Читайте также:
|
На ознаки кризи сучасної культури на початку століття звернув увагу Освальд Шпенглер у праці «Захід Європи»(занепад). У своїй книзі він пророкував неминучу загибель західноєвропейської цивілізації. Шпенглер порівнює період існування кожної з розглянутих ним «локальних культур» - цивілізацій з життям польової квітки. Культура, стверджує він, може розвинутися з усіма її характерними рисами на грунті строго обмеженої місцевості, до якої вона залишається прив’язаною як рослини; її не можна пересадити на інший грунт – у результаті такої трансплантації вона неминуче загине (чи втратить свої характерні риси). Культура помирає також в результаті того, як її «душа» здійснить повну суму своїх можливостей у вигляді мов, віровчень, наук, мистецтв, народів і держав.
Час життя будь-якої цивілізації, стверджував Шпенглер, підлягає ритму: народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, захід. Перші дві фази складають висхідний етап, друга – вершину, три останніх утворюють спадаючий період. Висхідний етап характеризується органічним типом еволюції у всіх сферах людської життєдіяльності – політичної, економічної, наукової, релігійної, художньої. Це культура у власному розумінні слова. Що стосується спадаючого етапу, то для нього характерний механічний тип еволюції та скам’янілі форми культури. Саме даний етап Шпенглер називає цивілізацією. Період цивілізації пов’язаний з утворенням величезних імперій. Шпенглер пояснює цей процес тим, що енергія культурної людини спрямована головним чином всередину, а цивілізованої – назовні. Розширення сфери рутинізованої цивілізації неминуче призводить до занепаду культури. У шпенглерівському розумінні цивілізація, як бачимо, протиставляється культурі, проте це смислове розмежування культури й цивілізації в подальшому не набуло загального визнання. У філософії й культурі ці терміни нерідко вживаються як синоніми.
Головний висновок Шпенглера полягає у тому, що будь-яка культура смертна. Набувши зрілості, вона починає занепадати. Завершується цей занепад неминучою катострофою культури й суспільства, до якого вона належить. Західна культура, на думку О.Шпенглера, вже пройшла точку свого найвищого занепаду. Отже, сучасна криза культури неминуче покладе край її історичному існуванню.
У 20-х рр. ХХст. з книгою «Захід Європи» ознайомився англійський історик Арнольд Тойнбі і прийшов до висновку, що загальна концепція Шпенглера вірна, однак його не задовільнив спосіб, яким вона обгрунтовувалася. Головною працею його життя стало 12-томне «Дослідження історії», на 6 тисячах сторінок якої викладений величезний фактичний матеріал з історії всіх народів і цивілізацій, що існували в минулому.
Тойнбі також виділяє п’ять основних фаз розвитку будь-якої цивілізації: виникнення, ріст, стабілізація, розкладання, загибель. Він виділяє 21 цивілізацію, що склалися протягом людської історії. Збереглися з них дотепер лише вісім: західна, візантійсько-православна, російсько-православна, арабська, індійська, далекосхідна, китайська, японо-корейська.
Як основний стимул розвитку будь-якої цивілізації А.Тойнбі розглядає дію введеного ним самим закону Виклику-і-Відповіді. Виклик з боку зовнішніх – природних чи соціальних сил спонукає до росту. Відповіддю на виклик суспільство вирішує завдання, що постало перед ним, чим переводить себе у більш високий і більш досконалий стан, що означає ускладнення його структури. Відсутність викликів означає відсутність стимулів до росту і розвитку. Традиційна точка зору, за якою сприятливі кліматичнні та географічні умови сприяють суспільному розвитку, виявляється невірним. Навпаки, історичні приклади показують, що занадто гарні умови, як правило, заохочують повернення до природи, припинення будь-якого росту. (це підтверджує приказка «Північний вітер створив вікінгів» але єгипетська, месопотамська цивілізації, давньоіндійська – річкові цивілізації випередили європейські народи?). Іншими словами, виклик – це суттєве завдання (точніше комплекс завдань), що ставить перед даним суспільством історична ситуація.
Про ріст цивілізації можна судити по-перше, за зростанням влади над навколишнім природним середовищем, підвищенням ступеня незалежності від природи. Цього вдається досягти завдяки удосконаленню техніки. Щоправда, тут криється небезпека: надмірна увага до однобічного розвитку якоїсь однієї сторони виробничої діяльності може завести цивілізацію у своєрідний еволюційний кут, і вона перетворюється в «затриману цивілізацію» (полінезійці стали прекрасними мореплавцями, ескімоси – рибалками, спартанці – солдатами): техніка продовжує удосконалюватися, а цивілізація залишається статичною. По-друге, за посиленням влади над людським оточенням: «У цивілізацій, які тільки що зародилися, існує тенденція не тільки до росту, але й до тиску на інші суспільства». У молодих цивілізацій спостерігається постійна експансія, спрямована як на розширення своїх географічних кордонів, посиленя впливу на сусідні країни тим чи іншим способом.
Важливе місце в концепції А.Тойнбі займає розгляд взаємодії між особистістю (мікрокосмом) і суспільством(макрокосмом). Відповідь на виклик виробляє творча еліта, що чисельно складає хоч і незначну частину суспільства, але захоплює за собою основну частину суспільства. Цей процес Тойнбі називає мимесіс (наслідування). Згодом творча еліта, що активно впливала на пасивну більшість за допомогою свого авторитету, втрачає творчі здібності – лідери можуть почати некритично відноситися до своїх дій, це може відбутися і внаслідок самої природи влади, яку важко втримати у визначених рамках. Страх штовхає еліту на застосування грубої сили, оскільки довіри вона є позбавлена. В результаті виникає відчуження пануючої меншості від основної маси суспільства. Так відбувається надлом цивілізації.
Процес надлому, а за ним і розпаду здійснюється на тлі спроб зміцнення влади «пануючої меншості», яка, хоча й утратила свою творчу енергію і творчий порив, ще довго зберігає свої можливості контролю над оточенням. Рух цивілізації до розпаду проявляєється в ескалації внутрішніх братовбивчих воєн. Хворе суспільство починає вести війну проти самого себе. Цивілізація гине. Однак на уламках старої цивілізації виростає нова.
На відміну від Шпенглера, Тойнбі, П.Сорокін вважав сучасну всеохопну кризу культури не кінцем її історичного існування, а провісником її майбутнього розквіту. Ми живемо і діємо, зазначав він, в один з поворотних моментів людської історії, коли сенситивна (чуттєва)(з наголосом на матеріальне, тілесне) форма культури та суспільства зникає, релігійна (що існувала в період Середньовіччя) та чуттєва культури створять іншу якісно нову форму - (ідеаціональну), де люди зможуть стати більш гармонійими особистостями. Водночас, на думку П.Сорокіна, це зовсім не означає повного зникнення західної ккультури й суспільства.
Це передбачення було зроблено у 30-х роках ХХ ст. На жаль, сьогодні слід констатувати, що цивілізаційна криза все ще триває і навіть поширються з розвинених країн та регіонів на периферію. У таких країнах, як наша, ситуація ускладнюється тим, що на цивілізаційну кризу накладаються економічна, політична, технологічна, екологічна, психологічна кризи.
Проблемою культурного життя в ХХ ст. стала аномія – термін введений Е.Дюркгеймом, що означає відсутність в суспільстві загальнопоширених цінностей та норм. Дюркгейм аномію пов’язував насамперед із послабленням впливу релігії на суспільне життя. Аномія проявляється в руйнуванні сім’ї, послабленням суспільних зв’язків, відчутті самотності, непотрібності людини.
З’ясувалося також, що загальна індустріальна стандартизація ХХ ст. веде до підриву засад народної культури, традиційних каналів її передачі, збереження та відтворення. Культура перебуває під загрозою втрати національної самобутності, руйнування усталених зв’язків і традицій.
Ніяк і нічим не керований, вибухоподібний розвиток техногенної цивілізації у ХХ ст. призвів до глобальних змін у всіх сферах людського буття, свідомості, менталітету, психічних структур. Деякі автори сучасну культуру називають Посткультурою.(післякультурою).
Під Культурою мається на увазі та сутнісна частина цивілізації чи сфери діяльності людини (соціуму), включаючи і її результати, котра спрямована на задоволення тільки і виключно духовних потреб людини. Історично вона формувалася і розвивалася в руслі релігійного (чи навколорелігійного) світорозуміння, орієнтованого на віру в об’єктивне буття вищої духовної реальності (богів, духів, Першоєдиного, Бога, Абсолюту і т.п.або Великого Іншого), що чинить вплив на виникнення, розвиток, існування життя, у тому числі і перш за все – людського. Відповідно Культура орієнтована на розвиток, підтримку будь-якої творчої діяльності яка духовно збагачує, просвітлює і перетворює життя людини та людства. Історично Культура з найдавніших часів базувалася на двох основних стовпах: релігії та мистецтві, релігійному та художньо-естетичному досвіді. Обидві ці сфери Культури фактично були спрямовані на одне і те ж, тільки діяли різними способами, саме – на гармонізацію людини з Богом, з Універсумом, з соціумом, з самим собою, накінець.Тому вони, як правило, були найтіснішим чином переплетені один з одним, активно підтримуючи і запліднюючи один одного.
169 с. В євроамериканському ідеалі Культура фактично існувала майже до кінця ХХ ст. хоча процес її розхитування почався вже десь з 16 ст і активно прогресував у Новий час під активним впливом науково-технічного прогресу.
Посткультура – сучасний стан тієї сфери цивілізації, яка створюється поколінням людей, які свідомо і на сутнісному рівні відмовилися від визнання буття будь-якого іншого духовного начала (Великого Іншого), крім як тільки і виключно людського, позбавленого спрямованості до якихось метафізичних ідеалів, метафізичних реальностей. Посткультура – це творіння «одномірної людини» (за термінологією Г.Маркузе), яка обмежується мінімумом знань, навиків, способів комунікації, що допомагають людині укріпитися в її вузькій соціально-професійній ніші всередині індустріального суспільства. Ні про якийсь «політ духу» не може бути і мови. Вона вся тут і зараз – на землі, в гущавині техногенної споживацької цивілізації і нічого крім цієї «землі» не знає і знати не бажає.
Ми знаходимося у світі, в котрому купівля створює ілюзію відносного щастя, тобто близькості до певних ідеальних та культурних стандартів.
Так чи інакше, культурний контекст сучасності формується саме споживацькою модою. Стандарти якості культури багато в чому визначаються споживачем. Сьогодні споживачем мистецтва є майже кожна людина, яка незалежно від освіти та кваліфікації може висловити свою точку зору в інтернеті, вступити в обговорення будь-якої проблеми. Сучасний письменник, режисер, виконавець пристосовуються до споживача.
Звернення до культурної традиції, прилучення до Бога, до розвитку та збільшення духу виявляється для сучасної людини часто непосильним завданням.
В дослідженнях сучасної вітчизняної культури часто вживать слово симулякр – найпопулярніше в останні десятиліття, Поняття «симулякр» введено Жаном Бодрійяром і означає «копію без оригіналу» - обманку, рекламний імідж, не забезпечений справжнім змістом.
Просунуте мистецтво сучасної культури відмовилося від всіх традиційних цінностей Культури та абсолютизує антицінності. Як висловився такий авторитетний соціолог П.Сорокін: «Сучасне мистецтво – переважно Музей соціальної і культурної патології».
Складається враження, що сучасну людину в принципі не можна привести в гармонію ні з Універсумом, ні з його Першопричиною, ні навіть з самою собою. Культивуванням принципів аморального, абсурдного, жорстокості, агресії, хаосу, посткультура символізує нам, навіть просто кричить всіма своїми засобами про наближення чогось грандіозного: чи то – наступу принципово іншого витку цивілізації… чи то – повного знищення людини і всього життя на Землі.
МИНИСТЕРСТВО НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ РФ
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 31 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |