Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

Позиционирование товара – это оптимальное размещение товара в рыночном пространстве.

При этом необходимо различать сегментацию и позиционирование, хотя последние части включают в сегментацию рынка. Результат сегментации рынка – это желаемые характеристики товара. Результат позиционирования – это конкретные маркетинговые действия по разработке, распространению и продвижению товара на рынок.

Позиционирование – это разработка и создание имиджа товара таким образом, чтобы он занял в сознании покупателя достойное место, отличающееся от положения товаров конкурентов.

Позиционирование – это комплекс маркетинговых элементов, с помощью которых людям необходимо внушить, что данный товар создан специально для них, и что он может быть идентифицирован с их идеалом.

Отметим основные стратегии позиционирования товара в целевом сегменте:

· позиционирование, основанное на отличительном качестве товара;

· позиционирование, основанное на выгодах от приобретения товара или на решениях конкретной проблемы;

· позиционирование, основанное на особом способе использования товара;

· позиционирование, ориентированное на определенную категорию потребителей;

· позиционирование по отношению к конкурирующему товару;

· позиционирование, основанное на разрыве с определенной категорией товаров.

Таким образом, позиционирование товара в целевом сегменте связано с выделением отличительных преимуществ товара, удовлетворением специфических потребностей или определенной категории клиентов, а также с формированием характерного имиджа товара и/или фирмы.

Реализация позиционирования товара напрямую связана с разработкой маркетингового плана, который должен включать маркетинговые исследования, разработку товара, политику ценообразования, методы распространения и продвижения товара. Таким образом, сегментация рынка, результатом которой является выделение однородных групп потребителей со схожими потребностями и покупательскими привычками по отношению к конкретному товару дает возможность предприятию концентрировать средства на одном или нескольких коммерческих направлениях деятельности.

Позиции описываются атрибутами (параметрами), которые являются важными для потребителей и которые ими выбираются. Цена может являться ключевым параметром для покупки бакалейных товаров, уровень услуг — при выборе банка, качество и надежность — при покупке компьютера и т.п.

Позиционирование обычно осуществляется в три этапа:

1. Проводится детальное исследование рынка с целью определения, какие атрибуты являются важными для данного рыночного сегмента, и устанавливается приоритетность этих атрибутов.

2. Составляется перечень конкурирующих продуктов, обладающих выявленными атрибутами.

3. Устанавливается идеальный уровень значений атрибутов для конкретного сегмента рынка. Проводится сравнительная оценка атрибутов позиционируемой марки продукта по сравнению с идеальным уровнем и по сравнению с продуктами конкурентов.

По результатам позиционирования окончательно выбираются рыночные сегменты и направления дифференциации (см. ниже) продуктов. Например, производитель легковых автомобилей может сделать акцент на долговечности своих автомобилей, в то время как конкурент — на их экономичности. В данном примере проводится позиционирование по одному преимуществу. Однако на практике позиционирование может проводиться по двум и даже трем атрибутам. Например, зубная паста «Аквафреш» продвигается на основе трех преимуществ: борьба с кариесом, свежее дыхание и отбеливание зубов.

Таким образом, позиционирование предполагает проведение глубоких маркетинговых исследований, направленных на понимание того, как потребители воспринимают продукт, какие параметры по их мнению являются наиболее важными. По результатам таких исследований строятся карты восприятия, на которых изображаются исследуемые продукты с помощью наиболее значимых в глазах потребителей параметров.

Оценивая позиции на рынке различных продуктов, потребители делают это с точки зрения своей пользы, выгоды. Поэтому любая организация должна выискивать резервы предоставления дополнительных пользы и благ своим потребителям, касается ли это более высокого качества товаров и услуг или предоставления их по более низким ценам.

При определении позиции продукта на рынке часто используют метод построения карты позиционирования в виде двухмерной матрицы, в которой представлены продукты конкурирующих фирм.

На рисунке показана карта позиционирования гипотетических конкурирующих продуктов на определенном целевом рынке по двум параметрам: «цена» (горизонтальная ось) и «качество» (вертикальная ось). В кружках, радиусы которых пропорциональны объему реализации, буквы соответствуют названиям конкурирующих продуктов. Знак вопроса — возможный выбор позиции на рынке для новой фирмы-конкурента исходя из анализа позиции на данном рынке продуктов других фирм. Этот выбор обосновывается стремлением занять такое место на целевом рынке, где меньше накал конкурентной борьбы (в данном примере — продукт относительно высокого качества, реализуемый по средней цене).

Карта позиционирования «цена—качество»

В качестве параметров при построении карт позиционирования можно выбирать различные пары характеристик, описывающих исследуемые продукты. Часто такие пары выбираются по результатам опроса потребителей. Например, для стиральных машин: режимы стирки — контроль температуры стирки, требование к стиральному средству — объем загрузки. Печенье может быть позиционировано, например, по следущей паре характеристик: уровень сладости и качество упаковки. Лекарства-антидепрессанты часто позиционируют по атрибутам: низкий — высокий побочный эффект (указывется какой) и чувство тревоги — чувство успокоения. Имидж различных авиакомпаний может позиционироваться по атрибутам: консервативный — развлекательный и обычный — утонченный.

Для завоевания крепких позиций в конкурентной борьбе, исходя из результатов позиционирования своих продуктов, организация выделяет характеристики продукта и маркетинговой деятельности, которые могут в выгодную сторону отличить ее продукты от продуктов конкурентов, то есть проводит дифференциацию своей продукции. Причем для разных продуктов могут выбираться разные направления дифференциации. Например, в бакалейной лавке ключевым фактором дифференциации может быть цена, в банке — уровень услуг, качество и надежность определяют выбор компьютера и т.п.

Выделяют продуктовую дифференциацию, сервисную дифференциацию, дифференциацию персонала и дифференциацию имиджа.

Продуктовая дифференциация — предложение продуктов с характеристиками и/или дизайном, лучшими, чем у конкурентов. Для стандартизованных продуктов (куры, нефтепродукты, металл) практически невозможно проводить продуктовую дифференциацию. Для сильно дифференцированных продуктов (автомобили, бытовая техника) следование данной рыночной политике является обычным явлением.

Сервисная дифференциация заключается в предложении услуг (скорость и надежность поставок, установка, послепродажное обслуживание, обучение клиентов, консультирование), сопутствующих продукту и по своему уровню превосходящих услуги конкурентов.

Дифференциация персонала — наем и тренировка персонала, который осуществляет свои функции более эффективно, чем персонал конкурентов. Хорошо обученный персонал должен удовлетворять следующим требованиям: компетентность, дружелюбие, вызывать доверие, надежность, ответственность и коммуникабельность.

Дифференциация имиджа заключается в создании имиджа, образа организации и/или ее продуктов, отличающих их в лучшую сторону от конкурентов и/или их продуктов. Например, большинство известных марок сигарет имеют схожие вкусовые качества, одинаковым образом продаются. Однако сигареты «Мальборо» за счет необычности своего имиджа, согласно которому их курят только сильные, «ковбоеподобные» мужчины, занимают около 30% мирового рынка сигарет.

В зависимости от особенностей конкретных продуктов и возможностей организации она может реализовать одновременно от одного до нескольких направлений дифференциации.

Позиционирование позволяет решать проблемы по отдельным элементам комплекса маркетинга, доводить их до уровня тактических деталей. Например, фирма, которая позиционировала свой продукт как товар высокого качества, продавать их по высоким ценам, пользоваться услугами высококлассных дилеров и рекламировать товар в престижных журналах.

Результаты позиционирования продуктов или отдельных видов бизнеса могут показать, что у организации в ее рыночной деятельности имеются проблемы. Это обусловливается следующим. Во-первых, сегмент, который рассматривался в качестве целевого рынка, перестал быть привлекательным из-за своих малых размеров, уменьшения спроса, высокого уровня конкуренции, низкой прибыли. Во-вторых, качество и характеристики продукта оказались на целевом сегменте не востребованы. В-третьих, из-за чрезмерно высокой цены продукт оказался неконкурентоспособным.

В этой связи говорят о стратегиях репозиционирования (повторного позиционирования). К числу «материальных» стратегий репозиционирования относится выпуск продукта новой марки и/или изменение существующей марки (цена, качество и т.д.). Кроме того, выделяют психологические стратегии репозиционирования. В их число входят: изменение мнения потребителей о марке организации, изменение мнения потребителей о марках конкурентов, изменение рейтинга отдельных атрибутов («Вольво» повысила важность атрибута безопасности автомобилей при их выборе), введение новых или ликвидация ранее существовавших атрибутов (разработка стирального порошка без запаха), нахождение новых рыночных сегментов (создание чрезвычайно дорогих «супермодных» полностью готовых мужских костюмов).

Рис. 5.1. Методи прогнозування доходів

1. Метод експертних оцінок - полягає в ознайомленні експер­тів із питаннями доходів для підготовки прогнозу. Перевага методу - здатність отримувати відносно точні прогнози. Недолік - відсутність чіткої техніки прогнозування (інтуїтивний метод, базується на досвіді та знаннях експертів).

2. Метод прямого рахунку - полягає у здійсненні детальних роз­рахунків кожного елемента доходів бюджету. Прогноз складається за алгоритмом, який відображає формування показника. Наприклад, планування місцевих зборів передбачає здійснення розрахунків за кож­ним видом місцевих послуг, які обкладаються зборами. Перевага ме­тоду - висока надійність та достовірність. Недолік - трудомісткість, значне інформаційне забезпечення.

2. Метод екстраполяції - ґрунтується на визначенні бюджетних показників на основі встановлення стійкої динаміки їх розвитку. Роз­рахунок бюджетних показників здійснюється на основі досягнутого в попередньому періоді рівня росту і його коригуванні на відносно стабільний розрахунок у майбутньому. При цьому допускається, що рівень росту в майбутньому році буде таким самим, як в останні роки.

3. Економетричне прогнозування поєднує економічні принципи та статистичні теорії. Економетричні моделі дозволяють розглянути вплив декількох чинників на доходи шляхом визначення незалежних змінних, що найбільше впливають на бюджетні надходження. Напри­клад, податок із доходів фізичних осіб залежить від:

• F, - кількості працівників;

• F₂ - рівня доходів працівників;

• F₃ - ставки податку;

• F₄ - прожиткового мінімуму;

• F₅ — мінімальної заробітної плати.

5.2. Методи планування видаткової частини місцевих бюджетів

На розвиток економічної і соціальної сфери будь-якої країни зна­чний вплив мають бюджетні видатки, які виступають джерелом забез­печення суспільних потреб. Бюджетні видатки є джерелом отримання благ як населенням, так і суб'єктами господарювання. Свої права визначати напрями використання суспільних коштів громадяни деле­гують своїм представникам в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Бюджетні видатки беруть участь у реалізації таких функцій сус­пільних фінансів:

1) стабілізаційній, яка полягає в тому, щоб, змінюючи доходи та видатки бюджету, зменшувати негативні наслідки коливання амплітуди економічних циклів. Помірне збільшення бюджетних видатків у період спаду економіки стимулює суспільний попит. Проте, можливість реалізації стабілізаційної функції фінансів на місцевому рівні в умовах відкритості місцевих економік, вільного руху товарів, капіталу та робочої сили є досить об­меженою, бо стимулювання економічного зростання на певній території пошириться на економіку інших регіонів, що значно ослабить вплив місцевої бюджетної політики. Тому такі ви­датки доцільно закріпити за державним бюджетом. Ще одним аргументом на користь низької ефективності видатків місцевих бюджетів, спрямованих на стабілізацію економічного розвитку, є те, що у період економічного спаду відбувається зменшен­ня обсягу надходжень цих бюджетів одночасно із зростанням частки видатків соціального призначення;

2) перерозподільчій. Суть цієї функції полягає в тому, щоб за до­помогою прогресивного оподаткування, з одного боку, та на­дання трансфертів населенню, з іншого, зменшити нерівність доходів членів суспільства. Перерозподільчі заходи є одним із методів досягнення гармонії та справедливості в суспільстві. Місцева влада оперує більш повною і достовірною інформацією про фінансове і майнове становище мешканців території, що свідчить про доцільність здійснення таких видатків місцевими бюджетами;

3) алокаційній. Реалізація цієї функції суспільних фінансів полягає у забезпеченні населення товарами та послугами, які не може надати ринкова економіка в потрібному обсязі. Мається на увазі фінансування суспільних благ, тобто таких, якими користується все населення (наприклад, освітлення вулиць). Воно може здій­снюватись за рахунок видатків як державного, так і місцевих бюджетів. Тому важливою є проблема розподілу повноважень на здійснення видатків між різними рівнями бюджетів. Суспіль­ні блага і послуги, користь від яких має все населення країни, мають забезпечуватись і оплачуватись централізовано, а ті, що поширюються на якийсь певний регіон, мають забезпечуватися на місцевому рівні. Крім того, надання послуг більшій кількос­ті споживачів зумовлює зменшення їх вартості в розрахунку на одного споживача. З метою ефективного використання бю­джетних коштів видатки необхідно здійснювати централізовано, що сприятиме економії ресурсів.

Принципи формування видаткової частини місцевих бюджетів:

· відповідності (закріплення видаткових зобов'язань за місцевими бюджетами має відповідати наданим органам місцевого
самоврядування повноваженням визначати обсяг і структуру
видатків);

· безперервності, (бюджетні видатки - безперервний процес руху фінансових потоків). У цьому контексті витрачання коштів бю­джету, з одного боку, є кінцевим етапом руху бюджетних коштів, а з іншого - доходами для працівників бюджетних установ, виручкою суб'єктів підприємницької діяльності;

· раціональності (необхідність ефективного використання коштів місцевих бюджетів). Особливо цей принцип стосується значних за обсягом витрат бюджету, наприклад, капітальних. У розви­нутих країнах застосовують спеціальні методи оцінки таких видатків, наприклад, аналіз вигод і витрат;

· соціальності (видатки місцевих бюджетів мають спрямовуватися на вирішення безпосередніх потреб населення та на фінансу­вання більшості об'єктів соціальної інфраструктури);

· повноти (відображення всіх видатків органів місцевого самовря­дування у видатковій частині місцевих бюджетів). Розпорядники та одержувачі бюджетних коштів не можуть здійснювати інші видатки, ніж ті, що передбачені у видатковій частині бюджету;

· адекватності (заплановані бюджетні видатки мають бути адек­ватні пріоритетам, які визначені у програмі соціально-еконо­мічного розвитку регіону);

· збалансованості (сума видаткової частини бюджету має до­рівнювати доходам).

Формування бюджетних видатків починається на стадії плануван­ня. За основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Звітні дані про виконання бюджету за видат­ками, що є в розпорядженні як Міністерства фінансів України, так і фінансових органів, як правило, за півріччя, доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників за видатками за період, який за­лишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка пер­спективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання

бюджету за видатками. З одержаних видатків виключаються ті, яких не буде у плановому році.

Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Регулювання бюджетних видатків виявляється насамперед у ці­льовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принци­пом планування бюджетних видатків є додержання пропорції розпо­ділу коштів із урахуванням реальної необхідності в них. Видатки бю­джету (як і доходи) на наступний рік до поточного року плануються з урахуванням результатів використання коефіцієнтів зростання. Це дає змогу обґрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і пра­вильно спланувати їх на майбутнє.

При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів у сучасній економічній науці можуть бути застосовані такі методи (табл. 5.1):

Таблиця 5.1

Методи планування видатків місцевих бюджетів

Бюджетний кодекс передбачає, що для планування видатків місце­вих бюджетів необхідно мати пропозиції розпорядників щодо обсягу коштів, необхідних для надання громадянам громадських послуг - бю­джетні запити.

Бюджетні запити подаються на розгляд виконавчих органів вла­ди. Складання бюджетних запитів починається з доведення місцеви­ми фінансовими органами до головних розпорядників бюджетних ко­штів інструкції з підготовки запитів.

Інструкція розроблена на основі типової форми, визначеної Мініс­терством фінансів України, яке доводить місцевим державним адміні­страціям та виконавчим органам відповідних рад інформацію про осо­бливості складання розрахунків до проектів місцевих бюджетів на пла­новий бюджетний рік.

Таблиця 5.2

Якщо бюджетна пропозиція отримує бюджетне фінансування, це слід розглядати як договір між розпорядником та органом влади. При цьому необхідна чітка підзвітність організацій за програмними ви­датками.

Бюджетний запит містить такі дані:

1) назву бюджетної установи та програми;

2) хто і за які види діяльності відповідає;

3) коди бюджетної класифікації, що відповідають конкретній уста­нові та програмі;

4) суми поточних видатків минулого року та затверджені в по­точному році;

5) граничні видатки на поточний рік;

6) суму запиту на відповідну програму на бюджетний рік;

7) суму додатково необхідних коштів;

8) прогноз видатків на 2 наступні роки;

9) характеристику мережі штатів і контингентів.

Крім того, до складу бюджетного запиту додається пояснення до бю­джетних програм (вказується правова основа, визначаються завдання, напрями діяльності, роботи, описуються досягнення попередніх років). Загальною вимогою є детальний опис програми із зазначенням за­пропонованої суми видатків із економічною класифікацією та джерел надходження, з яких планується фінансувати програму.

Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

Під виконанням місцевого бюджету за видатками розуміють здійснення комплексу дій, спрямованих на реалізацію передбачених місцевим бюджетом заходів та досягнення визначених цілей у межах запланованих ресурсів.

Виконання місцевих бюджетів за видатками базується на таких принципах:

1) єдності;

2) повноти;

3) публічності;

4) прозорості;

5) плановості;

6) цільового спрямування коштів;

7) ефективного та результативного використання коштів;

8) оптимального поєднання власних надходжень бюджетних уста­нов, запозичень та бюджетних коштів;

9) додержання режиму економії та здійснення постійного контр­олю за використанням коштів.

Принцип єдності передбачає, що виконання бюджету ґрунтується на єдиній нормативно-правовій базі, застосовується єдина бюджетна класифікація видатків та порядок їх здійснення, всі видатки відобра­жаються в єдиній національній грошовій одиниці.

Принцип повноти передбачає, що всі видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування, мають бути передбачені відповід­ним бюджетом та включені до звіту про виконання місцевого бюджету.

Принцип публічності полягає в тому, що відомості про хід вико­нання місцевого бюджету має бути оприлюднено.

Принцип прозорості передбачає, що інформація про виконання бюджету має надаватися у зрозумілій формі.

Принцип плановості означає, що бюджетні призначення головним розпорядником коштів визначаються рішенням про місцевий бюджет та виділяються відповідно до цього. Встановлені рішенням повнова­ження мають кількісні та часові обмеження.

Принцип цільового спрямування коштів полягає в тому, що кошти виділяються головним розпорядником та використовуються на чітко визначені цілі та заходи.

Принцип ефективного та результативного використання ко­штів передбачає результативність діяльності, тобто виконання за­вдань з найменшими витратами фінансових ресурсів. Бюджетні ко­шти надаються на умовах найбільшої результативності їх використан­ня. Цей ефект повинен виявлятися: з одного боку, у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку АТО, а з іншого, - у зворотному збіль­шенні надходжень за рахунок приросту доходів розпорядників коштів.

Принцип оптимального поєднання власних надходжень бюджет­них установ, запозичень та бюджетних коштів полягає в тому, що обсяг фінансування визначається з урахуванням наявності власних ре­сурсів та можливості залучення кредитних.

Принцип постійного контролю дає змогу виявити недоліки та по­милки, своєчасно їх усунути та оцінити правильність визначення об­сягів коштів.

Крім загальних принципів, бюджетне фінансування передбачає специфічні принципи:

• бюджетні установи отримують кошти лише з одного бюджету (одноканальність фінансування). Виняток - фінансування загаль­нодержавних програм та заходів (ліквідація стихійного лиха);

• фінансування бюджетних установ здійснюється на основі еко­номічно обґрунтованих розрахунків та визначення лімітів.

Етапи процесу виконання місцевих бюджетів за видатками:

1) Встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бю­джетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису. Розподіл затверджених бюджетних коштів здійснюється у вигляді роз­пису - графіка виділення фактичних коштів протягом року. Мета роз­пису - розробка прозорої програми видатків, яку можна контролю­вати. Річний розпис бюджетних призначень фінансові органи та ви­конавчі органи місцевих рад складають на основі бюджетних запи­тів головних розпорядників бюджетних коштів. Витяг із розпису на­далі є основою для складання кошторису доходів і видатків бюджет­них установ та планів використання коштів одержувачів бюджетних коштів і для розподілу коштів з рахунку бюджету між головними роз­порядниками коштів. До затвердження розпису фінансовим органом затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Потім при­значення надається або розписується фінансовим органом для розпо­рядника бюджетних коштів протягом місяця після прийняття рішен­ня про місцеві бюджети.

Складений розпис видатків місцевого бюджету фінансові органи та виконавчі органи місцевих рад подають в орган Державного каз­начейства та доводять до відома головних розпорядників коштів витяги із розпису. Метою ознайомлення розпорядників коштів із зазначеними документами є забезпечення відповідності між обся­гами видатків, затверджених бюджетом, та показниками основних фінансових документів бюджетних установ - кошторисів і планів асигнувань. Надання відомостей із розпису місцевого бюджету орга­нам казначейства зумовлено застосуванням в Україні казначейської форми обслуговування місцевих бюджетів. Казначейство зобов'язане контролювати відповідність кошторисів бюджетних установ показ­никам розпису бюджету.

Доведені до головного розпорядника коштів показники розпису асигнувань передбачені для здійснення заходів як безпосередньо го­ловним розпорядником, так і підпорядкованими йому бюджетними установами. Тому визначені у витягах із розпису показники асигнувань головний розпорядник коштів повинен розподілити між підпорядко­ваними йому розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів. Інформацію про розподіл він доводить до відома підпорядкованих йому юридичних осіб та до органу казначейства, в якому обслуговують головного розпорядника. Отримані розпорядниками третього ступеня та одержувачами коштів показники розподілу слугують основою для складання кошторисів доходів і видатків та планів асигнувань. Тери­торіальний орган казначейства перевіряє отриманий від головного розпорядника коштів розподіл бюджетних асигнувань щодо правиль­ності арифметичних розрахунків та відповідності розпису видатків, отриманого від фінансового відділу, і реєструє на рахунках обліку ви­конання бюджету.

2) Затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних ко­штів. Розпис - основа для кінцевого кошторису. На другій стадії ви­конання видаткової частини бюджету затверджують кошториси та плани асигнувань розпорядників коштів місцевих бюджетів. Розпорядники коштів третього ступеня та одержувачі бюджетних коштів подають кошториси та плани використання бюджетних коштів на затвердження головним розпорядникам коштів. Кошторис затверджується на рівні розпорядника коштів і є головним плановим документом бюджетної установи. Кошторис надає повноваження на отримання доходів та фінансування видатків протягом бюджетного періоду.

Затверджені кошториси та плани асигнувань розпорядники коштів мають представити в органи казначейства, в яких їх обслуговують. За­значені документи органи казначейства перевіряють щодо відповіднос­ті показникам розподілу асигнувань, які були представлені головни­ми розпорядниками коштів. При виявленні розбіжностей органи каз­начейства не реєструють кошториси, а повертають розпорядникам для приведення їх у відповідність до розпису.

Кошторис доходів та видатків бюджетної установи містить показ­ники загального та спеціального фонду.

3) Взяття бюджетних зобов'язань. Зобов'язанням бюджет­ної установи вважають укладену угоду, договір, які передбача­ють необхідність здійснювати розпорядником бюджетних коштів платежі на виконання цієї угоди. Під фінансовим зобов'язанням розуміють зобов'язання розпорядника або одержувача бюджетних коштів сплатити кошти за будь-яке здійснене відповідно до бю­джетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших операцій, тобто це кредиторська заборгованість чи попередня оплата, дозволена законодавством.

Після затвердження кошторисів та планів асигнувань бюджетні установи отримують права брати зобов'язання (в межах передбачених обсягів бюджетних асигнувань). Бюджетні установи наділені правом самостійно укладати угоди на придбання товарів, робіт і послуг. У ви­падку неспроможності виконувати зобов'язання, передбачені угодами, чинне законодавство не дозволяє відчужувати майно бюджетної уста­нови чи оголошувати її банкрутом. Відповідальність за невиконання зобов'язань бюджетних установ покладається на бюджет.

Невикористані асигнування поточного місяця розпорядник бю­джетних коштів має право використовувати в наступні місяці бюджет­ного року. Якщо розпорядник коштів місцевих бюджетів не викорис­тав асигнування, які були передбачені на відповідний бюджетний рік, то вони анулюються і в наступному бюджетному році не враховуються.

У першу чергу, головний розпорядник коштів повинен забезпечити проведення видатків щодо захищених статей бюджету. До першочер­гових відносять видатки на ОП, нарахування, комунальні послуги, придбання предметів постачання та обладнання протягом року. Для забезпечення контролю усі зобов'язання повинні фіксуватися (реєстру­ватися) в органах казначейства. Це стосується лише тих видатків, які здійснюються за рахунок бюджетних коштів, а не власних бюджетних надходжень.

Виконання зобов'язань включає:

• укладання договору на товари і послуги;

• затвердження договору та підтвердження наявності фондів;

• внесення у реєстр зобов'язань;

• відправлення договору постачальнику, утворення зобов'язання;

• отримання товарів та послуг, перевірку та реєстрацію;

• отримання накладних, реєстрацію, створення платіжного до­кументу;

• затвердження платежу;

• виконання платежу.

Більшість розпорядників здійснюють постатейний контроль (за­робітна плата, обслуговування, постачання, інвестиції). Якщо наявних коштів недостатньо для фінансування витрат, керівники мають пра­во перемістити кошти, але це має не впливати на загальний баланс бюджету.

Механізм закупівель має ґрунтуватися на двох принципах: економії та справедливості. При укладанні угод із постачальниками товарів, виконавцями робіт і послуг розпорядники та одержувачі коштів міс­цевих бюджетів повинні дотримуватися вимог Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Закон покликаний створити конкурентне середовище у сфері державних закупівель, не до­пустити проявів корупції, сприяти економії бюджетних ресурсів. Цим документом передбачено, що розпорядник чи одержувач бюджетних коштів створює тендерний комітет, який організовує конкурс на по­стачання товарів, виконання робіт і послуг та приймає рішення щодо визначення переможців конкурсу. При визначенні переможців конкурсу вітчизняним виробникам надається перевага. Критеріями визначення переможця тендера можуть бути:

- найнижча ціна;

- прийнятний строк поставки;

- відповідна якість та функціональні характеристики, екологічна

чистота;

- наявність післяпродажного обслуговування;

- прийнятні умови розрахунків.

Після проведення конкурсу тендерний комітет складає звіт про його результати.

4)Отримання товарів, робіт та послуг. Розпорядники здійсню­ють контроль за фактичним отриманням придбаних предметів (контроль поставки, звірка замовлень, порівняння з первинними зобов'язаннями).

1) Здійснення платежів. Платіж здійснює фінансовий відділ роз­порядника коштів.

У багатьох випадках постачальники товарів, робіт і послуг вима­гають передоплати у розрахунках з бюджетними установами. Причи­ною переважно є наявність істотного ризику несвоєчасного виконання зобов'язань з боку бюджетних установ, а також низька фінансова стій­кість значної частини представників приватного сектору. Чинне зако­нодавство дає змогу бюджетним установам здійснювати передоплату, однак при цьому в угодах з постачальниками мають бути передбачені дві умови:

1) термін передоплати не повинен перевищувати одного місяця;

2)у разі невиконання суб'єктами господарювання договірних зобов'язань протягом визначеного терміну має бути передбачене за­стосування штрафних санкцій.

Є відмінність у механізмі перерахування коштів загального та спе­ціального фонду бюджету. Доходи спеціального фонду бюджету в час­тині власних доходів бюджетних установ зараховують на спеціальний рахунок розпорядника коштів. Керівник бюджетної установи може розпоряджатися залишком коштів цього рахунку відповідно до на­прямів, передбачених у кошторисі. Інші доходи спеціального фонду місцевого бюджету підлягають зарахуванню на окремі дохідні рахун­ки. Звідси відбувається перерахування коштів на спеціальні особові рахунки головних розпорядників коштів, за якими закріплені відпо­відні доходи спеціального фонду. В подальшому головні розпорядники коштів приймають рішення щодо розподілу залишку цього рахунку між підпорядкованими йому розпорядниками та одержувачами коштів місцевих бюджетів. Розпорядники та одержувачі можуть використати отримані бюджетні кошти для погашення зареєстрованих бюджетних фінансових зобов'язань.

Процес передання необхідних обсягів бюджетних коштів загального фонду бюджету на рахунок розпоряджувала або одержувача розпочи­нається з перерахування коштів з рахунку бюджету, де зосереджені усі надходження загального фонду бюджету. На підставі інформації про залишок коштів на рахунку бюджету місцеві фінансові органи (або ви­конавчі органи місцевих рад) приймають рішення про перерахування коштів. Розподіл коштів з рахунку бюджету між головними розпоряд­никами коштів здійснюється відповідно до розпису бюджетних асигну­вань. На підставі розпорядження фінансового органу (або виконавчого органу місцевої ради) територіальний орган Державного казначейства перераховує кошти відповідного місцевого бюджету на особові рахунки головних розпорядників коштів, які здійснюють подальший розподіл ко­штів між розпорядниками третього ступеня та одержувачами коштів, що йому підпорядковані. Для цього вони мають подати до територіального органу Державного казначейства інформацію про розподіл коштів з осо­бового рахунку. Розпорядники коштів третього ступеня після отримання коштів на реєстраційні рахунки можуть подавати платіжні документи на здійснення видатків до відповідних органів казначейства.

Платежі, передбачені для оплати видатків місцевих бюджетів, від­буваються в межах касових надходжень бюджету. Факт виникнення розбіжності між запланованими обсягами доходів і фактичними над­ходженнями трактується як тимчасовий касовий розрив. В такому разі виконавчі органи місцевих рад можуть отримувати короткотермінові позики у фінансово-кредитних установах на термін до трьох місяців (але в межах поточного бюджетного періоду) або покривати тимчасові касові розриви за рахунок ресурсів органів Державного казначейства.

Розпорядники коштів місцевих бюджетів мають право здійснювати видатки як у безготівковій, так і у готівковій формах.

Організація здійснення видатків бюджету в готівковій формі вклю­чає таку процедуру:

1)розпорядник або одержувач бюджетних коштів подає до органу Державного казначейства, в якому обслуговується, заявку на видачу готівки, в якій зазначається сума, мета отримання коштів, особа, якій доручено отримати кошти та інші необхідні відомості. Для виплати готівки розпорядникам або одержувачам коштів органи державного казначейства відкривають спеціальні рахунки в банківських установах;

2)орган Державного казначейства на підставі заявок клієнтів на ви­дачу готівки формує зведену заявку і на її основі перераховує кошти на відкритий у банку на ім'я казначейства рахунок;

3)після отримання підтвердження з установи банку про отримання коштів орган Державного казначейства виписує розпорядникам або одержувачам коштів грошовий чек;

4)розпорядник або одержувач бюджетних коштів звертається до банківської установи з вимогою про надання готівки;

5)банківська установа на підставі чеків видає готівку і списує кошти з рахунку казначейства;

6)банківська установа інформує казначейство випискою про рух коштів на його рахунку.

Чинна економічна класифікація видатків передбачає значну кіль­кість кодів видатків - 47, що створює певні труднощі в її застосуванні. При помилковому застосуванні певного коду економічної класифікації приймається рішення про нецільове використання бюджетних коштів і правоохоронні органи можуть застосовувати санкції до посадових осіб бюджетних установ. Для прикладу економічна класифікація видатків Росії передбачає 20 напрямів, що більш, ніж удвічі менше за вітчизняну.

6) Використання товарів, робіт та послуг на виконання бю­джетних програм. Після отримання товарів від постачальників частина їх перебуває в залишках, а інша використовується для забезпечення функціонування бюджетних установ.

Як зазначалося вище, бюджетні установи фінансуються за рахунок коштів бюджету і за затвердженими для них кошторисами доходів і видатків.

Розрізняють такі принципи кошторисного фінансування:

1.Зв'язок кошторисів із планом соціально-економічного розви­тку регіону. Видатки бюджетних установ обумовлені економічним планом тієї адміністративно-територіальної одиниці, де розташована ця установа.

2.Суворо цільове призначення бюджетних асигнувань. Усі витрати бюджетних установ групуються згідно з економічною класифікацією, визначається цільове спрямування асигнування за кожним кошторисом. Кошти з бюджету виділяються при умові суворого дотримання бюджет­ними установами фінансових планів з урахуванням оприбуткування виділених раніше коштів.

3.Додержання режиму економії у видатках коштів. Даний прин­цип передбачає таке використання коштів, при якому досягається мак­симальна ефективна діяльність установ при мінімальному грошовому витрачанні.

4. Контроль вищими установами та фінансовими організаціями фінансової діяльності бюджетних установ. Дотримання вищевказа­них принципів фінансування передбачає проведення систематичного фінансового контролю за діяльністю бюджетних установ, який являє собою систему заходів, спрямованих на зміцнення фінансової та пла­нової дисципліни, підвищення ефективності використання бюджет­них асигнувань. Основний спосіб фінансового контролю - перевірка обґрунтованості планів фінансування (кошторис установ), аналіз їх використання, ревізія та перевірка фінансово-господарської діяльності бюджетних установ.

Можна виділити такі види кошторисів (рис. 5.2):

Рис. 5.2. Види кошторисів

1. Індивідуальні кошториси. Вони відображають специфіку й осо­бливості виробничої діяльності установи. Ці кошториси розробляють­ся за затвердженими формами і розрізняються за видами бюджетних установ (школами, лікарнями, дитячими садками і т. д.). Кошторис складається з двох частин - загального і спеціального фондів.

2. Загальні кошториси. Загальний кошторис являє собою осно­вний фінансовий документ, який визначає обсяг, цільове призначення і розподіл коштів загального і спеціального фондів, що виділяються з бюджету на утримання кількох типових установ, які обслуговуються однією централізованою бухгалтерією. Для тих установ, для яких розроблені загальні кошториси, індивідуальні кошториси не розро­бляються.

Право витрачання коштів за загальними кошторисами надається головному розпоряднику коштів - керівнику районної, міської, сіль­ської, селищної ради або за їх дорученням особі, що виконує функції головного розпорядника коштів (наприклад, керівнику установи, що обслуговується).

Укладання загальних кошторисів за типовими бюджетними уста­новами спрощує формування кошторисів, полегшує облік їхнього ви­конання, дає змогу ширше використовувати у фінансовій роботі сучасні засоби обчислювальної та організаційної техніки.

3. Кошториси видатків на централізовані заходи. Ці кошториси складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконко­мів місцевих рад. На їхній основі фінансуються витрати на підготовку кадрів, придбання спеціального, цінного інвентаря і навчального об­ладнання, медичного обладнання тощо.

4. Зведені галузеві кошториси. Це об'єднані в один кошторис індивідуальні кошториси однотипних установ, кошториси видатків на централізовані заходи і загальні кошториси міністерств і управлінь виконкомів.

5.4. Програмно-цільове бюджетне планування, його зміст і переваги

Реформування бюджетної системи в Україні передбачає вдоскона­лення практики бюджетного планування через застосування сучасних методик та прогресивних підходів, підтверджених світовим досвідом. Одним з таких підходів, що дають змогу спрямувати бюджетні ко­шти відповідно до пріоритетів суспільного розвитку, є програмно-цільовий метод складання бюджету і, зокрема, визначення обсягу його видаткової частини. В умовах відсутності реальних перспектив суттєвого збільшення обсягів податкових і неподаткових надходжень до місцевих бюджетів особливо актуальною постає проблема ефектив­ного використання наявних бюджетних ресурсів. Вирішити її можна за рахунок впровадження програмно-цільового методу, який базується не на врахуванні наявної мережі та штатів установ, які фінансуються з бюджету, а на результатах виконання програм, які покликані задо­вольняти потреби громадян.

Основною метою запровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі є встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання.

Програмно-цільовий метод планування видатків місцевих бюдже­тів полягає не лише в аналізі можливостей бюджету (існуючих ресурсів), але й у розробці найбільш ефективного їх використання з отриманням конкретних результатів. Тому важливою складовою бюджетної програми є опис запланованих очікуваних результатів на наступний рік.

Розробка результативних показників дає змогу:

1) чітко показувати віддачу від використаних бюджетних коштів;

2) оцінювати співвідношення результатів та витрат;

3) оцінювати тривалість програми, її необхідність та відповідність поставленій меті;

4) порівнювати бюджетні програми;

5) відбирати найефективніші бюджетні програми під час розпо­ділу бюджетних ресурсів.

Досвід ринкових країн засвідчив переваги програмно-цільового методу складання бюджету, який дає можливість спрямовувати бю­джетні кошти відповідно до пріоритетів суспільного розвитку. Процес програмно-цільового планування включає наступні етапи (рис. 5.3).

Переваги програмно-цільового методу:

Програмно-цільовий метод дає можливість встановити безпосеред­ній зв'язок між виділенням бюджетних коштів та результатами їх вико­ристання. Запровадження програмно-цільового методу спрямоване на:

· забезпечення прозорості бюджетного процесу, чітке визначення цілей і завдань, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, підвищення рівня контролю за результатами виконання бюджетних програм;

· забезпечення за результатами виконання бюджету здійснення оцінки діяльності учасників бюджетного процесу щодо досяг­нення поставлених цілей та виконання завдань, а також про­ведення аналізу причин неефективного виконання бюджетних

· програм;

· упорядкування організації діяльності головного розпорядника бюджетних коштів щодо формування і виконання бюджетних програм шляхом чіткого розмежування відповідальності за ре­алізацію кожної бюджетної програми між визначеними голо­вним розпорядником бюджетних коштів та відповідальними виконавцями бюджетних програм;

1. Мета бюджетної програми - це законодавчо визначені основні напрями, яких необхідно досягти у результаті виконання конкретної бюджетної програми.

2. Завдання бюджетної програми - це конкретні цілі, яких необ­хідно досягти у результаті виконання бюджетної програми протягом відповідного бюджетного періоду і які можна оцінити за допомогою результативних показників.

3. Напрями діяльності - це конкретні дії, спрямовані на виконання завдань бюджетної програми з визначенням напрямів витрачання бю­джетних коштів. Напрями діяльності повинні відповідати завданням і функціям головного розпорядника бюджетних коштів. Визначення на­прямів діяльності забезпечує реалізацію бюджетної програми у межах коштів, виділених на певну мету.

4. Результативні показники - це кількісні та якісні показники, які характеризують результати виконання бюджетної програми і під­тверджуються статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю і які дають можливість здійснити оцінку використання коштів на виконання бюджетної програми.

Результативні показники бюджетних програм групуються за такими ознаками:

1) показники затрат або вхідних ресурсів - визначають обсяг та структуру ресурсів, що вкладаються для виконання бюджетної програми;

2) показники продукту (обсяг виконаних робіт) - визначають показники, необхідні для оцінювання досягнення поставлених цілей (кількість користувачів товарами, роботами, послугами отримані внаслідок реалізації бюджетної програми - користу­вачі бібліотек, музеїв, кількість учнів);

3) показники ефективності (рентабельності) - визначають вар­тість (у грошовому обчисленні або в робочих годинах) одиниці продукції, або результату (кількість учнів на одного викладача, вартість підготовки одного учня);

4) показники якості - відображають результати і якість надання послуг, досягнення чи корисність, отриману від здійснення заходів бюджетної програми (зниження захворюваності на ту­беркульоз).

Застосування програмно-цільового методу планування видатків місцевих бюджетів дає змогу провести якісний та кількісний аналіз програм з огляду на ефективне фінансування заходів щодо їх реалізації.

Паспорт бюджетної програми - це документ, який містить всю необхідну інформацію про бюджетну програму. Він визначає суму коштів, затверджену в державному бюджеті для виконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мету, завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної програми. На основі цього паспорта здійснюється контроль за цільовим та ефективним використанням бю­джетних коштів, проводиться аналіз виконання бюджетної програми.

Паспорт бюджетної програми формується, виходячи з бюджетних запитів, поданих головними розпорядниками коштів державного бю­джету, та бюджетних призначень на відповідний бюджетний період.

Паспорти бюджетних програм складають усі головні розпорядники бюджетних коштів щороку за кожною бюджетною програмою. Паспор­ти бюджетних програм затверджуються спільним наказом Мінфіну та відповідного головного розпорядника бюджетних коштів у місячний термін із дня набуття чинності законом про державний бюджет.