Читайте также:
|
Особливо гострою є проблема недопустимості доказів та їх виключення із судового процесу. Конституція України встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. «У ч. 2 ст. З Конституції головним обов'язком держави проголошено утвердження та забезпечення прав і свобод людини, а отже, правоохоронні органи та суд при встановленні істини під час розслідування і розгляду кримінальної справи зобов'язані дотримувати гарантій прав і свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та в інших законах України. Згідно зі ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) при визначенні кримінального обвинувачення кожному гарантовано право на справедливий розгляд справи щодо нього незалежним і безстороннім судом і застосування презумпції невинуватості. Аналогічні гарантії містить і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-VIII1. Чинний КПК не містить визначення поняття «доказування» чи правил оцінювання доказів. І хоча теорією права сформульовано правило про те, що кожен доказ підлягає оцінюванню з точки зору належності, достовірності та допустимості, а всі докази в їх сукупності - достатності для вирішення кримінальної справи, ці вимоги відсутні у КПК. Водночас у ч. З ст. 62 Конституції закріплено основний принцип допустимості доказів, який полягає у тому, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом2. Відсутність чіткої позиції у процесуальному законі частково компенсує п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». У постанові зазначено, що «докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами».
Отже, докази, визнані судом недопустимими, підлягають виключенню з кримінального процесу. В такий спосіб забезпечується гарантований Конституцією захист особи від порушення її прав. Однак постанова Пленуму не містить вказівки на механізм виключення недопустимих доказів з процесу. А без такого механізму вказівки щодо недопустимості доказу залишаються лише декларацією. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. № 11 «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» зазначено, що оголошення показань свідка, який до суду не викликався, є недопустимим. Суд не вправі у вироку посилатись на ці показання як на доказ у справі, оскільки вони не досліджувались у судовому засіданні. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» наголошено, що під час розгляду кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди мають визнавати їх недопустимими і не враховувати під час обґрунтування обвинувачення у вироку.
Юридичною наукою давно вироблено критерії допустимості та недопустимості доказів.
1. Доказ має бути отриманий належним суб'єктом, який наділений повноваженнями проводити процесуальну дію, під час якої отриманий доказ.
2. Важливі для справи фактичні дані мають бути одержані зі встановлених законом джерел, які перераховано у ст. 65 КПК України, що можна перевірити.
3. Доказ має бути отриманий із дотриманням порядку проведення процесуальної дії.
4. Під час отримання доказів мають бути дотримані вимоги закону щодо фіксації перебігу та результатів процесуальної дії.
5. Зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи є достатніми для здійснення аналізу й перевірки достовірності та законності отримання фактичних даних.
Докази, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим паче - у результаті злочинного нехтування нормами, які визначають умови і порядок збирання та перевірки доказів та їхніх джерел, є недопустимими.
12 червня 2008 р. Європейський суд ухвалив рішення у справі «Яременко проти України», в якому констатував порушення Україною прав заявника, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, у зв'язку із засудженням його за злочин виключно на підставі явки з повинною, отриманої після усунення від справи адвоката і від якої заявник згодом відмовився із посиланням на застосування незаконних методів слідства. Європейський суд не розглядає скарги на неправильне застосування норм національного законодавства при встановленні фактичних обставин. Але коли такі помилки суду тягнуть порушення прав, гарантованих Конвенцією, Європейський суд дає їм оцінку. У цій самій справі Європейський суд з прав людини вказав, що «суд вражений фактом, що в результаті процедури, до якої вдалися органи влади, заявник не отримав користі від необхідної умови (імператива щодо обов'язкової участі захисника) та опинився у ситуації, в якій, за його твердженнями, його змушували відмовитися від права на юридичну допомогу. Можна нагадати, що заявник мав захисника під час розгляду зазначеної кримінальної справи й відмовився від права на захисника під час допиту з приводу іншого злочину. Такі обставини викликають серйозні підозри щодо існування прихованої мети щодо первинної кваліфікації злочину. Той факт, що заявник визнав себе винним за відсутності захисника та одразу ж відмовився від цього визнання, свідчить про слабкість його позиції та про нагальну потребу в належній юридичній допомозі, від якої він відмовився 1 лютого 2001 р. з огляду на спосіб, в який слідчий використовував його дискреційні повноваження щодо кваліфікації розслідуваного злочину».
У справі «Лука проти Італії» (рішення від 27 лютого 2001 р.) Європейський суд визнав порушеними пункти 1 і 3 ст. 6 Конвенції, оскільки заявник був засуджений виключно на підставі свідчень, даних на досудовому слідстві співучасником злочину, який під час судового розгляду послався на своє право не давати показань, а захисник заявника не мав можливості його допитати в судовому засіданні.
(БАСАЙ Наталія Михайлівна ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ПІДСТАВИ, ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК І ПРАВОВІ НАСЛІДКИ)
Докази, зібрані в ході слідчих і судових дій, є недопустимими, якщо вони отримані: 1) у разі проведення слідчої дії до порушення кримінальної справи (за КПК України 2012 року – до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань), за винятком випадків, передбачених КПК України; 2) без роз’яснення прав та обов’язків особам, які беруть участь у проведенні слідчої дії; 3) з порушенням права підозрюваного чи обвинуваченого на захист; 4) за відсутності понятих, якщо їх участь є обов’язковою; 5) за відсутності встановленої законом кількості понятих і при невідповідності особи понятого вимогам, які передбачені до них кримінальним процесуальним законом; 6) при відсутності учасників, які за законом обов’язково повинні бути присутніми при провадженні певної слідчої дії; 7) із застосуванням погроз, насильства, інших незаконних дій, передбачених ст. 373 КК України 1960 року (ст. 87 КПК України 2012 року); 8) з порушенням порядку проведення слідчої дії, передбаченого кримінальним процесуальним законом; 9) у разі проведення слідчої дії у невстановлений законом час доби без встановлених законом підстав.
Докази, отримані в ході інших процесуальних дій, можуть бути визнані недопустимими у випадку недотримання процедури їх приєднання до справи.
Підставами визнання недопустимими доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги, є наступні: 1) порушення норм міжнародно-правових договорів; 2) порушення вимог національного закону запитуваної сторони при виконанні запиту та вимог національного закону сторони, в якій запит виконується; 3) порушення прав осіб, які притягуються до участі у кримінальному провадженні у порядку надання правової допомоги; 4) їх отримання не компетентними особами правоохоронних або судових органів держави, в якій виконується запит; 5) їх отримання з джерел, не передбачених національним законом запитуваної сторони; 6) їх отримання з порушенням способів збирання доказів, якщо це суперечить принципам українського законодавства; 7) недотримання встановленого порядку засвідчення отриманих матеріалів.
Оцінка допустимості доказів здійснюється у всіх стадіях кримінального провадження відповідним суб’єктом оцінки (слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом) за його внутрішнім переконанням і ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону. Визнання доказів недопустимими можливе у будь-якій стадії кримінального провадження, в кожній з яких процесуальний порядок вирішення цього питання може бути охарактеризований за схемою: виявлення підстав для визнання доказу недопустимим – ініціювання розгляду питання про визнання доказу недопустимим – оцінка істотності допущених порушень норм кримінального процесуального закону при одержанні та фіксації доказу – вирішення питання про визнання доказу недопустимим. При цьому у кожній стадії вказаним елементам притаманна специфіка, зумовлена особливостями щодо: 1) кола об’єктів, які підлягають оцінці за критерієм допустимості; 2) кола учасників кримінального провадження, які вправі ініціювати розгляд питання про визнання доказів недопустимими; 3) порядку ініціювання розгляду цього питання залежно від суб’єкта ініціювання; 4) порядку розгляду питання про визнання доказу недопустимим залежно від повноважень суб’єкта оцінки.
Вже є приклади судових рішень, де судом вирішувалося питання про недопустимість доказів (у вироку) і розглядалися клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими (у ухвалах). Наприклад, у вироку у справі № 541/269/13- к суд указав: «в порядку ст. ст. 86, 87 КПК України суд визнає недопустимими наступні докази по справі: протокол огляду та вилучення у свідка ОСОБА_3 двох рулонів сітки «Рабиці», протокол тимчасового вилучення майна у обвинуваченого ОСОБА_2, протокол повернення обвинуваченому ОСОБА_2 тимчасово вилученого майна, протокол визнання речовими доказами та передачу їх на зберігання в частині визнання речовими доказами металевих санчат та штикової лопати, оскільки вони отримані з порушенням порядку встановленого КПК України, та всупереч завдань, визначених ст. 2 КПК України» [10]. У вироку у справі № 144/271/13-к суд відповідно до ст. 87 КПК України визнав недопустимим доказ, який потребував попереднього дозволу суду, але був отриманий без такого дозволу суду, а саме проведення огляду житлового будинку ОСОБА_10 по АДРЕСА_2 (протокол огляду місця події від 16 лютого 2013 року), без ухвали слідчого судді на огляд житла [11]. Незважаючи на посилання на ст. 87 КПК, ці докази були визнані недопустимими саме 358№ 3-1/2013у вироку суду, а не у ухвалі протягом судового розгляду, хоча порушення кримінального процесуального закону, які передбачені у цих статтях, мають істотний характер, а недопустимість доказів у такому випадку є очевидною.
4. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
У статті 91 КПК викладено перелік обставин, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання, встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Аналіз змісту коментованої статті свідчить, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину (чи кримінального правопорушення), що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження. Обставини, викладені у ст. 91
КПК, мають узагальнюючий орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас індивідуалізація предмета доказування у конкретному провадженні здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті КК, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню.
Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні, що проводиться на підставі угод, приватного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і неупереджене дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму у конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність доказування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального провадження.
З поняттям предмета доказування тісно пов'язане поняття меж доказування, під якими слід розуміти доказування такого обсягу доказів, який забезпечує достовірне встановлення обставин, що підлягають доказуванню. При цьому слід враховувати кількісні і якісні характеристики доказів, з тим щоб вони підтверджували факти і обставини, вказані у ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обгрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття кримінального правопорушення, зайвого використання сил і засобів.
1) При доказуванні насамперед мають бути встановлені обставини, які належать до події кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку). Закон не роз'єднує дане поняття. Його слід тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені матеріальним законом ознаки. Відомо, що кожне кримінальне правопорушення - подія, але не кожна подія - кримінальне правопорушення (злочин чи кримінальний проступок). При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону діяння наслідки для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку вчинення. Подія злочину розуміється як елементи об'єктивної сторони складу злочину, що відбуваються у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кримінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, ст. 26 "Поняття співучасті", ст. 27 КК "Види співучасників", ст. 32 КК "Повторність злочинів" і т. ін. Юридично значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, служать орієнтиром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному провадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У теорії доказів спосіб вчинення злочину тлумачиться як комплекс дій, що вчиняється злочинцем у певній послідовності і призводить до злочинного наслідку. Слід мати на увазі, що доказування способу вчинення злочину зумовлюється різними намірами, мотивами, метою. Із цього випливає, що спосіб вчинення злочину характеризується певним психофізичним підґрунтям і не зводиться лише до зовнішньої, фізичної сфери. Кожна подія, у тому числі і злочину, відбувається в реальному місці і часі. Тому доказування цих елементів деталізує спосіб вчинення злочину, прив'язує його до активної реальності, підтверджує його наявність і надає можливість перевірки факту вчинення злочину, а також може мати значення для предметного захисту особи, кваліфікації способів вчинення окремих видів злочинів, встановлення кримінально значущих ознак предмета злочину, причинно-наслідкового зв'язку вчинених дій з характером і розміром шкідливих наслідків тощо. У конкретних випадках при встановленні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об'єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, через які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
2) У пункті 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчинення кримінального правопорушення конкретною особою. У даному випадку законодавець формулює таку вимогу для обвинуваченого. Винуватість не слід змішувати з винністю - категорією кримінального права (ст. 11 КК). Відповідно до ст. 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною лише у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчинюваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності), які, у свою чергу, знаходять прояв у двох видах: умисел прямий і непрямий (ст. 24 КК), необережність - злочинна самовпевненість та недбалість (ст. 25 КК). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами. Конкретний зміст вини окремих видів злочинів визначається їх складами, що передбачені нормами Особливої частини КК. Вина має психологічну природу, тому її встановлення має характер логічного висновку на підставі доведених інших об'єктивованих фактів у провадженні. При цьому можуть використовуватися непрямі докази та "негативні обставини". На ступінь вини особи впливають мета, мотив, місце і час вчинення злочину, життєвий досвід, вік тощо. Тому знання ступеня вини кожної конкретної особи необхідне для індивідуалізації покарання. Склад злочину включає психічне ставлення обвинуваченого до всіх фактичних обставин, які віднесені законодавцем до об'єкта і об'єктивної сторони злочину. Тобто при доказуванні умислу насамперед необхідно встановити конкретні фактичні дані, які б свідчили, що інтелектом і волею (умислом) обвинуваченого охоплювались виявлені час, місце, спосіб вчинення злочину тощо, а у злочинах з матеріальним складом - настання злочинних наслідків.
Для встановлення інтелектуальної складової, наприклад, прямого умислу на вчинення злочину, може мати значення встановлення факту притягнення особи раніше до кримінальної чи адміністративної відповідальності; наявність у злочинців заздалегідь обміркованого умислу, що характеризується певним розривом у часі між виникненням умислу вчинити злочин та його реалізацією. Тому важливо встановити час виникнення в обвинуваченого умислу вчинити злочин, розробки певного плану, обрання часу, предмета, засобів вчинення даного злочину, а також фактичну діяльність злочинців відповідно до вказаних чинників. При цьому необхідно довести конкретизацію умислу обвинувачених (підозрюваних) за його спрямованістю, під якою розуміється зосередженість свідомості і волі злочинців на меті вчинення конкретного злочину і активну спрямованість до її досягнення. Тому на підставі наявних у справі фактичних даних важливо дослідити свідоме виконання злочинцями дій для реалізації свого умислу, а також проаналізувати їх логічну послідовність, системний характер, причинно-наслідковий зв'язок із злочинним результатом, розгорнутість у певних просторово-часових межах до часу вчинення чи виявлення злочину тощо.
Встановлення спрямованості умислу, зокрема, має виняткове значення для доказування в діях особи складу злочину, якщо об'єктивні ознаки діяння збігаються із ознаками складу, але предметом злочину став "непридатний об'єкт".
Суттєвим для доведення вольової складової умислу вчинити злочин може виявитись встановлення фактів коригування обвинуваченим своїх дій під час підготовки або вчинення злочину відповідно до зміни обстановки (перенесення дати вчинення злочину, зміна кількості та виду знарядь, способу вчинення та приховування злочину, обрання іншого транспортного засобу чи маршруту переміщення та ін.), переборення труднощів у незаконному заволодінні предметами, грошима та ін., підшукування співучасників тощо.
В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за даний злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 242 КПК.
Поряд із доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив і мета вчиненого кримінального правопорушення, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації, але обов'язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчиненого, особи злочинця та при призначенні судом покарання.
Мотивами вчинення кримінального правопорушення є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення та ін.), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого рішучість вчинити вказане діяння, за умови усвідомлення його протиправного характеру. Правильному визначенню мотиву сприяє встановлення мети злочинних дій, яка опосередкована мотивом (оскільки і мотив опосередкований метою), є бажаним (ідеальним) результатом, якого прагне досягти особа, і відповідає на запитання: для чого особа вчиняє певну дію (у той час як мотив відповідає на запитання: чому особа вчиняє певну дію). Мотив і мета органічно взаємопов'язані, оскільки відображаються у суб'єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, так само як без мотиву неможливо усвідомити мету злочину. Відсутність у обвинувальному акті посилання на мотив і мету вчинення кримінального правопорушення призведе до труднощів юридичної кваліфікації цього діяння й відмежування від подібних складів правопорушень.
Отже, у загальному вигляді доказування вини і мотивів вчинення кримінального правопорушення вимагає встановлення:
- обставин, які свідчать, що наслідки кримінального правопорушення є результатом дій підозрюваного (обвинуваченого);
факту, що вказана особа усвідомлювала протиправність своїх дій, які охоплюються вилами і формами вини, передбаченими конкретним складом кримінального правопорушення;
- ступеня вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а при вчиненні його кількома особами - ступеня вини кожного з них;
- досягнення підозрюваним (обвинуваченим) на час вчинення кримінального правопорушення віку кримінальної відповідальності (число, місяць, рік та місце народження);
- психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності даних, які викликають сумнів щодо його осудності;
- конкретних фактичних даних, які свідчать про збуджуючі підозрюваного, обвинуваченого приводи (потреби, інтереси, прагнення та ін.), що викликали у нього рішучість вчинити даний злочин чи кримінальний проступок;
- фактичних даних, які б пояснювали, для чого особа вчинила злочин чи кримінальний проступок.
3) Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас аналіз окремих норм процесуального закону (статті 55, 56,61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати (як родові види шкоди) фізичну, моральну і майнову шкоду.
Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізична шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчинення кримінального правопорушення у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином утруднено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальному провадженні (п. 10, ч. 1 ст. 56, ст. 61, 127 КПК). Враховуючи роз'яснення ПВСУ у постановах "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів" № 8 від 22 грудня 1978 р. та "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат" № 11 від 7 липня 1995 р. (із змінами та доповненнями), суб'єктом права на відшкодування шкоди у справах даного виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК.
Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До таких осіб п. 1 ч. 1 ст. З КПК відносить чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, усиновителя чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають в шлюбі.
Майнова шкода в цивільному праві поділяється на "позитивну" шкоду в майні і неотримані доходи, тобто на витрати кредитора та неотримані доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, якщо б боржник виконав свої обов'язки ("юридична можливість шкоди"). Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається процесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.
Визначення поняття моральної шкоди дається у багатьох нормативних актах та актах тлумачень норм права. Зокрема, у п. 3 1111 ВСУ "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: "Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб". Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади та ін.).
На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли у процесі з'являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди (статті 55, 56, 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршення стану здоров'я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому перебває за межами доказування на досудовому слідстві.
У злочинах з формальним складом шкода є лише факультативним (необов'язковим) елементом предмета доказування. Для даного виду злочинів злочинний результат презюмується, тому для їх кваліфікації достатньо встановити лише вказане в законі діяння. Але дана презумпція стосується не всіх злочинів з формальним складом. Зокрема, встановлення шкоди вимагається, якщо злочин фактично закінчується настанням шкідливих наслідків, що знаходяться за межами складу, але передбачені законом як обставини, котрі впливають на визначення міри відповідальності, або настанням таких наслідків у вигляді майнової чи моральної шкоди, які належить відшкодовувати потерпілому (цивільному позивачу).
Крім виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням відповідно до п. 3ч. 1 ст.91 КПК, у кримінальному провадженні підлягає доказуванню також розмір процесуальних витрат.
Процесуальні витрати у кримінальному провадженні складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов'яаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.
Порядок визначення розміру та стягнення процесуальних витрат, особи, які мають право отримати компенсацію, порядок зменшення витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення та розстрочення процесуальних витрат зазначені у гл. 8 КПК (див. коментар до статей 118-126 КПК).
4) Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід грунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання.
До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі
-усі наявні у справі пом'якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (див. ч. 3 ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК);
- у разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхідно встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості);
- обставини, які становлять соціально-психологічну характеристику обвинуваченого;
- обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реалізації обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо)
На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і піддягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка раніше була засуджена за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою даного злочину; дані про строк відбутого покарання; ухвали й постанови суду щодо підстав звільнення; дані, які свідчать, що за раніше вчинений злочин особу не було звільнено від кримінальної відповідальності з підстав, встановлених законом, а також що судимість за цей злочин не було погашено або знято (див. ст. 32 КК) тощо.
5) Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).
2. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (див. коментар до статей 93,94 КПК).
Дата добавления: 2015-04-12; просмотров: 289 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |