Незважаючи на те що головний теоретик загальноєвропейського класицизму з'явився на літературній арені уже після того як класицистична література у Франції сформувалась, його внесок у розвиток цього напряму величезний. Буало узагальнив досвід класицистів, встановив межі кожного жанру та строго узаконив жанрову специфіку.
Quot;Сід". Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим самим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії— строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва — трагедію й комедію.
Ця п'єса не лише користувалася надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприймалася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я "Прекрасне, як "Сід" — тобто найвищий ступінь прекрасного. Всупереч усталеному погляду Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро "Юність Сіда". У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постав молодим і закоханим. Таким вія був і у Корнеля. Проте французький письменник створив не любовну, а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стала антитеза, за допомогою якої письменник виразив напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше посилили напруженість драматичного конфлікту.
При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої п'єс — Родріго та його кохана Хімена — ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до "розумного обов'язку", але вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у монологах персонажів, у їх "розумних" вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стало суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяли щасливе єднання героїв у майбутньому. Зразком класицистичної трагедії сприймався "Сід" багатьма поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило благопристойності: один із героїв прямо на сисні дав ляпаса іншому. Драматург тільки формально намагався зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О. Пушкін, "нагромадив подій на цілих чотири місяці".
Історія підтвердила правоту широких прошарків і глядацької публіки, що захоплювалася "Сідом", відкинувши думку Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь виконувати найвизначніші актори сучасності.
В трагедии «Гораций», как и в произведении «Цинна», Корнель пытался последовательно проводить политику абсолютизма, хотя уделял внимание и противоположным идеям - свободолюбия, демократии, верховенства семейных связей, милосердия, индивидуализма.
Индивидуализм в произведении олицетворяет Камилла. Милосердие и священность семьи - Сабина. Идеи демократии - Валерий. Гораций же - рыцарь долга, он убивает сестру Камиллу за то, что из-за своего личного горя она прокляла Родину.
Герои, которые выступают против идей Горация, переживают отчаяние, страх, горе или безумную страсть, и не приходят к триумфу. Валерий не достигает своей цели, Камилла погибает от руки родного брата, сломленную духом Сабину вынуждены поддержать и призвать к устойчивости: «Не лей ты слез пустых - и истинной сестрою / Ты будешь воинам, оплаканным тобою».
Рассказчика в произведении, и непосредственного авторского слова – тоже нет, а основная возможность выразить автора в данном произведении - это персонаж. В трагедии существуют персонажи, которые рассказывают о других героях важные экспозиционные сведения, говорят читателю о более ранних событиях, о родственных и других связях героев.
В начале произведения такая функция разделена между Камиллой, Сабиной и Юлией. «Подобный твоему, Камилле чужд разлад. Твой брат - ее жених, а твой муж - ей брат».. Пьер Корнель тяготеет к естественности, поэтому не вводит в произведение героев-резонеров, с чисто искусственной функцией рассказывать о других.
Но в произведении все же существуют рассказчики, которые знают подробности еще неизвестных другим действующим лицам событий и рассказывают все это действующим лицам и читателю. Это вестники (Флавиан, Юлия, Валерий) и поверенные (Юлия), однако их функции не исчерпываются уже указанной. Например, Валерий выполняет функции вестника, спикера и участвует в развитии истории любви Камиллы и Куриация. Иногда даже главные герои берут на себя такую функцию (Куриаций): «Теперь пройдет не боле двух часов - и судьбу племени решат лишь шесть бойцов».
Корнель изображает идеальное человечество, героев с непреклонной волей в исполнении самого сурового долга, которых можно упрекнуть в бездушии, но они все равно выходят триумфаторами. Поэтому речь персонажей мало индивидуализирована, хотя и не ограничена планом авторской речи. Она выражает героический пафос, ей присущ величественный ораторский стиль. Слово на сцене следует за произошедшим событием.
Старый Гораций выражает такие же идеи, что и сын, но уже более зрело, сдержанно, умеренно, авторитетно и мудро. Речь героев не ограничена планом авторской речи. Автор стремился сочетать принип доминанты идеи с изображением сложности человеческой натуры.
Характеры трагедии целом односторонние, исключая Сабину и Куриация, все время страстные, обращенные к основному конфликту, убедительные для того, чтобы читатель воспринимал увиденное за действительность. С той же целью они ведут речь от первого лица, создавая эффект достоверности.
Драматург тщательно следит, чтобы образы его главных героев соответствовали величию трагического конфликта и эпохальной значимости его решения. Он посылает героев в экстремальные ситуации, требующие предельного напряжения душевных сил, проявляют значительность их натур.
Подобная гиперболизация образа характерна для искусства классицизма и отвечает присущей ему нацеленности на выявление сути явления через осмысление и строгое, каноническое художественное воплощение.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 148 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |