Вражає, що у своїх формулюваннях Мішле завжди зосереджує увагу на ексгумації людей і подій, яким загрожує забуття. Він не відчував потреби розмірковувати над самим "забуванням". Але коли 1882 року — понад сторіччя після проголошення в Філадельфії Декларації незалежності й вісім років після смерті самого Мішле — Ренан опублікував свою працю "Qu’est-ce qu’une nation?", його цікавила власне потреба забуття. Зверніть, скажімо, знову свою увагу на формулювання, яке вже цитувалося раніше в І розділі 30:
Or, l’essence d’une nation est que tous les individus aient beaucoup de choses en commun et aussi que tous aient oublié bien des choses... Tout citoyen français doit avoir oublié la Saint-Barthélémy, les massacres du Midi an XIIIe siècle.
З першого погляду ці два речення можна сприймати буквально 31.
29 Безперечно тому, що більшу частину свого життя він мусив терпіти легітимність реставрованої або сурогатної влади. Про його прихильність до 1789 року й до Франції зворушливо свідчить його відмова присягнути на вірність Луї Наполеону. Раптово втративши свою посаду Національного Архіваріуса, він прожив, фактично, в злиднях до самої смерті в 1874 році — достатньо довго, однак, щоб застати падіння блазня й реставрацію республіканських інституцій.
30 Ренан народився 1823 року, чверть століття після Мішле, й більшу частину своєї молодості прожив під час цинічного офіційно-націоналістичного режиму гонителя Мішле.
31 Що, на жаль, я і зробив 1983 року.
Проте варто на кілька хвилин замислитися, як негайно проявляється вся їхня химерність. Скажімо, ми помічаємо, що Ренан зовсім не збирався пояснювати своїм читачам, що означають "la Saint-Barthélemy" або "les massacres du Midi an XIIIe siècle". Але кому ж, як не "французам", відразу, так би мовити, було б зрозуміло, що "la Saint-Barthélémy" стосувалася лютого анти-гугенотського погрому, влаштованого 24 серпня 1572 року королем Карлом IX Валуа та його матір’ю-флорентійкою; а під "les massacres du Midi" малося на увазі винищення альбігойців у обширному регіоні між Піренеями й Південними Альпами, спровоковане Інокентієм III, одним із найгріховніших із довгого ряду гріховних пап? Нічого дивного Ренан не знаходить й у тому, що його читачі "пам’ятатимуть" про події, які сталися 300 й 600 років тому. Вражає, крім того, категоричний синтаксис слів doit avoir oublié (a не doit oublier) — "зобов’язаний був уже забути" — який у зловісному тоні податкових кодексів і рекрутських законів дає зрозуміти, що остаточне "забування" давніх трагедій є тепер першочерговим громадянським обов’язком. По суті, читачам Ренана пропонувалося "давно вже забути" те, що, згідно з його ж власними словами, вони мали б природньо пам’ятати!
Як можна збагнути цей парадокс? Почнемо з того зауваження, що французький іменник однини "la Saint-Barthélémy" відноситься як до вбивць, так і до вбитих — тобто, до тих католиків і протестантів, які спільно брали участь у нечестивій Священній Війні, що лютувала в центральній і північній Європі XVI ст., та які, безумовно, не думали про себе всіх разом як про "французів". Подібним чином, "різанина XIII ст. в Midi [на півдні Франції]" розмиває образ неназваних жертв і убивць уже самою французькістю слова "Midi". Немає потреби нагадувати читачам, що більшість замордованих альбігойців говорили на провансальському чи каталонському діалектах, і що їхні вбивці прибули з різних частин Західної Європи. В результаті такої тропології епізоди колосальних релігійних конфліктів середньовічної й ранньомодерної Європи поставали у вигляді розрадливо братовбивчих війн між — ким же ще? — співвітчизниками-французами. Оскільки ми можемо бути впевненими, що переважна більшість французьких сучасників Ренана, фактично, ніколи б могла й не почути про "la Saint-Barthélémy" або "les massacres du Midi", ми починаємо усвідомлювати існування систематичної історіографічної кампанії, що ведеться державою переважно через державну шкільну систему для "нагадування" кожному юному французу чи француженці про серію стародавніх кровопролить, які тепер зареєстровані як "родинна історія". "Забування" трагедій, про які необхідно постійно "нагадувати", стає характерним прийомом пізнішого вибудовування національних генеалогій. (Показово, що Ренан не веде мову про те, що кожен французький громадянин повинен "давно вже забути" Паризьку Комуну. В 1882 році ця пам’ять була ще надто реальною, а не міфічною, й досить болісною, щоб її так легко було б залучити до категорії "розрадливого братовбивства".)
Зрозуміло, що в усьому цьому не було й немає нічого специфічно французького. Велика педагогічна індустрія безперервно працює над тим, щоб зобов’язати юних американців пам’ятати/забувати ворожнечу 1861-1865-х років як велику "громадянську" війну між "братами", а не між — як це короткий час було — двома суверенними національними державами. (Можна бути впевненим, однак, що в тому випадку, якби Конфедерація втримала свою незалежність, цю "громадянську війну" замінило б у пам’яті щось далеко не таке вже й братерське). Англійські підручники з історії пропонують курйозний образ великого Батька-Засновника, якого кожний школярик привчається величати Вільгельмом Завойовником. Того самого школярика ніхто не інформує про те, що Вільгельм не розмовляв англійською, та й не міг цього робити, оскільки англійської мови тоді ще просто не існувало; ніхто теж йому не пояснює "Завойовник чого?". Адже сьогодні єдиною розумною відповіддю була б "Завойовник Англії", яка перетворила б древнього норманського розбійника на більш успішного попередника Наполеона й Гітлера. Отож "Завойовник" виконує роль еліпсису, подібно до "la Saint-Barthélemy", щоб нагадувати про те, що відразу ж необхідно забувати. Таким чином, норман Вільгельм і саксонець Гаральд зустрічаються на полі бою біля Гастінгсу якщо вже не як партнери до танцю, то принаймні як брати.
Але, звичайно, надто спрощено було б пояснювати ці давні розрадливі братовбивства лише холодним розрахунком державних функціонерів. На певному рівні вони віддзеркалюють істотну зміну, що відбувалася з уявою, зміну, яку держава ще майже не усвідомлювала й над якою мала, та й досі має, тільки мінімальний контроль. У 1930-х роках люди різних національностей вирушили воювати на Іберійський півострів, тому що вважали його ареною вирішальної сутички глобальних історичних сил і процесів. Коли довговічний режим Франко створив Долину Полеглих, він визнав право обмеженого доступу до цього понурого некрополю тільки за тими, хто, на його думку, загинув у світовій боротьбі з більшовизмом і атеїзмом. Проте на державних маргінесах вже визрівала "пам’ять" про "іспанську" громадянську війну. Тільки після смерті підступного тирана й наступного на диво плинного переходу до буржуазної демократії — в якому вона відіграла вирішальну роль — ця "пам’ять" стала офіційною. Подібним же чином колосальну класову битву, що лютувала між 1918 і 1920 роками на просторах від Паміру до Вісли, поступово почали пам’ятати/забувати в радянських фільмах і художній літературі, як "нашу" громадянську війну, тоді як Радянська держава в цілому дотримувалась марксистської інтерпретації цієї боротьби.
В цьому відношенні особливо показовими є креольські націоналізми Америк. Адже, з одного боку американські держави впродовж кількох десятиріч були слабкими, фактично децентралізованими й доволі стриманими у своїх освітніх амбіціях. З другого боку, американські суспільства, в яких "білі" поселенці протиставлялися "чорним" рабам і напіввинищеним "тубільцям", були внутрішньо розколотими незрівнянно серйозніше, ніж у Європі. Проте уявлювання братерства, без якого не могла б народитися розрада братовбивства, з’являється напрочуд рано й користується несподівано непідробною популярністю. Сполучені Штати Америки є досконалим прикладом цього парадоксу.
1840 року, в самому розпалі брутальної восьмирічної війни з Семинолами у Флориді (і в той час, коли Мішле викликав свого Едіпа), Джеймс Фенімор Купер опублікував "Слідопита", четверту книгу з його п’ятитомних, неймовірно популярних "Повістей Шкіряної Панчохи". В центрі цього твору (як і всіх, крім першої, книг із цієї серії) є те, що Леслі Фідлер назвав "суворою, майже невисловленою, проте безсумнівною любов’ю", що пов’язує "білого" мешканця лісів Нетті Бамппо й величного вождя племені Делаварів Чингачгука ("Чикаго"!) 33. Проте Ренановим тлом для цього побратимства є не смертоносні 1830-ті, а останні забуті/згадані роки британського імперського правління. Обидва чоловіки постають "американцями", що борються за виживання — з французами, їхніми "місцевими" спільниками ("диявольськими Мінгами") й підступними агентами Георга III.
Коли в 1851 році Герман Мелвілл зобразив Ішмаїла та Квіквега разом у ліжку в затишному заїжджому дворі Споутер Інн ("і ось там, під час медового місяця наших сердець, лежали Квіквег і я"), він сардонічно американізував гордого полінезійського дикуна наступним чином 33:
32 Див.: Leslie Fiedler. Love andDeath in the American Novel, p. 192. Фідлер інтерпретував ці відносини психологічно й антиісторично, як приклад невміння американської художньої літератури мати справу з дорослою гетеросексуальною любов’ю та її одержимості смертю, кровозмішанням й невинним гомоеротизмом. Тут, я підозрюю, задіяний не стільки національний еротизм, скільки еротизований націоналізм. Зв’язки між чоловіками в протестантському суспільстві, яке від самого початку суворо забороняло змішані шлюби, були аналогічні "священним коханням" між чоловіками й жінками в націоналістичній художній літературі Латинської Америки, де католицтво не ставило перепон зростанню численного метиського населення. (Цікаво, що англійська мова запозичила "mestizo" з іспанської.) 33 Herman Melville. Moby Dick, p. 71. З якою, мабуть, насолодою смакував автор свою останню уїдливу фразу!
...безумовно, що з точки зору френології його голова була надзвичайною. Може, це й смішно, але мені вона нагадувала голову Джорджа Вашингтона, яку ми звично бачимо на його славетних бюстах. Вона мала подібне спадисте чоло, а брови теж випиналися допереду, немов два довгих пасма, вкритих густим лісом. Квіквег був Джорджем Вашингтоном в образі канібала.
Лише 1881 року, багато пізніше після "громадянської війни" й Маніфесту Лінкольна про звільнення рабів, Марк Твен створив перший незабутній образ чорного й білого американських "братів": Джима й Гека, що спільно подорожують широкою Міссісіпі 34.
34 Цікаво зазначити, що публікація "Геклберрі Фінна" лише на кілька місяців передувала Ренановому воскрешенню із забуття "la SaintBarthélemy".
Але тлом повісті є згаданий/забутий довоєнний час, коли чорні ще залишалися рабами.
Ці разючі братерські уявлювання XIX ст., що "природньо" виникали в суспільстві, яке роздирали найлютіші расові, класові й регіональні антагонізми, дуже чітко демонструють те, що націоналізм часів Мішле й Ренана представляв собою нову форму свідомості — свідомості, яка народилася тоді, коли в нації вже неможливо було бачити щось нове, на гребні хвилі розриву.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 82 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |