Читайте также:
|
Означення ключових для цієї теми понять – виховання, покарання, практики – насамперед, варто подати із тлумачного словника української мови. Наприклад, «виховання - сукупність знань, культурних навичок, поглядів, що становлять загальний рівень духовного розвитку людини і є наслідком систематичного впливу, навчання»[1]. Отже, цей термін інтерпретує виховання як певний вплив на людину, у випадку цієї теми такий вплив здійснює сім’я на своїх дітей, для їхнього ж фізичного і суспільного розвитку. Поняття покарання подається як «гостро засуджуючи, лаяти, посварити»[2], тобто воно розглядається у вузькому розумінні, відображаючи лише вербальні аспекти, без фізичних покарань, які доволі часто застосовуються батьками щодо дітей. Практики, - «вся діяльність людей, спрямована на перетворення матеріального світу на створення матеріальних і духовних цінностей, необхідних умов існування суспільства, втілення в життя ідей, планів, намірів»[3].
Виховання та практики покарання дітей батьками є предметом дослідження різних наук зокрема соціології, педагогіки, юриспруденції, психології, соціальної роботи, етики. Кожна з цих дисциплін має свій специфічний підхід до вивчення проблем та особливостей практик покарання дітей батьками.
Педагогіка розглядає виховання як процес «формування в особистості певних якостей відповідно до вимог розумового, морального, трудового, фізичного й естетичного виховання».[4] Тобто педагогіка наголошує що виховання здатне формувати потрібні якості суспільній особистості. Покарання тут розглядає як один з методів виховання.
Психологія інтерпретує виховання як «процес здійснення суспільних впливів, зумовлюючих формування особистості, тобто індивіда як члена суспільства, з тими якостями, які дозволяють йому відповідати на вимоги суспільства»[5]. Виховуючи дітей батьки забезпечують їхнє стабільне входження в соціальну систему, в якій вони реалізуються, і взаємодіють з суспільством, групами чи індивідами. Покарання це «психологічний засіб корекції поведінки людини, виправлення її в потрібному напрямку».[6]
Юриспунденція не пропонує такого визначення виховання, але дає чітке розуміння сім’ї, основною функцією якої є вихована. «Сім'я - первинна клітинка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя; союз людей, ґрунтований на добровільному й рівноправному шлюбі».[7] Отже, головною функцією сім’ї вважається дітородна і виховна, і це повинно втілюватись в сімейному житі. Покарання в юридичному плані розглядається як «захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав чи свобод засудженого».[8] Покарання здійснюється з метою яких виправити засуджених, не допустити вчинення нового злочину засудженими, так і застерігати від цього інших осіб.
У соціальній роботі виховання трактується як «процес свідомого, цілеспрямованого і систематичного формування особистості, який здійснюється в рамках і під впливом соціальних інститутів, з метою її підготовки до виконання соціальних функцій і ролей, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики».[9] Серед найпоширеніших соціальних інститутів, під впливом яких формується особистість, є інститут сім'ї, виховних і навчальних закладів, установ культури, громадських організацій, засобів масової інформації та інших. Але сім’я це основний інститут в якому дитина від самого народження починає соціалізуватися, опановує певні норми і цінності. Покарання в цій науці розглядається «як моpальний, психолого - педагогiчний i юpидичний засоби коpекцiї поведiнки людини, випpавлення її в потpiбному для окpемого iндивiда, гpупи чи всього суспiльства напpямi».[10]
У соціології виховання трактується як участь дорослих в процесі розвитку і соціалізації дітей. Виховання можна розділити: 1) у вузькому сенсі – спеціальна діяльність дорослого по включенню дитини в конкретні життєві ситуації, формування умов для внутрішнього розвитку дитини – відчуття самого виховання; 2) в широкому сенсі слова – процес і результат розвитку людини, який не припиняється на протязі всього її життя[11].
Соціологію цікавить соціальна сторона виховання: як за допомогою виховання індивід включається в певні соціальні групи, займає відповідні позиції в соціальній структурі населення, опановує і виконує різноманітні соціальні ролі в суспільстві. Об’єктом дослідження соціології виховання є виховання як область соціальної реальності, соціальний феномен. Предметом цієї науки виступає все багатоманіття відносин, що виникає у процесі виховання і які можна позначити як соціально - виховні. [12]
Відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм зробив висновок у ХІХ ст., про те що виховання є «соціальним фактом, оскільки воно включається в соціалізацію людини».[13] Обґрунтувавши думку відомого соціолога, можна твердити, виховання є предметом соціології, оскільки воно служить засобом соціалізації індивіда в соціальному середовищі і забезпечує входження та взаємозв’язок особи з суспільством.
Отже, виховання – це процес ціленаправленого, систематичного формування особистості у відповідності з діючими в суспільстві нормативними моделями, яке забезпечує процес соціалізації особистості. Отже, наше авторське визначення виховання дає зрозуміти, що процес виховання дітей батьками, складний, який вимагає від батьків ґрунтовних знань, які побутують в даному суспільстві, щоб дитині було легше пристосуватись до умов соціалізації.
Покарання в соціології розглядається як один з методів виховання, і який використовується в двох видах вербальному (методи «м’якої» мови, «жорсткої» мови) і фізичному («легка» форма «важка» форма). Наше авторське визначення дозволяє розуміти, що залежно від розуміння батьками процесу виховання залежить які практики покарання будуть застосовуватися стосовно дітей. Практики в соціології трактуються як «діяльність людей спрямована на зміну природи і суспільства, яка забезпечує створення необхідних умов існування і розвитку суспільства». [14] Практики покарання застосовуються батьками, як соціальні санкції, щоб змінити їхню позицію стосовно певної проблеми чи явища.
Наше дослідження опирається на інтерпретативну парадигму яка скерована на вивчення дій окремих людей і малих груп, серед яких чільне місце посідатиме символічний інтеракціонізм і феноменологія. Почнемо з символічного інтеракціонізму головна суть якого центральна категорія «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Батьки і діти взаємодіючи у процесі виховання здійснюють соціальний процес. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Спілкування і взаємодія є важливим аспектом між батьками і дітьми, за допомогою. Отже, індивід з’єднується з суспільством через взаємозв’язок з іншими людьми. Діти за допомогою соціалізації в сімї з’єднуються з суспільством. Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту,мови). У виховному процесі важливу роль відіграють символи які відображаються у стилях виховання та практиках покарання, які здійснюються за допомогою мови, дій і жестів. У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями,соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Символічна взаємодія людей,груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов’язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Також до символічної взаємодії буде доречним віднести взаємодію між батьками і дітьми яка найбільшим чином проявляється у виховному процесі. Символічний інтеракціонізм створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє. У процесі взаємодії люди конструюють об’єкти і змінюють зовнішнє середовище. У сім’ях діти за допомогою соціалізації адаптуються до нових умов середовища. Взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей. Взаємодія між батьками і дітьми відбувається в різний спосіб. У процесі виховання прослідковуються різні аспекти які можуть виявлятись і у практиках покарання дітей батьками.
Стосовно феноменології головний суть якої дослідження духовний сутностей. Основні аспекти феноменології соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб’єктивний світ. На базі індивідуальних, суб’єктивних мотивів будується ланцюг типових людських взаємодій. Між батьками і дітьми у виховному процесі вибудовуються стосунки з яких випливає відповідний стиль виховання. Завданням соціології виступає відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Виховний процес відбувається за різними принципами в сім’ях і є повсякденним явищем. Людська ж суб’єктивність найповніше реалізується саме у повсякденному світі. Люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім’ї та навчання у школі. Таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх. Тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в її духовній взаємодії з іншими людьми.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 51 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |