Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Екологічне право.

1.Природокористування — процес взаємодії людини з природним середо­вищем, який здійснюється за допомогою способів включення природних об'єктів у сферу життєдіяльності людини з метою задоволення різноманітних людських потреб.

Відповідно до типу чи рівня економічного і демографічного розвитку виділяють такі типи природокористування: привласнювальне, продуктивне, інноваційне, інформаційно-конструктивістське (ноосферне).

Форми взаємодії людини і природи: споживання природних об'єктів людиною для задоволення тілесних потреб організму (економічна); спожи­вання і зміна існуючих та створення нових об'єктів і комплексів для задово­лення естетичних потреб людини (етико-культурна); духовне співіснування і проникнення в сутність навколишнього природного середовища, його перетворення духом (духовна); охорона довкілля, головна мета якої — збе­реження людини як виду й існування його природного середовища (еколого-охоронна).

Термін «екологія» введено німецьким біологом Зрнстом Геккелем у 1866 році в монографії «Загальна морфологія організму». («Екологія — на­ука, що вивчає взаємодію біологічних організмів із навколишнім природним середовищем»). У перекладі з грецької екологія «оікоз» — будинок, житло, місцеперебування— слово, зміст (у сучасному значенні — наука, знання), тобто наука про місцеперебування.

Серед інших функцій держави можна виділити природоохоронну (або екологічну). Це діяльність, спрямована на розподіл природних ресурсів, що перебувають у власності держави. А також діяльність, спрямована на забезпечення раціонального використання природних ресурсів з метою по­передження погіршення їхньої якості і виснаження, охорону навколишнього середовища від деградації, охорону екологічних прав і інтересів фізичних і юридичних осіб, а також забезпечення сучасною (соціальною) державою соціально орієнтованого напрямку використання природних ресурсів усіх видів власності, в тому числі владним встановленням єдиних екологічних обмежень і обтяжень природокористування.

Екологічне право — самостійна (або комплексна) галузь права, що по­єднує сукупність еколого-правових норм, які регулюють суспільні екологічні відносини з метою охорони життя і здоров'я громадян, захисту їхніх еко­логічних прав і свобод, раціонального природокористування і забезпечення якості довкілля в інтересаххьогодення і майбутніх поколінь.

Функції екологічного права — це основні напрямки впливу еколого-правових норм на волю і поведінку суб'єктів екологічних відносин. Вони поділяються на загально-правові і спеціальні.

До загально-правових функцій належать: регулятивна, виховна, превен­тивна й охоронна.

До спеціальних (або галузевих) можна віднести природоохоронну й ан-тропоохоронну функції.

Предмет екологічного права — суспільні екологічні відносини в галузі природокористування, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки громадян і держави, що складаються на підставі множинності форм і соціального характеру природокористування, державного регулювання якості довкілля і природних екологічних прав і свобод громадян.

Метод екологічного права — сукупність прийомів, способів і засо­бів впливу на суспільні відносини в галузі природокористування, охорони навколишнього середовища, екологічної безпеки, екологічних прав і свобод громадян. Загально-правові методи: імперативний і диспозитивний, дозволу, санкціонування, узгодження, обмеження, стимулювання, попередження, про­філактики, рекомендації, заборони тощо. Спеціальні методи екологічного права: ініціативи, еколого-експертні оцінки, еколого-соціальні обтяження й ін.

2. Законодавство України про використання й охорону природних ресурсів.

Джерелами екологічного права є:

—Конституція України;

—галузеві закони й окремі норми інших галузей права;

—підзаконні нормативні акти (центральних і місцевих органів виконав­чої влади і місцевого самоврядування);

—звичаї і традиції;

—міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди й обопільні умови.

Юридичні норми Конституції — фундаментальне джерело екологічного права. їх можна розділити на три групи:

1) власне екологічні норми; (статті 50, 16, 66, частина 7 статті 41);

2) норми, що містять правові вимоги в галузі використання природних об'єктів і ті, які встановлюють правовий статус суб'єктів природокористу­вання (статті 13,14);

3) норми, що закріплюють компетенцію органів державної влади і місце­вого самоврядування у сфері екології.

Кодифіковані закони — Земельний, Водний, Лісовий, Гірський кодекси України, Кодекс України про надра — в них містяться спеціальні розділи про охорону відповідних природних ресурсів, а Водний і Лісовий Кодекси містять спеціальні розділи, присвячені відтворенню водних і лісових ресур­сів. Регламентація в них відповідних видів природокористування забезпечує дбайливе ставлення до природних ресурсів і є формою охорони довкілля.

Загальний закон комплексного характеру — закон «Про охорону нав­колишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У цілому в ньому охоплюються загальні і найзначущі відносини в галузі охорони нав­колишнього природного середовища.

Екологічні закони:

«Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя на­селення» (1994);

«Про використання ядерної енергії і радіаційної безпеки» (1995);

«Про екологічну експертизу» (1995);

«Про пестициди й агрохімікати» (1995);

«Про поводження з радіоактивними відходами» (1995);

«Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» (1998);

«Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000);

«Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоак­тивних відходів і інших джерел іонізуючого випромінювання» (2000) та ін.

Закони з еколого-ресурсним змістом:

«Про природно-заповідний фонд» (1992);

«Про охорону атмосферного повітря» (2001).

Закони з ресурсово-екологічним змістом:

«Про тваринний світ» (2001);

«Про рослинний світ» (1999).

Особливе місце серед законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України, займає постанова від 5 березня 1998 року «Основні напрямки державної політики України в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки» (ВВР. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248). Його можна характеризувати як екологічну доктрину — систему загально-соціальних керівних ідей в галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, реалізації екологічних прав і свобод громадян, закріплених у правових актах вищої юридичної сили й які характеризують основні принципи та напрямки екологічного розвитку держави і права, а також інших суспільних формувань і суспільства в цілому.

Велике значення мають укази і розпорядження Президента України і по­станови Кабінету Міністрів України, що містять основний обсяг конкретних еколого-правових норм («Про такси для обрахування розміру шкоди, заподі­яного зеленим насадженням у межах міст і інших населених пунктів» (1999), «Тимчасовий порядок ввозу, державного дослідження, реєстрації і викори­стання трансгенних сортів рослин в Україні» й ін.). Постановами КМ України також затверджуються окремі положення, правила, інструкції, порядки та ін. З окремих питань охорони навколишнього природного середовища і раціо­нального використання природних ресурсів нормативні акти приймаються спеціально уповноваженим державним органом управління з питань екології і природних ресурсів, його органами на місцях і іншими державними органа­ми в межах їхньої компетенції.

3. Екологічні права та обов'язки громадян.

Норми Конституції України містять основні права громадян України, в тому числі й екологічні. Так, у статті 50 зазначено, що кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля і на відшкодування заподіяної пору­шенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на поширення цієї інформації. Вона ніким не може бути засекречена. З іншого боку, відповідно до статті 16 Конститу­ції, «забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи..., збере­ження генофонду українського народу є обов'язком держави».

Конституційним обов'язком кожного громадянина України (стаття 66) є обов'язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині і відшкодовувати заподіяні збитки.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» у статті 9 закріплює такі екологічні права громадян України:

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів про розмі­щення, будівництво і реконструкцію об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього середовища, опис пропозицій у державні і господар­ські органи, підприємства і організації з цих питань;

- участь у розробці і проведенні заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

- здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

- участь у проведенні суспільної екологічної експертизи й інші.

Цей же закон закріплює обов'язки громадян у галузі охорони навколиш­нього природного середовища (стаття 12):

- здійснювати діяльність відповідно до вимог норм екологічної безпеки, інших екологічних нормативів і лімітів використання природних ресурсів;

- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

- компенсувати шкоду, яка нанесена забрудненнями й іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Цим законом також визначені гарантії екологічних прав громадян і їх­ній захист.

4. Форми власності на землю в Україні.

Відповідно до Конституції України земля є основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізо­вується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до закону.

Земельним Кодексом України від 25 жовтня 2001 року (стаття 78) уста­новлене право власності на землю:

1. Право власності на землю — право володіння, користування і розпо­рядження земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається і реалізовується на підставі Конституції України, даного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати в приватній, комунальній і державній власності.