Читайте также:
|
Варіант №6
6.1. Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою “Упанішади” (від слова “сидіти поруч”; мається на увазі — поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” - самхітах). У тексті “Упанішад” зафіксовано:
найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);
б) виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; в) виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід’ємні одне від одного);
трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);
певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);
позитивна оцінка ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від безмежного кола перевтілень);
думка про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми;
міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.
Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
Джайнізм (від слова “джіна” — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми. Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова “йога”), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему (“мікрокосмос”), що складається з чотирьох підсистем: “мінерало-людини”, “рослино-людини”, “тварино-людини” і “людино-людини”,— ідея про синтез їх у вищій підсистемі — “людино-людині”. Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи. Але найважливим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини: - життя — це страждання; - причиною страждань є бажання і жага життя; - існує шлях подолання страждань; - він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу. Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні “крапки”, згущення під назвою “дхарми”. Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві: "пракріті", або "прадхана" (природа)та "пуруша" (свідомість, споглядання).
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (Антология мировой философии. Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському “Я”, пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натураліститчних: Локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (Цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння уникати страждань.Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення. Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: “...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій”. (Цит. джерело, с.150).Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
6.2 Досить зрозумілим постає той факт, що у філософії ХХ ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у ХХ ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. На самому початку ХХ ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера “Занепад Європи”, під суттєвим впливом якої перебуває по-сьогодні уся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії. Він вважав, що історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур, які характеризувалися ним як замкнені або локальні, тобто – непроникнені ззовні. Кожна культура базується на дусі певного народу, який її творить, а оскільки цей дух за суттю є той же самий у всіх явищах культури, то звідси О.Шпенглер зробив висновок: усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якійсь єдиний “прафеномен”, тобто найперше формоутворення.
Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації? Згідно А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов’язаними явищами. Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення.
Досить великого значення у ХХ ст. набули різноманітні концепції технічного детермінизму, тобто концепції, згідно яким хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов’язане із тим значенням, якого набули у ХХ ст. означені чинники суспільного життя. Проте у ХХ ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм – влада техніки), так і негативними (технофобія – страх перед технікою). Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка – двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття “постіндустріального суспільства”, яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.
Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із “батьків” сучасної соціології та філософії історії. Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні – матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біо-свідомих (пов”язаних із задоволенням вітальних потреб – голоду, спраги та ін.) та соціо-свідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем. Серед останніх найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі.
Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.
До напрямів культурологічного спрямування у ХХ ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. У 1908 р.). Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси – назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все – культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем, К.Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування – медіації: людські свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та констрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими.
6.3. Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 17 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |