Читайте также:
|
Ілюстрований тижневик „Дніпрові Хвилі" почав виходити у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) з ініціативи М. Богуславського з І жовтня 1910 р. Фактичним редактором був Д. Дорошенко. На сторінках видання, крім статей інформаційного характеру, з'являлися твори визначніших письменників і цінні історичні праці. Тижневик не лише висвітлював місцеве життя, а й відповідав на різноманітні запитання читачів, за що й користувався популярністю далеко за межами Катеринославщини. Тижневик проіснував до кінця 1913 року.
Популярним тижневиком була також „Світова Зірниця", що почала виходити 1906 р., змінившись пізніш на двотижневик. Видавав її гурток польських поміщиків під проводом І. Волошиновського. Виходила спочатку в Могилеві-Подільськім, а потім у с. Пеньківка і вкінці з 1911 р. перейшла до Києва. Поряд з інформаційним матеріалом звертала увагу на сільське господарство і кооперацію. 1913 р. перестала виходити і відновилася з початком революції 1917 р.
Науково-популярні видання. Журнал „Україна" (1907 р.) – місячник в 10–12 аркушів друку, що складався з двох частин: наукової й інформативно-публіцистичної, друкованих у двох мовах: українській і російській. Продовжував він традиції „Киевской Старины". Красне письменство, однак, було тут відсутнє. Вже восени 1907 р. заявив він про своє припинення.
Тим часом розвинуло вже діяльність Українське Наукове Товариство у Києві. Воно видавало „Записки Українського Наукового Товариства в Києві". Спочатку неперіодичне – 10 аркушів кожної книжки.
Перша книжка появилася 1908 р. за редакцією М. Грушевського, Г. Павлуцького і В. Перетца. Охоплювала вона собою розвідки, критичні статті, матеріали з різних галузей знання, а передовсім – з українознавства, огляди та інше. П'яту книжку присвячено М. Гоголю.
Чимало праць торкаються ХVІ–ХVII ст. (М. Петров, В. Перетц, І. Франко, С. Гаєвський, Л. Карпович та інші), з історії української мови – праці Є. Тимченка, І. Огієнка, К. Михальчука. Дослідам українського фольклору присвячені праці М. Грушевського, Б. Грінченка, І. Каманіна та інших. З історії українського мистецтва появилися праці М. Біляшевського, А. Новицького та інших. Спеціально історії та археології присвячені праці М. Грушевського, О. Грушевського, О. Левицького, Василенка та інших.
З початком 1914 р. Товариство приступило до видання другого наукового органу, призначеного для ширших кіл суспільства. Був ним квартальник, названий „Україна", як орган українознавства. Почав він виходити під безпосереднім проводом М. Грушевського. В 1914 р. появилося чотири книжки, після чого журнал було припинено. Відновився він в 1917 р., коли появилися дві подвійні книжки, а р. 1918 – одна подвійна. Друкувалися М. Грушевський, О. Левицький, П. Житецький, М. Возняк, В. Перетць. 1924 р. Видання стало органом історичної секції Української Академії наук.
Ідеологічна диференціація та її органи. „Українська Хата". У 1909 році місячник молодих сил під назвою „Українська Хата" – за редакцією П. Богацького і при найближчій участі Микити Шаповала.
„Українська Хата" виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психології решток так званого українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, лояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціального і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Своїм завданням редакція висувала «пробудження національної свідомості» й розвиток рідного письменства, культури і мистецтва.
Не будучи партійним органом, він стояв на ґрунті революційної ідеології у національних та соціальних питаннях. Редакція намагалася тримати зв'язок і з українцями, які проживали за межами України.
Найгарячіші виступи проти „Української Хати" були на сторінках газети „Рада" та в її колах. Між „Радою" та „Українською Хатою" розвинулася гостра і жива полеміка, що не вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола прихильників: „радян" і „хатян".
Навколо „Української Хати" гуртувалася переважно молодь, чимало народних учителів, подекуди дрібні урядовці.
З молодих сил склався і перший кадр співробітників: М. Шаповал, П. Богацький, М. Євшан (Федюшка), А. Товкачевський, О. Олесь, Г. Чупринка, О. Коваленко, Галина Журба, М. Рильський, П. Тичина, В. Свідзинський. На його сторінках часопису з'являються такі імена як О. Кобилянська, В. Винниченко, М. Вороний, С. Черкасенко.
Світова війна 1914 р., що боляче вдарила по всій українській пресі, обірвала й „Українську Хату".
3. На початку XX ст. стрімко збільшується кількість друкованих періодичних видань майже в усіх регіонах України. Серед тематичного розгалуження видань, що з'явилися у Києві, – господарсько-кооперативні, педагогічні, селянські, партійні, дитячі, літературно-мистецькі і наукові видання.
Літературно-наукові органи. „Нова Громада". Перехід до Києва „Літературно-Наукового Вісника". На початку 1906 р. появляється у Києві літературно-науковий місячник під назвою „Нова Громада". З початку 1906 р. вийшло перше число за редакцією Б. Грінченка і В. Леонтовича.
Вже з перших чисел „Нова Громада" виявила себе речником національно-культурних змагань. На її сторінках почали з'являтися найновіші твори В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, М. Вороного, В. Самійленка (В. Сивенького), С. Черкасенка, X. Алчевської, Лесі Українки.
З 1907 р. „Нова Громада" об’єдналась із „Літературно-Науковим Вісником", який у збільшеному форматі під веденням М. Грушевського та його ближчих співробітників (В. Гнатюк, О. Олесь, Ю. Тищенко, П. Лавров) мав ширшу підтримку. Сприяло тому, з одного боку, вже усталена традиція журналу, з другого – той прекрасно підібраний зміст і багатство матеріалу, що охоплював інтереси і потреби всіх українських земель.
В 1912 р. створено було редакційну комісію, до складу якої ввійшли, крім самого М. Грушевського, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська та Ю. Тищенко, якого, як завідувача редакційними справами, заступив потім І. Лизанівський та інші. Так проіснував „Літературний Вісник" до світової війни 1914 р. У жовтні того року вийшла ще остання, подвійна, книжка за дозволом військової цензури.
Літературно-науковий і мистецький ілюстрований місячник „Дзвін", що почав виходити у Києві з 1 січня 1913 р. за редакцією В. Левинського, ставив завданням поширення ідеологічних підстав захисту інтересів робітничих верств суспільства. Тут, крім статей ідеологічного та тактичного характеру, відведено було поважне місце відділу красного письменства. Зміст його складався з творів Лесі Українки, В. Винниченка, Г. Чупринки, С. Черкасенка, М. Вороного…
Публіцистичний відділ висвітлював ідеологічне становище в поточному суспільному житті, літературні питання, питання мистецтва тощо. На теми національного і робітничого питання публікувалися статті Л. Юркевича (Л. Рибалки), В. Садовського, К. Миргородського та інших.
Головним експертом-публіцистом з національних питань став Л. Юркевич. На противагу марксистському поділу, Л. Юркевич розділив українську націю за соціально-класовими ознаками на три групи: вищі, середні та нижчі. Вищі класи поневоленої нації, вважав Л. Юркевич, денаціоналізуються, щоб зберегти своє соціальне становище, і втягуються у культуру пануючої нації. До національного руху вони прилучаються тоді, коли цей рух набуде такої сиди, що зможе перемогти. Нижчі класи також, як писав Л. Юркевич у статті «Середні класи і національне відродження», опублікованій у «Дзвоні» (1913, № 2, с. 109), «перші не виступають на поле національних рухів, і коли в початках національного відродження грають якусь в цьому ролю, то тільки пасивну, як об'єкт національно-просвітницької праці, як джерело національних надій». Отже, основою національного руху є середні класи на чолі з інтелігенцією, які найближчі до народу, а соціальні умови дають їм змогу не бути надто залежними від держави і вищих класів.
Виходячи з цього, „Дзвін" звертав увагу на прояви „міщанської ідеології" в українській пресі („Рада", „Літературно-Науковий Вісник", „Українська Хата"), на її характер та вказував на її небезпеку. Це становище не могло лишитися без відповіді. Почулися в пресі критичні відгуки, почалася полеміка.
З січня 1913 р. за редакцією актора О. Корольчука починає в Києві виходити ілюстрований місячник, присвячений українському мистецтву під назвою „Сяйво" (1913-1914). Навколо місячника гуртувалися українські вчені, художники, діячі культури, письменники. Журнал присвячував статті розвиткові української літератури, театру, мистецтва, друкував розгорнуті рецензії, чим сприяв розвиткові національної літератури і мистецтва.
Наддніпрянський педагогічний місячник “Світло” (1910–1914) виходив у Києві. Одним з ініціаторів і душею журналу та його першим редактором був народний учитель Г. Шерстюк. Після закінчення учительської семінарії він працював учителем, але за участь у національному русі був засуджений. І надалі Г. Шерстюк працював на педагогічній ниві, склав „Коротку граматику для школи", став одним з фундаторів видавництва «Український учитель». Після смерті Г. Шерстюка (24. Х. 1911 р.) видавцем і відповідальним редактором стала його дружина Любов Шерстюкова, яка й видавала журнал до вересня 1914 р., доки влада його не закрила.
Призначався журнал для вчителів та сімейного читання. За весь час вийшло 36 чисел видання, в яких вміщено низку статей педагогічно-методичного і національно-публіцистичного характеру, а відділ „З біжучого життя" зібрав найповніші дані про становище освіти в Україні.
Серед співробітників були: X. Алчевська, Никифор Григоріїв (Г. Наш), Д. Дорошенко, С. Єфремов, М. Левицький, І. Липа, В. Прокопович, С. Русова, Ю. Слюсарен-ко, І. Стешенко, С. Черкасенко, С. Шелухин та інші. У численних замітках-хроніках, переважно об'єднаних під рубрикою «Шкільна хроніка», за лаконічним викладом фактів відчувалося глибоке обурення редакції «обрусительською політикою уряду», віра у непереможність національних ідеалів. Ініціатори вірили, що часопис об'єднає національно свідоме вчительство навколо інтересів національного виховання.
Дитячі та молодіжні органи. 1906 р. за редакцією Олени Пчілки почав виходити місячник для дітей старшого і молодшого віку під назвою „Молода Україна", що користувався глибокою симпатією як дітей, так і їх батьків. Виходив спочатку як додаток до тижневика «Рідний край».
Виникає і орган українського студентства. Крім рукописного „Громадянина", що його видають студенти політехнічного інституту в Петербурзі за редакцією Е. Нероновича, у квітні 1913 р. там же починає виходити часопис під назвою „Український Студент ". Був це орган всього українського студентства, що ставив своїм завданням „дати активних, бадьорих, свідомих і освічених робітників на громадській ниві".
Тоді ж заходами фельдшерського товариства в Полтаві за редакцією Коваленка вийшов вісник гігієни, санітарії і природознавства під назвою „Життє і Знаннє" (з 1914 р. – „ Життя і Знання").
Дитячі видання Харкова та Одеси початку ХХ століття. На початку XX ст. у Харкові видавалася ціла низка видань, пов'язаних із науковим та освітнім процесом: «Труды Юридического общества при Харьковском университете», «Труды общества Детских врачей при Харьковском университете», «Труды педагогического отдела Харьковского историко-филологического общества», «Сборник Харьковского историко-филологического общества при Харьковском университете», «Вестник Харьковского историко-филологического общества», «Записки Харьковского университета» та ін.
З'являються видання праць викладачів та студентів Харківського ветеринарного і технологічного інституту, Харківської духовної семінарії. До студентської періодики початку XX ст. належать: видання харківського студентського літературного гуртка «Студенческий сборник» (1907), науково-політичний орган технічного студентського товариства «Студенческий вестник» (1917), «Сборник технического студенческого общества при Харьковском технологическом институте» (1903).
Не багато в Харкові шкільних видань – «Юный мир» (журнал учнів 2-го класу Харківської 3-ї гімназії, 1913), «Наука и школа» (науково-педагогічний журнал-збірник, що видавався при 2-й гімназії групою викладачів, 1915–1917), «Мысли средней школы» (1917).
Проте найменше серед молодіжної преси Харкова виявилося видань для дітей. Саме таким був журнал для дітей молодшого, середнього і старшого віку, як зазначалося у книгах 2–7 за 1906 р., під назвою «Весеннее солнышко».
Контрастом у цьому відношенні виглядає багата дитяча періодика Одеси, серед якої щоденна дитяча газета «Гудок» (1912–1913); тижнева газета для дітей «Детская жизнь» (1914); щотижневий літературно-художній журнал «Детский листок» (1915); літературно-художній двотижневий журнал «Детство и отрочество» (1912–1913); літературно-історичний журнал для сім'ї, школи – «Живой родник» (1914); художньо-літературний ілюстрований журнал для єврейських дітей «Колосья» (1913–1918); ілюстрований журнал для дітей та юнацтва «Радость детей» (1917); двотижневий учнівський журнал «Рассвет» (1917); літературний журнал «Свободная школа» (1905–1906); популярний журнал «Школьные экскурсии и школьный музей» (1913–1916). Тематичне різноманіття одеських газет і журналів вражає.
Господарські часописи. З розвитком українського кооперативного руху зароджується національна «кооперативна» преса. Українські кооператори гуртуються навколо журналу „Рілля" у Києві, двотижневика «Наша кооперація» і органу кредитового союзу – російсько-українського журналу «Муравейник–Комашня». Ці часописи послідовно проводили тему децентралізації й федералізму в кооперації України, обстоювали українізацію кооперативної справи, боролися за розширення сфер вживання української мови. З метою пропаганди українського кооперативного руху як неодмінної умови самостійної України редакції журналів знаходили різні форми викладу і розміщення матеріалів: друкували практичні поради, у кореспонденціях, статтях, замітках, інтерв'ю всебічно висвітлювали діяльність кооперативних товариств, вміщували портрети і біографії діячів українського кооперативного руху з Російської імперії і з Галичини, намагаючись показати спільність не тільки національних, а й економічних устремлінь всіх українців.
У січні 1913 р. виходить „Наша Кооперація". За короткий час свого існування, бо протримався лише до початку війни 1914 р., виховав він цілу школу українських кооператорів.
З’явився також господарський часопис „Українське бджільництво" в Петербурзі, а потім у Києві, за редакцією Е. Архипенка.
Сатирично-гумористичні видання. Помітне місце займали і сатирично-гумористичні видання. На початку XX ст., а саме з 1902 р. до 1917 р., у Києві виходило 28 сатирично-гумористичнях. видань. Вісімнадцять видань були самостійними органами. З них: одна газета – «Заклепка» (1906); шість тижневиків – «Будяк» (1917), «Зритедь» (1913– 1914), «Киевский звонок» (1912), «Киевский Сатириком» (1915), «Шершень» (1906), «Южная оса» (1909–1910); два листки – «Гром» (1906), «Хрін» (1908); збірник «Весельчак» (1902); три видання без чіткої періодичності виходу – «Удав» (1906), «Гроздь» (1907), «Антракт» (1909–1910); один альманах – «Киевские мелочи» (1908).
Решта десять видань – додатки до газет.
Усього чотири часописи із загальної кількості сатирично-гумористичної преси Києва друкувалися українською мовою – «Шершень» (1906), «Хрін» (1908), «Гедз» (1917) та «Будяк»(1917). Спільним для них була велика кількість політичних карикатур і шаржів на тогочасних діячів. Авторів більшості публікацій встановити нелегко, – бо вони підписувалися псевдонімами (Шершень, Дрік, Ре-П'ях, Чміль, Муха, Дзиґа, Комар, Оса, Причепа, Сліпень тощо).
Сатиричні видання становили вкрай необхідну та суттєву частину серед загального масиву видань Києва початку XX ст. Ставлячи за мету висміювання тогочасного життя в усіх його проявах, газети і журнали намагалися максимально повно донести це до читацької аудиторії. Вони подавали матеріал, цікавий та корисний для читачів, і в зрозумілій формі. Яскраві карикатури, невеликі літературні твори, фейлетони та жартівливі оголошення складали основний зміст видань цього типу. При цьому малюнки навіть більше, краще, сильніше і глибше впливали на людину, ніж текст.
Отже, більшість часописів Наддніпрянщини існували недовго, видавалися невеличкими тиражами. Однак вони зробили помітний внесок у розвиток історії української культури, літератури, політичної та економічної думки в Україні, сприяли формуванню і консолідації нації. Українська журналістика прилучала до активного громадсько-політичного життя інтелігенцію. Літературно-публіцистичні виступи преси сприяли поєднанню інтересів інтелігенції з визвольним рухом народних мас. Чільне місце належить журналістиці у виробленні норм української літературної мови. Саме завдяки українській пресі пробудилося українство до активного громадського життя.
ДАЙДЖЕСТ НОРМАТИВНЫХ ДОКУМЕНТОВ,
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 122 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |