Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Кристина Гроф.

складається з таких етапів:

1) оздоровити середовище та допомогти неповнолітнім, які опинилися в несприятливих умовах життя та виховання, ще до того, як негативний уплив цих умов позначиться на їхній поведінці (етап ранньої профілактики);

2) не допустити переходу на злочинний шлях і забезпечити корекцію осіб зі значним ступенем дезадаптації, що вчиняють правопорушення незлочинного характеру (етап безпосеред­ньої профілактики);

3) не допустити переходу на злочинний шлях та створити ум ови для корекції поведінки осіб, які систематично здійснюють правопорушення, характер й інтенсивність яких вказують на ймо­вірність учинення злочинів у найближчому майбутньому (етап профілактики дозлочинної поведінки);

4) запобігти рецидивові злочинів підліткам, які раніше
вчиняли злочини (профілактика рецидиву).

3. До нормативно-правого забезпечення попередження злочиннос­ті неповнолітніх на спеціальному рівні відносять саме ті нормативно-правові акти, які визначають права та обов’язки, повноваження спеціа­льних суб’єктів попередження злочинності неповнолітніх, основні фо­рми, методи та заходи їх діяльності, цілі, завдання, принципи та інші важливі складові системи попередження злочинності неповнолітніх. До основних нормативно-правових актів, які на спеціальному рівні нормативно-правового регулювання регламентують профілактику, запобігання та припинення злочинів неповнолітніх, передусім, нале­жить: Закони України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р., «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для ді­тей» від 24 січня 1998 р., «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., постанова Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. «Про затвердження Державної програми подо­лання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки», постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. «Про за­твердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки», розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р. «Про затвердження Концепції запобігання та вико­ренення найгірших форм праці дітей» та низка інших нормативних актів. Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціа­льні установи для дітей» слід розглядати як базовий, що на спеціаль­ному рівні регулює попередження злочинності неповнолітніх в Украї­ні. Проте цей Закон визначає лише перелік спеціальних суб’єктів профілактики правопорушень серед дітей, основні принципи їх діяльності, завдання, обов’язки [7]. Відтак, на законодавчому рівні залишаються неврегульовані важливі складові системи попередження злочинності неповнолітніх й, зокрема, не вказано: об’єкти профілактики; чіткий перелік заходів профілактики, підстави та порядок їх застосування; перелік найдоцільніших форм та методів профілактики з огляду на вікові особливості та спеціальний соціальний статус неповнолітніх; чітких правових гарантій осіб, які включені до сфери профілактичного впливу; пріоритетних напрямів профілактики правопорушень серед дітей з огляду на досягнення сучасної кримінологічної науки. Якщо ж припустити, що такі пробіли нормативно-правового забезпечення на рівні закону компенсуються за рахунок положень підзаконних норма­тивних актів, то для спростування цього можна навести такі контрар­гументи: по-перше, підзаконні нормативні акти не містять належних гарантій правового захисту від неправомірного застосування профіла­ктичних заходів; по-друге, підзаконні нормативні акти та, зокрема Державна програма подолання дитячої безпритульності і бездоглядно­сті на 2006–2010 роки, Комплексна програма профілактики правопо­рушень на 2007–2009 роки, мають строковий характер, у той час як потреби у попередженні злочинності неповнолітніх не обмежені таки­ми часовими рамками; по-третє, програмні документи не містять пере­ліку заходів індивідуальної профілактики неповнолітніх, підстав та порядку їх застосування, а також спеціальних методів, форм профілак­тики, які зазвичай найдоцільніше застосовувати до неповнолітніх пра­вопорушників [8]; по-четверте, з огляду на цільовий характер Держав­на програма подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006–2010 рр. містить заходи загальної профілактики, націлені винят­ково на бездоглядність і безпритульність, тобто інші криміногенні фа­ктори, які також пов’язані зі злочинністю неповнолітніх залишаються поза сферою профілактики (негативний вплив засобів масової інфор­мації, вади родинного виховання, наркотизм, пияцтво, недоліки в дія­льності спеціальних суб’єктів попередження злочинності неповноліт­ніх, проблеми віктимної поведінки неповнолітніх, розгляд яких заслу­говує окремої уваги тощо); по-п’яте, у Комплексній програмі профілактики правопорушень на 2007–2009 рр. (на відміну від анало­гічної програми, що була розроблена на 2001–2005 рр.) нема розділу, присвяченого мінімізації злочинного впливу на неповнолітніх та мо­лодіжне середовище, натомість зазначено окремі заходи, які не мають системного характеру; по-шосте, у підзаконних нормативних актах не визначено основних напрямів попередження злочинності неповноліт­ніх в сучасних умовах.

4. Система покарань неповнолітніх в Україні: деякі проблеми та шляхи їх подолання

Злочинність неповнолітніх являє собою вкрай негативне явище як тому, що особистість підлітків зазнає іноді невиправних асоціальних змін, так й тому, що залучення до кримінальних девіацій неповнолітніх та жорстка реакція на них суспільства поширює кримінальну субкультуру, яка, в свою чергу, детермінує подальший розвиток злочинності.

Як свідчить статистика, на тлі зменшення кількості злочинів неповнолітніх питома вага групових злочинів даної категорії осіб залишається майже незмінною. Поряд з цим злочинність неповнолітніх стає все більше „дитячою”. Зокрема, у 2002-2003 р.р. питома вага осіб віком 14-15 років становила більше третини серед всіх неповнолітніх злочинців [1].

Вочевидь, дана ситуація не може бути суттєво поліпшена лише каральними засобами, до яких найчастіше вдаються, коли йдеться про вчинення злочину. Більш того, тенденції розвитку цього виду злочинності ілюструють не стільки зусилля профільних органів та служб, скільки неспроможність держави та суспільства запропонувати новим поколінням альтернативні злочинним засоби вирішення конфліктів. Але, як свідчать аналіз міжнародних актів, досвід країн, кримінальна ситуація в яких значно „спокійніша” за вітчизняну, положення кримінального закону щодо системи покарань неповнолітніх посідають чільне місце серед засобів стримання делінквентності даної категорії осіб.

Звісно, кримінальний закон (як і кожний нормативний акт) є соціальним конструктом, який має відбивати закономірності розвитку даного суспільства. Більш того, без урахування конкретно-історичних умов взагалі неможливо здійснювати законотворчу та правозастосовчу діяльність. Фактично соціальне середовище створює фон дії права.

Але існує й оборотний бік: кримінальний закон суттєво впливає на правосвідомість людей, на „відчуття” ними кримінальності як властивості індивідуальної поведінки, на ототожнення соціальним середовищем особи зі злочинним світом. Проблема стигматизації індивіда через застосування чи навіть можливість застосування до нього за девіантну поведінку покарання (у першу чергу, позбавлення волі) набуває особливої значущості, коли йдеться про неповнолітнього.

Саме тому, з огляду на прагнення України відповідати міжнародним стандартам у сфері кримінальної юстиції, намагання урахування найбільш успішного зарубіжного досвіду з обмеження злочинності неповнолітніх (у тому числі, кримінально-правовими засобами) видається доцільним проаналізувати систему покарань неповнолітніх за КК України у порівнянні з відповідними положеннями міжнародних актів у даній сфері, а також нормами кримінальних законів окремих держав Європи.

Викладення основного матеріалу. Сфера встановлення та застосування кримінально-правових заходів впливу на правопорушників у міжнародному праві та західній традиції є частиною поняття „кримінальна юстиція”. З урахуванням вельми значних можливостей держави щодо впливу на особу, яка потрапляє у сферу кримінальної юстиції, значення міжнародних стандартів та рекомендацій, спрямованих на пошуки компромісу між безпекою суспільства, обов`язком влади підтримувати правопорядок та правами людини, важко переоцінити.

Саме тому, ми звертаємо увагу, в першу чергу, на Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. (Пекінські правила). [3]

В цьому документі міжнародне співтовариство пропонує національним законодавцям конкретні стандарти поводження з тими неповнолітніми, чия поведінка була настільки суспільно небезпечною, що її визначили як злочин.

Зокрема, правило 16 пропонує при доборі заходів впливу керуватися, крім інших, також принципом, що такі заходи мають відповідати становищу та потребам неповнолітнього, а також потребам суспільства.

Остання теза, на наш погляд, є принципово важливою, оскільки не дає підстав розглядати неповнолітнього злочинця лише як „жертву обставин” або пасивного отримувача соціальних пільг та привілеїв, якими традиційно супроводжується положення про „соціальне наповнення” ювенальної юстиції у широкому розумінні цього слова.

Правило 18 містить примірний перелік заходів впливу для того, щоб (при можливості) уникнути поміщення неповнолітнього до закритого закладу. Ці заходи досить різноманітні: вони включають як виховні та корекційні (наприклад, участь у груповій психотерапії), так і фінансові. Зокрема, це постанова про опіку, керування та нагляд; пробація; постанова про роботу на користь громади; фінансові заходи, компенсація, реституція; постанова про участь у груповій психотерапії та інших подібних заходах; постанова про передачу на виховання.

Таким чином, основні рекомендації, які містяться у двох наведених правилах, фактично зводяться до наступних:

• У якості підстави побудови системи покарань неповнолітніх доцільно використовувати як потреби суспільства у захисті та безпеці, відновленні почуття справедливості, так і специфічні потреби неповнолітньої особи – суб`єкту злочину у сенсі того, що підлітковий вік – це період значних гормональних змін в організмі людини, який породжує гіперактивну поведінку. На тлі цього природна цікавість та соціальна незрілість за умови досить обмежених (внаслідок соціально-економічних факторів дійсності) можливостей часто призводить до антисоціальної поведінки.

• Система покарань має включати якнайширший перелік заходів впливу, серед яких і юридично, і фактично позбавлення волі – це захід, до якого вдаються лише у виключних випадках.

КК України у ст.98 закріплює таку систему покарань неповнолітніх: основні - штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк; додаткові – штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Власне система покарань неповнолітніх є частиною системи покарань, що закріплена у ст.51 КК, за окремими вилученнями. Це, на наш погляд, обумовлено тим, що санкції норм Особливої частини побудовані з урахуванням загальної системи покарань, а щодо неповнолітніх законодавець не передбачив ні окремих (виділених) злочинів, ні особливих санкцій за їх вчинення. Більш того, виокремлення певних суспільно небезпечних діянь як „підліткових” не відповідало б логіці з урахуванням того, що вік настання кримінальної відповідальності за вчинення більшості злочинів – 16 років.

Ч.2 ст.22 КК закріплює вичерпний перелік діянь, відповідальність за вчинення яких настає з 14 років. Але він не створює у вітчизняній практиці феномену „статусних правопорушень”, який відомий законодавству деяких зарубіжних держав (відповідальність за вчинення таких правопорушень настає лише за умови, що їх суб`єктом був неповнолітній). Це означає лише той факт, що досягнення 14 років надає можливість особі усвідомлювати суспільну небезпеку таких посягань, що й породжує поняття злочину, а також створює підставу суб`єктивного ставлення у вину.

Крім того, законодавець не ставить перед покаранням неповнолітніх інших цілей, ніж ті, які зазначені у ч.2 ст.50 КК.

Слід зазначити, що аналогічним чином до побудови системи покарань неповнолітніх підійшли як країни пострадянського простору (зокрема, Республіка Бєларусь та Російська Федерація), так і ряд країн Західної Європи, зокрема, Швейцарія та Данія (ці держави - одні з ряду найбільш успішніших в обмеженні злочинності взагалі, та злочинності неповнолітніх зокрема).

Так, згідно з ч.1 ст.95 КК Швейцарії питання про призначення покарання вирішується тоді, коли „крім виховних заходів вимагається особий нагляд”, тобто покарання – це виключення з правил. В статті, що розглядається, передбачається можливість призначення лише двох видів покарань: штраф або ув`язнення на строк від 1 дня до 1 року. При чому ув`язнення виконується поза межами виправної системи в спеціальних установах. З урахуванням того, що в Швейцарії вік притягнення до кримінальної відповідальності – 15 років, застосування вказаних видів покарання можливо до особи у віці до 18 років без обмежень тяжкості вчиненого діяння.

Всі інші варіанти, запропоновані у правилі 18 Пекінських правил, в КК Швейцарії розглядаються як заходи суто виховного впливу на неповнолітнього правопорушника. [4]

В КК Данії неповнолітнім вважається особа, яка не досягла 21 року. У випадку вчинення такою особою злочину, до неї застосовуються лише штраф та просте ув`язнення незалежно від того, чи передбачені вони санкцією конкретної норми.

Згідно параграфу 44 КК Данії, просте ув`язнення призначається на строк від 7 діб до 6 місяців (стосовно всіх винних у вчиненні злочину). Ув`язнені тримаються окремо від інших засуджених, їх їжа не обмежується в`язничним раціоном, вони можуть використовувати всі необхідні їм речі (за виключенням обмежень, накладених самим фактом застосування покарання) та працювати на оплатній основі. [5]

Таким чином, як в рамках пострадянського, так і в рамках європейського підходу ми стикаємось з системою покарань неповнолітніх, яка побудована шляхом виокремлення певних видів покарань, передбачених кримінальним законом, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, винних у вчиненні злочинів.

Урахування особливих потреб неповнолітніх правопорушників в країнах Європи (у першу чергу, це стосується психотерапевтичних заходів) простежується в межах застосування інших заходів виховного впливу, які не є покараннями.

Важливим також є питання щодо обмеження застосування до неповнолітніх покарання у вигляді позбавлення волі. При цьому слід зазначити, що фактично в Україні для осіб, які не досягли 16 років та не мають самостійних доходів чи майна, можливо застосування лише позбавлення волі на певний строк.

Як свідчить аналіз положень ст.ст. 100, 101 КК, за умови незастосування до особи ч.1 ст.105 КК, особа, яка не досягла 16 років, не може бути засуджена до громадських чи виправних робіт та арешту. Щодо штрафу, застосування якого передбачено ст.99 КК, то з урахуванням того, що злочинність неповнолітніх в нашій державі – це злочинність здебільше підлітків з незаможних верств населення, питання про призначення такого виду покарання має майже риторичний характер.

Крім того, на наш погляд, суттєвим моментом є те, що КК України не має спрямованості щодо залагодження конфлікту між неповнолітнім та жертвами його злочину. Якщо брати випадки заподіяння шкоди конкретній фізичній особі неповнолітнім, то за умови, що винний досяг 15 років та має майно, кошти або заробіток, жертва злочину може розраховувати на певну компенсацію. Але це можливо реалізувати лише у межах застосування примусового заходу виховного характеру (п.4 ч.2 ст.105 КК).

Якщо ж у неповнолітнього немає ані майна, ані інших самостійних джерел доходів, або якщо йдеться про злочини, шкідливі для всієї громади (наприклад, хуліганство чи пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів), то законодавець не дає можливості винній особі компенсувати власним трудом заподіяну шкоду.

І це при тому, що серед злочинів, які входять в перелік, закріплений ч.2 ст.22 КК вагома частка злочинів невеликої та середньої тяжкості (наприклад, ч.1 ст.152, ч.1 ст.185, ч.1 ст.186, ч.1, 2 ст.296 тощо).

Звісно, ч.1 ст.105 КК надає можливість за певних умов звільнити неповнолітнього від покарання та перейти до застосування примусових заходів виховного характеру. Але якщо неповнолітній у віці 14 років після вчиненого діяння невеликої або середньої тяжкості не продемонстрував ані щирого розкаяння, ані подальшої бездоганної поведінки й суд не дійшов висновку, що дана особа не потребує застосування покарання?

Слід зазначити, що аналогічний підхід демонструє також КК Республіки Бєларусь (ст.ст.109-115). На відміну від цього КК Російської Федерації (ст.88) значно розширив можливості застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Наприклад, призначення виправних та обов`язкових робіт можливе й для осіб у віці 14 років.

Таким чином, навіть в межах традиційного підходу до визначення системи покарань неповнолітніх, особливостей застосування окремих видів до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, можливі зміни, спрямовані на розширення застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Цей процес не лише відображає закономірності розвитку кримінального законодавства, але й фактично сприяє зниженню рецидивної злочинності.

На підставі викладеного можна сформулювати наступні висновки:

1. З урахуванням можливостей трудової зайнятості неповнолітніх (ч.2, 3 ст.188 КЗпП України) доцільно передбачити можливість застосування громадських робіт та виправних робіт до неповнолітніх, які досягли 15 років;

2. Доповнити систему покарань, які застосовуються до неповнолітніх, обмеженням волі, яке може застосовуватися з 14 років без обов`язкового залучення до праці, а з 16 років – із таким.

Згідно ст.ст. 16, 56 КВК України обмеження волі виконується у виправних центрах, які розташовані у межах адміністративно-територіальних одиниць відповідно до місця постійного проживання засуджених. Згідно ч.3 ст.11 КВК виправні центри є установами відкритого типу. Застосовуючи обмеження волі до неповнолітніх, держава сприятиме зменшенню випадків позбавлення волі неповнолітніх, забезпечуватиме кращі можливості для реінтеграції у суспільство та наступної ресоціалізації.

З урахуванням цього санкції норм, перелік яких наведено у ч.2 ст.22 КК, мають бути доповнені такими видами покарання як громадські роботи та обмеження волі.

3. Передбачити можливість застосування до неповнолітнього заходів групової психотерапії за умови його добровільного волевиявлення не в якості примусових заходів медичного характеру (ст.92) чи примусового лікування (ст.96), а як умову застосування примусових заходів виховного характеру у порядку ч.1 ст.105 КК.

Кристина Гроф.