Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

II. Особливості сучасної ринкової економіки в Україні

Відомо, що всі країни, які йдуть ринковим шляхом, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є американська, канадська, німецька, японська моделі ринкової економіки. На яку з них може орієнтуватися Україна?

Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість (особливо важка) і сільське господарство. Тут виробляється понад 80 відсотків суспільного продукту.

Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів Адама Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення у "стихійному режимі", самопливом. Такий шлях не тільки неефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України повинні бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності, однак домінуючою при цьому є приватна власність, високий ступінь конкуренції та помірковане державне втручання в економіку, високий соціальний захист населення,- соціальна орієнтація щодо економічного розвитку.

Слід враховувати, що ринкову економіку не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком, як до цього дехто закликає. Ринок - невід'ємний елемент економіки, її розвитку, особливостей. Тому і моделі ринкової економіки різні в Японії, Італії, Бразилії, Алжирі. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інститутів, науково обґрунтовані правові засади. Побудова такого ринку зайняла значний час і базувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур - приблизно два десятиліття. При цьому ринок "маленьких азіатських драконів", як називають себе ці країни, хоч і є розвиненим, істотно відрізняється від ринку європейських країн та американського. Він, як вважають спеціалісти, не є тиловою моделлю відкритої ринкової економіки.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде у світовий ринок.

Поширене гасло "повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей" - не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де воно було втілене у життя? Кожна країна, вступаючи в економічні стосунки з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати власні інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика проводиться щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло: якщо дешева робоча сила рине в країну без всіляких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого - призведе до соціальних загострень у країні, через те, що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде до розряду безробітних.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже це може призвести до відчутних втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний додаток розвинених країн, де відбуватимуться екологічно шкідливі або безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в режимі самопливу призводить до великих втрат і відкидає суспільство на десятки років назад. Орієнтиром для нас повинні бути розвинені країни зі змішаною економікою. Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу. Для нас найбільш прийнятною є модель соціально-орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини. Така стратегія повинна ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених завдань.

Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширеніші серед них є такі: еволюційний, прискорений (або "шокової терапії"), жорсткого регулювання.

Перший ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин протягом досить тривалого періоду (10-15 років).

Другий шлях - прискорений або "шокова терапія", третій - по елементний або еволюційно-радикальний. Другий варіант виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий строк (були пропозиції за 400-500 днів,2-3 роки). Привабливий він тим, що мета досягається ніби швидко. Наводився навіть такий образ. Коту хвіст можна відрубати частинами, а можна відразу. У першому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому - лише раз, а ефект той самий. Такий шлях називають "шоковою терапією". Сутність його полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводяться вільні ціни. Зростання їх однак обмежується гранично жорсткою фінансовою і кредитною політикою, яка є ключовим елементом для цього варіанта. Максимально скорочується державний сектор, економіка відділяється від держави. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників "шокової терапії" у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося якнайбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать суттєвих відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за допомогою грошової політики, вільного ціноутворення. В умовах вітчизняного багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) застосування монетаризму в чистому вигляді може лише зруйнувати економіку, дестабілізувати суспільство.

Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без "шоку". Таким і є по елементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари - з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдалося скочити у цивілізований ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови, без чого неможливо наповнити внутрішній ринок товарами споживання, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того, щоб здійснити, це, необхідні величезні капітальні ресурси. Сподівання на те, що "Захід нам допоможе",- нереальні, ми маємо знайти можливості всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи в банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки нам слід йти шляхом демонтажу старої господарської системи і поступового введення ринкової системи.

Складність цього завдання полягає в тому, що вирішення його потребує, по-перше, прискореного переходу до ринку, а по-друге, - виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, на які не можна не зважати, обираючи стратегію переходу до ринкової економіки.

Поняття «ринкова економіка», або «ринкова систе­ма», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Це зумовлено тим, що в ній усі проблеми вирішуються за до­помогою ринкових важелів, а державне регулювання не­потрібне. Проте без нього сучасна економічна система іс­нувати не може. Критикуючи у цьому зв'язку погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність під­порядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактно­го ринку (йдеться про принцип laissez—faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав: «Для того, щоб це здійсни­ти, ми повинні були б перекреслити історію останніх пів­тораста років і відтворити світ незалежних господарсь­ких одиниць без монополії і без великих утворень капі­талу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелб-рейт: тих, хто говорить про повернення до вільного рин­ку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними від­хиленнями клінічного характеру.

Досконалішим варіантом ринкової економіки, за кла­сифікацією більшості західних учених, є різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися багатьма напря­мами, течіями і школами впродовж тривалого історично­го періоду.

Змішана економіка — західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три основні варіанти цієї моделі економіки:

1) консерватив­ний;

2) ліберальний;

3) соціал-реформістський.

Кожний із них набуває певних специфічних ознак у певній захід­ній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, на­повнення елементами якісно нового змісту в процесі ево­люції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяються певні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) передбачає обме­жене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятли­вих умов для розвитку приватного сектора, ринкових ва­желів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інстутиційних і соціаль­них реформ, раціональна взаємодія приватного і держав­ного секторів економіки, впровадження системи націо­нального планування, підпорядкування приватного сек­тора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступо­вої соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї моделі є американські еконо­місти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки має на меті необхідність оптимального поєднання децент­ралізму і централізму, планування і ринку, індивідуаль­них і колективних форм власності для поступової транс­формації капіталізму в більш прогресивне суспільство. Йо­го представники — теоретики лейбористської партії Вели­кобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чи­мало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних ін­тересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивіду­альними тощо.

За соціально-економічним змістом консервативний варіант змішаної економіки відділяє від ліберального та соціал-реформістського варіантів глибока прірва. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відпові­дає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму виступають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед в ні­мецькій історичній школі, представники якої в останній чверті XIX ст. виступали за державне втручання в еконо­міку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інсти-туційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), пред­ставники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівнова­ги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-по­між них вважали державу, яка проводить активну соці­альну політику, застосовує індикативне планування та Регулювання госпояягіського життя. Вони виступали за встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної влас­ності. Оскільки державу інституціоналісти вважали ней­тральною силою, то вона повинна здійснювати соціаль­ний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або алокації) ресурсів, які є ос­новою для типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності інституціоналісти вважали приват­ну і державну, а проміжними — різні варіанти їх поєд­нання. Крайніми антиподами механізму розподілу ресур­сів, на їхню думку, є стихійно-ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різ­номанітні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форм втручання держави в економіку можна істотно змі­нювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу нео­класичному напряму, представники якого вважали несу­місними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як дер­жавна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, які є ознаками соціалі­зації економіки. Так, наприклад, характеризували захо­ди американського президента Ф. Рузвельта щодо вихо­ду економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагаль­нюючій економічній концепції, в якій поєднувалися ра­ціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу дохо­дів у межах неокласичного напряму з положеннями макроекономічної рівноваги і зростання національного до­ходу в межах кейнсіанського напряму, їх представники обстоювали необхідність державного втручання в еконо­міку через використання різноманітних методів анти циклічного регулювання (насамперед сукупного попиту) з метою досягнення загальної рівноваги існуючої економіч­ної системи, її збалансування на макро і мікроекономічному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівно­ваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси.

Найважливішими формами соціалізації власності соціалреформістські теоретики називають пряме одержання окремих галузей або крупних компаній через на­ціоналізацію, будівництво державних підприємств і роз­виток на цій основі державного підприємництва, створен­ня спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізми розвитку дер­жавної власності в суспільних інтересах. За їх відсутнос­ті (демократизації контролю та управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралі­зму політичних сил та інших) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхід­ною умовою соціалізації економіки є перетворення дер­жавної власності на основу розгалуженої системи демок­ратичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приват­ного підприємництва, зокрема впливу держави на інвес­тиційну, цінову, промислову політику крупних приват­них підприємств тощо, завдяки чому відбувається розши­рення частки державного капіталу. Цей шлях більш при­вабливий (порівняно з націоналізацією окремих підпри­ємств і галузей) з погляду як трансформації існуючих форм власності, так і створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові ін­ститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народно­го господарства і спрямовували їх подальший розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи не без підстав пропонують ши­роко практикувати розвиток таких децентралізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципаль­на, комунальна та ін. Крім цих методів соціалізації капі­талістичної економіки, вони вважають за необхідне роз­вивати профспілкову, кооперативну та інші форми ко­лективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуп­равління, залученню трудящих до управління процесом виробництва і управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив дер­жави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через по­датки, кредити, надання позичок, субсидій, державні за­купівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробіт­ною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розпо­діл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивіден­дами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також: впровадження загаль­нонаціонального регіонального регулювання і плануван­ня всього народного господарства (макроекономічний рі­вень); мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціа­ціями підприємців, селективний вплив на розвиток окре­мих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих рин­ках та ін.); здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдоско­налення антимонопольного законодавства, прийняття но­вого статуту діяльності великих корпорацій тощо). Над­звичайно важливе значення з-поміж цих заходів надаєть­ся процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро і мікрорівнях. Зокрема, за допомо­гою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулю­вання народного господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передба­чається регулювання і коригування пропорцій між попи­том і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Де­мократизація процесу планування дасть змогу як здійс­нити демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розви­ток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів, а в перспективі — поступово, без тотального одержавлення трансформувати змішану економіку спо­чатку в посткапіталістичну систему, а згодом — і в соці­алістичне суспільство, що ґрунтується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів.

В інвестиційній діяльності впровадження демокра­тичного планування передбачає докорінну зміну в струк­турі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з но­вою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе значення в механізмі реалізації демократично­го планування повинен відігравати механізм укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регу­лювання з мікроекономічним, а також встановлено необ­хідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітно­сті та ін.). Крім того, контрактна система вважається ефе­ктивним засобом вдосконалення економічних взаємовід­носин в межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністра­тивними і регулюючими органами — з іншого), зростан­ня ефективності державних підприємств, посилення їх фі­нансово-оперативної самостійності, конкурентоспромож­ності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприєм­ства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цьо­го методу, зокрема, мають на меті вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демокра­тичного планування, важлива роль відводиться ефектив­ному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реалі­ями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна дійти висновку, що із трьох варіантів цієї економіки в Україні втілюється в життя консервативний. Найповніше він представлений консервативною економічною політикою, що ґрунтується на концепції монетаризму, її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної еконо­мії, як надання переваги приватній власності та основа­ному на ній механізму ринкової конкуренції. Серед сфер державного регулювання економіки монетаризм відіграє вирішальну роль у грошовій сфері, а для досягнення ста­білізації економіки вирішальна роль належить обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, мак­симальне обмеження державного втручання в економіку поряд із скороченням податкового тягаря — основні, як вважають монетаристи, важелі державного регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпе­чення.

Ці принципи монетаристської концепції послідовно втілювалися в Україні. Внаслідок цього руйнувалося дер­жавне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася свавільна лібералізація цін (у 1995 р. уряд контролював лише до 11% цін на то­вари і послуги), зовнішньоекономічної діяльності та ін. За умов відсутності сформованої структури та інфрастру­ктури ринку, значної монополізації економіки це означа­ло некерованість макроекономічними процесами, призве­ло до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвоє більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення жменьки кланово-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей роз­витку (змішана економіка, соціальне орієнтована ринко­ва економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та в інших критеріях моделей соціально-економічного роз­витку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на тому, що поєднує в собі позитивні сторони приватної, ко­лективної та державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і су­спільних інтересів, адміністративних, правових і еконо­мічних важелів управління народним господарством. Со­ціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Оскільки побудову змішаної економіки проголошено метою нашого суспільства, але в процесі реалізації Пре­зидентської програми все більше зростає прірва між мо­деллю і дійсністю, необхідно:

1) перестати орієнтуватися на переважання приватної власності;

2) відмовитися від тотальної приватизації (це було б на­ціоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу дер­жавної власності на засоби виробництва нижче 30—35%;

3) відкинути помилкову тезу Президентської програ­ми про те, що «базовою основою інституціональних пере­творень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими закона­ми попиту і пропозиції»;

4) перейти від декларацій про необхідність формуван­ня якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення;

5) перейти від монетаристсько адміністративно командного типу регулювання економіки до кейнсіанського та інституціонального.

Причини вживання терміна «ринкова економіка». Іс­нує декілька причин використання цього поняття в су­часних умовах:

1. Наявність стереотипів і догм у західній економіч­ній літературі. Це означає, що ним послуговуються і ни­ні, незважаючи на відсутність такої економіки (ринкової) уже майже три чверті століття.

2. Слабке знання основ діалектичного методу пізнан­ня та відсутність відповідного методу мислення. Цей метод передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття та категорії — також повинні зазна­ти відповідних змін. Якщо при цьому вживаються такі фундаментальні поняття, як «капітал», «власність», «ринок» та ін., то для їх вираження у постійному проце­сі зміни слід вживати додаткові поняття, що доповнюють їх елементами якісно нового змісту. Наприклад, для пі­знання сутності сучасної економічної системи розвину­тих країн Заходу недостатньо вживати поняття «капітал» або «капіталістична власність». Для того щоб відобразити еволюцію цієї системи, вживають додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-мо­нополістичний», «інтернаціональний», «транснаціональ­ний» капітал тощо. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід вживати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та ін. Крім того, поняття «ринок» нерідко вживається у поєднанні з іншими поняттями («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» та ін.). У даному разі, якщо йдеться про ринкову економіку, яка відображає ха­рактеристику економічної системи передусім з боку то­варно-грошових відносин та спробу її регулювання, до­датковим поняттям, яке відображає вплив держави на її розвиток, є регульована ринкова економіка.

3. Проголошення визначальною однієї зі сфер суспільно­го відтворення, у даному разі обміну, і на цій основі харак­теристика всієї економіки. Такий підхід означає дотри­мання положень мінової вартості, а отже є поверховим.

4. Підміна критеріїв класифікації економічних сис­тем. Замість відносин економічної власності (капіталу) — товарно-грошові відносини. З урахуванням цього ринкова економіка є капіталізмом на його нижчій стадії. З вели­кої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найбільш вживаною є категорія «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність введення плану­вання з метою стабілізації економічної системи Заходу.

Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який виступав проти планування, проти втручання держави в економіку), справедливо заперечу­вав: «Головна проблема полягає не в тому, чи потрібні планування і контроль, а швидше в тому, хто буде за­тверджувати плани — панівна еліта, в тому числі вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом».