|
Читайте также: |
У 1939 році Лука два тижні перебував у збройних силпах Карпатської Січі президента-отця Августина Волошина, воював за вільну Закарпатську Україну. Але вони не встояли проти добре озброєної, і в декілька разів чисельнішої мадярської армії. Гонведи розстріляли тисячі січовиків, їх вціліла тільки мала горстка, і то із них ще частина потрапила у концентраційні табори. Лука, щоб його не спіймали, втікав Карпатами через село Рафайлова, добрався до свого села, а тут на нього вже чекала повістка про призив до польського війська. Через декілька днів пішов Луць служити у місто Бєльськ.
Я його любила без тями, і тяжко мені було без нього. Тоді мені здавалося що я його дуже довго ждала. Бо вже всі знайомі хлопці, які служили в польськім війську, повернулися, а мого Луця не було і не було. Але на сам празник архистратига Михаїла, 21листопада 1939 року, Луць, нарешті, прийшов додому. Оповідав, що у вересні вибухнула війна Польщі з Німеччиною та Совєтським Союзом, що йому довелося бути на фронті і побувати у німецькому полоні. Щоправда, вдалося втекти з полону в Німеччині, перейти кордон на польську сторону, а відтак потрапити в Україну. Йому дуже пригодилося знання німецької та польської мови. І це, властиво, допомогло повернутися додому. Німецької його навчив дід, а польську він вивчав у школі та в гімназії.
Лука за Польщі працював секратерем у гміні і в той час чогось за ним стежили поляки, а опісля – москалі та німці. Йому довелося деякий час переховуватися від переслідувань.
Лука брав активну участь у діяльності «Просвіта». 1942 року побудували у селі нову велику читальню, де ставили вистави «Проклятий Марко», «Земля» і багато інших. Цілим селом ходили на ці вистави до читальні, хоч жилося тоді сутужно, платили великі податки німецькій адміністрації. Лука мав свою бібліотеку. У нього були книги Шевченка,Франка, Лесі Українки та інших класиків української літератури. Він багато читав, особливо з історії та філософії. Усі класи гімназії закінчив на «дуже добре». Але не любив себе виставляти на показ, привертати до себе увагу. Був надто скромний і дуже працьовитий, простий і людяний, інколи веселий, а частіше – замислений.
Лука користувався великим авторитетом у селян. З великою вірою дивився у майбутнє, був переконаний, що рано чи пізно постане вільна Україна. Мені здавалося, що його погляд був спрямований у якусь безмежну далечінь, деколи милувався природою, любив посидіти на пасіці. (№56 с.73-75)
Варто зазначити, що Анну Гринішак разом з дітьми було вивезено в Німеччину на роботу. Після закінчення війни, вона пішки поверталася в Україну. На жаль, подорозі помер її син – Михась, донька Ольга залишилась живою. На Україні Анна підтримує свого чоловіка:
Пригадую у присілку Білозорина вистроївся увесь курінь. Я йому тоді сказала, що горда за його чин, а він відповів, що це ще не чин, поки Україна в неволі. Усе залежить віл Бога, як ми в нього заслужили, так і будем мати. Як буде Україна вільна, то буде й чин, і слава, і гордість, і радість…(№56. с.77)
20 листопада 1945 року Анну видали енкаведистам. Тоді її засудили як «ізмєнніка Родіни» за оунівську діяльність на 5 років тюрми і три роки спец поселення без права виїзду. Коли жінка повернулася додому, то почула страшну звістку: її чоловіка чекістам вдалося схопити живим. Вона домагається побачення з чоловіком, і в травні 1955 року відбулася їхня остання зустріч.
Він мучився у камері-одиночці смертників понад два роки аж до розстрілу. Я їздила у тюрму на зустріч з Луцем кілька разів, один раз була із донькою Олею. Ми його запитували, чого такою хресною дорогою пішов, аби так страшно мучитися. А Луць відповів, що іншої дороги для нього не було і зараз немає. Остання зустріч із Луцем відбулася після суду у Львові. Він не міг вже говорити, нігтів на пальцях не було, і навіть стояти не мав сили. Дивився на мене по-страдницьки, тільки сльози котились по обличчі. Мені також спочатку перехопило у горлі, а потім я голосно заридала. Може, і хотів він мені щось сказати, але я б не почула нічого. Так ми попрощалися навічно, але моя душа підказує, що скоро зустрінемося. Уже за самостійної України я клопоталася про його реабілітацію, але мені відповіли, що Луць реабілітації не підлягає. Я вимагала, аби мені дали можливість пере захоронити його у рідному селі, але мені повідомили, що за офіційною довідкою він розстріляний 15 вересня 1956 року у Києві, а де захоронений – невідомо… (№56, с.86)
Старанням Анни Миколаївни, онуків та друзів, у 40-річчя розстрілу сотника УПА, курінного Луки Гринішика-«Довбуша», 15 вересня 1996 року освячено поминальний хрест із таблицею, і тоді вдова, молячись, сказала: «Тепер я знаю, де мій чоловік, і я спокійно можу йти до нього…» (№48)
Марія Юріївна Клюшта (по дівочому Дирда) – живий свідок й учасник героїчної повстанської доби у нашому краї у 40-50-х роках минулого століття. Її чоловік Дмитро Клюшта на псевдо «Чуприна» був станичним і бойовим побратимом сотенного УПА «Довбуша» - Лука Гринішака, загинув від рук енкаведистів. Допомагала повстанцям і Марія Клюшта – «Чуприниха».
Долею судилося пройти її через горнило партизанської боротьби і пекельні муки комуно-більшовицьких концтаборів, розлучившись на десяток літ з двома малолітніми дочками Марією і Настусею.
Зі спогадів Марії Клюшти («Чупринихи»)
Запроданці, не називатиму прізвищ, навели на нашу криївку, яка знаходилася в урочищі Зубричному. Я перебувала із своїм чоловіком, підрайонним. Нас проживало 9 осіб. Коли ми побачили, що оточені москалями, то почали рятуватися, кидати гранати, але втекти було неможливо, бо на нас сипався град пострілів. Мій чоловік загинув першим, був напівобгорілим. Усі впали геройською смертю, окрім мене. Я втікала останньою, повзла по-пластунськи, наштовхнулася на офіцера, який двічі закричав: «Руки вверх!». Я подумала, що закричить втретє і відкриє вогонь. Я була так близько від нього, що навіть бачила його сині очі. Але в той час позаду нього щось тріснуло і він обернувся у той бік разом з автоматом. Я миттєво покотилася вниз до скали, де піднялася і хотіла заскочити за довгу колоду. І на тій колоді у мене попала черга з автомата: дві кулі у ноги, одна – в руку. Я покотилася за колоду. Чекіст вирішив, що мене застрелив. За колодою себе обмацала, кров ллється, але кістки мені не пошкодило. Я швиденько поповзла попри колоди, а потім піднялася і побігла по снігу через звори у груні. Попрямувала на бункер станичного «Орла», родом із присілка Зелениці, - Онуфрак Федора Дмитровича…
Я підійшла під криївку, а там побачила страхіття. Один повстанець лежав мертвий, розкидані по снігу продукти, бочки, одяг, а з криївки ще диміло. Я страшно налякалася і звідти швиденько пішла на протилежний бік шукати притулку, бо я ще знала криївку над районного провідника господарчого відділу Борисюка Михайла Андрійовича, псевдо «Пімста», і попрямувала до неї. Я побачила багато слідів до криївки. Мені стало страшно: що сталося? А коли почала наближатися, здригнулася від жаху. Дивлюся, криївка горить. Я подумала: «Виходу немає. З мене багато крові стекло. Іду ляжу у криївку, між мертвими, і так помру. Але якщо прийдуть чекісти, то схоплять мене ще живою. Ні, краще втікати, поки ще є сила». Постояла, заплакала біля криївки, і вирішила йти за чиїмось слідом на звір. Та за днини я боялася потрапити москалям у руки. Лише коли почало вечоріти, я пішла у напрямку села, майже 10 кілометрів…
Мені вже доводилося дуже тяжко підніматися вгору, корчами, по снігу. Я вибилася з сил. Якось з Божою поміччю добралася до хати. Господарі заплакали, роздягнули мене і одягнули у свій одяг, бо моє вбрання було залите кров’ю, а відтак перев’язали рани…(№56 с.111)
Проте це не єдиний випадок у житті Марії, коли їй довелося зазирати смерті у очі.
Я тоді повернулася до «Довбуша», аби розповісти йому, що нічого не розвідала. Він якраз йшов попри лісову межу, помітив мене і покликав до себе. Я підійшла до нього, уклякла на одно коліно і доповідаю, що нічого мені не вдалося вивідати. У цей момент під нами внизу щось тріснуло. Ми глянули в той бік і побачили,як енкаведист на відстані до десяти метрів, через корчі, підкрадається до нас напоготові з автоматом. Я кажу: «Більшовик!». «Довбуш» озирнувся і схопився тікати на північ до Валів, а я – у протилежний бік і налетіла…на більшовиків. Пролунав вистріл з автомата і я упала біля них. Чекіст стріляв мені прямо в груди, а кілі попали у дві руки. Одна пройшла від ліктя до плеча і пошкодила кістку, а друга попала у другу руку, також у кістку.
Чекісти думали, що я убита, бо лежала долілиць на землі і не рухалась. Та я чула як вони страшно матюкалися, оскільки бандерівець вислизнув з їх рук. Хто пропустив? Чекіст пояснював, що він на перших порах не бачив повстанця, а коли той став утікати, то він стріляв йому навздогін. Його довго шукали, як смертельно пораненого, і до мене не підходили. Моє тіло почали копати ногами, аби з’ясувати, чи я мертва. Вхопили за руки, повернули горілиць і побачили, що я жива. Один із них каже: «Надо прістрєліть», а тругий заперечив йому: «Брось, она нам нужна жівой!». Тоді мені розрізали светр і сорочку, почали роздивлятися, куди попали кулі. Потім сказали, що є переломи двох рук, забинтували рани. Нишпорили по кишені і знайшли листи від матері «Довбуша» - Гафії, котра на той час переховувалася, а також мою знимку в уніформі повстянки, зі зброєю
Я пробула у Надвірній в лікарні два дні, мені наклали гіпс на обидві руки, майже тиждень я промучилася у КПЗ. А потім мене відправили у Станіслав, де я лежала у камері. Тут мене годували і зранку до вечора вели слідство, допитували, де я переховувалася, і хто давав мені харчі…
Судили мене як бандерівку, на 10 років і 5 років позбавлення прав за статтями 54-1а і 54-11 у жовтні 1947, а з 1 січня 1948-го за цими статтями давали вже 25 років. (№56 с.113-116)
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 78 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |