Читайте также:
|
Основою будь-яких зобов’язальних відносин є своєчасне та належне виконання зобов’язання, в чому, насамперед, зацікавлений кредитор. Для забезпечення інтересу кредитора у належному виконанні зобов’язання та додаткового захисту його майнових інтересів у разі неналежного виконання зобов’язання за домовленістю сторін у зобов’язанні можуть бути встановлені певні засоби забезпечення його виконання. Загальні способи забезпечення виконання зобов’язань передбачали втручання державних органів, застосування лише тих санкцій, які були визначені та закріплені законами. Спеціальні засоби забезпечення виконання допускали встановлення додаткових засобів захисту за домовленістю сторін, що полягали у наданні певної речі кредитору (реальне забезпечення у вигляді завдатку та застави), або у виголошенні спеціальної обіцянки зі сторони боржника чи будь-якої третьої особи, яку кредитор може використати у випадку, якщо зобов’язання не виконане належним чином (особисте забезпечення у вигляді неустойки та поручительства).
1. Реальні засоби забезпечення зобов’язань передбачали встановлення влади кредитора над речами боржника під умовою невиконання ним зобов’язання, до них римське право відносило завдаток та заставу.
Завдаток (arra) є одним із реальних засобів забезпечення виконання зобов’язання, що полягав у передачі в момент укладення договору частини грошей або речей, що були складовою загальної ціни договору, з метою підтвердження факту укладення договору. Таким чином, завдаток мав підтверджуюче (конфірмативне) значення (arra confirmatoria ). Пізніше завдаток отримав ще й штрафне призначення. Наприклад, покупець мав можливість відмовитися від договору, але не мав право повернути собі завдаток, продавець, який відмовлявся виконати договір, повинен був повернути завдаток покупцю у подвійному розмірі. Якщо зобов’язання забезпечене завдатком розвивалося належним чином і договір виконувався, то сума завдатку зараховувалася у необхідний платіж.
Застава є речовим правом забезпечення вимоги кредитора. В різні періоди історії розвитку римського права застава мали різні назви та свої особливості застосування. Насамперед, слід зазначити, що заставне право є особливою групою прав на чужі речі. Таке право дає можливість кредитору задовольнити свої вимоги та захистити свої майнові інтереси за рахунок майна боржника, незалежно від того, чи воно перебуває у безпосередній владі кредитора, чи залишається під контролем боржника. Застава - це передання боржником (юридичне і фактичне чи тільки юридичне) обумовленої сторонами речі (майна) кредитору з метою забезпечити належне виконання зобов’язання, а в разі його невиконання чи неналежного виконання заставлена річ (майно) переходять у власність кредитора.
Заставні відносини є особливим видом правовідносин, які безпосередньо залежні від основного зобов’язання, в якому кредитор за основним зобов’язанням виступає боржником, а заставодавець – кредитором під умовою виконання боргу. Коли припиняється (у зв’язку із належним виконанням чи іншим правомірним шляхом) основне зобов’язання, заставодавець отримує можливість вимоги щодо заставоодержувача відносно повернення свого права власності на заставлену річ. Застава є правочином (зобов’язанням) у правочині (зобов’язанні). Так, у Дигестах від Гая (Книга 20, титул І, 4) вказано, що «застава (іпотека) укладається шляхом договору, коли будь-хто домовляється про те, щоб його речі були обтяжені заставою (іпотекою)...». [19]
Забезпечення зобов’язання шляхом застави передбачало можливість кредитора у випадку невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання продати предмет застави та за рахунок отриманої суми задовольнити свої вимоги за зобов’язанням. Можливість продажу предмету застави обумовлювалася угодою сторін, однак з часом стало застосовуватися правило, за яким можливість продажу була допустимою, якщо у договорі не було закріплено інше. Так, у Дигестах від Ульпіана (Книга 13, титул VII, 4) зазначено, що «якщо при укладенні договору чи після його укладення виникла угода про відчуження предмету застави, то не тільки продаж є дійсним, а і покупець отримує право власності на річ. Але якщо навіть немає угоди про відчуження предмету застави, то ми застосовуємо правило, що предмет застави можна відчужувати, якщо тільки відсутня угода, що це є неможливим...». [20]
Спеціальне положення договору про неможливість продажу заставленої речі також могло порушуватися за умови невиконання основного зобов’язання після трьохразового попередження боржника про необхідність викупу предмету застави для запобігання його продажу. Як вже зазначалося, гроші отримані від продажу предмету застави, передавалися кредитору, який повинен був взяти стільки, скільки було необхідно для покриття боргу. Якщо залишався надлишок, то він підлягав поверненню боржнику, якщо отриманих грошей не вистачало для покриття боргу, стягнення здійснювалися щодо іншого майна боржника.
У римському праві діяло загальне правило, за яким кредитор не мав права викупати предмет застави, однак інколи кредитор отримував можливість залишити у своїй власності предмет застави у випадку прострочення виконання зобов’язання (таке право кредитора діяло недовго і з часом було заборонене).
Римське право знало наступні види застави: фідуція, пігнус, іпотека, застава за преторськими інтердиктами, антихреза, застава права вимоги.
Фідуція (fiducia cum creditore) є найдавнішим видом застави як реального засобу забезпечення зобов’язань. Вона представляла собою правочин за яким майно боржника передавалося кредитору шляхом манципації, з метою притримання речі кредитором (фідуціарієм) на випадок невиконання зобов’язання боржником (фідуціантом) чи повернення її боржнику у випадку належного виконання ним зобов’язання.
При передачі предмету застави у власність кредитора, боржник надає йому більше прав, ніж цього вимагає застава і, таким чином, боржник проявляє особливу довіру (fides) до кредитора, сподіваючись на те, що в разі належного виконання ним зобов’язання предмет застави буде повернений йому у повній цілісності. Боржник, який після належного виконання зобов’язання не отримував у власність свою заставлену річ від кредитора, мав право на захист шляхом позову про фидуцію (actio fiduciae). Кредитор, що зловмисно не повертав предмет застави і щодо якого виносилося рішення за позовом про фідуцію, підлягав прилюдній ганьбі.
Пігнус (pignus datum) є видом застави та реальним засобом забезпечення зобов’язань, що з’явився у кінці ІІІ ст. до н.е. і існував деякий час поряд із фідуцією. Пігнус є правочином, за яким до кредитора за основним зобов’язанням переходить право володіння заставленою річчю. Таким чином, при цьому виді застави боржник передавав кредитору річ (майно) тільки у володіння, але не у власність як при фідуції. Пігнус є тією формою застави, яка у меншому ступені ніж фідуція обмежувала право власності боржника. Хоча при заставі землі боржник також позбавлявся можливості та права користування.
Кредитор після виконання зобов’язання боржником повинен був повернути предмет застави, якщо цього не відбувалося, то порушені права боржника могли захищатися за допомогою позову про пігнус (actio pigneraticia). Володіючи предметом застави, кредитор не мав права користування, а порушення цього правило розглядалося як крадіжка. Якщо заставлена річ приносило плоди та певні прибутки, то їх вартість повинна була вираховуватися із суми боргу боржника (при наявності спеціальної угоди вони могли зараховуватися для погашення процентів за боргом).
Задоволення інтересів кредитора за рахунок предмету застави полягало у можливості продати його у випадку невиконання зобов’язання. Якщо сума від продажу предмету застави була більшою ніж сума боргу, кредитор зобов’язаний був повернути зайве боржнику. Боржник при такому задоволенні вимог кредитора повністю звільнявся від зобов’язання.
Іпотека (hypotheca) є видом застави, що виник із ІІ ст. до н.е. і є реальним засобом забезпечення виконання зобов’язання. Іпотека представляє собою правочин, за яким виконання зобов’язання забезпечується предметом застави, але до кредитора за основним зобов’язанням не переходить можливість володіти та користуватися предметом застави. Отже, за іпотекою предмет застави завжди залишався у володінні боржника. У тих випадках, коли боржник здійснював іпотеку одночасно двом кредиторам, то вони вважалися солідарними кредиторами і кожний із них міг витребувати предмет іпотеки із чужого незаконного володіння.
Небезпеку створювала можливість здійснення застави у формі іпотеки декілька разів, оскільки, по-перше, предмет застави залишався у боржника, по-друге, фіксація заставних правочинів не здійснювалась. А, як відомо, сильнішим у римському праві вважався той, хто був першим. Так, для уникнення проблем, пов’язаних із заставою майна декілька разів Гай (Дигест від Гая, книга 20, титул І, 15 (2)) зазначає, що «...особи, які вже надали свої речі під заставу і надають їх під заставу іншому кредитору і які бажають уникнути небезпеки, якій піддаються ті, хто декілька разів надають під заставу одну і ту саму річ, повинні наперед зазначити, що річ не заставлена нікому іншому...». [21] Однак пізніше за заставу одного і того ж майна декілька разів римським правом встановлюється кримінальне покарання. Так, у Дигестах від Ульпіана (Книга 13, титул VІІ, 36) встановлено, що «... якщо будь-хто свідомо надав мені під заставу чужу річ і не повідомив мені про це, то він карається як за злочин, що є кримінально караним обманом...». [22]
Іпотека у приписах римського права досить часто співпадає з поняттям пігнусу. Джерела римського права досить часто вказують на можливість пігнусу із переданням кредитору речі у володіння та без такого передання. що, власне, ми визначили як іпотеку.
Застава за преторськими інтердіктами (interdictum Salvianum) являла собою можливість забезпечити виконання зобов’язання боржником в орендних відносинах шляхом передачі речей орендатора при невиконанні ним обов’язку щодо сплати орендної плати. В даному випадку мова йде про оренду землі, а можливість отримання володіння речами орендатора, які в основному складалися із робочого інвентарю, виникала на підставі преторського інтердікту. Таке забезпечення виконання зобов’язання встановлювалося не під час укладення основного зобов’язання, а виникало після невиконання боржником своїх обов’язків, тобто після несплати орендної плати. У І ст. до н.е. був введений позов (actio Serviana), за яким інвентар можна було витребувати не тільки від боржника, а від будь-якої третьої особи. Спочатку цей позов стосувався лише орендних відносин предметом яких була земля, пізніше цей позов був перетворений в інший похідний від нього (actio quasi Serviana) за яким заставному кредитору була надана можливість вимагати будь-який предмет застави, якщо цей предмет вибув із володіння заставного кредитора чи боржника. Отже, заставному кредитору був наданий позов (віндикація застави) для витребування заставленої речі із чужого незаконного володіння. Завдяки цьому позову речове становище кредитора було набагато сильнішим ніж у заставодавця та третіх осіб. Власність на боці кредитора виникала з моменту встановлення застави за умови, зо заставодавець є справжнім власником предмету застави і тільки виконання зобов’язання боржником могло відновити його право власності на заставлену річ.
Антихреза передбачає можливість неплатоспроможних боржників в рахунок оплати процентів за зобов’язанням або інших боргів передавати кредиторам землю для володіння і користування з метою покриття боргів боржника. Тобто борг боржника міг покриватися шляхом корисного використання кредитором майна боржника (здавання його у найм, якщо це будинок то, можливо, проживання у ньому, вилучення із речі корисних плодів і доходів тощо).
Застава права вимоги (pignus nominis) являла собою заставу безтілесних речей. Наприклад, особа, що надавала грошовий кредит власнику будинку для його ремонту, могла отримати у якості предмета застави право вимагати отримання плати за користування цим будинком від наймачів у разі неповернення кредиту.
2. Особисті засоби забезпечення зобов’язань передбачали введення у зобов’язання додатково відповідальної третьої особи (гаранта) або здійснення персональної обіцянки забезпечити виконання зобов’язання додатковими засобами, до них римське право відносило поручительство і неустойку.
Поручительство (adpromissio) являло собою забезпечення виконання зобов’язання зі сторони третіх осіб. Поручительство встановлювалося договором (стипуляцією) між кредитором і особами, які брали на себе зобов’язання сплатити борг замість боржника або разом із ним за вибором кредитора, або у випадку несплати боргу безпосередньо боржником. Таким чином, у першому випадку поручитель займав місце боржника і самостійно зобов’язувався сплатити борг (приватна інтерцесія); у другому випадку кредитор мав право вимагати сплати боргу або основним боржником або поручителем (кумулятивна інтерцесія); у третьому випадку кредитор мав право вимагати сплати боргу поручителем лише тоді, коли не міг отримати виконання зобов’язання від основного боржника (субсидіарна інтерцесія).
Найдавнішою формою поручительства вважається приватна інтерцесія, яка могла виникати із договору або певної процесуальної дії. Наприклад, перші види поручительства мали своєю метою забезпечити присутність відповідача у судовому процесі. У таких випадках поручителі (vides) гарантували, що відповідач буде присутнім на судовому процесі, а у випадку його відсутності, відповідали за відповідача. Іншим видом стародавнього поручительства є втручання третьої особи (заступника) у спір між боржником і кредитором та доведення нею відсутності зобов’язання. За таких відносин боржник звільнявся від зобов’язання, а спір продовжувався між кредитором і поручителем (vindex). Якщо така особа програвала спір, то вона несла відповідальність за зобов’язанням у подвійному розмірі. Як поручительство можна розглядати обіцянку сторонньої особи (praedes) позивачу, що боржник-відповідач поверне борг. Якщо цього не відбувалося, то такі особи несли відповідальність замість дійсних боржників.
Поручительство виникало в обсязі, що не міг перевищувати основного зобов’язання. Обсяг обов’язків поручителя завжди залежав від існування та змісту основного зобов’язання. Для можливості виникнення регресних вимог до основного боржника після виконання зобов’язання поручителем, необхідним було існування договору поруки (mandatum). У тих випадках, коли дії поручителя можна було розцінити як ведення чужих справ без доручення, боржник повинен був відповідати перед поручителем за виконане ним замість нього зобов’язання.
Основними формами поручительства у римському праві є sponsio, fidepromissio, fideiussio.
Sponsio (кумулятивна інтерцесія) передбачало гарантування виконання чужих обов’язків одночасно і солідарно з боржником. Такий вид поручительства здійснювався шляхом стипуляції, яка дозволялася лише римським громадянам. На підставі такої стипуляції кредитор отримував можливість вимагати виконання зобов’язання як від основного боржника, так і від поручителя. Таким чином, відповідальність наставала як щодо основного боржника, так і щодо поручителя. Поручитель не мав права регресної вимоги щодо основного боржника. Однак в кінці ІV ст. до н.е. була передбачена можливість гаранта подати позов щодо відшкодування йому витрат, спрямованих на покриття чужого боргу. Регресна вимога подавалася у вигляді позову про відшкодування витрат на покриття чужого боргу (actio depensi) і передбачала також сплату штрафу у подвійному розмірі боргу.
Fidepromissio (кумулятивна інтерцесія) як вид поручительствавиник приблизно у ІІІ ст. до н.е. і існував паралельно із sponsio. Відрізнявся від нього незначними рисами, а основною відмінністю була можливість участі у такому поручительстві не тільки римських громадян, а також перегринів. Можливість подання регресного позову поручителем щодо боржника в той час ще не існувала і виникла пізніше за законом Lex Publilia і це право здійснювалося за позовом actio depensi.
За законом Lex Furia зобов’язання поручителя могли тривати лише два роки. У тих випадках, коли поручителів було декілька, кредитор здійснював розподіл зобов’язання між ними на стільки частин, скільки було поручителів, і кожний поручитель відповідав лише у тій частині зобов’язання, яка йому належала. Закон Lex Cicereia визначав умови недійсності договору поруки, в якому не було вказівки щодо точної кількості поручителів та суми боргу кожного з них. Закон Lex Cornelia встановлював, що один поручитель протягом одного року не може поручитися за одного кредитора на суму більше ніж 20 000 сестерцій.
Fideiussio (субсидіарна інтерцесія) як вид поручительства передбачав можливість вимагати від поручителя виконання зобов’язання лише після його невиконання основним боржником. Відповідальність гаранта не обмежувалась певним часом та могла переходити у спадок. Поручителі несли відповідальність лише за свою індивідуальну частину вимог, яка визначалася кількістю присутніх та відсутніх поручителів. Право регресної вимоги вони мали як щодо основного боржника, так і щодо тих поручителів, які не виконали свого обов’язку за порукою. Це право здійснювалося шляхом подання позову під назвою beneficium cedendarum actionum.
Неустойка (stipulatio poenae) являє собою обов’язок боржника сплатити певну суму грошей кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Особливістю неустойки був її договірний характер та виникнення у формі стипуляції. Це була стипуляція щодо договірної суми, яка могла встановлюватися двома шляхами: шляхом альтернативної і умовної стипуляції.
Альтернативна стипуляція (in continenti) передбачала встановлення неустойки разом із основним зобов’язанням, за якою у разі невиконання основного зобов’язання підлягало виконанню додаткове (неустойка). Така альтернативна неустойка завжди перевищувала обсяг основного зобов’язання, а боржник, так би мовити, мав можливість обрати один із варіантів виконання зобов’язання (альтернативний варіант). Оскільки неустойка була більшою за основне зобов’язання, передбачалося, що боржник виконає основне (головне) зобов’язання, щоб не виконувати його у більшому обсязі і тим самим неустойка забезпечить належне виконання зобов’язання боржником.
Умовна стипуляція (ex intervallo) передбачала встановлення умови, що неустойка буде виконана у разі невиконання чи неналежного виконання основного зобов’язання, при цьому боржник не звільнявся від виконання основного (головного) зобов’язання, яке рано чи пізно повинно бути виконане вже разом з неустойкою.
Крім неустойки римське право також знає інші засоби особистого забезпечення зобов’язань, наприклад, договори про проценти, що приєднувалися до договорів позики; різного роду присягання також могли виконувати функції забезпечення зобов’язань, але застосовувалися досить рідко.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 75 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |