Читайте также:
|
Європа. Суспільний поділ праці в епоху європейського Середньовіччя визначається, перш за все, спеціалізацією у сільському господарстві. Це пояснюється тим, що сільське господарство за феодалізму залишається панівною галуззю, головною сферою європейської економіки. Сільське господарство поступово стає багатогалузевим: переважає вирощування зернових, набирають поширення технічні культури, виноградарство, садівництво, не втрачає значення тваринництво. В період розквіту середньовіччя сільське господарство стає товарним.
Ще однією сферою середньовічної економіки, розвиток якої сприяв поглибленню спеціалізації та суспільного поділу праці, було ремесло, масштаби якого зростали в результаті відродження міст як центрів ремісництва і торгівлі. Швидкий розвиток ремесел в 12-13ст. призвело до формування цехового ладу в містах. В період пізнього середньовіччя в Європі виникає мануфактура як нова, вища форма організації промислового виробництва. Кустар-ремісник витісняється більш організованою великою робітничою майстернею. Головною фігурою у промисловому виробництві стає найманий робітник.
Поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації у промисловому виробництві сприяли значному збільшенню випуску товарів, поліпшенню їх якості і в такий спосіб впливало на прискорення розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Хоча, панівною формою господарювання в європейських країнах на той час залишалося сільське господарство, яке і визначало характер продуктивних сил і виробничих відносин феодального суспільства.
В Західній Європі за часи класичного Середньовіччя (11-15ст.) набирає швидких темпів розвитку як зовнішня – морська так і внутрішня – сухопутна торгівля. Типовою формою організації міжнародної торгівлі в Європі за феодалізму був ярмарок.
Отже, в надрах феодальної Європи відбувається розквіт торгівлі як форми МЕВ. Зрештою, поглиблюється спеціалізація внутрішніх ринків, що призводить до часткової їх орієнтації на іноземних покупців і формування нової форми ринку – національного ринку
Схід. Розвиток феодальних відносин в країнах Сходу відбувається дещо пізніше, ніж в Західній Європі. Якщо для Європи це 11-15 століття, то для країн Сходу пік розвитку феодальних відносин припадає на 14-17 століття. Значною мірою розвиток феодальних відносин на Сході йшов тим же шляхом, що і на Заході: виробничі відносини ґрунтувалися на земельних відносинах, які спиралися на велике феодальне землеволодіння і на дрібне господарство селян-виробників і селян-орендаторів.
До країн Середньовічного Сходу відносяться:
· Середньовічний Китай
· країни Середньої та Центральної Азія (Імперія Великих моголів, Бухарське ханство)
· країни Аравійського півострова (країни арабського Сходу, Османська імперія)
В усіх країнах зовнішня торгівля жорстко регулювалася державою, більш того, вона була функцією держави. Державна монополія поширювалася як на внутрішню, так і на зовнішню торгівлю. В той же час в кожній із зазначених країн мали місце свої особливості і власні оригінальні ознаки зовнішньоторговельних відносин.
Середньовічний Китай. Китай вів торгівлю переважно в двох напрямках:
ü з країнами і територіями Південних морів
ü через Великий Шовковий шлях
Особливістю китайської торгівлі з територіями Південних морів є те, що вона була традиційною,розвивалася протягом століть і була головним, визначальним вектором зовнішньої торгівлі країни.
Основні ознаки китайської торгівлі можна визначити такими характеристиками:
- Тісне взаємопереплетіння офіційних дипломатичних відносин із зовнішньоторговельними. Значною мірою дипломатичні служби як в Китаї, так і китайські в інших країнах Південних морів виконували функції торгівельних посередників і навіть функції купців.
- Своєрідною і найбільш поширеною формою зовнішньої торгівлі Китаю була доставка в Китай данини, а також надсилання подарунків
Надсилання данини набувало форми обміну за рахунок зворотного надсилання дарунків. Оскільки у вигляді дарунків надсилалися ті товари, якими дана територія прагнула торгувати, обмін дарунками виконував певну інформативну і рекламну роль: висвітлював рівень розвитку продуктивних сил певної території і її потенційні можливості. Недоліком такого обміну дарунками є те, що він помітно гальмував розвиток грошових відносин.
- Китайська зовнішня торгівлі супроводжувалася жорстким митним контролем. При перетині кордону дипломати та купці, які везли з собою значні обсяги товару, сплачували на митниці на користь двору податок у вигляді половини товарної маси.
- Централізований характер зовнішня торгівлі. Експорт/імпорт повністю регламентувався двором. Ознакою державної монополії на зовнішню торгівлю була так звана торгівля забороненими товарами. Імператорський двір щорічно оголошував списки товарів, які заборонялися для експорту. Серед цих товарів постійно знаходився порох і та хімічні складові, з яких він виготовлявся. Часто заборонявся вивіз готових шовкових тканин чи сировини. Майже постійно предметом заборони на експорт були книги (особливо історичного характеру).
- В торгівлі зі своїми партнерами (переважно країнами Південних морів) Китай застосовував принцип спеціалізації цих країн (причому така спеціалізація визначалася Китаєм). Одні країни були постійними постачальниками цінної деревини, інші - певних сортів масел тощо.
На завершення зазначимо, що китайська зовнішня торгівля була однією з найбільш характерних форм організації і здійснення торгівлі країн Сходу, риси Китаю були притаманні і іншим країнам.
Регіон Середньої і Центральної Азії. В Середній і Центральній Азії законодавцями в зовнішній торгівлі були Велика імперія моголів і Бухарське царство. Вони характеризуються як великі централізовані держави феодальної епохи, що досягли досить високого рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
Зазначені країни вели досить активні торгівельні і політичні стосунки як з Китаєм, так і з країнами Західної Європи. Зовнішньоторговельні зв'язки Імперії Великих моголів і Бухарського ханства поширювалися на Індію, Персію, Китай, через Західноєвропейські країни до Російської держави. Купці виконували роль посередників на Великому шовковому шляху. Найбільш помітну посередницьку роль в 14-16 столітті відігравав нинішній Кабул. Посередництво полягало в тому, що товари поступали із Сходу і Заходу, і перепродуючи ці товари одній чи іншій стороні кабульські купці отримували прибутки. В посередницькій торгівлі значним попитом користувалися тонкі тканини із Індії, шовк із Китаю, товари сировинного походження (особливо тваринницького), сільського господарства, прянощі та інші екзотичні товари, якими були багаті ці країни.
Особливостями торгівельних стосунків цих держав із сусідніми, особливо арабським Сходом, було використання караванних шляхів. Верблюд був основною тягловою силою та інфраструктурною характеристикою феодальної торгівлі для цих держав.
На відміну від Китаю, в державах Середньої і Центральної Азії грошові відносини були на більш високому рівні, гроші опосередковували торгівлю постійно, в грошовому обігу знаходилися гроші різних країн.
Аравійський півострів. Торгівля Аравійського півострова досить помітно впливала на торгівлю між Східними цивілізаціями і особливо на зв'язки Схід-Захід.
В 16 столітті майже всі держави Аравійського півострова входили до складу Османської імперії. Для Османської імперії був характерний суворий контроль за всіма видами економічної діяльності. Держава тримала в своїх руках внутрішню і зовнішню торгівлю. Під повним контролем знаходилось ремесло. Державою визначалося кількість крамниць на кожному ринку, кількість і якість товарів, ціни на товари (як внутрішнього виготовлення, так і на транзитні). Така жорстка регламентація всіх економічних процесів доповнювалася державними податками, а також місцевими феодальними поборами. Звичайно це стримувало розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також таких процесів, як спеціалізація і розвиток суспільного поділу праці
Не дивлячись на сильну державну регламентацію, арабські купці вели себе досить активно у відносинах з купцями інших країн, в тому числі Західної Європи. В період існування Османської імперії купці повністю визначали торгівлю Захід-Схід. Це призводило до того, що всі товари осідали в містах Аравійського півострова, арабські купці диктували ціни, вигідні їм. Це призвело до того, що поступово Великий Шовковий шлях втратив своє значення для Заходу
Торгівельні зв'язки Османської імперії можна визначити такими характеристиками:
- обумовленість економічних відносин сильною централізованою владою;
- беззастережне втручання держави в усі сфери економіки;
- регламентація політичного та економічного життя ісламом, який носив всеосяжний характер.
У світовому товарному обігу за часів класичного Середньовіччя визначилися чотири головні торговельні шляхи. А саме:
ü Левантійська торгівля(13-14 ст.) – торговельні зв’язки феодальної Європи з багатими і націленими на розвиток торговельних відносин країнами Арабсько-візантійського Сходу (Сирія, Йорданія, Іран, Ірак, Саудівська Аравія).
Визначаються головні центри міжнародної торгівлі в містах Флоренція, Генуя, Венеція, Піза. З Леванти /Сходу до Європи завозилися такі товари як шовк, прянощі, предмети розкоші – парчу, оксамит, ювелірні вироби, тропічні фрукти тощо.
ü Ганзейська торгівля (північноєвропейська) (14-15 ст.) - переважно торгівля Балтійським і Північним морями, яка контролювалася Ганзейським союзом – об’єднанням купців близько 160 приморських міст. Цей Союз забезпечував монопольне панування купецтва міст в регіоні і надавав їм ряд привілеїв. Центри міжнародної торгівлі: Любек, Гамбург, Бремен, Новгород Великий, Гданськ, Рига, Лондон та ін.
ü Шлях вздовж Рейну (14-15 ст.) – сполучав Левантійський і Ганзейський торговельні шляхи. Центрами міжнародної торгівлі були Брюгге і Кйольн
ü Великий шовковий шлях (14-16 ст.) - торговельні зв’язки феодальної Європи з Китаєм
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 101 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |