Читайте также:
|
Динаміка зобов’язань передбачає дослідження руху зобов’язальних відносин, їх зміну, плин у часі тощо. Таким чином, динаміка зобов’язань обумовлює необхідність вивчення основних умов виникнення зобов’язання, його дійсності, порядку виконання та прийняття виконання, обігу вимог за зобов’язаннями, місця і часу виконання зобов’язання, наслідків та відповідальності за невиконання та неналежне виконання зобов’язання тощо.
1. Основні умови виникнення та дійсності зобов’язання насампередпередбачають наявність законних підстав його виникнення, тобто існування тих юридичних фактів, які призводять до виникнення договірного чи позадоговірного зобов’язання. У договірних зобов’язаннях необхідною умовою їх виникнення є наявність волі його учасників. Між особами, що бажають вступити у зобов’язальні відносини, повинно бути прийняте рішення або угода про досягнення певного результату, що відповідає їх інтересам. У позадоговірних зобов’язаннях необхідною умовою їх виникнення є наявність правопорушення (делікту), яке відповідає всім його ознакам і визнається таким приписами права.
Якщо зобов’язання є договірним, то суттєвим для його виникнення та дійсності є законність змісту договору, коли договір не може мати своїм предметом дію, що порушує норми права або коли зміст договору є невизначеним. Отже, договірні зобов’язання повинні мати визначений зміст (окрім випадків, коли допускалася відносна невизначеність зобов’язання); дії, що складали предмет зобов’язання повинні бути можливими для виконання, а процедура виникнення договірного зобов’язання (договору) повинна відповідати певній законній послідовності дій, яка залежала від виду договору. У більшості випадків договірні зобов’язання виникали шляхом здійснення пропозиції укласти договір та прийняття цієї пропозиції іншою стороною. Крім цього, однією із основних умов дійсності договірного зобов’язання у більш пізні часи вважалася вимога про особисте укладення договору, діяло правило за яким хто не брав участі у встановленні зобов’язання, на того дія зобов’язання не розповсюджувалася.
Якщо зобов’язання є недоговірним, то для його виникнення та правомірності притягнення особи-правопорушника до відповідальності необхідною була наявність таких складових: 1) наявність об’єктивної шкоди, заподіяної однією особою іншій в результаті протизаконної діяльності; 2) наявність вини особи, яка здійснила зазначену протизаконну діяльність в результаті умислу чи необережності; 3) визнання об’єктивним правом зазначеної протизаконної дії приватноправовим деліктом, тобто застосування санкцій до правопорушників, що передбачені нормами приватного права.
2. Порядок виконання та прийняття виконання зобов’язання передбачає виконання зобов’язання в інтересах кредитора, згідно із змістом договору (у договірних зобов’язаннях) чи розміром заподіяної шкоди (у недоговірних зобов’язаннях). Отже, виконання зобов’язання полягає у здійсненні зобов’язаною особою дій, що становлять його зміст (передача речі, надання послуг, виконання інших дій тощо). Для того щоб виконання вважалося здійсненим, необхідною була його відповідність певним умовам: 1) виконання повинно було здійснюватися особою, яка здатна розпоряджатися своїм майном на законних підставах; 2) в деяких видах зобов’язань і у ранні часи існування римського права вимагалося особисте виконання зобов’язання. Дотримання умови особистого виконання вимагалося у тих зобов’язаннях, зміст яких мав суворо особистий характер (наприклад, у тих випадках, коли особисті якості боржника мали для кредитора істотне значення і тому передбачали виконання ним зобов’язання лише особисто тощо). Якщо особисті якості не мали для кредитора істотного значення, то здійснити виконання могла будь-яка третя особа. 3) виконання повинно було здійснюватися щодо особи, яка могла його прийняти. Звичайно, такою особою є кредитор, однак він повинен бути дієздатним, якщо він не має дієздатності або іншої здатності до особистого прийняття виконання, то такою особою може бути призначений представник або повірена особа. Прийняття виконання через таких осіб здійснюється за умови, що про це спеціально вказано у відповідному договорі або представники мають відповідні права згідно із приписами закону. 4) виконання повинно повністю відповідати змісту зобов’язання. Наприклад, без згоди кредитора боржник не може виконувати його частинами, здійснити заміну предмету зобов’язання, змінити строки виконання зобов’язання, місце виконання тощо.
3. Обіг вимог за зобов’язаннями передбачає можливість перенесення вигод від правочину на третю особу (делегація), можливість перенесення на іншу особу права вимоги за зобов’язанням (активна цесія), можливість переведення боргу на іншу особу (пасивна цесія).
Делегація (delegatio) – угода (правочин) укладена між трьома сторонами, за якою одна особа делегант (delegans) передає все отримане за угодою з іншою особою делегатом (delegatus) третій особі делегатарію (delegatarius). Зазначений правочин передбачає наявність двох зобов’язальних конструкцій, по-перше, зобов’язання виникає між делегантом і делегатарієм (debitum), по-друге, зобов’язання виникає між делегантом і делегатом (nomen). Наслідком делегації може бути два правових результати: 1) припинення двох зобов’язань новацією і виникнення в результаті неї нового одиничного зобов’язання, в якому делегат стає боржником делегатарія; 2) виконання зобов’язання делегатом на користь делегатарія.
У зв’язку з такими наслідками делегації можна розрізнити два основні її види: 1) делегація у вигляді новації із зміною осіб на двох сторонах зобов’язання (delegatio promittendi); 2) делегація як особливий вид виконання зобов’язання (delegatio solvendi).
Делегація у вигляді новації із зміною осіб на двох сторонах зобов’язання (delegatio promittendi) могла здійснюватися двома шляхами: 1) титулованої стипуляції; 2) абстрактної стипуляції.
При титулованій стипуляції відбувається заміна або кредитора, коли на місце делеганта заступає делегатарій, або боржника, коли на місце делеганта заступає делегат. Такий вид стипуляції завжди здійснюється за волевиявленням кредитора-делеганта і робиться чітка вказівка щодо сторін, які підлягають заміні. Наприклад, в Інституціях Гая (Книга ІІ, 38) зазначено, «...якщо я (делегант) забажаю, щоб належне мені належало тобі, то я ніякими із тих способів, якими переносяться на іншу особу фізичні речі, досягнути цього не можу, але необхідно, щоб за моїм бажанням ти стипулював цей борг від мого боржника, внаслідок чого він звільняється від боргу, що належить мені і стає твоїм боржником, що має назву оновлення зобов’язання» [3].
При абстрактній стипуляції зобов’язання не оновлюються, а припиняються. Якщо зобов’язання передбачає сплату грошової суми делегатом на користь делеганта, то делегація призводить до припинення двох зобов’язань шляхом виконання. Виконанням, в даному випадку, є погашення боргу делегатом делеганту та погашення боргу делеганта на користь делегатарія. Відбувається зміна сторін у зобов’язанні, але нове зобов’язання не обговорюється (хоча виникає і одночасно припиняється із виконанням).
Делегація як особливий вид виконання зобов’язання (delegatio solvendi) передбачала припинення зобов’язання виконанням, коли виникали відносини з передання, скажимо, майнових прав на річ спочатку делегатом делеганту (в результаті чого відбувалося припинення одного зобов’язання), а потім передача речі делегантом делегатарію (припинялося друге зобов’язання).
Цесія (cessio) – являла собою можливість перенесення у зобов’язанні прав та обов’язків боржника або кредитора на іншу особу. Передача права вимоги та зміна кредиторів у зобов’язанні називається активною цесією. У тих випадках, коли відбувалося прийняття на себе чужого боргу, фактично заміна боржника у зобов’язанні, то це буде пасивна цесія.
Перенесення на іншу особу права вимоги здійснювалося у вигляді процесуального представництва, яке передбачало доручення кредитора, спрямоване щодо третьої особи з проханням виступити позивачем при розгляді справи. Наприклад, в Інституціях Гая (Книга ІІ, 39) зазначається, що якщо не відбулося оновлення зобов’язання шляхом делегації або новації, то «то без такого оновлення ти не маєш права подавати позови від свого імені, а тільки від мого імені або в якості мого представника чи заступника» [4].
Якщо призначався такий представник, то він мав право вести справу від свого імені і навіть в своїх інтересах, з часом він отримав назву «прокуратор» (procurator) або «когнітор» (cognitor). Участь у справі повіреної особи, ведення нею справи у власних інтересах призвело до того, що судове рішення приймалося щодо її особи і, таким чином, право вимоги також переносилося щодо цієї особи. Про призначення когнітора іншій стороні повідомлялося шляхом одностороннього акту. Про призначення прокуратора іншій стороні взагалі не повідомлялося. Прокуратором у процесі міг виступати управляючий майном особи, яка ним представлялася; прокуратором могла бути спеціально призначена особа (за дорученням або за наказом); прокуратором також могла виступати особа, яка взяла на себе обов’язки представника без спеціального доручення або наказу, внаслідок права доброї совісті. В останньому випадку добровільний прокуратор повинен був дати обіцянку, що особа, яку він представляє не почне процес спочатку та схвалить його дії. Якщо добровільний повірений представляв у суді відповідача, то він надавав обіцянку виконати судове рішення. В той час як при призначенні когнітора на стороні відповідача таку обіцянку надавала особа, яку він представляв і, відповідно, ця особа повинна була виконувати судове рішення. Формули, що складалися при розгляді справи претором, обов’язково визначали осіб, на яких переносилися права та обов’язки за зобов’язанням.
Такий стан речей поступово призвів до виникнення низки підстав, які надавали можливість відчужувати право вимоги у зобов’язаннях і однією з основних була цесія. Особа, яка відчужувала свої права (насамперед право вимоги) отримала назву цедента, особа, яка приймала на себе відповідні права називалася цесіонарієм. Прблемою цесії на початку її виникнення була її зворотність, коли цедент після доручення ведення своїх справ цесіонарію міг укласти з боржником мирову угоду або прийняти від нього виконання зобов’язання і цим позбавити цесіонарія права вимоги та інших прав, що випливають із зобов’язання. Зворотність цесії припинилася із появою нової форми процесу (litis contestatio),коли у одній із частин формули (condemnatio) вказувалося ім’я процесуального представника та закріплювалися його незворотні права. Стан цесіонарія також значно покращився і розповсюдженням практики повідомлення боржнику про виникнення цесії (denuntiatio), з метою виключення виконання зобов’язання на користь цедента. Крім того така практика надавала можливість боржнику захистити свої права від можливого позову зі сторони цедента. Діяло щодо цесії загальне правило, що виконання зобов’язання боржником на користь цедента, не звільняє боржника від боргу на користь цесіонарія.
Переведення боргу (пасивна цесія) передбачає заміну боржника у зобов’язанні та взяття на себе чужого боргу. Її виникнення обумовлювалося укладенням угоди між кредитором та особою, яка погоджувалася сплатити чужий борг у формі та способом визначеним законом або кредитором. Основною формою пасивної цесії була стипуляція, що виступала складовою новації та делегації. При процесуальному переведенні боргу кредитор не повинен був судитися із з новим боржником, якщо була внесена певна сума грошей як гарантія, що новий боржник дійсно виконує судове рішення. Слід також звернути увагу, що при активній цесії особа боржника не мала значення, а при переведенні боргу на іншу особу особа боржника повинна була відповідати певним вимогам, насамперед таким як платоспроможність, порядність тощо. У зв’язку з цим переведення боргу відбувалося тільки за згодою кредитора. Згода боржника на переведення боргу також була суттєвою умовою виникнення пасивної цесії, окрім цього особа боржника повинна бути сторонньою.
4. Місце і час виконання зобов’язання передбачає суттєве значення для зобов’язальних відносин місця і часу виконання зобов’язання.
Місце виконання зобов’язання визначало той регіон, де повинне було відбутися передання речі, виконання певних робіт або здійснення платежу. Особливе значення визначення місця виконання зобов’язання обумовлюється зростанням економічного розвитку та умовами ринку. У зв’язку із зростанням території Риму, дією у різних регіонах різних правових норм (цивільного, преторського, права народів), правових звичаїв ціни на товари, максимальні процентні ставки були різними, різнитися також могли і норми права, що регулювали порядок виконання зобов’язання. Таким чином, місце виконання зобов’язання могло впливати на встановлення ціни товару, визначення суми боргу, обчислення розміру відшкодування тощо. Наприклад, в Дигестах від Гая (Книга 13, титул IV, 3) вказано, що «...оскільки ми знаємо, як різняться ціни на речі в різних спільнотах та регіонах, в особливості – на вино, масло, хліб; хоча значення грошей є однаковим, однак в деяких місцях можна отримати гроші легше і за менші відсотки, в інших –складніше і за більші відсотки» [5].
Місце виконання зобов’язання визначалося домовленістю сторін, які могли його як чітко визначити, так і надати можливість боржнику самостійно зробити вибір. При наданні такої можливості боржник міг самостійно визначити місце виконання зобов’язання або вибрати один із варіантів, наданих кредитором. Якщо боржник виявлявся недобросовісним і справа доходила до суду, то місце виконання зобов’язання обиралося позивачем.
Якщо місце виконання не було сторонами ніяким чином обумовлене, то місцем виконання слід було вважати те місце де, за законом, була можливість подати позов. Місце підсудності, в свою чергу, визначалося приналежністю особи до тієї чи іншої групи осіб з певним обсягом прав, або місцем проживання боржника. Крім цього, діяло загальне правило за яким будь-який позов міг бути пред’явлений у Римі (незалежно від громадянства та місця проживання). Якщо у договорі було визначено місце виконання зобов’язання, а позов був поданий зовсім в іншому місці, то на позивача покладалося зобов’язання вказати в позові про обумовлене сторонами місце виконання. Якщо позивач не виконував цього обов’язку, то вважалося, що він порушує права відповідача і це тягнуло за собою відмову у позові. Наприклад, в Інституціях Гая (Книга IV, 53a) зазначено, що «...у відношенні місця, коли хто стипулював платіж у певному місці, вимагає його в іншому, не згадуючи про це місце, то вважалося, що він перевищує свої вимоги і позбавляє боржника певних вигод...». Перевищення своїх вимог кредитором тягнуло за собою відмову у позові, так, в Інституціях Гая (Книга IV, 53) визначено, що «якщо хтось в інтенції просив більше, ніж йому належало, то він програвав свою справу...» [6].
Аналогічно визначенню місця виконання зобов’язання вирішувалося питання щодо визначення вартості спірного предмету. Вартість спірної речі залежала від місця виконання зобов’язання. Якщо місце виконання зобов’язання було обумовлено сторонами, то оцінка спірного предмета здійснювалася за тим місцем, яке було наперед визначено сторонами. Якщо місце залишалося невизначеним, то оцінка здійснювалася за тим місцем, де подавався позов. Наприклад, в Дигестах від Гая (Книга 13, титул ІІІ, 4) вказано, що «...насамперед оцінка повинна бути здійснена за тим місцем, де повинно бути здійснене виконання; якщо не було угоди про місце, то слід мати на увазі те місце, де подано позов...». [7]
Час виконання зобов’язання передбачаввизначення тих строків протягом яких або із настанням яких боржник повинен надати виконання зобов’язання. Час виконання зобов’язання визначався за домовленістю сторін шляхом вказівки на строк із настанням якого зобов’язання повинно бути виконаним. У більш ранньому римському праві, якщо строк не був визначений, то момент виникнення зобов’язання співпадав із строком його виконання. Пізніше, із збільшенням території Риму та розширенням кола регіонів, що могли стати місцем виконання зобов’язання, зазначене правило щодо невизначених строків вже не могло виконуватися хоча б у зв’язку із фізичною неможливістю. Наприклад, у Дигестах від Юліана (Книга 13, титул IV, 2 (6)) відзначено, що «...якщо хтось стипулював у Римі, що сьогодні буде надане у Карфагені, то стипуляція визнається недійсною». [8]
З часом, трактування про визначення строку виконання зобов’язання як такого, що співпадає із моментом його виникнення підлягає певним змінам. Отже, коли у зобов’язанні не передбачений строк, то виконання може бути витребуване негайно, за виключенням наявності вказівки щодо місця такого виконання, яке може впливати на час, необхідний для прибуття на це місце. Інколи виконання зобов’язання, коли строк не визначений, не може здійснюватися негайно, виходячи із змісту зобов’язання та обстановки, яка виникає. Наприклад, не можна було негайно побудувати будинок, чи полагодити паркан – на це необхідний був час, який підлягав врахуванню. Зазначені поправки до першого правила були внесені з часом і вже більш розумно визначали час виконання зобов’язання за відсутності домовленості про строки його виконання.
У тих випадках, коли строк все-таки був визначений, кредитор не мав права вимагати виконання зобов’язання до настання цього строку, вважалося, що визначення строку виконання насамперед захищає інтереси боржника. Однак, в багатьох випадках, у встановленні та чіткому визначенні строків виконання зобов’язання були зацікавлені як боржник, так і кредитор. У зв’язку з цим дострокове виконання зобов’язання (repraesentatio) не завжди дозволялося. Наприклад, в Дигестах від Ульпіана (Книга 2, титул XV, 8) вказано, що «...аліменти, що залишені заповітом не можуть бути передані в повному обсязі за мировою угодою без згоди претора...». [9]
Можливість дострокового виконання зобов’язання у більшості випадків залежала від взаємної згоди сторін зобов’язання щодо дострокового виконання та інтересів учасників зобов’язання чи інших осіб, які могли бути порушені таким достроковим виконанням і тому захищалися правом.
5. Наслідки та відповідальність за невиконання та неналежне виконання зобов’язання. Зазначене питання передбачає насамперед дослідження прострочення виконання зобов’язання боржником та кредитором, з’ясування сутності неможливості виконання зобов’язання, встановлення основних умов відповідальності боржника за невиконання зобов’язання.
Прострочення виконання зобов’язання. Одним із основних видів неналежного виконання зобов’язання є прострочення виконання (mora), яке може наставати як з вини боржника (mora solvendi), так і з вини кредитора (mora accipiendi).
Простроченням слід вважати винувате невиконання зобов’язання однією із його сторін в обумовленийстрок. У більшості випадків прострочення стосується боржника, оскільки саме на нього покладається основна частина обов’язків по виконанню зобов’язання. Для визнання боржника таким, що прострочив виконання зобов’язання необхідною була наявність вини боржника та юридична можливість кредитора вимагати виконання зобов’язання, яка визначалася його правом на подання позову.
У тих випадках, коли кредитор не має права подавати позов, не можна говорити про настання прострочення. Отже, позов не може бути поданий: 1) якщо не настав визначений сторонами строк виконання зобов’язання; 2) якщо зобов’язання відноситься до натуральних зобов’язань (тобто тих, які не підлягають позовному захисту); 3) якщо між сторонами зобов’язання була укладена угода про неподання позову та пред’явлення позовних вимог; 4) якщо кредитором не було здійснено нагадування про необхідність виконання зобов’язання у тих випадках, коли зобов’язання укладалося без зазначення строку його виконання.
У тих випадках, коли зобов’язання повинно бути виконане у певний строк, який має особливе значення для кредитора, і зобов’язання не виконувалося у цей строк, то таке прострочення означало повне невиконання зобов’язання.
У зобов’язаннях із чітко невизначеним строком виконання необхідним було нагадування боржнику про необхідність виконання, що здійснювалося у формі вимоги виконання (interpellatio). У Дигестах від Марціана (Книга 22, титул І, 32) відзначено «...вважається, що прострочення настає не само по собі, але внаслідок дій, тобто якщо боржнику зроблено нагадування у підходящому місці і боржник не сплатив...». [10] Однак існували випадки, коли таке нагадування не вимагалося. Наприклад, нагадування не вимагалося якщо його не можна було здійснити у зв’язку із відсутністю відомостей про місце знаходження боржника або якщо спадок ще не прийнятий спадкоємцем, також нагадування не здійснювалося при деліктних зобов’язаннях (крадій завжди вважався прострочившим тощо). Це підтверджується Дигестами від Ульпіана (Книга 13, титул І, 8), в яких вказано, що «...крадії не звільняються від відповідальності шляхом видачі речі, яка погіршилася, оскільки крадій завжди розглядається як такий, що здійснив прострочення...» [11].
Основним наслідком прострочення боржника був ризик випадкової загибелі речі. Це означало, що якщо після прострочення виконання зобов’язання боржником предмет зобов’язання втрачений навіть не з його вини, то боржник все одно повинен нести відповідальність по зобов’язанню у повному або більшому обсязі (ніж при виконанні в строк). Таким чином, прострочення тягло за собою необхідність при виконанні зобов’язання сплатити більшу ціну ніж при належному виконанні зобов’язання, що стосується відшкодування збитків у деліктних зобов’язаннях, то крадій, наприклад, завжди повинен був сплатити вартість вкраденої речі за вищою ціною. При обрахуванні суми відшкодування на користь кредитора можливе зменшення вартості речі, що була предметом зобов’язання, не зменшувало цього відшкодування, а підвищення ціни предмету зобов’язання призводило до збільшення суми відшкодування. Відшкодуванню при простроченні також підлягали не одержані плоди і доходи від речі, а також упущена вигода, що доводилося кредитором. За позовами «доброї совісті» в якості відшкодування кредитори мали право вимагати сплату процентів за весь час прострочення виконання залежно від загальної суми боргу.
Дія прострочення могла закінчуватися, якщо боржник реально виконував зобов’язання у повному обсязі із врахуванням тих обтяжень, що диктувалися простроченням. Сторони могли домовитися про інші умови виконання існуючого зобов’язання та встановити інші строки його виконання, - це було продовженням зобов’язальних відносин та тягнуло припинення старого прострочення.
Іншим видом прострочення є прострочення кредитора, яке наставало якщо він без поважних причин не приймав належно виконаного боржником зобов’язання. Прострочення кредитора є простроченням прийняття виконання. Для визнання поведінки кредитора простроченням необхідно, щоб боржник дійсно здійснював виконання (сплата грошей, передання речі), а кредитор без поважних причин не здійснював прийняття виконання. Однак окремі джерела римського права вказують і на те, що кредитор, який не прийняв виконання без вини, також є таким, що допустив прострочення. Відомі випадки, коли неприйняття кредитором виконання фіксувалося з боку боржника шляхом здавання предмету виконання на зберігання в храм або до іншої публічної установи в опломбованому та належно упакованому вигляді. Після таких дій кредитор втрачав можливість розпоряджатися предметом застави і припинялося нарахування процентів. Таким чином, кредитор отримував можливість повернути борг, а боржник звільнитися від зобов’язання.
Стародавнє римське право дозволяло одразу знищувати предмет виконання зобов’язання, якщо він не прийнятий кредитором. Римському праву відомі також норми, коли на боржника покладався обов’язок попередження кредитора про виконання і, якщо кредитор не відреагує, то тільки тоді знищити чи на власний розсуд розпорядитися предметом виконання зобов’язання.
Наслідками неналежної поведінки кредитора (прострочення прийняття виконання) були: 1) обов’язок кредитора відшкодувати боржнику витрати, пов’язані із неприйняттям чи невчасним прийняттям виконання; 2) зменшення обсягу відповідальності боржника, який після неприйняття виконання відповідає тільки за шкоду, заподіяну в результаті прямого умислу, відповідно, ризик випадкової загибелі речі лягає на кредитора; 3) якщо борг був процентним, то нарахування процентів припинялося.
Припинення прострочення, як правило, здійснювалося наступним виконанням зобов’язання за домовленістю сторін.
Відповідальність боржника за прострочення виконання зобов’язання була аналогічною відповідальності за настання з його вини неможливості виконання зобов’язання.
Відповідальність боржника за невиконання зобов’язання. Якщо виконання зобов’язання ставало неможливим з вини боржника, то він повинен був нести відповідальність. Форми та види відповідальності в різні історичні періоди різнилися між собою. У більш давні часи відповідальність мала більш особистий характер, це проявлялося в тому, що притягнення до відповідальності здійснювалося самим кредитором, а заходи впливу полягали у, як правило, фізичному покаранні боржника (позбавлення життя, продаж у рабство, позбавлення волі тощо). З часом форми відповідальності стали більш гуманними та цивілізованими, боржники почали нести відповідальність не своєю особою, а, як правило, своїм майном, а основна мета відповідальності полягала у відшкодуванні збитків кредитору.
Можливість притягнення до відповідальності визначалася наявністю певних критеріїв, які характеризувалися суб’єктивними та об’єктивними ознаками.
Суб’єктивні ознаки передбачали психічне відношення боржника до тих дій, які призводили до настання негативних наслідків у кредитора. Вказаний суб’єктивний фактор визначався виною (culpa), яка могла проявлятися у двох основних видах: умисел (dolus) (навмисне заподіяння шкоди, коли боржник передбачає та бажає настання певних негативних наслідків) та необережність (culpa) (необачність, коли боржник не передбачав, але повинен був передбачати настання негативних наслідків тощо). Необережність, в свою чергу, також поділялася на два види: груба необережність (culpa lata) та легка необережність (culpa levis). Поділ необережності на два види здійснювався залежно від ступеня вини. Вважалося, що груба необережність виникає тоді, коли особа здійснює дії, які призводять до негативних наслідків, які можна було передбачити і які розуміє і передбачає будь-яка звичайна людина. Груба необережність в багатьох випадках римлянами прирівнювалася до умислу. Легка необережність являла собою здійснення таких дій, які не передбачали турботливого гарного ставлення до речей, що було притаманне доброму господарю. Римським правом був створений зразок турботливого господаря, який використовувався для визначення ступеня та виду вини. Так, у Дигестах від Гая (Книга 19, титул ІІ, 25 (7)), відзначено, що «…вина є відсутньою, якщо зроблено все, що повинна була зробити старанна людина…». [12] Таким чином, ступінь турботливості та старанності визначається у відповідності з критеріями оцінки поведінки гарного господаря (diligens pater familias),які визначають винуватість або невинуватість боржника (відсутність легкої необережності). Визначення поведінки особи як гарного господаря могла відрізнятися від відносин, в межах яких виникав спір, від особи, що здійснювала таке оцінювання, від ситуації та конкретних обставин справи. Отже, критерії оцінювання «гарного господаря» були різними щодо конкретної особи, а у загальному об’єктивному вигляді існували досить абстрактно (невизначено). У зв’язку з цим римські юристи назвали легку необережність абстрактною виною (culpa in abstracto).
Однак окрім абстрактної вини з часом з’явилося таке поняття як конкретна вина, що визначалася не за абстрактними критеріями, а конкретними вимогами, Наприклад, ведення справи чи виконання роботи повинно здійснюватися як у власних інтересах як для себе, відношення щодо майна повинно було здійснюватися як до свого власного тощо. Так, у Дигестах від Цельса (Книга 16, титул ІІІ, 32) зазначено, що «...не відповідають вимогам добросовісності дії того, хто доклав меншу турботливість у відношенні переданих на зберігання йому речей, ніж у відношенні своїх речей...». [13]
Всі види необережності в кінцевому результаті об’єднувалися у єдине поняття вини, що була однією із основних підстав притягнення особи до відповідальності. Так, у Дигестах від Павла (Книга 9, титул ІІ, 30) зазначено, що «...за позовом карається умисел та вина. Тому якщо хтось підпалив свої насадження, з метою їх спалити, і вогонь розповсюдився та пошкодив поле та насадження іншої особи, то слід з’ясувати, сталося це у зв’язку із його недосвідченістю або внаслідок необережності. Якщо він зробив це у вітряний день, то на його стороні є вина, оскільки той, хто створив причину, розглядається як такий, що спричинив шкоду;....якщо ж вогонь розповсюдився внаслідок не передбачуваного вітру, то вина відсутня...». [14]
Римське право виходило із загального правила за яким завжди відбувалося притягнення до відповідальності при наявності вини, а укладення будь-яких угод, спрямованих на усунення (ухилення) від відповідальності не допускалося. Так, у Дигестах від Ульпіана (Книга 16, титул ІІІ, 1 (7)) вказано, що «...якщо буде досягнута угода про те, що не виникає відповідальності за умисел, то ця угода буде недійсною, оскільки вона суперечить доброї совісті...». [15]
Об’єктивні ознаки притягнення до відповідальності передбачали виникнення таких юридичних фактів, які ставали передумовами неможливості виконання зобов’язання і ставилися у вину боржнику. Отже, об’єктивний характер (незалежний від поведінки боржника) має притягнення до відповідальності у зобов’язаннях, що були пов’язані із зберіганням речей. Необхідність забезпечення цілісності речі (custodia) передбачала відповідальність у тих випадках, коли боржник брав на себе обов’язок відповідати за зберігання речі та її не пошкодження без своєї вини. Наприклад, у договорах про надання послуг (якщо особа взяла тканину для пошиття плаття, то несе відповідальність за її збереження і без вини тощо), у договорах найму (якщо наймач взяв у користування чуже майно, то несе за нього відповідальність і без вини тощо). Необхідність забезпечення цілісності речі могла встановлюватися за домовленістю сторін (наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець прийняв на себе обов’язок, щодо зберігання речі протягом певного строку, поки покупець її не забере) та за приписами права (закону), коли обов’язок щодо збереження речі виникав одночасно з укладенням договору чи переданням речі.
Поняття custodia насамперед пов’язане із поняттям непереборної сили та відповідальності за випадок (casus). Випадок мав місце у тих випадках, коли річ була втрачена або пошкоджена при дбайливому та охайному до неї ставленні боржника. При втраті (пошкодженні) речі за таких умов відповідальність не наставала. Окрім випадку (casus) існувало ще поняття непереборної сили, яке охоплювало поняття випадку, але такого, настання якого не можна передбачити, призупинити та запобігти звичайними людськими зусиллями (землетрус, повінь тощо). Втрата (пошкодження) речі внаслідок дії на неї непереборної сили не породжувало відповідальності боржника. Однак, в період ранньої республіки все-таки було встановлено, що відповідальність внаслідок непереборної сили не настає лише при відсутності вини боржника, яка може бути непрямою, а опосередкованою. Наприклад, якщо сильним вітром знесло споруду і внаслідок цього була заподіяна шкода сусіду, то в даному випадку власник споруди не буде нести відповідальність перед сусідом за заподіяну шкоду. Однак, якщо буде доведено, що споруда була погано укріплена, власник про її стан не дбав, то він повинен нести відповідальність і за заподіяння шкоди, нанесеної стихійним лихом.
Обсяг відповідальності та визначення ступеню провини в багатьох випадках залежали від виду та змісту договору, можливих способів захисту та видів позовів. У тих договорах, які спрямовані на задоволення інтересів кредитора, боржник несе відповідальність тільки за умисел та грубу необережність (вину). Наприклад, договір безоплатного зберігання передбачав настання відповідальності у зберігача майна тільки за умисел, оскільки він укладався в інтересах поклажедавця. У тих договорах, які були спрямовані на задоволення інтересів і боржника і кредитора, то боржник несе відповідальність як за умисел, так і за всі види необережності. Наприклад, якщо укладений оплатний договір зберігання, то зберігач відповідає як за умисел, так і за грубу та легку необережність.
Відповідальність боржника полягала насамперед у відшкодуванні заподіяних майнових збитків. Відповідальність у вигляді відшкодування збитків застосовувалася як у договірних, так і позадоговірних (деліктних) зобов’язаннях.
Поняття збитків (шкоди) римське право розглядало з двох позицій: 1) позитивні втрати, тобто втрата того, що дійсно існувало і складало майно конкретної особи (damnum emergens); 2) упущена вигода, тобто ті матеріальні цінності, які можна було одержати при належному виконанні зобов’язання боржником (у договірних зобов’язаннях) або при нормальному плині подій (у деліктних зобов’язаннях) (lucrum cessans).
Обсяг відшкодування збитків визначався виходячи із дійсної вартості речі або виходячи із «інтересу» постраждалої внаслідок заподіяння шкоди особи.
Відшкодування в обсязі дійсної вартості речі передбачало здійснення оцінки речі та відшкодування у цьому розмірі. Так, в Інституціях Гая (Книга 4, 47) зазначено, «...скільки ця річ буде коштувати, стільки і присуджуй...» [16]. Визначення ціни речі здійснювалося за загальноприйнятими розцінками, без врахування особливих інтересів чи особистої прив’язаності до речі. Так, у Дигестах від Павла (Книга 9, титул ІІ, 33) вказано, що «...ціна речей визначається загальним чином, а не в залежності від прив’язаності чи їх корисності для окремих осіб...».[17] Окрім цього при визначенні розміру шкоди не враховується та шкода, що настала внаслідок безтурботності, безвідповідальності та неохайності самого потерпілого.
У більшості випадків обсяг відшкодування визначався виходячи не тільки із дійсної вартості речей, а також із врахуванням «інтересу» кредитора. Інтерес (interesse) з точки зору римського права розглядався як різниця між тим можливим станом майна кредитора, який би існував, якщо б договірне зобов’язання було виконане боржником, або якщо не було б скоєно правопорушення, і тим дійсним майновим станом, який має місце. При такому виді відшкодування його розмір практично завжди перевищує дійсну вартість речі. Так, у Дигестах від Павла (Книга 9, титул ІІ, 22) встановлено, що «...якщо будь-хто позбавить життя одного із акторів, або із музикантів, або одного із близнюків, або одного коня із четвірки, або мула із пари, то слід здійснити не тільки оцінку загиблого тіла, а і здійснити розрахунок наскільки інші тіла знецінилися». [18]
При обрахуванні шкоди враховувалися тільки ті негативні наслідки, що належали до тих фактів, які були підставою для притягнення до відповідальності.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 109 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |