Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Просторіччя

Просторіччя – форма існування мови, що протиставлена, з одного боку, літературній розмовній мові, з іншого, – територіальним діалектам. У нього свій склад носіїв, або, за термінологією Е. Д. Поливанова, свій соціальний субстрат. „Три сфери сучасної усної мови – діалект, просторіччя, літературна розмовна мова – різні між собою перш за все за складом носіїв”.

Подібно до інших мовних явищ, просторіччя – категорія історична. Воно неоднакове в різні періоди свого розвитку як в структурно-лінгвістичному, так і в функціональному плані. Не залишається постійним і соціальний склад його носіїв. Історично різні джерела просторічної „мовної матерії”.

Просторіччя зазвичай не називають в складі форм існування мови, хоча в реальності його присутності в мові сумніватися не доводиться. Не відмітити просторіччя не можна. Дві-три фрази, що включають просторічні елементи, маркірують мову мовця й сигналізують про його соціальний і культурно-мовний статус.

Не визнано просторіччя особливою формою існування мови, ймовірно, тому, що сучасне просторіччя не є єдиною системою. Своєрідна його протиставність говорам і літературній розмовній мові: воно протиставило їм не як система одиниць, а як якийсь суспільно-історичний феномен з вельми невисоким ступенем структурної організованості, елементи мови, маркіровані як просторічні, не складають повних парадигм на жодному рівні мови.

Термін „просторіччя” багатозначний навіть стосовно об’єктів сучасного синхронійного рівня. Ним позначаються: 1) загальнонародні (не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною мовою (це позалітературне просторіччя), 2) понижені, грубуваті елементи в складі самої літературної мови (літературне просторіччя). Ознаками просторіччя визначено: 1) ненормованість мови; 2) стилістична недиференційована (іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3) факультативність вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4) безписемність; 5) функціональна монотонність одиниць, поширеність повних синонімів (дублетів).

Незважаючи на багато структурних „дефектів” просторіччя, є підстави зараховувати його до форм існування, причому до найважливіших, і вивчати в соціолінгвістиці як один з важливих компонентів національної мови. Просторіччя – проблема соціолінгвістична, а в соціолінгвістиці діє, як правило, багатовимірний підхід з урахуванням особової і соціальної характеристики співбесідників, їх установок, намірів, загального досвіду, передісторії та умов протікання розмови. Забарвлення створюється не одними власне мовними засобами, а комплексом чинників, у тому числі і екстралінгвістичними. Неосвічена людина не помічає своєї неписьменності. Доступні їй мовні засоби (особливо в граматиці) застосовуються тому, що вона не має в своєму розпорядженні інших можливостей, тоді як культурна людина свідомо вирішує, як їй краще висловитися. Є синонімія й у носія просторіччя, тільки вона помітно обмежена, принаймні межами узусу його середовища. У XIX ст. українське просторіччя було мовою міських мас, що знаходилися у взаємодії з селянською мовою, у наш час це мова неосвічених шарів міста, а значить, – перш за все мова старшого покоління. На наших очах формується нове просторіччя під дією в основному міських соціальних діалектів.

Просторіччя має відмінності від літературної нормованої мови на всіх мовних рівнях. Наведемо приклади: бу׀хикати ‘кашляти’, ׀вештатис’а ‘бігати’, воў׀тузиетис’а ‘довго щось робити’, ׀гузатис’а ‘марнувати час’, доб׀ришкатис·а ‘про хвастуна, який зазнав невдачі’, ׀дуркнутис’а ‘зіткнутися лобами’, зака׀цубнути ‘змерзнути’, закив׀йачити ‘заплакати’, за׀пирхатис’а ‘втомитися’, заправ׀торити ‘кудись щось подіти’, з׀гамкнути ‘з’їсти’, ку׀н’ати ‘дрімати’, на׀супитис’а ‘зроботися сумним’, неўчх׀нути (неўчхати) ‘не змогти’, обми׀шулитис’а ‘помилитися’, по׀миндрити ‘піти’, приесяб׀ритис’а ‘до чогось прилипнути, пристати’, скана׀бойітис’а ‘піднятися раніше, ніж треба’, сургеи׀нитис’а ‘йти повільно’, тие׀гипнути ‘вдарити’, тиес’ач’у׀ватис’а ‘говорити лайливі слова’.

На морфологічному рівні: У домі тепер жодного миша; Яка тюль красива; Шампунь-то моя де? Стулку постав на місце. (зміна роду); поганіше, гарніше, самий красивий (форми ступенів порівняння); сидю, ходю, носю, гоню (дієвідмінювання дієслів)

На фонетичному рівні: радіво, какаво, ризетка; сурйозний, чумадан, калідор, шо.

Наведеними прикладами ми ілюструємо сучасне просторіччя, пов’язуючи його з певним контингентом носіїв нелітературної форми мови. Ще виразніше в соціальному плані „просторічний” тип виділявся й усвідомлювався фахівцями-мовознавцями в дореволюційний час, на початку XX ст. Сучасний радянський диалектолог і історик російської мови С. С. Висотський, а також відомі філологи XIX ст. і першої третини XX ст. Ф. Е. Корш, А. І. Соболевський, А. А. Шахматов тощо в розмовній мові Москви виділяють не тільки літературну мову („мова освіченої частини московського населення”), але й інший, хоча й близькій до йому „тип московської мови, а саме міський міщанський говір, говір нижчих верств населення, говір неосвічених класів, причому під цим малися на увазі різні соціальні угрупування, станові, професійні тощо, мова яких помітно контрастувала з літературною обробленою нормою літературного національної мови.

Отже, просторіччя як форма існування мови, що контрастує й тим самим відтіняє норми літературної мови, – один з істотних компонентів мови національного етапу його розвитку.

Койне

Койне – грецьке слово ( загальний), що служило назвою спільної для носіїв різних діалектів старогрецької мови, що склалася на території Аттики з центром в Афінах (приблизно у IV ст. до н. е.). У наш час це слово — широко поширений у лінгвістиці термін, що позначає узагальнений тип усної мови, – одну з форм існування мови. А. У. Десницька, що плідно займалася наддіалектними формами усної мови, серед слів-термінів, що вживаються для позначення об’єкту („койне”, „інтердіалект”, „напівдіалект”, „культурний діалект”) віддає перевагу „нейтральному” серед них – терміну „койне”, використовуючи інші терміни (з визначеннями-детермінаторами) для позначення різновидів койне. Як робоче визначення скористаємося характеристикою койне, запропонованою В. А. Аврориним: „Койне можна визначити як засіб міждіалектний, а іноді й міжнаціонального спілкування, що виникає спочатку з торгівельною, військовою або культурною метою на базі однієї з груп близьких діалектів, поступово вбирає в себе також і деякі специфічні особливості інших діалектів (іноді мов)”.

Соціальною передумовою появи міждіалектного засобу спілкування служить змішаний склад населення, що проживає в місті або в тому чи іншому регіоні країни. Розрізняють койне міські й обласні (сільські). Їх поява стосується періоду рабовласницької й феодальної формації. Особливо типово для донаціонального періоду виникнення міських койне до н. е., що виступали не тільки міждіалектною формою побутового спілкування, але й обслуговували „вищі сфери спілкування” – судочинство, міське управління, а також усну поезію, народні обряди. Міські койне завдяки впливу міст на економічне, культурне й мовне життя прилеглих і віддалених територій перетворювалися на регіональні койне.

Історично койне може передувати виникненню письмової мови. Нерідко воно стає базою літературної мови. Лондонське койне послужило базою англійської літературної мови, пекінське – основою китайської літературної мови, койне міста Едо – основою японської літературної мови. Тодо – слов’янських народів. Так, в Москві й у Підмосков’ї тривала взаємодія північноросійських й південноросійських діалектів сформувала середньоросійський говір – койне, яке надалі й послужило основою літературної мови російської народності й нації. Болгарська літературна мова сформувалася на основі центральних балканських говорів східних діалектів болгарської мови; сербський варіант сербохорватської літературної мови – на базі східних говорів, зокрема бєлградського койне; хорватський варіант – на базі західного, загребського койне; словенська мова – на основі говору адміністративного й культурного центру Словенії – міста Любляни, розташованого в зоні контакту двох центральних словенських діалектів – горянського і доленського. Таким чином, роль міських койне як форми існування мови і основи літературної мови виключно велика.

Нерідкі й обласні (неміські) койне, контакти територіальних діалектів, що виникають в конкретно-історичних умовах. Прикладом може служити інтердіалект болмац, що сформувався в Дагестані в умовах значної діалектної роздробленості аварської мови. Болмац, що виник на основі північних діалектів аварської мови, відвіку використовується аварцями для спілкування з представниками інших діалектів цієї мови. Задовго до революції на болмаці почали видаватися численні твори релігійного характеру, які певним чином впливали на подальший розвиток аварської літературної мови. Цією мовою після революції 1917 року з’явилися й перші твори молодої аварської художньої літератури. Існування в аварців мови міждіалектного спілкування багато в чому полегшило процес формування й розвитку аварської літературної мови.

Койне сучасною соціолінгвістикою визначається як засіб усного спілкування, що забезпечує постійну комунікативну однорідність певного регіону. Вирізняють міські койне і ареальні койне (регіону або країни). Роль койне може виконувати наддіалектна форма певної мови, розвинута на базі одного або кількох її діалектів. Так на основі полянського діалекту давньоруської мови утворилося київське койне, яке служило засобом спілкування для численних руських князівств, які утворювалися по мірі колонізації угрофінських та тюрських земель на європейській території сучасної Росії. Койне, особливо міське, є важливою передумовою формування літературної мови.

Так англійська літературна мова була сформована на основі лондонського койне. Російська літературна мова формувалася на основі московського койне, яке об’єднало північноросійське та південноросійське наріччя. Українська літературна мова формувалася на основі ареального києво-полтавського койне. Оскільки саме представники цього койне започаткували літературну традицію створення лідературних текстів народною мовою. Суттєва різниця між койне та піджинами полягає в тому, що піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди) утворюється на базі діалектів однієї мови або близько споріднених мов. У випадку з франко-англосаксонським піджином маємо процес набуття ним функцій койне з наступним розвитком у бік креольської мови, якою англійська стала у час першої літературної пам’ятки, автором якої був батько англійської літератури Джефрі Чосер. Питання про письмову форму койне, а саме латини у середньовічній Європі є досить спірним, позаяк латина як літературна письмова мова мала безперервну традицію з античних часів до початку 19 століття і виконувала роль комунікативного посередника між науковцями різних країн саме таку як нині виконує англійська мова чи ту, яку виконувала французька мова в 19 століття у спілкуванні культурних людей Європи.

Як бачимо наш суржик не можна класифікацію ні як піджин, ні як койне. Усі різновидності українсько-російського суржику характеризуються малим впливом на українську граматику з боку російського компоненту суржику. Більше того багато російських слів, які потрапляють у суржик спотворються як фонетично так і морфологічно у відповідності до норм української мови. Нижче представлені деякі загальні ознаки суржику:

– вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже, да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть, конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно, будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль, предсідатель, почтальйон і т. п.;

– „українізовані” форми російських дієслів: здєлав, длівся, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив;

– „українізовані” форми російських числівників: первий/перва, вторий/втора;

– змішування українських і російських форм невизначених займенників: хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;

– порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком: по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою;

– утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний, саме важне;

– утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший, прийшовший, зробивший;

– слова і вислови, кальковані з російської: міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;

– у вимові: редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна [дж] і [дз] на [ж] і [з], також відсутність чергування [к]/ [ц], зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говоря́ть), відсутність чергування [о]/[і] або [е]/ [і] (корова/коров, голова/голов замість корів, голів).

Українсько-російський суржик слід розділяти на дві групи за ареалами його поширення, а саме:

• суржик, що функціонує в Україні;

• та суржик, який користуються етнічні українці в місцях компактного проживання на території Російської Федерації.

Суржик в РФ в залежності від щільності компактного проживання українців може виконувати роль або етнічного обласного койне, або засобу побутового спілкування між українцями. На Кубані суржик з часом перетворився на діалект української мови й отримав назву „балачка” та став обласним койне, яким користувалися не лише етнічні українці, а й представники інших етносів, які мешкали в українських станицях та хуторах. Українізація 20-тих років на Кубані мала певний вплив на балачку, збагативши її деякими термінами, але з огляду на свою короткотерміновість помітного сліду не залишила. На прикладі кубанської балачки зазначимо, що російсько-українські суржик на території РФ має усталені форми і є засоби внутрішньо-етнічного спілкування. Освічені члени українських громад РФ добре володіючи літературною нормою російської мови, розглядають суржик як простонародну мову для спілкування з членами своєї родини, або етнічної громади.

Інша справа з суржиком в Україні. Його дуже важко описати в силу великої регіональної та індивідуальної варіативності. Попри спільні риси, зазначені вище, на індивідуальному рівні суржикомовці залучають різну кількість русизмів, та й ступінь морфологічного спотворення російських лексем також різна. У межах одного населеного пункту та навіть родини знаходимо мовців, які є носіями різних суржиків. Якоїсь системи в цьому знайти важко. Хтось заміщує базову лексику запозиченнями з російської, які при цьому спотворюються: рибйонок; супруга, дєвочка, мальчик, женщина, свьокор, тьоща; хтось запозичує тільки професійну термінологію та назви місяців: январ, хвевраль, март, апрель, июль тощо.

Іноді бачимо як в межах однієї тваринницької ферми одні працівники використовують термін „іскуствинне осімінєніє” , а інші „штучне запліднення”. Така індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. За останні двадцять років ступінь проникнення української літературної норми став значним на теренах Північної та Центральної України, Слобожанщини, Херсонщини та Одещини. Таким чином, зараз спостерігається поступова українізація суржику. Найбільш освічені суржикомовці володіють як мінімум трьома засобами мовної комунікації:

– літературною українською мовою;

– українським варіаном російської мови;

– та українсько-російським суржиком для побутового спілкування з родичами та знайомими.

Піджин

Піджин – різновид змішаної мови, що виникає в результаті необхідності спілкування на різномовній території. Спочатку поєднанням „пиджин інгліш” (англ. спотв. pidgin МФА: ['piʤin]) називали „ділову” гранично спрощену мову, що мимоволі виникла в багатомовних портах Південного Китаю як допоміжний засіб спілкування. Його лексика – англійська, зазвичай спотворена в фонетичному плані й семантично, а граматика – китайська. Соціальний престиж і матеріальний субстрат піджина не йде ні в яке порівняння з престижем і багатством повноцінної (рідної або імпортованої) мови. Піджином називають зредуковану допоміжну мову, яка виконує ситуативно обмежені комунікативні функції і не є рідною ні для кого з тих, що говорить на ній.

Діловим, торговим за сферою виникнення і застосуванням піджином було так зване кяхтинске (м. Кяхта — на межі Росії й Китаю), або „китайський прислівник російської мови”, описаний в середині XIX ст. С. І. Черепановим. Основа цього „прислівника” – російська мова з гранично спрощеною (на китайський зразок) граматикою – без відмін і без відмінювання слів. До кяхтинського піджину зверталися китайські торговці містечка Маймачень (поряд з Кяхтой) і росіяни „від взаємного незнання” мов. Росіянам така „мова” здавалася ламаною, користування нею позначалось висловом „говорити по-китайськи”.

Діалог кяхтинською китайця з дружиною російського купця:

Китаєць: – Илисандера за тиби кака подумаи за мои пришел еса

Росіянка: – Погули еса, господине Далай.

У перекладі цей мікродіалог звучить так:

– Олександро, як гадаєш, чому я прийшов?

– На гостину, пане Далай.

Подібний піджин, правда на іншій основі (російсько-норвезькою), був в обігу в північних поморів – росіян і норвежців (він носить назву „гизка-погзк”), його лексика — суміш російський, норвезьких, німецьких, англійських слів. Ще один торгівельний піджин руссенорськ на основі російської та норвезької мов побутував на Російській Півночі і обслуговув торгівлю між поморами та норвежцями.

Діалог руссенорською:

Норвежець: – Драсви, гаммель гу вен по моя. Твоя фиск купум? (Добридень, мій старий добрий друже. Купуєш рибу?)

Помор: – Да. (Так)

Норвежець: – Kак прис? (В яку ціну?)

Помор: – Ен вога мукка, со ту вога треска. (За мішок борошна два мішки тріски.)

Норвежець: – Ета мала. (Цього дуже мало)

Помор: – Шлик шлаг, ен о ен хальв вога треска, со ен вога мукка. (Такі справи. Один с половиною мішок тріски за один мішок борошна)

Норвежець: – Эта грот дюр. (Це ще надто дорого.)

Помор: – Но давай по кают ситте нед со докка лите чай дринком. Икке скаде. (То спускайся в каюту и попий чаю. Це не зашкодить)

За великим рахунком піджини як вторинні мови міжетнічного спілкування виникали у великих містах-портах Середземного моря, в містах (старих і нових) і сільських районах (особливо на плантаціях з різномовним складом сезонних робочих) Африки, Америки, на островах (Ямайка, Гаїті тощо). Мовами-джерелами піджинів найчастіше виявлялися англійська, французька, іспанська, португальська та інші європейські мови, мовами-субстратами — мови місцевих етносів.


Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.018 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав