Я вже говорив, що мав намір увійти в будинок непоміченим. Тому, коли під’їжджав до плантації, звернув з дороги на стежку, що пролягає уздовж водойми і апельсинового гаю. Я сподівався, що як під’їду до будинку ззаду, то мене ніхто не помітить. Раби, що працювали всередині огорожі, могли побачити мене, коли я їхав по полю, але це були польові робітники. Я найбільше боявся, щоб мене не помітив хтось із домашньої прислуги. Чорний Джек додому не поїхав, бо я велів йому чекати мене в умовленому місці, – там я його і знайшов. Я помчав далі, а Чорний Джек за мною. Минувши поля, ми в’їхали в ліс і тут спішилися. Звідси я пішов сам. Як мисливець, що підстерігає дичину, або як дикун, який крадеться до сплячого ворога, – так я підкрадався до власного дому, до дому мого батька, до будинку моєї матері та сестри. Дивна поведінка для сина і брата!
Ноги у мене тремтіли, коліна підгиналися, груди здіймалися від хвилювання і шаленого гніву. На мить я зупинився. Раптом подумав про огидну сцену, в якій я ж і збирався брати участь. З хвилину вагався. Можливо, я навіть повернувся б і почекав іншої слушної нагоди, щоб виконати свій намір не таким насильницьким чином, але саме в цю мить до мене донеслися голоси, що лишень зміцнили мою рішучість. Я почув веселий, дзвінкий сміх сестри і… інший голос. Я відразу впізнав скрипучий тенорок її мерзенного залицяльника. Ці голоси мало не довели мене до сказу. У їхньому тоні мені почулася якась насмішка наді мною. Як могла сестра так поводитися? Сміятися, коли мене душить гніт страшних підозр?
І враз зникли всі думки про поміркований спосіб дій. Я вирішив діяти за першим планом, але спочатку треба було з’ясувати, про що вони там говорять. Я підійшов ближче і прислухався. Вони були не в будинку, а прогулювалися краєм апельсинового гаю. Тихо ступаючи, я обережно розсовував кущі й підійшов до них на відстань не більше шести кроків. Крізь листя мені добре було видно сукню сестри, я чітко чув кожне їхнє слово. Невдовзі я пересвідчився, що вчасно нагодився. Імовірно, Рінгольд щойно зробив офіційну пропозицію сестрі, і саме це викликало в неї сміх.
– То, значить, ви справді бажаєте назвати мене своєю дружиною? Ви це серйозно?
– Так, міс Рендольф. Не смійтеся наді мною! Ви знаєте, скільки років уже я кохаю вас.
– Ні, не знаю. Звідки мені це знати?
– Але ж я казав вам про це. Хіба я не повторював це сотні разів?
– Слова! Я не дуже довіряю словам у таких справах. Десятки чоловіків уже казали мені те саме, хоча, гадаю, мало цікавилися мною. Слова можуть бути вельми оманливі, містере Аренс!
– Але хіба моє ставлення до вас не свідчить про щирість моїх почуттів? Я пропоную вам свою руку і все майно. Хіба це не достатній доказ моєї відданості?
– Звісно, ні! Ви справжній телепень, їй‑богу! Коли б я вийшла за вас, то ваше майно так і залишилось би вашим. Але у мене також є невеличке майно, яке б перейшло у ваші руки. От бачите, все складається на вашу користь.
І вона знову розреготалася.
– Ну що ви, міс Рендольф! Я й не подумав би доторкнутися до вашого майна. Якщо ви приймете мою руку…
– Вашу руку, сер? Коли хочуть домогтися від жінки згоди, їй пропонують не руку, а серце! Так, серце!
– Але ж вам відомо, що моє серце вже давно належить вам. Про це знає весь світ.
– То ви вже всім про це розпатякали? Це мені вже геть не до вподоби!
– Ви надто жорстоко обходитеся зі мною! Ви мали досить доказів мого відданого кохання. Я давно порозумівся б із вами і попросив стати моєю дружиною, якби… – Тут він раптом затнувся.
– Якби не що?
– По правді, я не міг повністю розпоряджатися собою, поки був живий мій батько.
– Он воно як?
– Але тепер я сам собі хазяїн, і, якщо, люба міс Рендольф, ви зволите прийняти мою руку…
– Знову руку! До речі, кажуть, що ця рука не надто вже й щедра. Якби я прийняла вашу пропозицію, то навряд чи мала б гроші навіть на кишенькові витрати – на шпильки й стрічки. Ха‑ха‑ха!
– Мене оббріхують вороги, міс Рендольф. Але присягаюся, що на це вам ніколи не доведеться скаржитися.
– А от я в цьому не цілком упевнена, навіть попри ваші клятви. Обіцянки, дані до весілля, часто потім забуваються. Я не можу довіряти вам, любий друже, ні, ні і ще раз ні!
– Запевняю вас, що я заслуговую довіри!
– Не запевняйте! Я не маю жодного доказу вашої щедрості. Послухайте, містере Рінгольд, ви ще жодного разу в житті не зробили мені жодного подарунка.
І вона знову розреготалася.
– О, якби я знав, що ви його приймете! Я віддав би вам усе, що маю!
– Ну гаразд. Я вас перевірю. Ви повинні зробити мені подарунок.
– Назвіть лишень усе, що хочете, і я виконаю будь‑яке ваше бажання!
– Ви гадаєте, що я попрошу у вас якусь дрібничку – коня, пуделя чи якусь блискучу цяцьку? Запевняю вас, нічого такого не буде.
– Мені все одно – адже я запропонував вам усе своє майно. Чи варто говорити про якусь його частину! Вам достатньо лише висловити своє бажання, і воно буде виконане.
– О, яка щедрість! Ну гаразд. У вас є одна річ, яку мені дуже б хотілося мати, дуже! Ви знаєте, я навіть збиралася попросити вас, щоб ви мені її продали.
– Що ж ви маєте на увазі, міс Рендольф?
– Плантацію.
– Плантацію?
– Саме так. Але не вашу, а одну з тих, якими ви володієте. Ця плантація колись належала родині метисів на Тупело‑Крік. Здається, ваш батько купив її у них.
Я зауважив особливий наголос, який Вірджинія зробила на слові «купив». Я також помітив, що Аренс явно зніяковів, коли відповідав їй.
– Так, так… Це правда… Але ви дивуєте мене, міс Рендольф. Чому вам захотілося зараз отримати цю плантацію, раз ви можете стати господинею всього мого майна?
– Це вже моя справа. Мені так хочеться. На це в мене є особливі причини. Я люблю це місце… Воно дуже красиве, і я часто гуляю там. Не забувайте, що наш старий будинок переходить до брата. Не завжди ж він холостякуватиме! А мама захоче жити тільки у власному будинку… Та ж ні, я не стану пояснювати вам причини. Робіть подарунок чи ні – як вам завгодно.
– Ну гаразд. А якщо я подарую вам цю плантацію, тоді ви…
– Ніяких умов, чуєте? Інакше я зовсім не прийму від вас жодного подарунка, хоч на колінах просіть.
І знову вона зайшлася сміхом.
– У такому разі, я не ставитиму жодних умов, якщо ви згодні прийняти від мене плантацію. Вона ваша!
– Але це ще не все, містере Аренс. Адже ви можете так само легко забрати її в мене, як і подарували. Як я можу бути впевнена, що ви цього не зробите? Мені необхідні офіційні документи.
– Ви їх отримаєте.
– Коли?
– Коли захочете. Хоч через годину.
– Так, так, будь ласка. Ідіть і привезіть їх, але пам’ятайте, що я не визнаю жодних умов… Пам’ятайте це!
– О, я й не думаю їх пропонувати! – вигукнув Рінгольд, сяючи від щастя. – Я й на мить ні в чому не сумніваюсь. Я цілком на вас покладаюся. За годину ви отримаєте всі документи. До побачення!
І він зник. Ця розмова і особливо її дивне завершення так приголомшили мене, що я просто скам’янів. Отямився тільки тоді, коли Рінгольд був далеко. Тепер я зовсім не знав, що робити: чи то наздоганяти Рінгольда, чи то дати йому можливість просто поїхати.
Тим часом Вірджинія пішла до будинку. Я був обурений нею ще більше, ніж Рінгольдом. Тому я і дав йому можливість піти, а сам вирішив негайно поговорити з сестрою.
Відбулася бурхлива сцена. Я застав сестру і матір у вітальні і прямо, без натяків, описав їм характер людини, яка щойно покинула наш будинок і яка збиралася вбити мене.
– Вірджиніє, сестро моя, невже ти й тепер погодишся вийти за нього заміж?
– Ніколи, Джордже! Я і не думала про це. Ніколи! – схвильовано вигукнула вона, опускаючись на диван і закриваючи обличчя руками. Та мати слухала мене з недовірою. Я вже збирався і далі наводити їй докази, аж раптом почув, як за вікном мене хтось голосно гукнув. Я вибіг на веранду. Виявилося, що під’їхав вершник у блакитному мундирі з жовтими вилогами. Це був драгун, посланий з форту. Він був весь у пилюці, а кінь його – в піні. Видно, він довго мчав без відпочинку. Драгун простягнув мені аркуш паперу. Це був нашвидку написаний наказ мені і Галахеру.
Я розгорнув папір і прочитав: «Негайно направте своїх людей у форт Кінг. Женіть коней щодуху. Численний ворог оточує нас. Ми дуже потребуємо допомоги. Не зволікайте ні хвилини! Клінч».
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |