З’їзд планували провести 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР.
На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.
У 1939 році в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».[6]
У своїй статті М.Литвин наводить такі свідчення очевидців:
Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.
Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».[5]
Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.
Отже, розстріляний з’їзд кобзарів був загальнонаціональною трагедію. Кобзарі та лірники, які були оплотом українського народного духу, були знищені, що позначилося на самосвідомості всього українського населення. Разом з кобзарями було знищено багато свідомої української молоді.
4. Справа «Спілки визволення України»
У 1930 році в Україні відбувся новий показовий політичний процес, на цей раз над «українськими буржуазними націоналістами», учасниками так званої «Спілки визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священники, письменники, студенти, викладачі вузів, вчителі. Серед них були колишні діячі УНР та члени українських політичних партій: колишній прем’єр-міністр УНР доби Директорії В.М.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.В.Ніковський, колишні члени Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-федералістів Й.Ю.Гермайзе, В.Ф.Дурдуківський, О.З.Гребенецький, Н.С.Токарівська, А.П.Залеський, Ю.К.Трезвинський. Головою СВУ організатори процесу оголосили українського літературознавця академіка С.О.Єфремова.
Насправді ж ця «організація» існувала лише в документах, складених співробітниками ДПУ. На підтвердження цього дослідники В.Пристайко та Ю.Шаповал наводять такі аргументи: незважаючи на те, що в обвинувачувальному висновку і вироку відзначено наявність програми і статуту СВУ, які доводились до членів організації в усній формі, 14 обвинувачених на попередньому слідстві показали, що нічого про це навіть не знали, 21 особа з числа обвинувачених взагалі не допитувалася з цих питань. До того ж конкретної провини підсудних так і не було встановлено [7, с.190-199].
19 квітня 1930 р. судовий процес над учасниками СВУ завершився. Підсудним не було винесено жодного смертного вироку (максимальний строк -10 років позбавлення волі), але більшість з них загинула пізніше, під час «великого терору» 1936-1938 рр. Судовий процес потягнув за собою хвилю арештів. Основними діючими особами на суді були 45 чоловік, але невдовзі було заарештовано ще 700 у зв’язку з цією справою. Загалом, за даними, які наводить Ю.Шаповал, під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено, заслано понад 30 тис. осіб [4, с.134-135].
Звертаючи увагу на 45 підсудних, не можна не зазначити, що жертвами безпрецедентної акції, спрямованої проти української інтелігенції стали не лише підсудні, а й ті, хто 9 березня — 19 квітня 1930 р. став свідком відвертого глуму над інтелігенцією, хто сам свідчив проти учорашніх товаришів, хто зраджував власні принципи. Одним з перших це помітив відомий український письменник, правозахисник Гелій Снєгірьов, який у романі «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько.)», звернувши на зайвий — 46 стілець — на лаві підсудних, писав: «.Читачу, уяви його собі, цей вільний стілець, ніким ще не зайнятий, але вже для когось поставлений. Уяви його собі, роздивись його там за загородкою. Га? Адже, кожний, хто сидів у залі Харківської опери, примірював до нього свій зад! Чи не так? Ти хіба не приміряв би? Вже приміряв? От бачиш.»[8]. У кожного, хто прямо чи дотично брав участь в процесі була своя мотивація. Поведінку одних (М. Рильський, М. Зеров та ін.) визначав страх за себе і своїх рідних, для інших (Н. Собко — сестри письменника В. Собка і матері Г. Снєгірьова) останнє служило виконанням громадянського обов’язку. В будь-якому випадку жертвою процесу «Спілки визволення України» стало українське суспільство, яке відреклося від своєї еліти, тих, хто репрезентував його перед усім культурним світом.
Якщо харківський процес «Спілки визволення України» знайшов досить повне висвітлення в історіографії, то значно менше відомі т. зв. відгалуження справи «СВУ», внаслідок чого були засуджені сотні представників інтелігенції: викладачі вузів, вчителі, творчі працівники. Так, у справі «СВУ» проходив відомий український історик, архівіст Володимир Варламович Міяківський. У звинувачувальних висновках серед іншого говорилося, що «...в 1927 р., в період організації п’ятірок «СВУ», Міяківський вступає у члени «СВУ», академічного гуртка при ВУАН. Працюючи завідуючим Київським центральним історичним архівом використовував своє службове становище, переховував в архіві нелегальний матеріал «СВУ» і ряд інших документів антирадянського характеру»[10]. Спираючись на подібні звинувачення, Судова трійка при колегії ДПУ УСРР постановою від 19 лютого 1930 р. засудила В. Міяківського до 5 років ув’язнення в концтаборах [11]. В 1931 р. як члена «Спілки.» було заарештовано професора Полтавського інституту народної освіти П. Клепацького[12].
До справи «СВУ» намагалися притягнути відомого українського історика, краєзнавця П. Федоренка. Заарештований 21 жовтня 1930 р., він звинувачувався «у зв’язках з українськими діячами контрреволюційної організації «СВУ». Тоді, в 1929 р., довівши свою повну непричетність до будь-якої контрреволюційної організації П. Федоренко уникнув покарання, однак в 1938 р. справа «СВУ» спливла в його біографії знову. Трагічним наслідком цього стало п’ятирічне ув’язнення [13].
Розгортаючи різні сюжетні лінії справи «СВУ», залучаючи до неї все нових і нових фігурантів, вище політичне керівництво республіки та СРСР, органи ДПУ УСРР створювали навколо цього відповідну атмосферу, нагнітали пристрасті в окремих наукових, творчих, виробничих колективах. До місцевих органів ДПУ, центрального апарату Держполітуправління України сходилися повідомлення такого змісту: «Ввечері, 25 листопада (1929 р. — Авт.) відбулися збори наукових працівників м. Одеси, в тому числі і членів Наукового товариства. Збори винесли резолюцію, що засуджує діяльність учасників СВУ і вимагає застосування до них суворого покарання. Особливо виділялися на цих зборах виступи професора Гордієвського і Музички. Обидва вони на офіційних виступах різко виступали проти «СВУ». їх виступи справили сильне враження на присутніх, які знали Гордієвського і Музичку як прибічників Єфремова». Однак у розмовах зі студентами та викладачами професор Музичка заявляв: «А звідки ми знаємо, що це правда. Вірити тільки заяві не можна. Може статися так, що сьогодні ми будемо протестувати, а завтра просити, щоб простили» [15].
Академік М. Слабченко у розмовах з колегами інтерпретував справу «СВУ» як провокацію органів ДПУ. Він заявляв: «Допускати, що в Києві чи в Одесі, чи десь інде є щось подібне — не можна. інформація про нібито розкриття контрреволюційної організації — це маневр ДПУ, яке хоче виправдати себе у зв’язку с масовими арештами, проведеними по всій Україні в останній час».
Різко засуджуючи «СВУ» на прилюдних зборах, наукова і творча інтелігенція України разом з тим висловлювала в кулуарах сумніви щодо правдоподібності висунутих звинувачень. Наприклад, аспірант Одеського ІНО Ципуленко в розмові з колегами заявив: «СВУ — на 90 % справа дута. Якому дурню прийде тепер в голову звільняти від комуністів Україну або щось інше. ДПУ вже давно не мало хорошої справи, а тут як раз підвернувся Єфремов зі своїми виступами за кордоном, ну, його і схопили. За компанію взяли й інших. А щодо створення справи, то тут ДПУ — майстер» [16].
Однак, деякі представники інтелігенції вважали, що «СВУ» — результат політичної боротьби у керівництві ВКП(б). Присутній на мітингу з приводу підтримки обвинувачення у справі «СВУ», академік ВУАН Липський заявив: «Ганебна для нас справа «Єфремовщини». Воно може бути пояснене об’єктивними історичними умовами. Воно має безпосередній зв’язок з політикою ВКП і «правим ухилом». Років 5-6 тому інтелігенція надзвичайно близько стояла до компартії, котрою керував геніальний незабутній Ленін — товариш робітників, селян та трудової інтелігенції. Він всіх нас любив і був щиро відданий революції. «Єфремовщина» живиться якраз цими соціально-політичними коренями і являється логічним результатом сучасної політичної ситуації. Вожді компартії, які борються проти демагогічної політики і за повернення ленінської політики, оголошені «правими ухильниками», їх виключили з Політбюро і оголосили їм попередження. При таких умовах можна очікувати і в майбутньому аналогічних випадків «Єфремовщини» [17].
Жертвами процесу «СВУ» були не лише 45 осіб — учасників харківського процесу. Тільки під слідством перебувало 474 особи [19], всього у зв’язку зі справою постраждало біля 30 тис. осіб.
На жаль, в процесі висвітлення справи «Спілки визволення України», аналізу пов’язаних з нею подій, в роботах як українських (В. Пристайко, Ю. Шаповал [20], А. Балабольченко [21], С. Білокінь [22] та ін.), так і зарубіжних (X. Куромія) [23], дослідників поступово стверджується думка про український феномен зазначеного процесу.
Однак, при всій специфіці, домінуючому національному моменті, справу «СВУ» слід розглядати як окрему ланку в загальному ланцюзі процесів в СРСР, спрямованих проти «старої» інтелігенції. Свідченням тому може служити т. зв. «Академічна справа 1929-1930 рр.», внаслідок якої було засуджено 18 найвидатніших російських вчених — С. Платонова, В. Пічету, Д. Ліхачова та інших. Шукаючи причини порушення цієї справи, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, доктор історичних наук М. Рахматулін звертає увагу на різке неприйняття Академією Жовтневої революції, схвалену резолюцію від 21 листопада (3 грудня) 1917 р., в якій містився протест проти «насильників, що захопили владу» і заклик приєднатися до бойкоту радянської влади «всіх вищих учбових закладів країни» [24]. Співставляючи звинувачення у справах «Спілки визволення України» і «Академічної справи», можна помітити чимало спільних моментів.
Певні аналогії між справою «Спілки визволення України» і «Союзу визволення Білорусії» проводить Н. Полонська-Василенко. За «білоруською» справою було заарештовано близько 300 вчених, письменників, педагогів, студентів. їх звинувачували у створенні контрреволюційної організації «з метою відриву Білорусії від СРСР». На основі цього В. Ластовського, Я. Леси- ка, О. Некрашевича, Г. Гарецького, О. Дубаха та ін. було позбавлено звання академіка. Справу «Союзу визволення Білорусії» супроводжували й інші трагічні події [25].
Отже, процес СВУ був одним з найбільш скандальних на території усіх союзних республік. Більшість наукової, вчительської та політичної інтелігенції було репресована. Значна частина – вимушена була виїхати за кордон. У зв´язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 119 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |