз мінилася якимось дивним рудуватим кольором, якому важко й назву добрати.
– Як собі хочеш, але це чистий тобі ескімоський собака, і то здоровий, – сказав Білл. – Я б не здивувався, коли б він раптом замахав хвостом.
– Гей ти, псюра! – гукнув він. – Ану ходи сюди, як тебе там!
– Ані крихти тебе не боїться, – засміявся Генрі.
Білл замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху і тільки ще більше нашорошився. Він усе дивився на них з немилосердним голодним сумом. Перед ним було м'ясо, а він був голодний. Якби в нього вистачило духу, він би кинувся на них і зжер.
– Слухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо притишивши голос аж до шепоту, бо ж річ була поважна. – У вас три набої. З такої відстані постріл певний. Не вцілити не можна. Він забрав у нас трьох собак, і треба покласти цьому край. Що ти скажеш?
Генрі притакнув головою, Білл обережно витяг із санок рушницю, але не встиг навіть націлитись, як вовчиця кинулася вбік і щезла між ялинами.
Товариші глянули один на одного. Генрі промовисто присвиснув.
– Як це не спало мені на думку раніше! – голосно бурчав Білл, кладучи рушницю назад у санки. – Коли вовк приходить саме тоді, як годують собак, то він мусить знати й за рушницю. Кажу тобі, Генрі, що оця тварюка – це вона все нам накоїла. Коли б не вона, в нас було б шестеро собак, а не троє. Їй‑бо, Генрі, я таки доберуся до неї. На видноті її не вб'єш, занадто вже розумна вона. Але не я Білл, коли я не вистежу її із засідки.
– Тільки далеко не відходь, – порадив Генрі. – Як накинеться на тебе ціла зграя, то три твої набої поможуть, як мертвому кадило. Звірі з біса голодні, тож гляди, Білле, пильнуйся.
Цього вечора отаборились рано. Троє собак не могли везти санки так швидко й такий тривалий час, як це робили шестеро, і вони вже помітно знесиліли. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Білл, перш ніж залізти під укривало, поприв'язував собак так, що вони не могли дістати один до одного.
Але вовки ставали чимдалі сміливіші й навіть серед ночі будили вже людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися з ляку, і, щоб утримати знахабнілих драпуг на безпечній відстані, доводилось раз у раз підсичувати вогнище.
– Я чув, як матроси розповідають про акул, що пливуть за кораблями, – зауважив Білл, залізаючи під укривало, раз ото так підкинувши хмизу до вогню. – А вовки – це суходільні акули. Вони своє знають краще за нас і зовсім не на прохідку за нами вдаряють. Схламають вони нас, Генрі. А певно, що схламають.
– Тебе то вже наполовину схламали, коли ти таке плетеш, – відрубав Генрі. – Хто боїться різок, той все одно, що вже відшмаганий. Так і ти – все одно, що вже на зубах у вовків.
– Вони стріскали людей і не таких, як ми з тобою, – відповів Білл.
– Чи ти коли перестанеш скімлити? Вже слухати набридло!
Генрі сердито повернувся на другий бік, дуже здивувавшись, що Білл змовчав йому. Це зовсім на нього не схоже, його завше так легко роздратувати гострим словом. Генрі довго про це думав, аж доки заснув. Його остання думка, коли йому вже злипались повіки, була про Білла: «А й справді Білл засумував. Треба буде завтра його трохи розважити».
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 29 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |