|
Наступний розвиток управлінської думки в Україні неможливо представити у відриві від загальноросійської історії розвитку господарства й економічної теорії. Взаємопроникнення, збагачення культур народів, що входили в Російську імперію, було, є й залишиться відмітною рисою їхнього поступового розвитку, перекреслити, забути, не врахувати яку було б просто непробачно, короткозоро з позицій соціально-економічного прогресу цих народів. Свідченням тому є життя й діяльність багатьох представників української наукової думки, у тому числі економічної.
М.А.Балудянський (1769 - 1847) народився в Закарпаття. Для свого часу він одержав гарне утворення, закінчивши юридичний факультет Віденського університету. З 1789 р. працював професором в Академії Гросс-Вардейнс, а потім у Пештському університеті викладав політичну економію. В 1803 р. царський уряд запросив Балудянського на викладацьку роботу в Головний педагогічний інститут Санкт-Петербурга. В 1819 р. Інститут був перейменований в Університет, і Балудянський став його першим ректором (1819 - 1821). Крім науково-викладацької діяльності, він багато й плідно працював й як державний чиновник.
Уперше в Російській імперії Балудянський опублікував нариси історії економічних навчань («Статистичний журнал» за 1806 й 1808 р.). Системи економічних поглядів меркантилістів, фізіократів, А.Сміта викладалися ним у єдності з господарським й управлінським механізмом, за допомогою якого передбачалися ці системи реалізувати на практиці.
Такий підхід зіграв, що вирішує роль у тім, що Балудянський став одним з ідеологів і розроблювачів програм буржуазного реформування економічної системи Росії. З його ім'ям зв'язана розробка такого складового цього реформування, як план М.М.Сперанського («План фінансів» на 1810 р.), реформа державних селян П.Д.Кисельова (1837 - 1841 р.), грошова реформа Е.Канкрина (1839 - 1843 р.).
Основою меркантилістської або комерційної системи є збільшення грошей, які ототожнюються з багатством націй. Держава виступає в ролі батька великої родини, що повинен кожному її члену визначити вид діяльності. Співвідношення економічних інтересів особистості й держави виглядає так: «Громадянин повинен працювати не в тих промислах, де він одержує більші прибутки, а в тих, які приносять державі більші користі». Основним критерієм економічно ефективної діяльності в такій системі виступає сальдо торговельного балансу. Для держави вигідним є баланс при позитивному сальдо, що до того ж свідчить про правильність комерційної політики.
Що стосується співвідношення галузей і сфер діяльності, то воно виглядає в такий спосіб: на першому місці перебуває зовнішня торгівля, на другому - внутрішня, далі треба мануфактура (промисловість) і, нарешті, сільське господарство. Критерієм такої градації галузей виступає їхня роль у збільшенні багатства нації (грошей). Держава у своїй політиці повинне цим керуватися, направляти й управляти як виробниками, так і споживачами.
Незважаючи на визнання прогресивного значення меркантилістської системи, її ролі в нагромадженні багатства суспільства відношення Балудянського до неї було все-таки негативним. Він засуджував політику меркантилізму, спрямовану на захоплення нових ринків і колоній, розв'язання війн. У дусі систем фізіократів й А.Сміта він підтримував значення етичних аспектів економічної політики, заснованих на «великодушності й любові до людини», виступав проти цехової замкнутості й регламентації меркантилізму, за волю ринку виробника, за подання простору для розвитку продуктивних сил суспільства. При цьому він критично ставився й до фізіократичного навчання про продуктивну й непродуктивну працю. Як і А.Сміт, до продуктивної праці він відносив всі види праці в матеріальному виробництві й у цьому змісті розділяв його погляди на суть багатства нації, уважаючи, що воно полягає в «нагромадженні продуктів праці».
З погляду керування цікавими були думки вченого про організації праці. Вони стосувалися трудових відносин, кваліфікації працівників, заробітної плати. Підкреслюючи стимулюючу роль останньої, Балудянський основи диференціації зарплати зв'язував з талантом, майстерністю, професіоналізмом окремих категорій працівників. Крім важливості цих ідей для організації керування виробництвом на мікрорівні, у кріпосній Російській імперії, де проблеми організації праці просто ігнорувалися, ідеї Балудянського розбурхували суспільну думку, змушували замислюватися над майбутнім станом економіки, прив'язували до ліквідації кріпосного права.
Широкої громадськості В.Н.Каразін (1773 - 1842) відомий як засновник Харківського університету й ініціатор реформи утворення в Росії. Як вчений-економіст він представляв погляди фізіократизму. З його ім'ям зв'язане становлення класичної теорії в Україні. Часовий лаг у порівнянні з більше розвиненими в той час країнами Заходу, де ці погляди вже ставали історією, переміняючись іншими, свідчив лише про запізнілий розвиток у Росії ідей і практики підприємництва. У різних наукових концепціях панували питання про шляхи соціально-економічного розвитку імперії, відтискуючи на задній план ті проблеми, які хвилювали західні країни, у тому числі й проблеми керування підприємницької (ринкової) економіки.
Крім сказаного, Каразін виявляв цікавість до розробки питання, що хвилював лише представників російських народів, що входили до складу Російської імперії. Це питання про співвідношення в державному керуванні місцевих, національних і загальноімперських інтересів. Каразін підняв його вже в листі Олександру І у березні 1801 р. У листі викладений проект політико-економічної програми на увесь час перебування Олександра І на престолі, план реформи «зверху вниз», яка б привела імперію від необмеженого абсолютизму до конституційної монархії й дала б можливість розвиватися капіталістичній ринковій економіці.
Уже в початковій частині листа Каразін звертає увагу пануючи на унікальну багатонаціональність, різноплемінність, величезні розміри Російської імперії, розташованої на границі двох материків - Європи й Азії, «вміщающій десять кліматів», незліченні племена й ін. В.Н.Каразін радить монархові врахувати цю специфіку, розробити однаково обов'язкові й для влади, і для підлеглі закони з обліком «обставин народу, місцевого його положення», «його здібностей, звичаїв, релігії». В «Раду чоловіків мудрих» при царі він рекомендує залучити не тільки тих, хто «щасливою долею вже поставлений біля нього, але й тих інших, голос яких із самих віддалених країв держави істину йому повідати може».
Український учений не міг не звернути уваги на надмірно роздутий центральний державний апарат, на «юрбу жадібних чиновників», віддалених від місць і країв. Каразін гостро засуджував нерозумне, нераціональне, однобоке зосередження багатства й розкоші в столицях у той час, коли всю іншу державу «ще являє собою халупи без дахів».
Таким чином, у наведених вище поглядах ученого проглядається висновок про необхідність поліпшення державного правління в Російській імперії, підкреслюється важливість обліку місцевих особливостей у його подальшому реформуванні. З ним Каразін зв'язував можливість зближення інтересів як різних шарів (класів) суспільства, так і народів і націй, що його населяють.
Реформування державного керування Каразін припускав здійснити в рамках монархії зі збереженням Російської імперії, включаючи в неї й Україну. Більші надії покладав він при цьому на те, що цар Олександр І використає «самовладу» для усунення «самовладдя», «дасть нам нерушимі закони».
Вважаючи самодержавство нерушимим у століттях, основу наступності влади пануючи Каразін бачив у дворянстві, що відіграє роль «жив» й «нервів» у державному організмі. Він рекомендував створити із представників дворянства думу дорадчого характеру в справах державного керування. Учений призивав Олександра ІІ до здійснення «подвигу законотворчості».
Як відомо, цей заклик зіграв свою роль. Усунення «деспотизму уряду» цар уважав головною метою перетворень у суспільстві, здійснити які він збирався за допомогою основних законів, що закріплюють нові принципи державної влади й гарантуючий внутрішній спокій і динамічний розвиток держави. Не дивно, що слово «закон» було вибито за вказівкою Олександра І на звороті медалі випущеної на честь його коронації.
У творчій і практичній діяльності Каразіна проблеми керування на макро- і мікрорівнях тісно перепліталися. Зокрема, з необхідністю перебудови системи державного керування він зв'язував проблему шляхів рішення центрального в той час селянського питання в Російській імперії. Залишаючись прихильником поміщицького й дворянського землекористування, Каразін перспективи його розвитку зв'язував з реформуванням керування господарством. Крім установлення «границь залежності» селян, обмеження поміщицького самовладдя, наділення селян цивільними правами, Каразін вважав за необхідне надати селянам право власності на землю на основі приватного володіння (включаючи права її продажу й покупки) і сплати щорічної грошової ренти.
У цьому зв'язку певний інтерес представляють ідеї Каразіна про самоврядування і його спроби впровадження їх у життя. В 1793 р. у селі Кручик на Харківщині він організовував селянське самоврядування. Згодом Каразін впровадив його й у селі Анашкіно під Москвою, що є маєтком його дружини. Органом самоврядування була дума, до складу якої входило два селяни, а головою був Каразін. Якщо буде потреба його заміняло довірену особу. Обов'язок писаря виконував один із грамотних селян по призначенню голови. Діяльність думи здійснювалася відповідно до уставу, розробленим Каразіним.
Частина поміщицької землі, що залишалася після наділення селян земельними ділянками, повинна була оброблятися не примусово, а найманою працею. Обуржуазування при цьому поміщика-власника вело до поступового скасування кріпосної системи, перетворенню феодально-залежного селянина в орендаря. Отже, управлінська думка в Україні розвивалася паралельно з розвитком економічної теорії, відбиваючи потреби практики реального господарювання й активно впливаючи на неї.
Дата добавления: 2015-09-12; просмотров: 149 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |